102329.fb2 Останній берег - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 25

Останній берег - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 25

Зрештою, колись Аренові й справді доведеться успадкувати батькову корону та правити Енладом — адже це не лише його право, а й обов'язок. Однак тепер усе це здавалося йому малозначущим, а рідний край був просто маленьким і дуже далеким клаптиком суші. Ні, юнак і досі щиро любив свою Батьківщину і залишався їй відданий, проте ця відданість тепер стала глибшою, міцнішою і ґрунтувалася на іншій, серйозній основі. Тепер Арен збагнув, у чому його слабкість, і, зрозумівши це, навчився розраховувати свої сили. А сила в ньому є — це він знав достеменно. Але ж, окрім звичайної сили, у нього немає ні особливих талантів, ні магічного дару — нічого, що можна було б запропонувати своєму повелителеві! Хіба що чесну службу і щиру відданість? Але чи вистачить цього там, куди вони пливуть?

Яструб якось сказав: "Щоби полум'я свічки здавалося яскравим, треба, щоб її оточувала темрява". Арен намагався розрадити себе цими словами, але зараз вони чомусь здавалися йому не надто втішними.

Наступного ранку, коли вони прокинулися, все навколо — і вода, і повітря — було сірим. Лише високо над щоглою зоріла блакить небес, а низько над водою стелився густий туман. Утім, Арену і Яструбові, які народилися на Півночі, було не звикати до туману — вони ставилися до нього, як до старого друга, що навідався в гості з Енладу чи Ґонту. Імла м'яко огортала човен зусібіч, і мандрівцям здавалося, що вони раптом потрапили у добре знайому кімнату після багатьох тижнів плавби серед занадто яскраво освітлених і занадто безлюдних морських просторів. Вони повернулися у води зі звичним підсонням і тепер, либонь, перебували десь на одній широті з островом Роук.

А приблизно за три дні плавання на схід від цих вкритих імлою вод ясне сонячне проміння вигравало на золотавому листі дерев Примарного саду, осявало зелену маківку Роукського пагорба і черепичний дах Обителі Мудреців.

Чаклунська майстерня знаходилася у Південній вежі. То була велика кімната, заставлена ретортами і перегінними кубами, пузатими довгошиїми суліями, важкими тиглями[8] і крихітними пальниками; на столах лежало багато різних щипців, лещат і обценьків, валялися якісь терпуги[9], затискачі і трубочки; скрізь стояли скриньки, пляшечки і глеки, щільно закорковані та позначені не лише ґардійськими, а й стародавніми рунами; та й іншого алхімічного начиння тут не бракувало: склодувний реманент, пристрої для очищення коштовних металів, медичне обладнання тощо. Серед усіх цих неймовірно захаращених столів і лав стояли Майстер-Перетворець і Майстер-Приворотник.

Сивочолий Перетворець тримав у руках великий камінь, здалеку схожий на неогранований алмаз. Камінь був дуже твердий, прозорий, ніби вода, хоч іноді здавалося, що він випромінює м'яке аметистово-рожеве світло. І все ж, попри бездоганну прозорість кристала, уважний спостерігач майже одразу помічав всередині нього якусь дивну каламуть: на поверхні каменя не відбивалося анічогісінько з того, що його оточувало; і людське око ніби занурювалося у бездонні глибини кристала. Одна грань змінювала іншу, людина бачила дедалі глибше, аж доки не поринала в сон, із якого не було вороття. То був славетний Камінь Шеліета. Колись він належав володарям острова Вей і був окрасою їхньої скарбниці. Зазвичай камінь застосовували як снодійний засіб, хоч іноді з його допомогою залагоджували набагато небезпечніші оборудки. Зокрема, було відомо: той, хто надто довго та легковажно вдивляється у загадкову глибінь кристала, зрештою може збожеволіти. Але Архімаг Ґеншер був родом з острова Вей і, вирушаючи на Роук, узяв Камінь Шеліета з собою, адже в руках мага цей кристал відкриває істину.

Щоправда, істина ця виявилася дуже мінливою: вона залежала від того, в чиїх руках опинився Камінь Шеліета. А тому Майстер-Перетворець, міцно тримаючи кристал і вдивляючись у його мерехтливі глибини, говорив голосно і чітко, описуючи те, що бачив:

— Я бачу нашу землю з вершини гори Онн, яка стоїть у самому серці світу. Перед моїми очима простяглося все Земномор'я, аж до найвіддаленішого острівця у найдальших Широтах. Я бачу кораблі у водах Ілієна, бачу дим із коминів над дахами Торхевена, бачу навіть дах цієї вежі, де ми зараз стоїмо. Але далі, за Роуком, тепер не видно нічого. На півдні — жодного острова! На заході — ані клаптика суші! Я не бачу Ваторт там, де він мав би бути, не бачу жодного з островів Західних широт — кудись зник навіть Пендор, а він же розташований найближче до нас! А Оскіль та Ебоскіль — де вони? Над Енладом клубочиться мряка, густа і сіра, немов павутиння. Щоразу, як я намагаюся щось розгледіти, щезає ще кілька островів, а море у тому місці, де вони щойно були, — безживне і похмуре, немов перед Створенням... — Перетворень спіткнувся на останньому слові й замовк.

Він поставив Камінь на різьблену підставку зі слонової кості і відступив убік. Його лагідне обличчя здавалося геть виснаженим.

— А тепер розказуй, що бачиш ти, — промовив він.

Майстер-Приворотник узяв кристал і став повільно крутити його в руках, немов намагаючись відшукати на блискучій поверхні ту грань, крізь яку найкраще видно. Він досить довго обертав Камінь на всі боки, але зрештою поклав його на стіл і розгублено сказав:

— Перетворцю, я майже нічого не бачу. Якісь уривки, щось мерехтить, але цілісного зображення немає...

Сивочолий Перетворень підвів угору вказівний палець.

— Зауваж, хіба це не дивно?

— Що ти маєш на увазі?

— У тебе що, так часто сліпнуть очі? — сердито закричав Перетворень. — Невже ти не бачиш, що... — він запнувся і лише з неабиякими труднощами, затинаючись, зміг продовжити, — там... там наче чиясь рука затуляє тобі очі — точнісінько так само, як і мої вуста?

— Ти, мабуть, трохи перетрудився, мій пане. Тобі треба відпочити! — заспокійливо сказав Майстер-Приворотник.

— Виклич закляттям душу Каменя, — зажадав Перетворець.

Тепер він говорив уже доволі спокійно, хоч голос його й досі трохи тремтів.

— Навіщо?

— Навіщо? Ну хоча б тому, що я прошу тебе це зробити.

— Дай спокій, Перетворцю! Навіщо ти під'юджуєш мене, як хлопчика перед ведмежим барлогом. Хіба ми з тобою діти?

— Ще б пак! Супроти того, що показав мені Камінь Шеліета, я лише безпорадне дитя... перелякане дитя. Благаю тебе: виклич душу Каменя! Чи я мушу стати перед тобою на коліна?!

— Ну що ти таке кажеш! — зніяковів довготелесий Приворотник, а тоді зосереджено відвернувся від старшого товариша. Відтак, розкинувши руки у широкому жесті, з якого починається Велике Закляття, що викликає душі мертвих і живих, чаклун підвів голову і почав промовляти магічні слова. Він говорив, а в осередді Каменя Шеліета зажевріло тьмяне світло. У майстерні раптом почало темніти; густі тіні геть почорніли, зате Камінь сяяв, наче зірка. Майстер-Приворотник звів руки докупи і підніс кристал ближче до очей, пильно вдивляючись у точку, з якої променіло яскраве сяйво. Якийсь час він мовчав, а тоді тихо заговорив:

— Я бачу фонтани Шеліета. Озера і ставки, копанки і гатки, водоспади і печери за срібною запоною падаючої води. Замшілі береги поросли папороттю. Я бачу, як крапля за краплею збігає вода по зеленому листі, як дзюрчить вона у струмках, що б'ють із-під землі; відчуваю солодкий смак джерельної водиці... — він раптом знову замовк і заціпенів. У сяйві, яке випромінював Камінь, обличчя чаклуна здавалося мертвотно-блідим. Нараз Приворотник голосно скрикнув і, прожогом кинувши кристал, упав навколішки, сховавши обличчя в долонях.

Чорні тіні щезли. Літнє сонце світило у вікно захаращеної майстерні. Камінь Шеліета лежав під столом серед пилу і сміття, але був цілим і неушкодженим.

Майстер-Приворотник, як незрячий, хапав руками повітря, доки не наткнувся на долоню свого товариша. Він був схожий на перелякану дитину. Минуло кілька хвилин, перш ніж він глибоко зітхнув і важко підвівся, спираючись на плече Перетворця.

— Більше тобі не вдасться намовити мене на такі ризиковані речі, — сказав він тремтливими вустами, марно намагаючись усміхнутися.

— Що ж ти таке побачив, Торіоне?

— Я бачив фонтани Шеліета. Бачив, як їх раптом поглинає суха земля, як німіють дзвінкоголосі джерела. А світ навколо здавався чорним і спустошеним. Ти бачив у Камені пустельне море, яким воно було перед Створенням, а я побачив... те, що настане потім... Я побачив Велику Руїну.

Перетворець облизав пересохлі губи.

— Мені б дуже хотілося, щоб Архімаг зараз був із нами, — зізнався він.

— А я б хотів, аби ми опинилися там, поруч із ним...

— От тільки де він? Хіба його тепер знайдеш... — Приворотник поглянув угору, де за вікном ясніло спокійне блакитне небо. — Наразі ми не маємо про нього жодної звістки, і навіть магія не здатна викликати його сюди. Він зараз там, де ти бачив пустельне море. А незабаром прибуде у той страшний край, де пересихають джерела. Там наші чари безсилі... А втім, деякі закляття навіть зараз могли би повернути Яструба на Роук — скажімо, ті магічні ритуали, якими колись уславився острів Пельн...

— Але ж то були закляття, якими тамтешні маги викликали у світ душі небіжчиків!

— А деякі чари, навпаки, можуть відправити живих у потойбіччя...

— Невже ти думаєш, що Архімаг уже помер?

— Я гадаю, що він прямує назустріч смерті — його веде туди якась незнана сила. Як і кожного з нас. Ми втрачаємо свою могутність, свої надії, своє щастя. Усі джерела поволі пересихають...

Стривожений Перетворець не зводив очей з Приворотника.

— Тоді навіть не пробуй шукати його, Торіоне, — промовив він нарешті. — Він знав, чого шукає, і притому набагато раніше, ніж це збагнули ми. Для нього цей світ — наче Камінь Шеліета: він зазирає у його глибини і бачить, що відбувається і що має статися... Ми не можемо допомогти йому. Великі Закляття стали надто небезпечними, але найбільше лихо зачаїлося у тих чарах, про які ти щойно згадував. Ми повинні залишатися твердими у своїй вірі, охороняти мури Роуку і пам'ятати Імена.

— Твоя правда, — погодився Приворотник. — Але я мушу піти і поміркувати над цим.

І він залишив майстерню у Південній Вежі, незграбно ступаючи довгими ногами, але високо тримаючи свою шляхетну темноволосу голову.

Наступного ранку Перетворець довго шукав його. Увійшовши до кімнати Приворотника після тривалих марних спроб достукатися, він побачив, що Торіон непорушно лежить горілиць на кам'яній підлозі — здавалося, наче важкий удар у груди відкинув його геть, як ганчір'яну ляльку. Руки його застигли у тому самому жесті, з яким він промовляв Велике Закляття, і були холодними, як лід, а широко розплющені очі дивилися невидющим скляним поглядом. Перетворець, опустившись навколішки, тричі промовив Істинне ім'я друга, але той навіть не поворухнувся. Він іще не помер, у непритомному тілі жевріла іскра життя: глухо билося серце чаклуна, і з кожним кволим подихом важко здіймалися його груди. Перетворець схилився над ним і прошепотів:

— Ох, Торіоне, це ж я змусив тебе зазирнути у надра Каменя Шеліета. Це я в усьому винен!

Потім він швидко вийшов із кімнати і звернувся до Майстрів та учнів, що чекали за дверима:

— Ворог закрався сюди, на наш острів, подолавши всі мури та перепони. Він завдав удару в самісіньке серце нашого світу! — Перетворець був доброю і лагідною людиною, але зараз він виглядав таким похмурим і суворим, що всі аж злякалися. — Подбайте про Майстра-Приворотника, — сказав сивочолий маг. — Хоча навряд чи це можливо: ніхто не зуміє прикликати назад його душу, адже навіть він сам, будучи найкращим знавцем приворотних чарів, зазнав поразки у двобої з невідомим ворогом.

Перетворець рушив до своєї кімнати, і всі розступилися перед ним.

Відтак прийшов Знахар і звелів негайно покласти Приворотника в ліжко і вкрити його теплою ковдрою. Одначе він не збирався поїти недужого цілющим відваром і не співав над ним пісень, які допомагають зцілити хворе тіло і стражденну душу. Один із учнів Знахаря, ще зовсім юний, але дуже здібний до науки, запитав у свого наставника:

— Учителю, невже йому нічим не можна допомогти?

— По цей бік стіни — ні! — відповів Знахар. А потім, згадавши, з ким говорить, пояснив: — Це не хвороба, синку. Але навіть якби це була лихоманка або якась інша неміч, я не знаю, чи наше мистецтво стало б нам тепер у пригоді. Здається, останнім часом моє зілля втрачає свої цілющі властивості, а лікувальні закляття не мають колишньої урочої сили.