Арен поглянув на жінку, котра сиділа, спершись спиною на нагріту сонцем стіну. Вона спробувала було зігнати мух із обличчя, але її рука безпорадно смикнулася, описала в повітрі дугу, так наче жінка раптом забула, чого вона хотіла, і заходила ходором, немов у судомах. Це трохи нагадувало якісь магічні жести, безглузді чари, у яких не було ані найменшого сенсу.
Сокіл теж подивився на жінку, проте його погляд не виказував жодних почуттів.
— Ходімо! — мовив він.
Вони перетнули майдан і опинилися біля крамнички, у якій порядкувала огрядна літня мішанка. Сонячне світло, пробиваючись крізь смугастий тент, зеленими, лимонними, червоними, блакитними і жовтогарячими смугами падало на розкладений на вітрині крам — сукні, хустки, плетені пояси. Скрізь танцювали різнобарвні сонячні зайчики, відбиваючись у крихітних дзеркальцях, якими був прикрашений високий, з плюмажем, капелюх жінки.
— Шовк, ситець, полотно, хутра, повсть, ґонтійська вовна, сеульська ґаза, шовки з Лорбанері! — виводила вона грубим голосом. — Агов, північні гості, ану скидайте свої сукмани! Ви що, сонця в небі не бачите? Ось, погляньте — хіба не варто купити таку річ у подарунок коханій, котра чекає у далекому Хавнорі? Це ж південний шовк, легкий, наче крила метелика! — вона спритно розгорнула перед мандрівниками сувій ніжно-рожевого шовку, гаптованого срібною ниткою.
— Та ні, панунцю, ми ж не збираємося свататися до королівни, — спробував було пожартувати Сокіл й одразу пошкодував про це, бо крамарка мало не заверещала: — То у що ж ви одягаєте своїх жінок — у мішковину? Чи, може, в парусину? От скнари! Навіть клаптика шовку не хочуть купити своїм бідним жінкам, котрі вічно мерзнуть серед ваших північних снігів! А ось річ якраз для них: чудова ґонтійська вовна, яка зігріє навіть у найхолоднішу зимову ніч! — і вона розправила над прилавком велику брунатно-жовту хустку, плетену з м'якої вовни, якою славляться північно-західні острови Земномор'я.
Удаваний купець Сокіл помацав його тканину й усміхнувся.
— Ну, звісно, адже ти, мабуть, теж з Ґонту? — запитав він власницю крамнички, і жінка ствердно кивнула, а її "дзеркальний" капелюх розбризкав по стінах і стелі приміщення безліч кольорових блискіток. — Але, щоб ти знала, це андрадейська робота. Основу там тчуть, беручи по чотири нитки на палець, а на Ґонті — не менше шести. Та краще скажи мені ось що: чому ти облишила магію і зараз торгуєш цим мотлохом? Коли я був тут кілька років тому, то бачив, як ти змушувала вогонь вивергатися з людських вух, а потім перетворювала полум'я то на птахів, то на золоті дзвіночки. Тоді торгівля була куди веселішою, ніж тепер.
— То взагалі була ніяка не торгівля, — сердито відповіла товстуха, й Арен на мить перехопив її похмурий погляд.
— Це було гарно — коли з вух жахтіло полум'я, — Сокіл правив своє, і виходило це в нього доволі невимушено. — Я сподівався, що й небіж мій побачить твої штучки.
— Ось що я тобі скажу, чужинцю, — жінка змінила гнів на милість і довірчо нахилилася до купця, спершись на ляду дужими засмаглими руками і пишними грудьми. — Ми тут більше таким не займаємося. Тепер людей не цікавить штукарство. Приїлося... От, скажімо, мої дзеркала. Здається, ти їх також не забув, — вела вона далі, поправивши свій капелюх так, що навсібіч знову химерно замерехтіли сонячні зайчики. — Розумієш, можна довго туманити людям мізки за допомогою дзеркал, нісенітних скоромовок та різних хитрих пристроїв. І, зрештою, вони починають вірити, що й справді бачать диво. Хоча це просто мана. Як і те полум'я та золоті дзвіночки, або пишні шати, в які так любили вбиратися деякі марнодумці, — гаптований золотом оксамит, діаманти завбільшки зі сливу... Вони так пишалися, неначе стали королями, навіть розуміючи, що то лише ілюзія, дурисвітство. Авжеж, людей неважко ввести в оману. Вони ніби ті курчата, заворожені важким зміїним поглядом. А коли нарешті второпають, що їх пошили в дурні, то починають казитися від злості, а подібні розваги їх більше не звеселяють. Ось тому я тепер займаюся торгівлею і хоча, може, не всі шовки тут найвищої якості, не всяке руно привезли з Ґонту, зате вони справжні і їх можна носити. І їх таки носять! Адже це годящий крам, а не суміш ілюзії та повітря, як оті мої діаманти й оксамитові шати.
— То що ж це таке? — обурився Сокіл. — Невже у Ґорті не залишилося нікого, хто вміє вивергати з вух полум'я чи показувати якісь інші дива?
Почувши це, товстуха набурмосилася і заходилася дбайливо складати вовняну тканину.
— Ті, кому потрібні облудні видіння, просто жують зілля. Говори з ними, якщо маєш охоту! — відрізала вона, кивнувши головою на заціпенілі тіла, що лежали на бруківці.
— Але ж були тут справжні маги — із тих, котрі вміють викликати вітри чи захистити корабель охоронними чарами. Вони тепер що, також торгівлею промишляють?
Ображена цими словами, товстуха зарепетувала:
— Є тут один такий, якщо вже тобі так кортить чудес! Мабуть, велика птиця, бо має чарівну патерицю і все таке... Онде він, бачиш? Колись він із самим Егре плавав, заклинав для нього вітри і вистежував навантажені галери. Але ж то було чистісіньким шахрайством, і капітан Егре зрештою заслужено віддячив йому: відрубав праву руку! Тепер той дурисвіт сидить посеред майдану з повним ротом дурману і порожнім шлунком. Дурман і порожнеча! Ось тобі і магія, капітане Осел!
— Ну, годі, годі, хазяєчко, — примирливо мовив сивочолий купець. — Я ж лише запитав...
Та вона вже обернулася до них широкою спиною, знову збуривши стрімку круговерть сонячних зайчиків. Маг із Ареном подалися геть.
Яструб поволі рушив до чоловіка, на якого вказала крамарка. Той сидів, зіпершись на стіну, і дивився у порожнечу. Колись його смагляве, заросле бородою обличчя було, мабуть, дуже вродливим. Потворно скорчена кукса покаліченої правиці безвольно лежала на розпеченій під гарячим південним сонцем бруківці. Між ятками позаду них почалася якась метушня, але Арен ніяк не міг відвести погляду від дивного чоловіка. Юнакові було соромно зізнатися собі в тому, що огидність цього видовища якось болісно вабить його.
— Він що, справді був магом? — пошепки запитав Арен.
— Цілком можливо. Я не здивуюся, якщо це Хейр, котрий замовляв вітри на кораблі у знаменитого пірата Егре... Арене, стережися!
Між ятками стрімголов промчав якийсь чоловік, мало не збивши мандрівців із ніг. За ним, пригинаючись під тягарем великої круглої таці, заваленої мітками пряжі, позументами і мереживом, поспішав ще один. Одна з яток раптом з гуркотом упала, і натовп кинувся хапати розкиданий крам. То тут, то там на ринку раптом почали виникати невеликі, але запеклі сутички, до яких, пронизливо лементуючи, долучалося дедалі більше людей. Найгучніше верещала товстуха у дзеркальному капелюсі. Мимохідь Арен зауважив, як спритно вона відбивається від цілого гурту людей якимсь кийком — ну геть тобі рубака у вирі бойовища! Годі було сказати, що саме сталося: звичайна базарна сварка, що переросла в погром, чи заздалегідь продуманий напад розбишак, чи, може, вуличні гендлярі не змогли поділити місце для торгівлі. Люди кудись бігли з оберемками краму — злодії із награбованою здобиччю і крамарі, котрі намагалися врятувати своє майно від розбишацьких зазіхань. Навколо все аж вирувало, билися навкулачки і на ножах, присмачуючи страшні зойки та погрози добірною лайкою.
— Сюди, — показав Арен на прилеглу бічну вуличку, що відгалужувалася від майдану, і вже було кинувся туди, аж тут чаклун схопив юнака за руку. Арен озирнувся і побачив, що той чоловік, Хейр, намагається звестися на ноги. Ось він підвівся і, похитуючись, поплентався краєм площі, зовсім не зважаючи на колотнечу, що вирувала навколо. Часом він торкався здоровою рукою стін будинків, наче сподіваючись на їхню підтримку.
— Стеж за ним, — сказав Яструб, і вони пішли за Хейром назирці. Ніхто не перешкоджав їм, тож за якусь хвилину вони вже покинули торговище і мовчки рушили вниз вузенькою звивистою вуличкою.
Над їхніми головами мало не впритул одна до одної тулилися мансарди. Бруківка під ногами була слизькою від сміття і помиїв. Хейр чимчикував уже доволі жваво, хоча й досі тримався за стіни, наче сліпий. Переслідувачі майже дихали йому в потилицю, аби, бува, не загубити на якомусь із численних перехресть. Арена раптом охопив мисливський азарт. Він пильно стежив за кожним порухом, немов під час полювання на оленів у лісах Енладу. У його пам'яті чітко закарбовувалося обличчя кожного стрічного, він виразно розрізняв у солодкавому смороді міста запахи сміття, аромат ладану і квітів, гидкі міазми[2] гнилого м'яса.
Перетинаючи одну з широких велелюдних вулиць, Арен почув барабанний дріб, а тоді перед його очима з'явилася вервечка скутих одним ланцюгом оголених чоловіків і жінок. Вони йшли, похнюпивши голови, і їхні обличчя ховалися під брудними скуйовдженими патлами. За мить ця дивна процесія щезла за поворотом, а Яструб з Ареном, прямуючи за Хейром, вузькими сходами зійшли на крихітну порожню площу, де не було нікого, крім кількох жінок, котрі теревенили, стоячи біля фонтана.
Тут Яструб нарешті наздогнав Хейра і поклав руку йому на плече. Той здригнувся, наче ошпарений, і позадкував до важких дверей одного з будинків, що ховалася під різьбленим кам'яним козирком. Чоловік тремтів, як осиковий лист, і дивився на своїх переслідувачів невидющими очима загнаного звіра.
— Здається, тебе звуть Хейром? — запитав Яструб уже власним, невдаваним, голосом. Він говорив своїм звичним суворим тоном, хоча й намагався бути делікатним. Хейр мовчав, чи то не сприймаючи, чи то просто не чуючи запитання.
— Зроби мені ласку, — сказав Яструб.
Проте чоловік навіть не поворухнувся. Архімаг додав:
— Я заплачу тобі.
— Слоновою кісткою чи золотом? — нарешті мляво поцікавився Хейр.
— Золотом.
— Скільки?
— Справжній маг має знати ціну свого заклинання.
Почувши це, Хейр пополотнів, а тоді його обличчя на якусь мить ожило, хоча майже одразу по тому воно знову вкрилося полудою байдужості.
— Із цим покінчено, — сказав він, — покінчено назавжди.
Нараз його аж зсудомило від задушливого кашлю. Напад тривав доволі довго, але зрештою, відхаркнувши чорне мокротиння, Хейр випростався, похитуючись, як сновида, з таким виглядом, ніби все, про що вони тут щойно говорили, вивітрилося з його голови.
Арен, ніби зачарований, не зводив з нього погляду, вбачаючи в усьому, що відбувалося, якийсь особливий сенс. Хейр причаївся у неглибокому закапелку, що утворився між двома витесаними з каменю людськими фігурами, встановленими обабіч дверей будинку. Здавалося, що могутні рамена статуй знемагають під тягарем фронтону, а їхні наполовину вмуровані в стіну мускулясті тіла марно намагаються вирватися з кам'яних обіймів. Двері, що їх охороняла скульптурна варта, вже наскрізь прогнили, та й сам дім, що колись був розкішним палацом, виглядав страшенно занедбаним. Похмурі обличчя кам'яних велетнів порепалися від часу і поросли мохом. Поміж цих страшнуватих ідолів виснажена постать чоловічка, званого Хейром, видавалася особливо нужденною і беззахисною. Темні провалля його очей були такими ж порожніми, як і вікна занедбаного палацу. Він простягнув до Яструба понівечену руку і заскиглив:
— Подайте бідному каліці, пане...
Чаклуна аж пересмикнуло, наче від болю чи сорому. Арен навіть помітив, що на мить з-під прибраної машкари простакуватого купця проступило справжнє обличчя Яструба. Потому він знову поклав руку на Хейрове плече і щось прошепотів тією чарівною мовою, якої Арен і досі не розумів.
Натомість Хейр чудово зрозумів сказане. Він ухопив Яструба своєю єдиною рукою і, затинаючись, прохрипів:
— Ти ще не забув... не забув тих слів... Ходімо зі мною, ходімо...
Маг ствердно кивнув, скоса поглянувши на Арена.
Невпинно спускаючись спадистим схилом, вони небавом опинилися в одному із виярків між трьома пагорбами, на яких стоїть місто Ґорт. Вулички ставали дедалі вужчими, темнішими та безлюднішими. Тоненька смужка неба виднілася між навислими дахами, а стіни будинків були вогкими від брудних випарів. Страшенно смерділо нечистотами, які день і ніч текли вузьким рівчаком. Через цей риштак[3] подекуди можна було перейти хиткою кладкою, а обабіч нього, як уздовж набережної, тіснилися обшарпані будинки. Хейр пірнув у темні двері однієї із цих руїн і зник, ніби полум'я погашеної у темряві свічки. Яструб із Ареном рушили за ним.
Сходи у темряві пронизливо рипіли. Піднявшись нагору, Хейр відчинив якісь двері, і перед їхніми очима постала порожня кімната, солом'яний матрац у кутку та незасклене вікно із брудними віконницями, крізь які ледве проникало сонячне проміння. Хейр обернувся до Яструба і знову схопив його за руку. Він ворушив губами, марно намагаючись щось вимовити. Нарешті він вичавив із себе:
— Дракон... дракон...
Яструб спокійно витримав його погляд, не зронивши жодного слова.