Весь час турецької війни народні рухи на Правобережжі не вщухали. Люди не хотіли коритися польській владі й гуртувалися по лісах, створюючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця в особі Сави Чалого. З полком найманого польського війська він стояв у Немирові й звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх колишніх товаришів, а коли ті якось почали втікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пожалівши навіть церкви та рибальських гардів (приладдя для рибальства).
Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому… І от один із гайдамацьких ватажків - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятіших товаришів, він потай пробрався в Немирів, де Сава проживав у добротному будинкові, й однієї ночі вдерся з кількома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозі, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий із товаришами накинулися на нього зі списами і, захопивши живого в бранці, привезли на Січ, а там військовий суд засудив зрадника до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Чалого й кара з боку запорожців справили на Україні велике враження, й це відбилося в багатьох народних піснях, і кобзарі й досі співають на Україні:
Відплачуючи за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге зруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього Сенату, й російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і відповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці наскочили на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.
Після того наскоки гайдамаків на польських панів на Правобережжі довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по війні Росії з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, і через те нібито запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744-го Київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому Якиму Ігнатовичу розпитати запорозьких дідів та списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.
З відповіді Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що поміж запорожцями добре зберігались перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького й попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, й усі землі від Дністра до Дніпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Інші діди, зрозумівши, що мовиться про землі виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя Тясмину до Дніпра через Чорний ліс до річки Висі під Лебедин, далі річкою Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, “поки кінь копитами дна достане”, до устя Дніпра; до Запорожжя також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Дніпрі.