1
— …Ой люди добрі, ви ж тільки погляньте, хто до нас приїхав! А ми вже й заждалися, думали, не встигнете! А мамка, мамка геть очі виплакала… стара вона геть, мамка наша, із печі вже майже не злазить!
Звісно, першою, кого побачили подорожні при в’їзді до Шафляр, була розповніла за ці роки рум’яна Тереза — старша з прийомних дочок Самуїла-баци. Щаслива дружина благополучного краківського купця дісталася до рідного села три дні тому без будь-яких пригод, від душі виплакала своє над батьківською могилою й тепер щиро тішилася зустрічі.
Такою Тереза була завжди — щирою і в горі, і в радості.
А позаду Терези, котра негайно кинулася обнімати Марту, яка вже спішилася, виходили з сусідніх хат шафлярці, на ходу поправляючи одяг та витираючи руки, — на скотарні чи біля грубки важко дотримуватися охайності. Деякі обличчя були знайомі, хіба що гусячих лапок у кутиках очей та зими у волоссі додалося; інших упізнаєш не одразу — спробуй упізнай у ставній господині, яка стоїть руки в боки, тим часом як за її поділ чіпляються двоє замурзаних малюків, оте худюще веснянкувате дівчисько, з котрим у дитинстві грав у піжмурки, а пізніше намагався пригорнути в кущах, як навчав старший брат, і дістав од недоторки такого ляпаса, що потім півдня у вусі дзвеніло!
Схвально кивали, підводячись із колод, відполірованих за роки сидіння до матового блиску, білобороді старі (начебто, коли їхали звідси, вони були такі ж… Чи це вже інші?), лунко відчинялися віконниці, виходили, посміхалися, віталися краяни, і від загальної неквапливої привітності, від статечного поплескування по плечу та скупого доброго слова, від того, що нарешті приїхали ДОДОМУ, легшало, яснішало на душі, і світ раптом починав здаватися не таким похмурим та безрадісним, а туга, що стискала серце, потроху відступала, згорталася в клубок…
Марта, Ян і Михал вертіли головами навсібіч, щохвилини віталися й чимраз більше переконувалися, що Шафляри залишилися такі ж, як і десять, двадцять, тридцять років тому. Міцні брусовані хати, мукання корів і блекання овець по оборах, городи, де росло все що завгодно, аби тільки годилося до холодника, до кухля доброї слив’янки; викладені вздовж єдиної вулиці товсті колоди для вечірніх посиденьок, суто символічна огорожа околиці, постарілі паркани, до лагодження яких ніколи не доходять руки… Навіть вибоїни на дорозі були ті ж самі, знайомі, і повітря, свіже гірське повітря кожним глибоким вдихом нагадувало: «Ти вдома!»
Удома…
Величезні вівчарські пси, які не знали прив’язі, мовчки зизували на Джоша; зрідка порикували молодші з них, але бійки не зчиняли — бачили, відчували досвідчені вівчарі в одновухому прибульці щось чуже, не собаче, а тому поклали собі не зв’язуватися.
Повагом пройшовши-проїхавши майже через усе село, подорожани вже добиралися до Самуїлової хати на іншому кутку Шафляр, коли перед ними постав молодий хлопець у широких шкіряних штанях, заправлених у невисокі стоптані чоботи, у вишиванці, підперезаній квітчастим поясом, за яким стирчав короткий ніж. Хлопець упевнено загородив подорожнім шлях і, міцно стиснувши вузькі губи, уп’явся поглядом у Михала, ігноруючи обурені вигуки квестора Ігнатія, який правив абатським візком.
«Мардула», — відразу здогадалася Марта. Притримуючи коня, вона спостерігала за тим, як Михал з навмисною неквапливістю злазить з коня, перевальцем підходить до юного розбійника, причепуреного з нагоди такої очікуваної зустрічі, і різко, не розмахуючись дає йому дзвінкого ляпаса, від якого Мардулі ледве вдається встояти на ногах.
На загальний подив, хлопець не схопився за ніж, не спробував відповісти Михалові ударом, навіть сваритися не став — криво посміхнувся, доторкнувся до щоки, яка швидко червоніла, і сплюнув кров’ю під ноги воєводі.
— Бий, — спокійно заявив Мардула. — Бий, поки дозволяю. Батька вбив, сволоцюго, то що для тебе якийсь там Мардула! Мене липтовці поранили, ледве утік через Гронь, то дядько Самуїл мене виходив, ночами наді мною сидів, травами випоював; дядько Самуїл мене… — розбійник раптом затнувся, немов зопалу ледь не наплів зайвого, не призначеного для Михалового вуха, та й для інших вух.
— А ти його прикінчив, мерзото, і пішов геть! — після тривалої мовчанки договорив Мардула і знову сплюнув. — Ех ти, гадюко потайна…
Кривава слина тяжко шльопнулася Райцежу на чобіт.
— Це неправда, Мардуло, — тихо промовив Михал, білий як крейда. — Я не винен у батьковій смерті. Так… так Богом судилося.
— Це ти іншим розкажи, — люто вищирився хлопець, і Марті на мить згадалася вовча усмішка Сивого. — Бабі своїй, родичам, — а я все на власні очі бачив! Богом судилося… Бог ще не судив, не настала годинка!
— Ну, і чого ж ти хочеш? — як і перше ледь чутно спитав Михал, і Марта зрозуміла, яких зусиль коштує її братові цей спокійний, тихий голос. Хлопець, який стоїть перед Михалом, із потомственного розбійницького роду. Він тримав заручницею вагітну дружину Райцежа, через яку відчаюга Михал… Тримав. У лісі. Заручницею. І тільки тому Мардула ще й досі живий.
У всякому разі, так думалося Марті.
— Двобій, — вилицювате обличчя Мардули стверділо. Він більше не посміхався. — Божий Суд. У вогненному колі, як у гуралів здавна заведено.
— Гаразд, — повагом кивнув Михал. — І тоді ти відпустиш мою дружину?
— Відпущу. Хоч би чим закінчився Божий Суд, я чи мої люди її відпустять.
— Гаразд, — знову кивнув Михал. — Коли і де?
— Біля підніжжя Криваня, над Грончеським озером, де сходки відбуваються. Сьогодні ж увечері.
— Згоден. Але спочатку я мушу побачити свою дружину.
— Побачиш, — кивнув у свою чергу Мардула. — Ціла твоя баба, не сумнівайся… Іди за мною. Тільки зброю тут залиш. Не вірю я тобі, ні на от стілечки не вірю.
Михал мовчки відчепив від пояса палаш із піхвами, вийняв повернуту Сивим дагу, витяг через халяву ніж і передав усе це Марті, яка підійшла ззаду.
- Їдьте до батькової хати, я туди повернуся, — махнув він рукою абату.
Абат Ян пильно поглянув на Мардулу.
— Він повинен повернутися, — строго сказав абат, і трапилося неймовірне: Мардула, який не схилив голови перед грізним воєводою, раптом понурився й опустився долу.
— Повернеться, — лагідно заспокоїв абата, непомітно підступившись до них, ставний дідуган із широкою сивою бородою й хитрими очима, — вони сяяли пронизливою блакиттю весняного неба. — А щоб напевне повернувся, ми з Кшиштофом, — він кивнув на ще одного, як дві краплі води схожого на першого старця, який підійшов слідом і, напевно, доводився йому рідним братом, — із ними підемо. При братах Кулахах жоден розбійник, хоч сам розбійницький атаман, непотребства робити не стане. Так я кажу, Мардула?
— Так, пане солтису [20], - негайно погодився молодий розбійник. — Але ж я не думав… і гадки не мав, коли на Божий Суд кликав — щоб потай, у лісі…
— Божий Суд — це правильно, — схвалив солтис Кулах. — Боженько довго терпить, однак суворо судить. І на тебе марно грішити не стану. Тільки ми з тобою все одно підемо. Слава за тобою, хлопче, дурна волочиться, гірше від щурячого хвоста: ще якби ти гроші чи худобину яку вкрав, як порядний гураль, — а то жінку при надії! Та й на людей наговорюєш, — солтис статечно вказав на Михала. — От і довелося нам із Кшиштофом від самого Чорного Дунайця до вас у Шафляри їхати, аби чого не сталося… Та не пишайся ти, дурню, не пишайся, не задля тебе одного ми тут! Ти на всі Татри, мов бугай, розкричався, цікаві цілими зграями пруть, усяке трапитися може… Добре, ходімо.
Довго дивилися шафлярці вслід тим, які пішли: дивіться, люди добрі, он вони, двоє непримиренних ворогів — Мардула-розбійник із Михалеком, сином покійного Самуїла-баци — та два старці, солтис Ясиця Кулах на прізвисько Маршалок і його брат Кшиштоф, які теж неквапливо бредуть у бік лісу…
2
Вони доволі довго блукали довколишнім незайманим лісом, у якому дерева рубали тільки поблизу селищ. Видно, лукавець Мардулаі навмисне збивався з дороги, петляв, як піднятий лисицею заєць; Михалу двічі здавалося, що вони тут уже проходили, але на стару пам’ять про Кривий ліс, де бував іще хлоп’ям, він покластися не міг. Нарешті розбійник зупинився поперек нічим не примітної стежини, однієї з багатьох, кинув косий погляд на своїх супутників і стиха свиснув.
Майже відразу кущі праворуч від стежини ворухнулися, і з них виступив хлопець приблизно того ж віку, що й Мардула, горбоносий, чорнявий, дуже схожий на цигана, у короткій сорочці навипуск і полотняних штанях, заправлених в онучі та перехоплених ремінцем; на ногах хлопця красувалися вівчарські постоли, змайстровані з одного шматка шкіри, на голові — плаский капелюх з вузькими крисами в ланцюжках. У руках лісовий бурлака тримав довгий лук, із-за плеча визирав сагайдак зі стрілами, а за поясом зручно прилаштувалася невелика замашна сокира.
— Приведи її, Галайдо, — коротко наказав Мардула, і старі Кулахи, Ясиця й Кшиштоф, непомітно перезирнули: до болю зараз був схожий юний робійник на свого батька, який згинув у Оравських Татрах вісім років тому.
Хлопець мовчки схилив голову й нечутно гулькнув у чагарник.
Мардула тим часом сів прямо на траву край стежини й приготувався чекати. Обидва діди статечно вмостилися навпроти, підстеливши прихоплене казна й навіщо рядно (ну тепер-то зрозуміло — навіщо, недаремно Кшиштоф ніс його під пахвою); Михал, щоб не стояти стовпом, подумав-подумав і влаштувався на пеньку за два кроки від Мардули.
У голові воєводи одна думка стрімко наздогнала іншу, і осередком, центром кожної було одне — Беата! Чомусь він схильний був вірити розбійникові, що з дружиною нічого не сталося, коли не брати до уваги того, що тендітна жінка, у тяжі, увесь цей час поневірялась по лісах у товаристві запеклих душогубів. Михал важко повів плечима й зненацька подумав, що ні Мардула, ні хлопець з луком аж ніяк не схожі на душогубів. Можливо, тому їм хотілося вірити. Але вірити — це одне, а на власні очі побачити Беату, перемовитися бодай слівцем, доторкнутися до м’якої коси… Авжеж, знав сучий син Мардула, як примусити його, Михала, пристати на будь-які умови. Знав, здогадувався — чи не однаково тепер. Справу вирішено, увечері їм з Мардулою вступати у вогненне коло з чупагами в руках — і покине місце Божого Суду, швидше за все, тільки один із них.
Михал почухав укушену якоюсь мошкою щоку й піймав себе на тому, що потай співчуває дурненькому Мардулі, який обстає за чужим, по суті, йому чоловіком проти прийомного сина цього самого чоловіка. Ну ким доводиться Мардулі-розбійнику, юному гультяєві, старий Самуїл-баца?! Вважай, ніким. Та ні ж! — на рожен лізе, зі шкіри пнеться, життя власного не шкодує! Цікаво, як би вчинив на місці Мардули він сам, воєвода Михал Райцеж, шафлярський приймак Михалек Івонич?! Та точно так само! Хіба що дружину чужу не крав би… А коли б йому, як Мардулі, ніхто не повірив? Отож-бо, друже воєводо. Правий розбійник, нехай і на свій розсуд — але правий. Якщо з Беатою все гаразд…
Із нею все гаразд! — суворо приструнчив себе Михал. Інакше й бути не може. Інакше не повів би його сюди Мардула. Чи розбійник хитріший та підліший, ніж здається на перший погляд? Он, навіть солтис Кулах пішов, щоб приглянути… Але ж де йому наглядати, такому старому?!
Але тут воєводині думки перебив шурхіт — кущі розсунулися. Михал підхопився й на мить завмер, дивлячись, як Беата, одягнена в довгу сукняну накидку поверх плаття («Молодці, розбійне плем’я, додумалися!»), вибирається з чагарників, шанобливо підтримувана під руку все тим же циганкуватим хлопцем.
Здається, із дружиною справді все гаразд.
Жінка відчепила колючу гілку від краю накидки, підвела голову, побачила воєводу, який стояв на стежині…
— Михалек! Живий! — і, вже не звертаючи уваги на розгубленого хлопця Мардули, Беата кинулася чоловікові в обійми.
…Михал притискав до себе дружину, яка заливалася щасливими сльозами, невлад цілував її в губи, у щоки, у ніс, заплутався в її лляних розкуйовджених косах і не зважувався вивільнитись, щоб ненароком не завдати Беаті болю, відчував крізь одяг її теплий розповнілий стан, і зазирнувши нарешті в її повні сліз очі, а вони так і променилися радістю крізь мерехтливу завісу, раптом відчув, як клинок спізнілого розуміння й каяття входить до нього в душу, розриваючи невидиму плоть.
«Михалек! Живий!..» — ці слова вагітної Беати протверезили воєводу краще, ніж цебро крижаної криничної води, вилите похмільного ранку на голову сина мамою Багантою. Адже як воно бувало: підхопишся спросонку, мокрий по саме нікуди, жижки зимовим боягузом трясуться, ноги роз’їжджаються, наче в щойно народженого теляти, у голові мов чорти ночували, язик розпух колодою — і сором, і встид морозом по тілу, коли згадаєш, що витворяв учора в п’яному чаду!
Не про себе думала Беата, коли заручницею їхала з-під Тиньця до неблизьких Шафляр, не про дитину під серцем своїм піклувалася, поки Мардулині побратими її, вагітну, по лісових барлогах тягали — про нього, про Михалека, про чоловіка непутящого, котрому накласти головою все одно, що на пальці сплюнути…
От воно й вихопилося першим, інстинктивним:
— Михалеку! Живий!..
Хапай, воєводо, ще один ляпас долі!
Який же сліпий він був увесь цей час! Отже, даремно загинув молодий князенко Янош?! Даремно викликав Михал на себе гнів старого князя Лентовського?! Даремно мучився весь цей час, їв себе, як іржа залізо?! Даремно заявився у Шафляри до батька-Самуїла й став мимовільною причиною його смерті?!
Усе — даремно?!
Розмахуй палашем, воєводо, але не лазь у чужі душі — куди тобі, криворукому…
— Я люблю тебе, — зривистим голосом прошептав Михал. — Тепер у нас усе буде гаразд.
— Чому буде? — запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози. — У нас і було все гарно… І зараз — добре…
Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:
— Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…
Їм справді було пора.
3
На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву — зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання — убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях — не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! — ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!
Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані — він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, — то спохмурнів остаточно.
Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.
— Це по мене, чи що? — розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.
— Та ні, приятелю, це по мене, — мимохіть гірко посміхнувся Михал.
Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, — і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.
Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, — не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.
— Здавайся, вбивце! — вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. — Падай князеві в ноги, чобіт цілуй — може, зглянеться їхня ясновельможність!
Сам князь навіть слова не мовив до Михала.
Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.
Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця.
— А ви беріть мене, не соромтеся! — криво посміхнувся воєвода. — Три десятки озброєних на одного беззбройного — чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!
І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.
Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл — та й по всьому, без страждань.
— Ну що, сміливці?! — під’юджував він трохи розгублених ворогів. — Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!
Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.
— Легкої смерті хочеш, пся крев? — голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. — Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!
Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.
Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.
— Наступна стріла — твоя, князю. Отож думай, — пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…»
Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.
Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.
І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.
— Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, — проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. — Може, чув, твоя ясновельможносте?
Лентовський похмуро кивнув — чув, мовляв.
Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.
— Попитати в тебе хочу, князю, — вів далі солтис. — Купиш — не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?
— Сина він мого вбив, — знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.
— Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?
— Не твоє діло, старий! — відрізав князь. — Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських — і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!
— Незнатний, кажеш? — щиро здивувався старий. — А я, дурень, думав, що честь шляхетська — на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу — трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!
— Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! — гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. — І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!
— А ти мені не погрожуй, князю! — старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. — Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал — не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою [21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?
Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський — родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь — одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість — чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.
Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько — «Маршалок»; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.
А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, — посилати кварцяное [22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій — розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший — ним буде, не мало ніякого сенсу.
І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні
його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть.
— …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, — провадив між тим старий. — Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв — не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш — рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там — як сам вирішиш.
Князь вагався недовго.
Ще раз пильно глянув на старого солтиса та на його брата Кшиштофа, який захоплено розкурював пузатеньку люлечку, князь коротко кивнув.
— Суд то й суд, — зронив Лентовський і криво посміхнувся, скосивши око на Михала. Той стояв нерухомо. — Либонь, приб’ють паршивця…
4
Чутки насувалися на Шафляри одна за одною, як снігові лавини в горах, оглушали, не давали опам’ятатися і, так само, як лавини, загрожували остаточно поховати під собою шафлярців.
І не лише чутки.
Ну, зібралися на батькові сороковини діти Самуїла-баци — це діло зрозуміле й поважне, всім би таких дітей, і бреше, мабуть, хвостокрут-Мардула щодо Михалека — мало що хлопцеві зопалу привиділося?!
Оголошений Божий Суд, про який Мардула теленькав уже більше тижня, викликав помітне пожвавлення — адже надзвичайно рідко вдається хоч одним оком глянути на таке видовище! — тому солтис Маршалок, який заявився в Шафляри, а ще гуралі, котрі один по одному спускалися з довколишніх гір, ні в кого особливого подиву не викликали: новини в Підгаллі розлітаються на крилах вітру, а подивитися на двобій вельми кортіло багато кому.
Коли слідом за Михалом із лісу прийшли також і брати Кулахи (Мардула встиг кудись зникнути, але всі були певні: до підніжжя Криваня в потрібний час неодмінно з’явиться!), виїхали верхи три з гаком десятки гайдуків князя Лентовського на чолі з самим князем і стали табором неподалік, Шафляри розворушилися не на жарт, а дехто з місцевих шибайголів узявся гострити чупаги та заряджати старі рушниці.
Мало що може трапитися…
Але й це було ще не все!
Майже надвечір у село в’їхала оббита дорогим бордовим оксамитом дубова карета міської роботи — на такій не по гірських дорогах кататися, а по краківських бруківках! На передку карети сидів похмурий чернець-домініканець у довгополій рясі з каптуром, а слідом підстрибував на вибоях візок із ще трьома такими ж ченцями. Коли шафлярці довідалися, що то приїхав сам провінціал, його превелебність єпископ Гембицький, з’ява його преосвященства стала останньою краплею, що переповнила чашу подивування; особливо якщо взяти до уваги, що Гембицкий був добре відомий як непримиренний борець із єрессю і що він особисто спалив не один десяток чаклунів і відьом!
Остаточно розгублені та розчавлені таким надміром подій та приїжджих, шафлярці вважали за краще до вечора сидіти по домівках, щоб зібратися вже затемна біля підніжжя Криваня, де було призначено двобій.
Божий Суд.
Про приїзд єпископа Гембицького абат Ян довідався від захеканого хлопчиська, який вбіг у хату. Хлопець довго намагався вимовити незнайоме слово «провінціал», почуте від дивного ксьондза, який сидів у кареті й був одягнений у фіолетовий одяг, потім згадав, що ченці називали ксьондза «його первелебністю»; нарешті пригадав прізвище — Гембицький, — і настоятель Івонич зрозумів, про кого мовиться. Новина ця аж ніяк не втішила абата, а проте він поквапився назустріч його преосвященству, аби вшанувати достойного прелата й допомогти князю церкви облаштуватися.
Єпископ був ввічливий і тихий, але вітця Яна це не могло обдурити — недаремно його преосвященство з’явився в Шафляри, ох, недаремно! Чи не по його, настоятеля, душу? З’ясувати це слід було негайно. І тому Ян, порадивши єпископу зупинитися в заможного шафлярця Станіслава Зновальського, чий будинок помітно виділявся на тлі інших помешкань, майже відразу ж запросив його преосвященство в хату Самуїла — відпочити з дороги (а заодно, якщо треба, і погомоніти), поки меткі ченці розпрягали коней, тягали в будинок поклажу, а улещений і трохи наляканий хазяїн спішно розпоряджався готувати покої та вечерю для високого гостя.
Єпископ нічого не мав проти.
Марта з Михалом правильно витлумачили короткий братів погляд і поквапилися кудись відвести Терезу — наймолодша сестра кмітила в таких ситуаціях трохи повільніше; а стара мати, натомившися за день, дрімала на печі, і було її не чутно й не видно, отож духовні пастирі залишилися практично сам на сам.
Якийсь час обидва мовчали.
— Дивні речі люди розповідають, — заговорив нарешті єпископ і провів по голеному підборіддю пещеною рукою з коштовними каблучками. — Волосся дибки стає… От, приміром, днями пахолки князя Лентовського криком кричали, наче неподалік од вашого Тиньця, отче настоятелю, на млині якогось Сокири, відомого ворожія (прости, Господи), — єпископ перехрестився, — такі неподобства богопротивні діялися, що й говорити не хочеться! Мертві з могил уставали, як у день Господнього гніву, і живих до себе тягли… Може, звісно, брешуть пахолки, та тільки багато чого в їхніх казках збігається з тим, що мені й так відомо. Без чаклунства, без підступу ворога роду людського, думаю, тут ніяк не обійшлося. Ну, про млин той я давно чув, ніби нечисто там, — ось по дорозі сюди й завернули…
- І що… ваше преосвященство? — не втримався зблідлий абат Ян.
— Та нічого особливого, — стенув вузькими плечима Гембицький, від якого не сховалася несподівана абатова блідість, і складки його фіолетової мантії плавно гойднулися. — Спалили, звісно. І млин, гніздо чаклунське, і самого чаклуна з усім його виводком. Тут діло ясне, без вивідувачів обійшлися…
Янові надсилу вдалося повернути на своє обличчя попередній ввічливо-зацікавлений вираз.
— Але ж не тільки про Сокирин млин ідеться, — вів далі тим часом єпископ. — Пахолки князеві твердять, начебто й вас, отче настоятелю, там бачили. Немовби стояли ви поруч із тим самим чаклуном, якого ми днями покарали вогнем, і ніяких перешкод його підступам не творили. Звісно, люди князівські зі страху перед хазяїном чого тільки не наплетуть! От і вирішив я, отче настоятелю, особисто з вами побачитися та особисто від вас довідатися про обставини цієї дивної події.
— Що був я там — це правда, ваша превелебносте, — спокійно відповів абат Ян, котрому цей спокій коштував не одного пасма сивого волосся. — А щодо ожилих мерців і сатанинського підступу… Не бачив я нічого такого. Пахолки князівські пана Михала Райцежа, придворного воєводи графа Висницького — сподіваюся, вам знайоме ім’я графа Єжи, улюбленця їхньої величності Яна-Казимира?! — схопити хотіли силоміць; це було, на власні очі бачив, не відрікаюся. Тільки пан Михал від них відбився, трьох порубав, а решта кинулися геть. Мірошникового підмайстра ще по дорозі Лентовські своїми кіньми потоптали на смерть, царство йому небесне, нещасному… А мерців повсталих я щось не примітив, ваша превелебносте. Може, людям Лентовського з п’яних очей привиділося? — тумани в нас досвітні самі знаєте, які!..
— Вірю, вірю, отче настоятелю, — єлейно посміхнувся єпископ, і абат Ян чітко усвідомив, що Гембицький не вірить жодному його слову. — Я-то вірю, але ж, самі розумієте, людям базікати не заборониш; та й гріх це — наклеп на ближнього свого зводити. І від слів їхніх, хоч ціна їм невелика, я відмахнутися просто так не можу. Сан не дозволяє, сан і довіра Рима. Боюся, коли б не зашкодило все це вашій репутації, отче настоятелю. От і приїхав поговорити з вами особисто, як то кажуть, переконатися. А сюди ви неначебто на сороковини батька вашого покійного приїхали?
— Саме так, ваша превелебносте. Не міг я останню волю батька мого не виканати.
— Схвалюю, схвалюю, — покивав єпископ, і абат Ян, дивлячись на Гембицького, чомусь пригадав історію Гусмана Домініка, Гусмана Лагідного, засновника ордена домініканців, натхненника розправи з альбігойцями.
Теж, мабуть, отак кивав, дивлячись на багаття, у якому палали катари, і примовляв: «Схвалюю, схвалюю…»
— Вельми похвально, отче настоятелю. Батьків шанувати треба і за життя їхнього, і після того, як покличе їх до себе Господь. Я сподіваюся, батько ваш був зразковим християнином?
Абат лише мовчки хитнув головою.
— Це я так, до слова прийшлося. Звичайно, ніхто в цьому не сумнівається, хоча… У цих горах християнство настільки перемішалося із залишками поганства чи й узагалі з маніхейською єрессю, що відразу й не збагнеш, хто тут воістину шанує Господа нашого, а хто… Утім, забалакався я тут із вами, отче настоятелю, пора вже й міру знати. Піду до себе, не докучатиму вам. Бо ж сьогодні вам не до мене — моліться спокійно за душу батька свого, і я за неї молитву воздам, ну, а потім ще поговоримо. Часу в нас багато, назад, я гадаю, разом поїдемо…
Абат Ян провів його превелебність до дверей, попрощався якнайтеплішими словами й повернувся до хати.
Тепер отець настоятель був остаточно переконаний, що коли провінціал Гембицький знайде бодай якусь дещицю проти тинецького абата та зуміє за неї вчепитися, то в нього, ксьондза Яна Івонича, будуть великі неприємності. Про це його превелебність подбає і знайде для цього й час, і спосіб!
А ще належало, знітивши серце, повідомити своїм — насамперед Марті — про те, що трапилося з млином старого Сокири та всіма його мешканцями.
Слушно казав старий чаклун — недовго їм топтати ряст залишилося.
Як у воду дивився.
На Шафляри непомітно спадали сутінки. Наближався час Божого Суду.
5
…Кам’янистий настовбурчений Кривань шулікою нависав зверху, і мовчазне, безладно ворушке людське місиво здавалося горі чимось схожим на вируюче Чорне озеро, коли в глибинах його водяники справляють свої гучні весілля.
Ніч раптом позадкувала, пересиливши цікавість, — четверо молодих пастухів із палаючими смолоскипами, немов скоряючись нечутному наказу, рвонули з місця й парами помчали в різні боки, супроводжувані сизими шлейфами диму, огинаючи викладене в’язками хмизу коло кроків із двадцять у поперечнику й тицяючи по дорозі в сушняк вогнем. Зустрілися пастухи біля того місця, де коло було розімкнене, де кільце палаючих багать хотіло й не могло зійтися, утворивши темне провалля воріт до рукотворного Пекла.
Солтис Кулах скинув крислатого капелюха зі срібним образком на тулії, розгонисто перехрестився й махнув рукою: починайте, мовляв! Богові й людям вогнем живим присвітили, ніч-матір шанували — треба й міру знати!
І двоє роздягнених до пояса чоловіків ступили біля воріт у вогненне кільце.
Приглушений гомін прошарудів по юрбі шафлярців та тих горян, котрі зійшлися на Божий Суд ледь не з усіх ближніх Татрів. А й справді: було про що перемовитися слівцем із сусідом, дивлячись на воєводу Райцежа й Мардулу-розбійника, перш ніж обидва сховаються у вогні та почнуть питати Бога своїми гострими чупагами. Зовсім юний, гнучкий, стрімкий, мов однорічна рись, Мардула, який ще не ввійшов у повну чоловічу силу, пританцьовував на місці та зиркав блискучими очима на односельців та на гайдуків Лентовського, немов ладен був розтерзати кожного, хто завадить йому покінчити з ненависним воєводою; і зрілий Михал, котрий непорушно завмер і тьмяно дивився перед собою, як дивиться іноді білоголовий орел із Криваньських вершин перед тим, як ринути в прірву, розпластавши могутні крила та розчепіривши страшні пазурі — справді, воєвода був схожий зараз на хижого птаха: сухий, обплетений джгутами м’язів торс, обм’яклі руки, що зависли з тією оманливою незграбністю, з якою крилатий цар гір звичайно пересувається по землі, коли волочить громаддя крил.
Першим у палаюче коло кинувся Мардула. Він звів над головою свою чупагу, пронизливо заверещав, підстрибнув ледь не вище од власного зросту, приземлився на схрещені ноги, знову підстрибнув прямо з місця і через мить був уже на середині кола — присідаючи, метався то в один бік, то в другий, дзенькав мідними кільцями на ратищі вівчарської сокирки. Шаленство розбійника було схоже на шаленство зимового урагану в горах, що безглуздо б’ється об стіни ущелин та розтріпує сиві гриви снігів на вершинах — але не чекай від нього пощади, коли трапився йому на дорозі, якщо тільки ти не гірський хребет чи гола скеля! Змете, натішиться, пошматує…
Воєвода Райцеж повагом витер зрошене потом чоло і, не оглядаючись, повільно рушив до Мардули. Чупагу Михал тримав так, немов не знав, що з нею робити, зціпивши сухі пальці посередині ратища; і в юрбі корінних гуралів осудливо захмикали, поплескуючи по плечах і спинах зажурених шафлярців — односельців чоловіка, такого незграбного у поводженні із знаком вівчарської гідності. Хіба що двоє-троє старезних дідів, котрі пам’ятали покійного Самуїла-бацу та його звички, перезирнулися між собою та прошамкали щось беззубими ротами.
Але ж хто їх слухав, тих стариганів!..
Михал усе ще не міг зрозуміти, на що сподівається дурненький Мардула. Таких Антоніо Вазарі, перший справжній Райцежів учитель, презирливо називав «жеребчиками» і любив жорстоко карати, змушуючи брати в руки бойову рапіру, після чого ставав навпроти з тупою сталевою лозиною, гартованою спеціально для таких випадків, і насадженою на дерев’яне руків’я без чашки. Якщо «жеребчик» бодай раз примусив Антоніо зрушити з місця, не кажучи вже про те, щоб подряпати, — учитель флорентієць брав на себе зобов’язання платити за це й ставив великий глек виноградної грапи. Наскільки пам’ятав Михал, такого не трапилося жодного разу; дружина Антоніо якось прохопилася, ніби колись грапа й справді «жеребчикові» дісталася, але це було давно, десь через рік після їхнього весілля з Антоніо Вазарі. В інших випадках, яких було чимало, учитель пив грапу сам, поки побитого до синців «жеребчика» вели попід руки його друзі.
Воєвода Райцеж міг убити юного розбійника будь-якої миті, навмання. Відразу, коли стане надто жарко чи коли набридне гратися; вимучити ранами або покінчити одним ударом — те, що в Михалових руках замість звичного палаша була чупага, не мало ніякого значення.
Він міг убити хлопчиська.
Він не хотів цього робити.
І не розумів: чи є в Мардули щось приховане за пазухою для сьогоднішнього двобою, чи це просто молоде вино, яке не вигронилося, піниться від молодецтва та глупоти?
Мардула-розбійник збирався помститися за смерть Самуїла-баци. Михалек Івонич не міг дозволити собі карати за це смертю. Якщо карати, то починати довелося б із себе; але Беата й дитина під її серцем змушували Михала жити.
Жити.
…Цим ударом можна було розколоти камінь. Легендарний Водопуст із гуральских переказів ніби так і робив, коли відчиняв джерела на Підгаллі. Але ж камінь під вістря Мардулиної чупаги не потрапив, і вся сила удару пропала марно. Розбійник скрикнув із розпачу й на зігнутих ногах, мов павук, побіг навколо проклятого воєводи-батьковбивці, намагаючися дістати обушком по гомілках, але Михалові руки були значно довші від рук Мардули, а те, що воєвода все ще тримав чупагу посередині ратища, чомусь не мало ніякого значення. В останню мить, коли обушок уже вкотре спробував пройтися по щиколотці Михала, який наче вріс у землю, й стояв як стовп конов’язі, зворотний бік ратища воєводиної чупаги сухо клацав по вузькому лезу біля самого чобота, і обушок безсило повискував і черкав навскоси по шкіряній халяві.
За поясами в обох бійців стирчали ножі — прямі й вузькі вівчарські ножі з дубовими руків’ями; і воєвода запізніло подумав, що рано чи пізно запальний розбійник спробує метнути ножем у ворога. Гуралі чудово метали й чупаги, але на таку дурість, після якої ризикуєш залишитися зовсім беззбройним, Михал не розраховував. Точніше, сподівався, що вона не спаде Мардулі на думку — беззбройного розбійника було б дуже просто оглушити й поволочити за комір із вогненного кільця, однак горяни могли б зарахувати це до випадкового везіння, а не до Божої волі, і зажадати продовження двобою.
Юний месник усе ще метався за невидимим колом, звично обкресленим для себе воєводою, і
Михал міг дозволити собі поволі продумувати можливі повороти бою, дозволивши своєму тілу діяти самостійно. Він лише краєчком свідомості наглядав за собою, бо якщо повністю відпустити поводи, можна отямитися від роздумів уже над трупом Мардули і запізніло проклинати себе за те, що надто добре вчився убивати.
Зневірившись зачепити воєводу здалеку, розбійник затанцював навколо, він вибивав ногами барабанний дріб, крутив чупагу вихором — і зненацька по-дитячому нерозумно кинувся до Михала впритул. Пальці лівої руки Райцежа миттєво, немов живучи власним життям, вчепилися в зап’ясток Мардули, скували його кайданами міцніше за каторжних, і розбійникова чупага зависла над простоволосим воєводою, не спроможна зрушити з місця. Навіть не зробивши спроби дістати ніж, розбійник вільною рукою обхопив Михала за шию, рвонув на себе…
— Навіщо? — тихо, у самісіньке оскалене розбійникове обличчя видихнув Михал.
Він і справді не розумів — навіщо? Як значно дужчий за молодого Мардулу, Райцеж у ближньому бою мав безліч переваг, якщо в такій ситуації мало сенс вести мову про переваги. Навіть зараз Михалові коштувало певних зусиль не зламати розбійникові карк чи не всадити ножа в сухорлявий юнацький живіт.
— Навіщо? — ще раз запитав Михал, не відпускаючи Мардулу, і раптом йому привидівся за десять кроків, біля самого вогню, хиткий силует, що схрестив примарні руки на примарних грудях. Вогонь хлюпнув на видиво іскристим валом, обриси проступили чіткіше, опукліше, — широкі плечі, орлиний ніс із роздутими ніздрями, жаб’ячі витрішкуваті очі…
— Батько? — не стямившись, прошептав Михалек. — Батьку, прости дурня!..
І раптом збагнув, навіщо Мардула проривався впритул.
Збагнув за мить до того, як Стражі його власної свідомості опустили вогненні мечі на зухвалого прибульця.
Напевно, якби не дар вирізняти до себе подібних, винесений із палахкітливої свідомості конаючого батька, Михал усе-таки спізнився б і вже тримав би ідіота у своїх обіймах.
Гірше — рослину.
Юний Мардула-розбійник, син Мардули-розбійника і Янтосі Новобильської, був злодієм. Розшукуючи своїх майбутніх прийомних дітей по містах і селах, вимогливо потім виховуючи, старий Самуїл не помітив того, що зростало в нього під боком; точніше, помітив, але запізно — в останні роки життя, коли пташенята з його гнізда розлетілися, роз’їхалися, коли сам він остаточно постарішав і випоював травами на печі пораненого підлітка-розбійничка. Саме тоді й відчув Самуїл-баца в розбійному гураликові знайомий злодійський талант, саме тоді й узявся навчати Мардулу потрібної вправності, однак мало чого встиг навчити — помер.
Одне забув сказати, головне — що не один він такий на білому світі, Мардула-розбійник, Мардула-злодій, ні, не один, навіть після Самуїловой смерті.
І ось тепер останній учень Самуїла-баци своїми мізерними силами намагався вкрасти бойові знання в Михалека Івонича, не розуміючи, що робить та з ким зв’язався.
Це було те, чого Михал ніяк не міг передбачити.
Але ж він краще від будь-кого знав, що військовий талант не викрасти, так само, як інший якийсь талант; що в розпал двобою аж ніяк неприпустимо пхатися в душу супротивника — ліпше вже одразу підставити шию під клинок; що безпечніше красти здобич у недремної рисі або яйця з гадючого гнізда… Він це знав.
О, як добре він знав це!
І всі сили пішли на страшний окрик, нечутний нікому, за винятком Стражів, що знехотя опустили мечі та відійшли вбік, даючи змогу приголомшеному прибульцю випасти назовні.
Уперше Михалек Івонич, Михал Райцеж, придворний воєвода Райцеж довідався, що його власний військовий хист охороняють такі ж Стражі, як і дар Жан-П’єра Шаранта з Тулузи; що це його, його талант, не крадений, а власний, який вріс корінням у підмурівок душі, що дав численні пагони, і нема чого викладатися, метатися ночами серед зібганих простирадел і кусати подушку, нема про що шкодувати; тільки тепер зрозумів Михалек ту просту істину, що вчителі його, Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Тулузець, барон фон Бартенштейн і найперший, найвимогливіший учитель, батько Самуїл — усі вони зрозуміли давним-давно: не можна вкрасти те, що тобі й так віддають, із доброї волі.
Відкрито.
Одігнавши Стражів, як інстинктивно це зробив щойно сам Михалек, рятуючи дурного самовпевненого Мардулу від божевілля.
…І лезо ножа різонуло його по ребрах.
Приголомшений зіткненням зі Стражами, напівобм’яклий у Михалових руках, юний розбійник усе-таки примудрився вихопити з-за пояса ніж і, тримаючи його вістрям до себе, вивернувся й навмання стьобнув по ворогові.
Відтштовхнувши Мардулу, Михал похапки доторкнувся долонею до рани — поріз був болючий, але неглибокий і практично безпечний. Але полегшено зітхнути йому не дали: розбійник знову кинувся вперед, згорбившись та набичивши голову, як кидається поранений вепр, і обхопив воєводу поперек тулуба.
— Геть! — хрипко вигукнув збитий з ніг Михал, і ніхто не знав, що вигук цей стосується не Мардули, а Стражів, його власних Стражів, які знову замахнули мечами, побачивши дурного злодія, котрий здогадався вдруге сунутися в смертельно небезпечний лабіринт, звідки йому, невмілому, чудом щойно пощастило піти живим.
І схвально кивнула чубатою головою примара, яка стояла біля вогню, схрестивши на грудях руки, і дивилася смоляними очима на своїх пасербів, які зчепилися у двобої.
Вони покотилися по землі й увігналися в палаючу в’язку хмизу, Михал ледь устиг розірвати обійми й підхопитися — а вогонь уже ліниво лизнув широкі Мардулині штани, пояс, оголений тулуб… одяг спалахнув, і якусь мить воєвода стояв над юнаком, а той корчився, потрапивши до власного пекла; після зустрічі зі Стражами він не тямив, що робити і як рятуватися.
— Тримайся, брате…
Цього теж не почув ніхто, крім примари.
Приголомшені гуралі зойкнули, коли з кола вихопився Михалек Івонич, тримаючи обпеченими руками над собою охопленого полум’ям Мардулу. Промчавши крізь юрбу, яка розступилася, він умить опинився край крутого схилу й, не роздумуючи, кинувся вниз із висоти чотирьох людських зростів.
У темні води Гронцького озера.