Аренові хотілося сказати: "Я не можу, мій пане!" — натомість він іще раз поглянув на дев'ять зірок, що сяяли на південному небі, набрав повні груди повітря і заспівав. Спочатку його голос був тихий і хрипкий, але поступово зміцнів і погучнішав — юнак співав стародавню пісню про створення Еї, про те, як було відновлено Рівновагу між світлом і темрявою, про зелені острови Земномор'я, які підняв з морського дна той, хто вимовив Першослово і став першим Володарем людей, про Сеґоя.
Арен не встиг доспівати до кінця, а небо вже прояснилося, стало сіро-блакитним, і тепер на ньому жевріли тільки щербатий місяць та жовта зірка Гобардон. Засичали на досвітньому вітрі смолоскипи. Доспівавши пісню, Арен замовк, і танцюристи, які зібралися навколо, щоби послухати його спів, почали потихеньку повертатися на свої плоти, а на сході тим часом сходило сонце.
— Гарна пісня, — озвався вождь. Голос його тремтів, хоча він дуже старався говорити звичним холодним тоном. — Було б недобре, якби Довгий Танець завершився передчасно. Я накажу відшмагати моїх ледачих співців.
— Краще спробуй їх заспокоїти, — порадив Яструб. Він усе ще стояв, дивлячись у небо. — Жоден співець не замовкне просто так. Ходи-но зі мною, Арене!
Яструб рушив до своєї хатини, юнак подався за ним. Однак того ранку, дива, либонь, іще не скінчилися: коли східний край моря на обрії порожевів, з півночі до плотів надлетів якийсь величезний птах. Він летів так високо, що його крила іноді навіть закривали сонце — вони вогненними блискавками розтинали повітря просто над плотами. Арен скрикнув від подиву. Чаклун теж здивовано підвів очі вгору. Обличчя його нараз спаленіло від люті, і він заволав:
— Нам хієтха арв Гед аркваїса! — Мовою Створення це означало: "Якщо ти шукаєш Геда, то знайдеш його тут".
І тут, наче велетенське ядро, широко простерши золотаві крила, що гриміли в повітрі, і випустивши кігті, здатні вхопити бика, наче мишу, огорнутий омахами полум'я, що виривалося з довгастих ніздрів, дракон шулікою кинувся вниз і м'яко опустився на хиткий пліт.
Жінки пронизливо заверещали, хтось упав долілиць, дехто кинувся в море, а деякі люди просто завмерли і стояли непорушно, приголомшені дивом, яке переважало страх.
Дракон височів над плотом. Розмах його складчастих крил, що сяяли на сонці, сягав дев'яноста кроків, не меншою була й довжина драконового тіла, сухорлявого, наче в гончака, з гострими, як у ящера, кігтями та зміїною лускою. Вздовж вузького хребта стирчав гребінь із гострих шипів, схожих на трояндові. Посередині тулуба висота цих шпичаків сягала трьох ліктів, а потім вони поступово зменшувалися, тож останній шип на кінчику хвоста був не довшим від леза ножа. Колючки були сірими, а луска, що вкривала драконове тіло, — лискучо-золотавою. Його зелені вузькі очі були напівзаплющені.
Страх за свій народ змусив вождя забути про небезпеку, яка загрожувала йому самому, — він вискочив зі своєї хижі, тримаючи в руках гарпун: з такою зброєю зазвичай полюють на китів. Гарпун був довший за самого мисливця і закінчувався вищербленим вістрям з китової кості. Поклавши його на своє тонке, проте доволі жилаве плече, вождь кинувся вперед, намірившись поцілити дракона в незахищене черево, що нависло над плотом. Однак Арен, оговтавшись від подиву, кинувся сміливцеві навперейми, схопив його за руку і разом з ним гупнув долі, відкинувши гарпун убік.
— Ти що, хочеш розлютити його цією своєю швайкою? — прохрипів юнак. — Нехай спершу своє слово скаже Повелитель драконів!
Вождь мовчки відсапувався після удару й очманіло дивився то на Арена, то на Яструба, то на дракона. І тоді заговорив дракон.
Ніхто на плотах, окрім Геда, до якого він, власне, і звертався, не зрозумів жодного слова, адже дракони розмовляють лише Істинною Мовою — своєю рідною мовою. Голос дракона був негучним і трохи нагадував шипіння розлюченого кота, але кота велетенського, могутнього; у ньому лунала якась моторошна музика.
Чаклун відповів йому одним лише словом: "Мемеас", що означало "я прийду", і підняв угору свою тисову патерицю. Дракон роззявив пащу, і з неї вирвалося тонке пасемце диму. Золотаві крила загуркотіли, неначе грім, війнуло запахом згарища, а через мить величезний дракон піднявся у небо і полетів на північ.
На плотах було дуже тихо, тільки вряди-годи лунали крики малят, плач немовлят і голоси жінок, які їх заспокоювали. Чоловіки засоромлено вибралися з моря назад на плоти, а навколо продовжували горіти забуті смолоскипи.
Маг повернувся до Арена. Обличчя його якось дивно світилося — чи то від радості, чи то від люті. Проте говорив він спокійно:
— Настав час рушити далі, хлопче. Прощайся з друзями і приходь.
І Яструб повернувся до вождя "плавучого народу", щоби подякувати йому за гостинність і попрощатися. Відтак він покинув найбільший пліт і швидко дістався туди, де гойдався на хвилях "Світозор", міцно прив'язаний до колоди. Порожнє барильце на човні діти Відкритого моря встигли наповнити дощовою водою, а також добряче поповнили запаси провізії, виявивши в такий спосіб свою повагу до несподіваних гостей. Багато хто з плотогонів вважав Яструба одним із Великих, який постав перед ними не в китовій, а в людській подобі. Коли Арен приєднався до чаклуна, той уже встиг підняти вітрило. Юнак відв'язав линву від кілочка на плоту і заплигнув у човен. "Світозор" одразу відплив убік, його вітрило туго напнулося, ніби від дужого вітру, хоча над морем гуляв лише тихий ранковий легіт. Човен хвацько розвернувся і легко помчав на північ, услід за драконом.
Звичайний вітер нізащо не зміг би розігнати човен до такої швидкості. Але цього разу "Світозора" гнав уперед не морський вітер, а слово Архімага і його чарівна сила.
Яструб довго стояв під щоглою, пильно вдивляючись у далечінь. Але зрештою він вмостився на своєму звичному місці біля стерна і, поклавши на нього руку, поглянув на Арена.
— То був Орм-Ембар, — пояснив він, — дракон з острова Селідор, нащадок того Великого Орма, який смертельно поранив Ерет-Акбе і сам загинув від його руки.
— Він що, полював у цих краях, повелителю? — запитав Арен, бо й досі навіть не здогадувався, про що Яструб говорив із драконом.
— Авжеж, полював... На мене. Якщо дракони на когось полюють, то вони завжди знаходять свою жертву. Він прилетів просити моєї допомоги, — Яструб коротко засміявся. — Якби мені хтось про таке розповів, я б нізащо не повірив. Подумати тільки: дракон звернувся до людини за допомогою! Та ще й такий, як Орм-Ембар! Він, щоправда, не найстарший серед драконів, хоча і йому вже бозна-скільки літ, проте вважається наймогутнішим з-поміж них. Він не приховує свого Істинного імені, як це зазвичай роблять інші дракони і люди, бо не боїться, що хтось зможе його здолати. Крім того, йому невластива підступність, якою хизується решта його одноплемінників. Колись давно на Селідорі він не тільки залишив мене живим, а й повідомив мені велику істину — розповів, як знайти Королівську Руну, втрачену Руну Єднання. Саме йому я завдячую каблучкою Ерет-Акбе. Але я ніколи не гадав, що матиму нагоду якось віддячити своєму благодійникові за ту послугу! Та ще й такому благодійникові!
— І чого ж він просить?
— Він хоче показати мені той шлях, який я шукаю, — спохмурнівши, відповів маг. — Він сказав: "На заході з'явився ще один Повелитель Драконів. Він руйнує наш світ, він могутніший від нас". Я запитав: "Навіть могутніший від тебе, Орм-Ембаре?" — і дракон відповів: "Навіть від мене. Ти потрібен мені. Рушай за мною і не барися!". Оце й усе, що він сказав.
— І ти більше нічого не знаєш?
— Незабаром знатиму.
Арен змотав швартову линву, трохи прибрав у човні, і весь цей час у ньому співало напружене збудження, наче напнута тятива лука, і коли він нарешті заговорив, то це веселе напруження забриніло і в його голосі.
— Оце вже справжній провідник! — сказав юнак. — Принаймні ліпший, ніж попередні!
Яструб поглянув на нього і засміявся.
— Авжеж, — погодився він. — Сподіваюся, що тепер ми не заблукаємо!
Отак вони й почали свою велику гонитву через океан. Не один тиждень тривала їхня мандрівка від пустельних південних морів до острова Селідор — найзахіднішого з-поміж усіх островів Земномор'я. День за днем займалася ясна зоря над обрієм; вечорове сонце пірнало у багряні призахідні води, але й під золотавим склепінням сонячного проміння, і під сріблястим сяйвом, що лилося із зоряного неба, їхній човник уперто летів на північ, сам-один посеред безмежного океану.
Іноді десь вдалечині над морем збиралися могутні грозові хмари, звичні для середини літа. Тоді Арен захоплено стежив за чарівником: ставши на повен зріст, розправивши плечі, Яструб голосом і жестом наказував хмарам підійти ближче і пролитися дощем над їхнім човном. Відтак небо вергало громами і блискавками, а чаклун непорушно стояв на кормі, піднявши руку, аж поки безодні небесні не розкривалися просто над головами подорожан, наповнюючи водою заздалегідь розставлений посуд. В такі хвилини Яструб і Арен лише щасливо посміхалися: їжі у них загалом було досить, а от води постійно бракувало. До того ж, величне шаленство бурі, що корилася волі мага, саме по собі було неабияким видовищем.
Арена вражала та неймовірна могутність, якою володів його товариш і якої він, до речі, тепер зовсім не приховував. Якось юнак запитав чаклуна:
— На початку наших мандрів ти, мій пане, взагалі обходився без магії!..
— Перша й остання заповідь Роукської школи: "Роби тільки те, що конче потрібно". І не більше!
— Отже, між першою і останньою заповідями ваші учні якраз і вивчають оте, що є необхідним?
— Авжеж. Треба у всьому зберігати Рівновагу. Але якщо Рівновага порушена, то доводиться враховувати й інші речі. І передусім — поспішати!
— І все ж таки, чому всі чаклуни на Півдні — а тепер уже, мабуть, і скрізь у Земномор'ї, — чому навіть оті співці на плотах, всі, як один, втратили свій хист, і лише ти зберіг свою силу?
— Тому що мені, крім мого мистецтва, більше нічого не потрібно, — відповів Яструб. І за якусь мить додав: — І якщо мені теж невдовзі судилося втратити свою силу, то я бодай хоч наостанку нею натішуся!
І справді він тепер охоче й легко вдавався до свого мистецтва. Арен, який звик до його обережності й стриманості, навіть не підозрював, що Архімаг може бути таким веселим і розкутим. Кожному магові подобаються різні дотепні витівки, адже чарівники — природжені штукарі. Тож, приміром, коли Яструб у Ґорті змінив свою подобу, то це якоюсь мірою також було своєрідною грою, не надто складним фокусом для того, хто міг би змінити не тільки обличчя та голос, а й навіть саму свою сутність, перетворившись, скажімо, на рибу, дельфіна чи яструба. А якось Яструб сказав:
— Поглянь-но сюди, Арене, я покажу тобі Ґонт, — і звелів дивитися на поверхню води у наповненій по вінця коновці.
Багато чаклунів уміють створювати зображення на поверхні водного дзеркала, але, безперечно, Яструбові не було рівних у цьому мистецтві: попервах у воді з'явилася вершина гори, оточена білими хмарами. Потім краєвид змінився, і Арен виразно побачив на цьому острові-горі високий стрімчак, причому сам юнак неначе ширяв над крутосхилом, перетворившись на якогось птаха — чайку чи сокола. Стрімчак, ніби вежа, височів над хвилями, а на одному з його виступів тулився до скелястого берега маленький будинок.
— Це Ре-Альбі, — пояснив Яструб. — Там живе мій Учитель, Оґіон. Колись у давнину він зумів приборкати жахливий землетрус. А тепер пасе своїх кіз, збирає трави і мовчить. Мені взагалі чомусь здається, що мовчати йому подобається понад усе. Хотів би я знати, чи він ще й досі самотою блукає горами? Адже старому вже бозна-скільки літ! Утім, якби він помер, я неодмінно дізнався би про його смерть, чи радше — відчув би це.
У голосі чаклуна не було колишньої певності, тож чарівний краєвид на якусь мить задрижав, так наче скелястий стрімчак раптово упав у море. Потім зображення знову стало виразним, а голос Яструба зазвучав твердіше:
— Наприкінці літа Оґіон зазвичай пускається в мандри, високо в гори. Отак і я з ним уперше зустрівся: він прийшов у наше гірське сільце, коли я був іще хлопчиськом. Він нарік мене Істинним ім'ям. І разом з Іменем він дав мені моє справжнє життя.
Краєвид у водному дзеркалі змінився: Аренові здалося, що він, досі залишаючись птахом, залетів у ліс і сів серед гілля, дивлячись на залиті сонцем пасовища, які збігали схилом гори. А над його головою височіла вкрита вічними снігами вершина, і до неї вела стрімка звивиста стежина, і золотаві сонячні зайчики пробивалися через густе листя...
— Ніде в світі немає такої тиші, як у цих лісах, — тужно сказав Яструб.
Зображення затуманилося, поблякло і зникло, тільки сліпучий диск полуденного сонця мерехтів у воді, налитій у коновку[7].