— Твої предки були передусім королями, а вже потім — чаклунами, — відповів Архімаг. Він підвівся і спокійним пружним кроком підійшов до юнака. — Я вдячний тобі за ці слова, хоча наразі і не потребую твоїх послуг. Проте згодом, коли рада Майстрів ухвалить якесь рішення, ти справді міг би допомогти мені. Зрештою, шляхетною пропозицією шляхетної душі нехтувати не годиться. Як і відмовлятися від меча, якого тобі подає нащадок Мореда!.. Що ж, гаразд! Той хлопець, котрий привів тебе сюди, подбає про те, щоби ти попоїв, умився та відпочив. Ну ж бо! — і маг легенько підштовхнув Арена у спину.
Досі ще ніхто не дозволяв собі нічого подібного — принц негайно поклав би край будь-якому панібратству. Але дотик Архімага — то було щось цілком інакше: юнак щиро захоплювався чаклуном і вважав знайомство з ним за велику честь.
Арен ріс жвавим хлопцем, любив різні ігри, у яких з охотою гартував своє тіло і дух. Він також не цурався ні офіційних церемоній, ні державних справ, хоча ці обов'язки, певна річ, не мали нічого спільного зі звичними хлоп'ячими забавами. Юнакові заввиграшки вдавалося все, за що би він не брався, одначе досі це було для нього просто цікавою грою. Натомість щойно тепер він чи не вперше усвідомив глибину незбагненної таїни буття і власного покликання — це відчуття пробуджувала не гра і не мрія, а честь, небезпека і мудрість, пошрамоване обличчя, тихий голос і засмагла рука Архімага, у якій тьмяно поблискувала чорна тисова патериця, оздоблена вирізьбленою із срібла Втраченою Руною Єднання.
Отак ураз дуже несподівано хлопець вступив у доросле життя, не зазираючи у майбутнє і без вороття покинувши минуле, не зважаючи на ймовірні злигодні і не переймаючись можливими небезпеками.
У цю мить Арен почувався трохи розгубленим, а тоді, не прощаючись, незграбно рушив до виходу. Архімаг Гед теж більше не озивався до юнака, а тільки провів його постать поглядом, сповненим доброзичливого гумору.
* * *
Гед іще якусь мить постояв під ясенем біля фонтана, а відтак звів очі до залитого сонцем неба.
— Хлопець начебто хороший, а от вісті приніс невтішні, — зрештою, тихо, ніби звертаючись до водограю, промовив Архімаг.
Струмені води дзвеніли чистими сріблястими голосами і чаклун завмер, дослухаючись до їхнього жебоніння. А ще за хвилину Гед рвучко хитнув головою, наче відганяючи геть тривожні думки, і повагом рушив до потайних дверей, про існування яких відали тільки втаємничені.
— Майстре-Воротарю, — гукнув Архімаг.
У дверях з'явився невисокий чоловік — уже не молодий, але й не старий. На його сухому, кощавому, блідому, як слонова кістка, обличчі сяяла широка приязна усмішка.
— Що трапилося, Геде? — запитав чоловік, назвавши Архімага його Істинним ім'ям, позаяк вони були самі. Воротар був одним із тих семи людей у цілому світі, які знали це ім'я. Воно також було відоме Майстрові-Істинномовцю з острова Роук; Оґіонові Мовчазному, чарівникові з Ре-Альбі, котрий багато років тому на вершині гори Ґонт нарік Геда Істинним ім'ям; ясновельможній панні Тенар, володарці каблучки Ерет-Акбе; простому чаклунові Ветчу з острова Іфіш, котрий доводився шкільним товаришем Архімагу; і його сестрі Тростинці — вона вийшла заміж за теслю, народила трьох доньок, і хоча не володіла магією, зате зналася на справах житейських. Крім того, далеко-далеко звідси, на крайньому заході Земномор'я, це ім'я знали два дракони: Орм-Ембар і Калесин.
— Сьогодні ввечері нам треба скликати Раду, — сказав Гед. — Я знайду Формотворця і пошлю когось до Куремкармерука: нехай нині відкладе свої нескінченні списки і дасть учням перепочити, а сам побуде з нами, бодай хоч і незримо. До речі, ти б не міг запросити решту Майстрів?
— Гаразд, — відповів, посміхаючись, Воротар і за мить щез, неначе розчинився у повітрі. Зник і сам Архімаг, тож тепер водограй продовжував співати вже тільки для себе — свіжі, чисті, невичерпні струмені вигравали всіма барвами веселки у золотавому промінні березневого сонця.
* * *
Зазвичай Примарний сад видніється на західній або південній околиці Обителі Мудреців. Одначе цієї магічної діброви немає на жодній карті світу, і ніхто не може потрапити до неї, за винятком тих небагатьох, котрі знають урочий шлях до святині. Утім, милуватися Примарним садом можуть і новачки Школи, і прості міщани, і селяни. Щоправда, лише, так би мовити, звіддаля — невеликий лісок, де листя високих дерев жевріє золотом навіть серед буйного весняного зелен-зілля. Невігласам здається, що Примарний сад у якийсь загадковий, незбагненний спосіб кружляє навколо острова. Але це помилка: насправді рухається не Сад, коріння якого є корінням самого буття, — рухається все те, що оточує цю чарівну місцину.
Гед рушив у Сад просто через поля. Він скинув свій білий плащ, бо полудневе сонце пражило вже майже по-літньому. Якийсь селянин, котрий орав лан біля бурого підніжжя пагорба, привітав Архімага, піднявши руку над головою. Гед відповів йому тим самим жестом. Звідусіль долинав щебет дрібних пташок. Обабіч доріг рясно квітувала трава-блискітка. У високій блакиті небес повагом ширяв могутній яструб. Гед поглянув угору і знову скинув руку вгору, вітаючи птаха. Яструб, розтинаючи повітря, каменем шугонув униз і небавом вмостився на Гедовій руці, затиснувши його зап'ясток у своїх жовтих кігтях. Утім, це був навіть не яструб, а великий біло-брунатний сокіл-рибалка (ці хижі птахи доволі поширені на Роуку). Сокіл скоса позирав на Архімага круглим золотаво-бурштиновим оком, потім голосно клацнув гачкуватим дзьобом і витріщився на Геда обома своїми очима.
— Безстрашний, — звернувся чаклун до птаха мовою Створення.
Сокіл стріпнув крильми і ще міцніше стис кігті, дивлячись на Геда.
Той селянин, що вітався з чаклуном, зупинився, щоби перепочити, і тепер пильно стежив за ними. Якось минулої осені він уже бачив, як Архімаг точнісінько так само тримав на зап'ясті дикого птаха, а за мить у небі вже кружляло двійко яструбів. Одначе цього разу сталось інакше: птах стрімко злетів у небесну височінь, а чоловік пішов собі далі, грузнучи у вологій ріллі.
Власне, Гед простував саме тією єдиною стежкою, що вела до Примарного саду, — вона завжди була прямою, незалежно від того, якими манівцями рухалися навколо неї час і сам світ. Тож невдовзі постать чаклуна зникла за щільною стіною чарівних дерев.
Окремі з цих зелених велетнів просто-таки приголомшували своїми розмірами. Дивлячись на них, людина й справді могла упевнитися в тому, що Сад залишається незмінним, відколи існує світ. Стовбури дерев нагадували предковічні монументи, старовинні вежі, сірі від часу, а їхнє коріння у найглибших надрах землі переплелося з корінням гір. І все ж велетенські дерева не були безсмертними: найстарші з-поміж них уже майже позбулися листя, а їхнє гілля де-не-де починало всихати. Серед цих гігантів міцніла памолодь — високі кремезні дерева з буйними кронами і безліччю стручків з насінням.
Земля в Саду була м'якою та родючою — завдяки перепрілому листю, що протягом багатьох років опадало з дерев. Тут росла папороть і різні лісові трави, але інших дерев у Саду не було — лише ці, віковічні велетні, які в сучасній ґардійській мові Земномор'я навіть не мають назви. Свіже повітря під їхніми кронами пахло землею, залишаючи у роті присмак джерельної води.
На галявині, що утворилася на тому місці, де колись стояло одне з велетенських дерев, Гед зустрів Майстра-Формотворця, котрий жив у Примарному саду і майже ніколи не виходив за його межі. Цей дивний чоловік із жовтим, як масло, волоссям не був уродженцем Архіпелагу. Після того, як було віднайдено каблучку Ерет-Акбе, карґадські варвари припинили свої загарбницькі війни і навіть почали торгувати із Внутрішніми землями. Звісно, ці стосунки було важко назвати приязними, адже мешканці Кареґо-Ату й досі залишалися доволі відлюдькуватими, проте час від часу то юний карґадський воїн, то купецький син з'являлися на якомусь із західних островів, шукаючи пригод або сподіваючись опанувати науку магії. Десять років тому одним із таких заброд був і Майстер-Формотворець — юний дикун із мечем на поясі і червоним пір'ям на шоломі; якогось сльотавого ранку він прибув із Кареґо-Ату на Роук і, жахливо перекручуючи ґардійські слова, навпростець заявив Воротареві: "Я прийшов учитися!" І ось тепер він стояв поміж дерев Саду, у золотаво-зеленому світлі, високий, міцний чоловік із гривою жовтого волосся і дивними ясно-зеленими очима — Майстер-Формотворець Земномор'я.
Ймовірно, він також знав Істинне ім'я Архімага, але навіть якщо це було так, жодного разу не промовив його. Маги мовчки вклонилися один одному.
— За ким це ти тут спостерігаєш? — поцікавився Гед, і Формотворець відповів:
— За павуком.
Посеред галявини, між двома високими стеблинами деревію, сріблястим леготом бриніло павутиння. Тонесенькі ниточки виблискували у сонячному промінні, а в самому центрі павутини причаївся її творець — чорно-сірий павучок, крихітний, наче зіниця ока.
— Зрештою, він також добрий формотворець, — зауважив Гед, милуючись тонким мереживом павутиння.
— А в чому тут зло? — поцікавився молодший маг.
Здавалося, кругла павутина із чорним вічком посередині пильно стежить за обома чаклунами.
— Зло в тих тенетах, які плетемо ми, люди, — відповів Гед.
У цьому лісі не було чути пташиного співу. Тут панувала тиша, настояна на спекотному полуденному сонці. Від велетенських дерев тяглися прозорі тіні.
— Є вісті з Нарведуену й Енладу. Знову те саме...
— Спочатку південь і південний захід. Тепер північ і північний захід, — промовив Формотворець, не відводячи погляду від павутиння.
— Сьогодні увечері ми прийдемо сюди. Ліпшого місця для нашої наради тепер не знайти.
— Так то воно так, але... Мені, приміром, нічого порадити, — Формотворець нарешті перевів погляд на Геда, і від його зелених очей війнуло холодом. — Я боюся, розумієш? Усе просякло страхом. Навіть коріння...
— Авжеж, — погодився Гед. — Але нам належить дошукатися витоків цього лиха. Ми надто довго втішалися миром, який принесла віднайдена Каблучка, безтурботно грілися на сонечку і ловили рибку на мілководді. Нині знову настав час зазирнути в глибини буття... — сказавши це, Архімаг залишив Формотворця наодинці з крихітним павучком, що сторожко зачаївся у своїх сріблястих тенетах посеред осяяної весняним сонцем галявини.
Небавом, діставшись затіненого узлісся Примарного саду, Гед сів на землю, сперся спиною на кремезний корінь велетенського дерева і поклав патерицю на коліна. Відтак він заплющив очі й послав свою душу в політ над полями та пагорбами — на північ, до оточеного бурхливими морськими хвилями мису, де височіла Одинока Вежа.
— Куремкармерук, — покликав Гед Майстра-Істинномовця, і той негайно обізвався, відірвавшись від грубезної книги з іменами коренів, трав, листя, насіння та пелюсток, які він читав своїм учням:
— Я тут, мій пане.
Потому Майстер-Істинномовець, високий і худий старець, у вовняній мантії з каптуром, накинутим на сиву голову, стояв і слухав когось невидимого, а учні, що сиділи за столами, не зводили з нього приголомшених очей.
— Я прийду, — пообіцяв Куремкармерук і знову схилився над книгою. — Отже, ця пелюстка трави молі називається "гебера", її чашолисток — "партонат", а стебло, листя й корінь мають свої власні імена...
У цю мить Гед, котрий непорушно сидів піддеревом Примарного саду, знову повернув своїй душі тілесну оболонку — він і так чудово знав усі імена трави молі, тож тепер Архімаг, не розплющуючи очей, зручно випростав ноги і незабаром тихо заснув у затінку віковічних дерев.
На острові Роук існує Школа чаклунів, до якої з усіх Внутрішніх земель посилають хлопців, котрі змалечку виявили здібності до чарів. Тутешні учні опановують урочі мистецтва Високої Магії, знайомляться з різними видами чарів, вивчають Істинні імена і руни, вправляються у заклинаннях. Зрештою, після багатьох років навчання, глибоко усвідомивши, що належить і чого не належить робити магові, школярі можуть отримати чаклунське звання і чарівну патерицю — звісно, якщо їхні руки, розум і дух досягли зрілості.
Так чи інакше, але справжнім чарівником можна стати тільки на Роуку, хоча звичайних ворожбитів і знахарів можна зустріти на всіх островах Земномор'я, а самі чари нерідко є для остров'ян не менш потрібними, ніж хліб, і не менш приємними, ніж музика. Можливо, саме тому Роукська школа зажила серед людей неабиякої слави й особливого пошанівку. Дев'ять магів, Майстрів Школи, вважаються рівнею дев'яти принцам Архіпелагу, а над хранителем острова Роук, головним Майстром і Архімагом Земномор'я, не владна жодна людина, за винятком Короля Земномор'я, але й це лише вияв поваги до свого державця, радше веління серця, адже навіть Король не може примусити такого могутнього чаклуна скоритися. Але так було споконвіків: навіть тоді, коли не існувало ще істинних королів, Архімаги жили у злагоді з володарями, дотримуючись загальноприйнятих законів і звичаїв. На острові Роук завжди все залишалося так, як було заведено ще у сиву давнину. Це місце здавалося надійно захищеним від будь-якої лихої напасті, а у просторих шкільних залах і прохолодних коридорах Обителі Мудреців завжди лунав безтурботний сміх учнів.
Арена супроводжував кремезний юнак у плащі, застебнутому срібною пряжкою на знак того, що він уже завершує свої чаклунські студії і небавом сподівається отримати чарівну патерицю. Хлопець мав дивне ім'я — Талан ("Коли я народився, у моїх батьків уже було шестеро дочок, тож тато сказав, що зі мною їм нарешті поталанило"). Юнак був приємною людиною, кмітливим і дотепним співрозмовником. За інших обставин Арен, безперечно, поцінував би Таланів гумор, але сьогодні голова його аж гула від вражень, тож принц майже не звертав уваги на свого нового приятеля. Звісно, це трохи дратувало Талана, одначе він продовжував незворушно розповідати гостеві про різні дива та легенди, пов'язані зі Школою чаклунів, потому почав потроху прибріхувати, доки, зрештою, не скотився до справжніх небилиць. Утім, Арен на все це відповідав однаково: "Он як!" або "Еге ж, зрозуміло!", тож небавом Талан дійшов остаточного висновку, що королевич — просто можновладний бовдур.
— Зазвичай, тут ніхто не куховарить, — натхненно просторікував Талан, ведучи Арена повз величезну кам'яну кухню, крізь двері якої виблискували начищені мідні казани, долинав стукіт важких ножів і відгонило їдким запахом цибулі. — Все це тільки так, про людське око... Насправді ми йдемо у трапезну, і кожен чаклує собі те, що йому смакує. До того ж, і посуд мити не треба.
— Еге ж, еге ж, зрозуміло, — ввічливо відгукнувся Арен.