— Гаразд! — вигукнув він. — Хоча я зазвичай просто не починаю розмову доти, доки сам не зрозумію того, про що розповідаю. Чому магія більше не діє в Ґорті, і на острові Нарведуен, а, може, й у всіх Широтах? Адже саме це ми намагаємося з'ясувати, чи не так?
— Так.
— А чи знаєш ти давню приказку: "У Широтах всі закони не закони"? Її дуже люблять повторювати моряки, хоча першими цю істину сформулювали чарівники, зауваживши, що магія по-різному виявляє себе в різних місцях. Закляття, що бездоганно діє на Роуку, може перетворитися на звичайнісіньку нісенітницю десь на Іфіші. Мову Створення пам'ятають не скрізь: тут одне слово, там — друге. А плетення чарів за самою своєю суттю тісно пов'язане із землею і водою, з вітрами і сонячним промінням тієї місцини, де виникло закляття. Колись я заплив так далеко на схід, що ні вітер, ні вода не слухалися моїх наказів, бо й самі не знали своїх Істинних імен. Адже світ не має ні кінця, ні краю. Відкрите море сягає найдальших меж відомого людям світу. Але ж за тими межами існують інші світи. Буття безмежне і нескінченне, тож навряд чи можна знайти таке слово, яке б завжди і скрізь зберігало ту саму істинну ваговитість і силу. Звісно, за винятком Першого Слова, яке промовив Сеґой, створюючи все суще, та Останнього Слова, якого ще ніхто і ніколи не вимовляв, і не вимовить, доки не почнеться доба Загальної Руїни... Тож навіть у нашому світі, на тих десятках островів Земномор'я, які ми знаємо, існує безліч відмінностей, загадок і дивовиж. А найбільше таємниць — саме у Південних широтах. У Внутрішніх землях мало хто із чарівників може похвалитися знайомством із південцями. Тутешні люди не надто прихильні до чаклунів, оскільки володіють (принаймні, вони в цьому переконані) якоюсь власною, особливою, магією. Але ніхто цього достеменно не знає — можливо, південці ніколи не знали і досі до пуття не розуміють, що таке магія. Якщо це справді так, то знищити чи бодай ослабити мистецтво Високої Магії було б тут набагато легше, ніж, скажімо, у Внутрішніх землях, де маги ніколи не втрачали своєї сили й авторитету. У такому випадку цілком можна зрозуміти різні оповідки про те, як магія занепала на півдні Земномор'я. Адже будь-яка наука чи мистецтво — це розчищене людьми повноводне річище, яке повнять наші вчинки. І що дріб'язковіші людські справи, тим мілішає ріка, збивається, а то й просто замулюється її течія. Ось так ота товстуха у дзеркальному капелюсі, загубивши свій чарівний хист, вважає, що ніколи його і не мала. Отак і Хейр жує свій дурман і вірить у те, що він дістався туди, де ще не бував жоден великий маг, хоча насправді він дійшов лише до межі, де закінчуються сни... Але що він знає про мету своїх вилазок у темінь? І куди, врешті-решт, зникли його чарівна сила і мудрість? Гадаю, у Ґорті ми побачили достатньо багато. Тепер ми пливемо на південь, до Лорбанері, й поглянемо, чим займаються тамтешні чарівники, спробуємо знайти те, що ми шукаємо. Тебе влаштовує така відповідь?
— Так, але...
— Тоді дозволь своєму "каменеві" трохи помовчати! — сказав маг.
Зіпершись спиною на щоглу, Яструб дивився кудись у море, на захід, а човен невпинно прямував на південь під спекотним полуденним небом. Чарівник просидів, не поворухнувшись, кілька годин. За цей час Арен устиг кілька разів скупатися, беззвучно пірнаючи у воду з корми "Світозора" — юнак намагався не потрапляти на очі Яструба, котрий, здавалося, обіймає поглядом не тільки захід моря та примарну лінію небокраю, а й синяву неба та потойбіччя світу.
Урешті-решт Яструб перервав свою похмуру мовчанку, хоча й говорив дуже мало, часом обмежуючись єдиним кинутим словом. Арен був вихований так, що швидко збагнув, який настрій крився за ввічливістю і стриманим самовладанням співрозмовника. Відчувши, який тягар лежить на серці у його попутника, юнак більше ні про що його не розпитував.
Вечоріло.
— Якщо я заспіваю, це не завадить тобі думати? — запитав Арен.
Яструб спробував пожартувати:
— Це залежить від того, як ти співатимеш.
Арен сів, спершись спиною на щоглу, і заспівав. Голос його вже не був таким дзвінким і чистим, як кілька років тому вдома в Берилі, коли з ним займався вчитель музики, вправно перебираючи тонкими пальцями струни арфи. Тепер найвищі ноти виходили в Арена дещо хрипкуватими, зате його голос поглибшав і став схожим на звук віоли, чистий і печальний. Юнак співав "Плач за Білим чародієм" — пісню, що її склала Ельфаран, коли дізналася про загибель Мореда й очікувала на власну смерть. Цю пісню співають нечасто, та й співати її нелегко. Яструб слухав, як молодий голос, сильний, упевнений і сумовитий, ширяв між червоним призахідним небом і морем, і нараз сльози затуманили його погляд.
Доспівавши пісню, Арен на якийсь час затих, а тоді знову заспівав, але тепер уже взявся до легших, веселіших пісеньок, намагаючись не потривожити великої краси непорушного повітря, могутнього моря і присмеркового світла, які передували ночі.
Коли він замовк, усе навколо неначе завмерло. Вітер ущух, хвилі втишилися, тільки ледь чутно порипувала дерев'яна обшивка човна. Над тихим морем одна за одною займалися чисті зорі.
— Поглянь, маяк! — раптом вигукнув Арен і за хвилину запитав: — А може, це зірка?
Яструб мовчки поглянув на південний обрій, а тоді сказав:
— Я думаю, що це, либонь, зірка Гобардон. Її видно лише в Південних широтах. "Гобардон" означає "корона". Куремкармерук учив нас, що якщо плисти весь час на південь, то неодмінно побачиш іще вісім яскравих зірок, розташованих під Гобардоном. Разом вони утворюють велике сузір'я. Дехто вважає, що воно нагадує людину, котра біжить, інші кажуть, що це руна "Аґнен". Руна Кінця.
Вони дивилися, як зірка Гобардон ясно і спокійно сяє в небесах над мінливим морським обрієм.
— Ти співав пісню Ельфаран так, наче сам пережив її горе, і зумів передати її почуття й мені, — озвався Яструб. — 3 усіх історій Земномор'я мене завжди найбільше зворушувала ця. І велика мужність Мореда у хвилину відчаю, і Серіадх, народжений потойбіч відчаю, — добрий і милосердний король. І вона, Ельфаран. Навіть коли я скоїв найбільше зло у своєму житті, то й тоді мені здавалося, що я звертаюся до її вроди; і я бачив її — так, на якусь мить Ельфаран таки з'явилася перед моїми очима...
Холодний дрож пробіг по Ареновій спині. Він проковтнув клубок у горлі і принишк, не спускаючи очей із розкішної і зловісної зірки, жовтої, наче топаз.
— А кого з героїв давнини ти шануєш найбільше? — запитав чарівник, і Арен відповів:
— Ерет-Акбе.
— Так, він і справді був найвеличнішим з-поміж них.
— Але я найчастіше думаю про його смерть — самотню смерть після двобою з драконом Ормом на березі Селідору. Ерет-Акбе міг би володіти всім Земномор'ям, натомість обрав собі ось таку долю.
Вони ще трохи посиділи, думаючи кожний про своє. Потім Арен, все ще не зводячи очей із жовтої зірки Гобардон, запитав:
— Отже, це правда, що мерців можна повернути до життя, вдавшись до сил магії?
— Так, скориставшись чарами, що викликають душі мертвих. Але такі закляття застосовують дуже рідко, а я взагалі маю великі сумніви стосовно того, чи їх взагалі варто застосовувати. У цьому зі мною погоджується Майстер-Приворотник. До речі, такими чарами найбільше цікавилися на острові Пельн. Скажімо, тисячу років тому тамтешній Сірий Маг викликав душі великих героїв і чаклунів, навіть душу самого Ерет-Акбе, на нараду до володарів Пельну, щоби спитатися, як воювати, як керувати. Але поради небіжчиків — не для живих людей. Тож зрештою Пельн занепав, а Сірий Маг мусив податися у вигнання.
— То що, ці чари — суцільне зло?
— Я б сказав, що не зло, а нерозуміння. Хибне тлумачення істини. Адже життя і смерть — це, по суті, дві сторони одного явища. І все ж таки їх не можна ані розділяти, ані ототожнювати.
— Отже, тепер більше ніхто не вдається до таких заклинань?
— Я знав тільки одного чоловіка, котрий вільно користувався ними, незважаючи на ризик потрапити у біду. А це й справді небезпечно!
— І хто той чоловік? — запитав Арен.
— Він жив у Хавнорі. Його вважали звичайним чаклуном, але насправді він з веління долі був великим магом. Своїм хистом він заробляв собі на життя, являючи кожному, хто готовий заплатити, їхніх покійних рідних, друзів та знайомих. Полохливі тіні небіжчиків, викликані із сивої давнини, просто таки роїлися у його домі. Я сам бачив, як він викликав із потойбічного світу мого давнього наставника Немерле, котрий був Архімагом за часів моєї юності. Викликав просто заради розваги, забавляючи публіку! І дух великої людини з'явився на його поклик, як пес до господаря. Я розлютився і викликав того блюзніра на двобій. Тоді я ще не був Архімагом. Я сказав йому: "Ти змушуєш мертвих з'являтися у твою оселю, а сам ти готовий до них навідатися?" І я змусив його рушити за мною у потойбічний світ, хоча він щосили впирався, змінював подобу за подобою і ридма ридав у смертній пітьмі.
— Ти вбив його? — приголомшено прошепотів Арен.
— Ні! Я примусив його піти за мною у потойбіччя, а потім відвів назад. Ох, як же він боявся! Чоловік, котрий із такою легкістю прикликав до себе мертвих, більше, ніж будь-хто з тих, кого я знав, боявся смерті — власної смерті. А біля кам'яної стіни... Утім, я й так розповів тобі більше, ніж належить знати новачкові.
У густих сутінках очі мага гостро зблиснули, він поглянув Аренові просто у вічі і юнак зніяковів.
— Зрештою, це не має значення, — продовжив Архімаг. — Є там кам'яна стіна, якраз на межі потойбічного світу. Через неї душа померлого переступає, коли прямує у Пустельний край, а жива людина може повернутися назад, якщо, звісно, знає дорогу. Так-от, біля кам'яної стіни той чарівник упав на землю, скорчився, хапався руками за каміння — по той бік, де життя, — плакав і стогнав. Я змусив його піти далі. Мені було гидко дивитися на нього. Звісно, тоді я мав би вже зрозуміти, що пора зупинитися, та мене охопили сліпа лють і марнославство. Він був сильним, а мені страшенно хотілося довести, що я таки сильніший.
— А що він робив потому... коли ви повернулися?
— Плазував по землі і присягався більше ніколи не вдаватися до давніх чарів острова Пельн. Відтоді я нічого про нього не чув. Із Хавнору він подався кудись на захід, може, навіть і на Пельн. Коли я з ним зазнайомився, він уже був сивим, хоча й залишався ще дуже спритним і сильним довгоруким чоловіком, схожим на циркового борця. Мабуть, тепер його вже немає серед живих. А я ж навіть імені його не можу пригадати.
— Його Істинного імені?
— Ні! Якраз це я добре пам'ятаю... — Яструб замовк і на якусь мить ніби завмер. — У Хавнорі його звали Коб-Павук, — продовжив Архімаг вже іншим голосом, обережно вимовляючи кожен звук.
У цілковитій темряві Арен не міг розгледіти Яструбового обличчя. Він обернувся і втупив погляд у жовту зірку, що сяяла високо над обрієм. Її промені, тонкі, як павутиння, слалися по воді.
Помовчавши трохи, маг сказав:
— Як бачиш, не тільки уві сні нам доводиться бачити те, що має статися. Це часто відкривається нам у тому, що вже давно минуло. І нерідко сказане видається нам нісенітницею, бо ми не хочемо усвідомлювати істинного значення промовлених слів.
Лорбанері вони побачили ще здалеку. Він був яскраво-зеленим, смарагдовим, як той мох, що ріс навколо фонтану у дворі Обителі Мудреців. Коли вони підпливли ближче, із суцільної зелені почали вимальовуватися листя і стовбури дерев, темні тіні під ними, дороги та будинки, а потім і обличчя, і барвисте вбрання людей, і курява над шляхами — словом, усе, що перетворює будь-який острів на людський осідок. І все ж зелений колір тут явно панував над іншими, адже скрізь, де не було людей і будівель, росли низенькі деревця хурба, листям яких живиться гусінь метеликів-шовкопрядів. Мешканці Лорбанері жили з продажу шовку, а ткати тут уміють і чоловіки, і жінки, і діти. У сутінках небо над островом аж кишить дрібними сірими кажанами, які поїдають гусінь шовковицевого шовкопряда. Однак із ними тут ніхто не бореться, позаяк мешканці Лорбанері вважають убивство сірого кажана поганою прикметою — мовляв, якщо вже люди живуть чужим коштом, користаючи з праці шовкопрядів, то кажани й поготів мають на це право.
Тутешні будинки, з їхніми крихітними віконцями у майже глухих стінах, виглядали доволі кумедно; їх зусібіч оточували хащі хурба, стовбури яких були геть зеленими від моху та лишайників. Колись то був багатий острів, як і більшість земель у Широтах. Про колишній достаток промовисто промовляли дбайливо пофарбовані та гарно вмебльовані садиби, великі ткацькі верстати, що стояли у численних майстернях; добротні, муровані з каменю причали у гавані Сосари, головного порту Лорбанері, де одночасно могли пришвартуватися кілька торгових галер. Але наразі в порту не було жодного судна. Фарба на будинках поблякла, умеблювання в них помітно постаріло, а ткацькою справою на острові останнім часом переймалися хіба що невтомні павуки.
— Чаклуни? — перепитав міський голова Сосари, невисокий сухий чоловічок. — На Лорбанері немає ніяких чаклунів. Та й бути не може!
— Та невже? — захоплено вигукнув Яструб.
Він сидів у товаристві остров'ян — їх було восьмеро чи дев'ятеро — і потроху цмулив місцеве винце із ягід хурби, не надто хмільне, гіркувате пійло. Йому вже довелося розповісти цим людям про те, що до Південних широт він прибув за так званим емель-каменем, однак цього разу Яструб уже не змінював своєї подоби, тільки звелів Аренові залишити меч у човні, а чарівна патериця однаково не привертала зайвої уваги. Місцеві жителі попервах здалися їм не надто приязними, але зрештою Архімаг, уміло добираючи слова і теми для розмови, зумів здобути їхню прихильність.