— Ви взяли мене за проводиря. Ось місце, яке ви шукаєте. Нам потрібно зійти тут на берег.
— Ми зійдемо на берег так чи інакше, бо мусимо запастися водою, — зауважив Яструб, прямуючи до румпеля.
Сеплі знову зайняв своє місце під щоглою і щось бурмотів собі під ніс. До Арена донеслося, як він говорить раз за разом:
— Присягаюся своїм ім'ям. Своїм ім'ям.
Він повторював і повторював ці слова й щоразу морщився, як від болю.
Під подувами північного вітерцю вони наблизилися до острова і попливли уздовж берега в пошуках зручної для висадки місцини чи гавані. Але по всій довжині берегової смуги в жаркому мареві сонця оглушливо ревіли буруни. Схили гір, які до самісіньких вершин були укриті лісом, купаючись у світлі, тікали углиб острова.
Урешті-решт вони обігнули мис і помітили глибоку напівкруглу бухту з піщаними берегами. Тут хвилі вщухали, стримувані мисом, і можна було пристати до берега. Ніщо навколо не вказувало на те, що десь тут могли бути люди: ні тобі човнів, ні дахів, жодної цівки диму. Легкий вітерець ущухнув, щойно "Світозор" увійшов до бухти. У стоячому повітрі припікало сонце. Арен гріб, а Яструб кермував. Ніщо не порушувало запалої тут тиші, окрім рипіння весел у кочетах. Зарослі лісом пагорби здіймалися над бухтою, все закриваючи собою. Під палючим сонцем сліпучо блищала морська гладінь. Було так тихо, що Арен чув навіть стукіт свого серця. Сеплі залишив безпечне місце під щоглою і скорчився на носі, тримаючись за планшир[6]. Він весь аж подався вперед, пильно розглядаючи землю, яка дедалі ближчала. Піт на смаглявому, пошрамованому обличчі Яструба блищав так, наче мага змастили олією. Погляд його постійно перескакував з легких бурунів на покриті зеленню стрімчаки і назад.
— Давай! — крикнув він Аренові й човну. Юнак тричі щосили загріб веслом, і "Світозор" легко сковзнув на пісок. Яструб стрибнув у воду, щоби на останньому, слабкому, поштовху хвилі штовхнути човна якомога далі. Приготувавшись до поштовху, він раптом спіткнувся і впав би, але в останню мить устиг схопитися за борт біля корми. Напружившись усіма своїми силами, маг попхав "Світозора" на хвилі, що вже відкочувалися назад у море, і повиснув на планширі, котрий теліпався між берегом і морем.
— Греби! — гукнув Яструб і впав навколішки, відпльовуючись і відсапуючись.
Маг тримав у руці спис — дротик на два лікті завдовжки, з бронзовим наконечником. Звідки він узявся? Ще один дротик взявся тієї миті, коли Арен нерішуче брався за весла. Він сковзнув по лавці, розщепив дерево і відлетів убік. Поміж деревами, що росли на невисоких стрімчаках, звисаючих над береговою смужкою, металися пригнуті людські постаті, які й жбурляли у них ці дротики. У повітрі раз за разом чувся їхній тихий посвист. Арен різко втягнув голову в плечі, пригнувся і щосили наліг на весла: два гребки, щоби зійти з мілини, три — розвернути човна, а тепер подалі від берега.
Зарепетував не своїм голосом Сеплі, котрий стояв на носі човна в Арена за спиною. Юнака зненацька схопили за руки, весла зависли над водою, а тупий кінець одного з них так ударив його в сонячне сплетення, що Аренові на мить потемніло в очах і він мало не задихнувся.
— Повертай назад! Повертай! — кричав Сеплі.
Човен раптом клюнув носом, потім вирівнявся. Схопившись знову за весла, Арен обернувся, злий, наче дідько. Сеплі у човні не було. Навкруги виблискувала та мерехтіла у сонячному світлі водяна гладінь глибокої гавані. Збентежений Арен знову озирнувся по сторонах і нарешті помітив Яструба, котрий скорчився на кормі.
— Там, — сказав маг, тицяючи пальцем кудись убік. Але в тій стороні було лише море і блищало сонце. Із силою кинутий дротик пролетів за кілька ступнів від човна і безшумно зник у морській глибині. Арен ще разів десять-дванадцять широко гребнув, тоді підняв весла і знову перевів погляд на Яструба.
Обидві магові долоні та передпліччя лівої руки заюшило кров'ю. Він приклав до плеча уривок парусини. На дні човна лежав спис із бронзовим наконечником. Виходить, коли Арен уперше побачив дротик у мага, то це не він тримав його в руці, а сам дротик стирчав у нього з плеча. Яструб ні на мить не зводив пильного погляду зі смужки води, що відокремлювала їх від сніжно-білого берега, по якому, розпливаючись у спекотному сонячному мареві, бігали та стрибали кілька малесеньких постатей.
— Пливемо звідси, — вимовив, нарешті, маг.
— А Сеплі?..
— Його уже не повернути.
— Він утопився? — усе ще з недовірою запитав Арен.
Яструб ствердно кивнув.
Арен гріб доти, поки берег не перетворився на тоненьку білу смужку, що бігла попід порослими лісами стрімчаками. Яструб не відходив від румпеля, притиснувши до плеча клапоть тканини. На рану свою він не зважав.
— У нього влучив дротик?
— Він стрибнув.
— Але він же... не вмів плавати і взагалі боявся води!
— Так, страшенно боявся. Він хотів... він хотів доплисти до берега.
— Чому вони напали на нас? Хто вони такі?
— Мабуть, місцеві жителі подумали, що ми їм вороги. Чи не міг би ти... подати мені оце? — Арен побачив, що тканина, котру Яструб притискав до плеча, наскрізь просочилася кров'ю.
Дротик влучив між плечовим суглобом і ключицею і зачепив артерію. Кров била фонтаном. Маг казав, що робити, і Арен розірвав на смужки сорочку і перев'язав рану. Яструб попросив подати спис, і коли Арен поклав дротик йому на коліна, він обхопив рукою довгий і вузький, наче вербовий листок, наконечник із загартованої бронзи і спробував вимовити заклинання.
— Мені замало сил для цього, — мовив Яструб за хвилину, скрушно хитаючи головою. — Трохи пізніше. Арене, ти зможеш вивести човен з бухти?
Юнак, не кажучи ні слова, повернувся до весел і наліг на них з усією силою свого гнучкого тренованого тіла. Невдовзі "Світозор" покинув напівкруглу гавань і вийшов у Відкрите море, принишкле під пополуднім штилем Широт. Безпомічно обвисло вітрило. Крізь легку хмарну завісу немилосердно припікало сонце, а зелені вершини, здавалося, розпливалися і пульсували в цьому мареві. Яструб простягнувся на дні човна і головою сперся на лавку біля румпеля. Він лежав нерухомо, напівприкривши очі й вуста. Аренові боляче було бачити обличчя Яструба, і він став дивитися поверх корми. Пекуче марево дрижало над водою. На небо неначе накинули покривало з дуже тонкого павутиння. Руки юнака тремтіли від утоми, але він гріб не здаючись.
— У який бік ти гребеш? — хрипко запитав Яструб, ледь підвівшись.
Арен обернувся і побачив напівкруглу гавань, котра знову обступила їх своїми зеленими рукавами, білу смужку пляжу попереду та гори, що нависали над ними. Сам того не помітивши, він зробив коло.
— Я більше не годен гребти, — сказав юнак і, забравши весла, приліг на носі човна. Йому все здавалося, що Сеплі, як і раніше сидить у нього за спиною, там, де щогла. Вони чимало днів провели разом, і його смерть була настільки несподіваною і безглуздою, що просто не вкладалася в голові. Арен досі не міг отямитися від утрати.
Човен погойдувався на хвилях, вітрило безсило звисало з поперечини. Приплив, котрий почав заповнювати бухту, розвернув "Світозора" боком проти течії і помалу захоплював його дедалі глибше та глибше, скеровуючи човна до білої смужки далекого берега.
— "Світозоре", — неголосно гукнув маг і додав ще пару слів Істинною Мовою. Човен ледь гойднувся, розвернувся проти течії і заковзав сяючим морем подалі від обіймів бухти.
Та не пройшло й години, як човен поволеньки почав втрачати швидкість, аж поки вітрило знову не обвисло. Арен озирнувся назад і побачив, що маг лежить у тій самій позі, тільки голова його трохи закинулася назад, а очі були заплющені.
Увесь цей час в Аренові зростав невимовний, задушливий страх. Він неначе сповив юнакове тіло міцними путами, сковуючи всі рухи, а мозок затягнув запоною. Аренові не вистачало мужності протистояти йому, і він відчував тільки глухе неприйняття долі, котра чекала на нього.
Він не повинен був підпускати човна так близько до скелястих берегів, де непривітні мешканці нападають на чужоземців. Проте зараз це його аніскільки не турбувало. Ну що міг зробити юнак? Повернути човна назад на Роук? Так, він загубився, заблукав і втратив свій шлях у цих Широтах, яким не було кінця-краю. Багатоденного плавання самотужки до якого-небудь острова, де мешканці приязніше ставляться до чужинців, Арен не переніс би. Він зміг би плисти тільки під проводом мага, але той лежав хворий і безпорадний. Його поранення було таке саме раптове і безглузде, як і смерть Сеплі. Обличчя мага змарніло та пожовкло. Як знати, може він помирає?! Арен розумів, що мусить спорудити над ним навіс, аби захистити Яструба від палючих променів сонця, і напоїти мага. Якщо людина втратила багато крові, їй необхідно вдосталь пити. Але в них залишилося зовсім небагато прісної води, барильце майже спорожніло. Що це означало? Хоч так, хоч сяк, а нічого доброго. Удача відвернулася від них.
Збігали години, немилосердно пекло сонце. Арен нерухомо сидів в оточенні сіруватого марева.
Аж врешті-решт його обличчя стало обвівати прохолодою. Юнак підвів голову. На землю опустився вечір: сонце закотилося за обрій, і на заході догоряла сутінкова смужка. Під подувами легенького вітерцю "Світозор" неквапно линув на схід, огинаючи круті і лісисті береги Обехолу.
Арен подбав про свого супутника, котрий лежав на кормі: поклав на солом'яний матрац під навісом, напоїв його. І те, і друге він робив поспіхом, намагаючись не дивитися на пов'язку, яку вже не завадило б і поміняти, бо кров з рани сочилася не перестаючи. Яструб так знеміг, що не міг і слова вимовити. Навіть жадібно припавши до води, він не розплющував очей, а вгамувавши свою спрагу, знову провалився в сон, який аж ніяк не полегшував його страждань. Яструб лежав нерухомо, і коли у пітьмі вітер стих, то його не змінив чар-вітер, і човен знову загойдався на легкій, слабенькій хвилі, нікуди не рухаючись. Тільки гори тепер, здіймаючись праворуч, чорними грудами малювалися проти всіяного зірками неба, і Арен надовго прикипів до них своїм поглядом. Їхні обриси здавалися йому знайомими, начебто він уже колись їх бачив, неначе знав їх усе своє життя.
Коли він умостився спати, то ліг обличчям на південь, і там, високо у небі, піднявшись понад морською порожнечею, сяяла зірка Гобардон. Нижче неї виднілися ще дві зірки, які утворювали з нею трикутник, а під ними вишикувалися у пряму лінію ще три зірки, утворюючи ще більший трикутник. Потім, з плином ночі, зійшли ще дві зірки, велично випливаючи з чорно-сріблястої рідкої гладіні. Вони були жовті, як і Гобардон, але слабші за неї, й утворювали лінію, яка відходила від правого кута великого трикутника й опускалася ліворуч. Одне слово, уже зійшло вісім із дев'яти зірок, котрі, як було прийнято вважати, утворювали людську постать, або ґардійську руну "Аґнен". Аренове око не могло вловити в цьому малюнку і натяку на силует людини, може, цей малюнок був надто перекошений для цього, як це часто буває із сузір'ями. Проте руну було видно неозброєним оком, не вистачало тільки завершального штриха при самісінькій основі, який би завершив зображення. Ще не зійшла остання зірка.
Отак, споглядаючи руну, Арен нарешті заснув.
Коли він прокинувся на світанку, "Світозор" віднесло ще далі від Обехолу. І береги острова, і все, що було на ньому, крім гірських вершин, — усе сховалося в тумані, який трохи рідшав над фіолетовою гладінню південного моря, затьмарюючи останні зірки.
Арен глянув на свого супутника. Яструб дихав нерівно, неначе біль пробивався крізь шкаралупу сну, але не пробивав її. У холодному світлі, де не було тіней, магове обличчя вкрилося зморшками і змарніло. Арен дивився й бачив перед собою чоловіка, в якому не залишилося більше ані влади, ані сили, ані здоров'я, ані навіть молодості — геть нічого. Він не порятував Сеплі, не відвернув спис, який летів у нього. Яструб втягнув усіх у халепу і не зміг уберегти від неї. Сеплі вже мертвий, він сам теж помирає, та й Арен помре. І все через цього чоловіка, і все — намарно, нізащо.
Отак юнак дивився на нього очима, повними розпачу, і нічого не бачив.
В Ареновому серці не знайшлося місця спогадам про фонтан під розлогим горобиновим деревом, про біле магічне світло в тумані на невільничому кораблі, про занедбаний сад дому фарбарів. Не потривожили його ані гордість, ані впертість. Арен спостерігав, як над спокійним морем жевріє світанок, забарвлюючи ледве видні хвилі у блідо-аметистовий колір, і це було як сон — нудний і сірий, без жодного натяку на життя. А у глибинах сну і моря не могло бути нічого, крім бездонної порожнечі.
Човен повільно плив уперед, поклавшись на волю примхливого вітру. За кормою, проти сонця, що вже сходило, вимальовувалися чорні вершини обехольських гір, з яких дув вітер, відносячи "Світозор" усе далі й далі від землі, все далі від світу — у безкрає море.
Перед полуднем Яструб прийшов до тями і попросив води.