— Ось, може, це допоможе тобі заснути. Але обережно, не обпечи язика!
— А звідки тут вино? Досі я його в човні не бачив...
— На "Світозорі" є багато всякої всячини, непомітної з першого погляду, — пояснив Яструб, умостившись навпочіпки поруч із Ареном, і юнак почув у темряві його тихий уривчастий сміх.
Вино було дуже смачним і збадьорювало тіло та душу.
— Куди ми тепер пливемо? — запитав Арен.
— На захід.
— А куди ви ходили з Хейром?
— У морок. Я не відставав від нього, але він сам заблукав, тиняючись кордонами потойбічного світу, у неозорих пустищах божевілля і нічних жахіть. Душа його ячала, наче чайка... Хейр не міг нас нікуди привести. Він утратив стежку назавжди, адже яким би не був колись його чаклунський хист, Хейр ніколи не бачив дороги перед собою — він бачив тільки самого себе.
Арен дечого не второпав, однак йому й не хотілося розуміти все. Особливо тепер. Він і сам на коротку мить занурився у той "морок", про який говорив чарівник, і тепер йому анітрохи не кортіло згадувати про це. Чесно кажучи, він навіть побоювався заснути, адже йому знову міг наснитися той сон, у якому чорна тінь простягала Аренові осяйну перлину і нашіптувала: "Ходімо, ходімо..."
Аж раптом його думки різко змінили свій плин:
— Мій пане, а чому...
— Спи! — м'яко, але наполегливо відповів йому Яструб.
— Я не можу заснути, пане. Скажи, а чому ти не звільнив інших бранців?
— Звільнив. Я розбив усі кайдани на тому кораблі.
— Але люди Егре озброєні! От якби ти закував їх...
— Он як? Якби я закував їх? Насправді їх там було лише шестеро. Веслярі були такими самими рабами, як і ти. Гадаю, що зараз Егре і його людей уже або перебили, або закували в кайдани, щоби продати в рабство. Вибір я залишив за ними: битися чи укласти угоду. А мені бранці не потрібні.
— Але ж ти знаєш, скільки зла вони накоїли.
— То невже я повинен стати таким, як вони? Скористатися їхнім поганим прикладом? Нехай вони самі роблять свій вибір, а я нікому не дозволю втручатися у моє життя!
Арен мовчки міркував над почутим.
— Розумієш, Арене, — озвався трохи згодом Яструб, — ви, молоді, гадаєте, що кожен вчинок — це камінчик, який можна підняти із землі, кинути, а він або влучить у ціль, або пролетить повз неї. І на цьому його політ закінчиться. Але насправді, коли камінь піднімають, то земля стає трохи легшою, а рука, що тримає камінь, важчає. Кинутий кимось камінець впливає на рух зірок, і в залежності від того, влучить він у ціль чи пролетить повз неї, змінюється весь світ. Будь-яка дія впливає на Рівновагу всього сущого. Вітри і моря, сили землі, води і світла, як і все, що ними створено, і все, для чого існують звірі та рослини, все це влаштовано добре і правильно. І всі ці сили діють, так би мовити, всередині Світобудови, всі вони пов'язані Великою Рівновагою. Урагани і фонтани води, які вивергає величезний кит, падіння на землю сухого листочка і політ мухи — все це тісно пов'язано із Рівновагою Всесвіту. І оскільки ми наділені силою владарювати над світом і над іншими людськими істотами, то нам неодмінно належить навчитися чинити так, як відповідно до своєї природи чинять сухий листок, кит і вітер. Ми повинні навчитися берегти Рівновагу. Будучи розумними істотами, ми не можемо діяти бездумно. Маючи вибір, не можемо діяти безвідповідально. Мені, певна річ, не бракує сили для того, щоби когось покарати чи нагородити, але хто я такий, щоб дозволити собі гратися людськими долями?
— Але тоді виходить, — сказав юнак, дивлячись у зоряне небо, — що Рівновагу найлегше берегти, нічого не роблячи? Безперечно, людина має діяти навіть тоді, коли не знає всіх можливих наслідків свого вчинку! Якщо взагалі в цьому світі потрібно бодай щось робити...
— Не переймайся цим. Людині набагато легше зробити якийсь вчинок, аніж утриматися від нього. Ми й надалі будемо творити добро і зло... Але якби у Земномор'ї знову владарював істинний король, котрий, як у старі добрі часи, звертався би за порадою до чарівника, і якби саме мені довелося бути тим чарівником, то я б сказав йому: "Володарю, не роби нічого з того, що видається тобі шляхетним і доброчесним! І не роби нічого з того, що вважатимеш за корисне. Роби лише те, що маєш робити, і те, що не можна зробити інакше".
Щось у голосі Яструба змусило Арена подивитися на нього. Юнакові на мить здалося, що обличчя Архімага знову промениться чарівним сяйвом. Арен дивився на нього з любов'ю і страхом. "Наскільки ж він вищий від мене!.." — думав він. Одначе, придивившись уважніше, Арен врешті зрозумів, що це зовсім не магічне сяйво, не холодний ореол великої могутності торкався кожної риси Яструбового обличчя, а звичайне денне світло — щойно почало сходити сонце. І то була набагато могутніша потуга, ніж та сила, якою володів Архімаг. Та й літа не були до нього добрішими, ніж до інших людей. Глибокі зморшки поорали його стомлене обличчя. Чарівник позіхнув.
Отак спостерігаючи, дивуючись і міркуючи, Арен нарешті заснув. А Яструб сидів біля нього і дивився, як сходить сонце, — так іноді роздивляються коштовний камінь, аби знайти у ньому можливу тріщину чи пляму.
Перед полуднем Яструб угамував чар-вітер, і човен помчав далі на крилах природного південно-західного вітру. Праворуч невиразно виднілися пагорби південного Ваторту. Їхні далекі вершини здіймалися на обрії, нагадуючи блакитні хвилі туману серед справжніх морських хвиль.
Арен прокинувся. Безмежне море тихо хлюпотіло під всюдисущим золотавим сяйвом спекотного полудня. На кормі сидів голий до пояса Яструб, на голові в нього було щось на кшталт парусинового тюрбана. Маг щось тихо наспівував, відбиваючи долонею ритм на лавці. Пісенька, яку він мугикав, не мала нічого спільного ні з магією, ні з історичними баладами про подвиги героїв та королів. То був лише такий собі веселий речитатив, безглузда кумедна скоромовка — таку пісеньку може скласти будь-який хлопчисько-пастушок, ліниво поглядаючи за чередою, що спекотної літньої днини пасеться на високогірних пасовищах Ґонту.
Над поверхнею моря злетіла рибка і доволі далеко промчала у повітрі на розчепірених широких плавниках, що переливалися холодним блиском, наче крильця бабки.
— Ось ми і в Південних широтах, — озвався Яструб, урвавши свою пісеньку. — Це найхимерніший куточок Земномор'я: тут риби літають, а дельфіни співають. А от вода дуже тепла, тож не завадило би нам скупатися, тим паче, що спільну мову з тутешніми акулами я вже знайшов. Нумо, синку, змий із себе сліди брудних лап работоргівців!
В Арена боліло все тіло, та й узагалі він ледве рухався. До того ж, плавав він доволі кепсько, бо море біля берегів Енладу дуже холодне, тож купання там — це радше випробування, ніж утіха. Спочатку тутешня вода також видалася юнакові холодною, та невдовзі йому стало добре і приємно. Купіль допомогла юнакові позбутися тілесного болю. Арен хлюпався біля "Світозора", пірнаючи, наче морський змій, і розбризкуючи навколо осяйні краплі води. Незабаром Яструб теж приєднався до юнака. А слухняний і надійний "Світозор" чекав на них, і біле крило вітрила тріпотіло над мерехтливою морською гладінню. Якась рибка пролетіла у повітрі. Арен поплив за нею. Вона пірнула, тоді знову вистрибнула над хвилями.
Гнучкий засмаглий юнак втішався водою і теплом, доки сонце не сховалося за обрієм. А смаглявий сухорлявий Яструб поводився статечніше: він теж багато і охоче плавав, однак встигав і стежити за стерном та вітрилами, і лаштувати намет із парусини, і з щирою приязню спостерігав за тим, як його юний товариш бавиться з летючими рибками.
— Куди ми пливемо тепер? — запитав Арен уже пізно ввечері, повечерявши солониною і сухарями.
— На Лорбанері, — відповів Яструб, і ця м'яка сув'язь звуків у цілковито невідомому слові була останнім, що почув Арен перед тим, як заснути. Відтак і сни його тієї ночі попервах спліталися саме навколо цього слова.
Юнакові снилося, що він рухається серед теплих хвиль — не води, ні! — то було щось на кшталт м'яких ніжних пасемець чи ниток рожевої, золотавої, блакитної барв. Сам він відчував якусь дурну втіху, і хтось казав йому: "Це — шовкові поля Лорбанері, де ніколи не буває темряви". А потім, уже перед світанком, коли у весняному небі чомусь висіялися осінні зорі Південних широт, йому наснилося, що він потрапив до якогось напівзруйнованого будинку. Всередині споруди було сухо, скрізь лежав грубий шар пилу і висіли клапті ветхого павутиння. Ноги Арена заплуталися в цій павутині, вона лізла йому в ніздрі і рот, заважаючи дихати. Але найжахливішим було те, що у брудній занедбаній кімнаті з високою стелею Арен упізнав той самий зал в Обителі Мудреців на острові Роуку, де він колись обідав із Майстрами.
Юнак прокинувся, задихаючись від розпачу. У грудях глухо гупало серце. Він сів, намагаючись відігнати спомини про прикрий сон. Було ще темно, але небо на сході вже почало сіріти. Порипувала щогла. Над головою тихо лопотіло вітрило, яке туго напинав північно-східний бриз. На кормі міцним спокійним сном спав його попутник. Арен знову ліг і задрімав, аж доки яскраве денне світло не розбудило його остаточно.
Море було таким синім і спокійним, що плавання у чистій і теплій воді нагадувало радше ковзання або політ — дивний, схожий на сон.
Удень Арен поцікавився у мага:
— Скажи, а чарівники вірять у сни?
Яструб саме вудив рибу, не помічаючи нічого довкола себе. Озвався він не відразу, запитавши:
— А що таке?
— Я хочу знати, чи є у снах бодай хоч трохи правди?
— Безперечно.
— А чи можна уві сні побачити майбутнє?
Але нараз у Яструба почало клювати, і через десять хвилин, коли він затягнув у човен їхній майбутній обід — чудового сріблясто-синього окуня, про Аренове запитання було забуто.
Пополудні, коли мандрівці відпочивали, сховавшись від палючого сонця під парусиновим тентом, Арен запитав:
— А що нам треба на Лорбанері?
— Те, за чим ми взагалі вирушили в цю подорож, — відповів Яструб.
— У нас на Енладі, — озвався Арен перегодом, — розповідають притчу про хлопчика, чиїм учителем був камінь.
— Он як?.. Ну, і чого ж він у нього навчався?
— Не ставити запитань.