1
Ранок займався просто чудовий.
Світанковий вітер мимохідь змахнув кучеряву піну хмар, що набігала з боку Оравських Татрів, і тільки легенькі бризки розлетілися в небі — сонце біжка занурювалося в них, аби виринути через мить і посміхнутись до Підгалля прохолодною посмішкою добродушного володаря.
На подвір’ї біля Самуїлової хати майже від самого досвітку товклися шафлярці — кремезні мужики тягли довгі дощані столи, вивантажували їх один біля одного коло огорожі, щоб розставити як належить увечері чи вже завтра, у день сороковин; скотарня розбухла від отари, чулося, як вона бекає, - кожен вважав своїм обов’язком пожертвувати бодай одну вівцю чи барана для помину славного баци; жінки, засукавши по лікоть рукави, тільки те й робили, що заганяли на піч німу Баганту, Самуїлову вдовицю, — без її допомоги все ось-ось мало засяяти чистотою, а пуття від немічної Баганти таки було небагато.
По селу ліниво тинялися гайдуки Лентовського, про всякий випадок при зброї, але поводилися чинно, з достоїнством, як їм було суворо наказано. На ситий шлунок — гостинність шафлярців підкріплювалися речовими доказами — було не так уже й важко дотримуватися гідності, а тим гайдукам, у яких при зустрічі з місцевими пишногрудими дівками починав кукурікати в шароварах півень, їхні ж таки друзі радили глянути на рідню тієї дівки. Ті, кого діймали сумніви, йшли дивитися, якийсь час і справді розглядали привітних хлопців з бичачими шиями — вони сиділи на призьбі та вели неквапливі бесіди; гайдуки ляскали гуралів на прощання по плечах і йшли геть, потираючи забиту долоню. Після цього далі грайливих розмов, до яких дівки були вельми охочі, справа не йшла.
У дворі Зновальських повагом походжав його превелебність, послідовник святого Домініка єпископ Гембицький. Ченці, які приїхали з ним, посідали в ряд біля колодязя на винесеній із хати лаві й глухо перекаркувалися між собою та вертіли головами навсібіч, через що жах які були схожі на зграйку граків. Місцеві дітлахи — а вони ніколи не бачили священослужителів вищих за мандрівного ченця-пияка Макарія, котрий раз на рік забрідав у Шафляри, — збігалися до воріт подивитися на ксьондза у фіолетовій мантії. Дивилися, злякано хрестилися й тікали, чим дуже дратували його превелебність.
— Слухай-но, Яську, — горланив хтось із пацанів, на бігу смикаючи приятеля за вухо, — матуся казала, ніби це той самий ксьондзяка, котрий у Завої твою тітку спалив! Ти чуєш, що кажу?!
— Ну то й що? — байдуже одзивався веснянкуватий Ясько, родич спаленої. — Туди їй дорога, відьмі старій… Приїжджала, за чуба мене тягала — нехай горить, не шкода!
Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.
— Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. — Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!
— Благослови тебе Господь, — Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. — Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?
— Ні-і, - байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. — Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…
— Полуденниця? — лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. — Хто ж це така, сину мій?
— А Христова дочка, — нітрохи не спантеличився дід. — Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?
— Дочка?! — на мить сторопів Гембицький. — Яка дочка?!
— Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!
— А… чим вони займаються, ті Полуденниці? — дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. — Мабуть, ворожінням та лиходійством?
Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.
— Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? — здивовано звів брови дід. — Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом — лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються — розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…
— Навіщо?
Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.
— Ох і пустун ти, отче, — нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, — ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…
Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.
Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.
— Онук? — запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. — Чи правнук?
— Правнук мій он де, — дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. — А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…
Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.
— Зоська сказала — переодягти малого треба, — кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. — Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…
— Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку. — Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць — це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…
І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.
Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами — Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого — дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.
Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш — навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.
Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.
Шафлярами без діла вештався Джош — він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку — Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача.
Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади.
Циганкуватий хлопець, приятель Мардули, ще спозаранку привів у село Беату й особисто провів її до Самуїлової хати. Михал кинувся до дружини, обняв, але зніяковів і кудись зник, тому щаслива Беата вмить потрапила під опіку Терези Івонич і порозумілася з нею надзвичайно швидко. Ще й години не минуло, як обидві жінки знай собі шушукалися в кутку двору, і Беата тільки те й робила, що дивувалася, слухаючи Терезині поради: ні, не такими вона уявляла собі краківських купчих, зовсім не такими! У Висничому подейкували, що купецькі жінки — як ті кролиці, і дітей купа, і мужиків у постелі, наче мурашів коло розлитого меду! А красуня-Тереза була надзвичайно совісна, щиросердечна, чоловіка називала не інакше як «хазяїн», потомство виховувала в строгості, і, слухаючи її, Беата душею відчувала: не бреше!
Справді така.
Беата Райцеж, у дівоцтві Сокаль, навіть кілька разів замислилася: чи не забагато сумління як на одну жінку?
Відповіді вона не знала.
Видно, Тереза щось відчула, бо урвала на півслові розповідь про дитячі болячки та методи боротьби з ними — і пильно глянула на Михалову дружину.
— Чоловік у мене гарний, — невлад заявила Тереза. — Добрий, розумний… чесний. А гендляреві з честю й совістю — сама морока. Ні купити, ні продати, ні обхитрити! От і доводиться…
Тереза не докінчила, покліпала довжелезними віями й повернулася до розмови про пітничку та здуті животики.
2
Надвечір прийомні діти Самуїла-баци почали сходитися до батькової могили. Коли кожен із них у свій час покидав Шафляри, батько вимагав од пташеняти заприсягтися: ніч на сороковини від заходу до сходу просидіти при місці його останнього спочину. Чимось це нагадувало старі гуральські казки: ходив старший син на батькову могилу, та не дійшов, ходив середній — заснув на цвинтарі, а молодший цілу ніч висидів, і дісталися йому до ранку меч-саморуб, кінь-крилач та обрус-самобранець. На таку спадщину Самуїлові приймаки не сподівалися, але дану батькові обіцянку мали намір виконати. А й справді: чому не посидіти в ніч, коли заходять сороковини, над батьківською могилкою, не поміркувати про покійного та про власне життя, як там воно склалося; може, воно й непогано — стати, помовчати та подумати.
Скажи, батьку Самуїле, як жити далі?
Це тобі не меч-саморуб…
Перед самим виходом, коли сонце розхлюпалося червоним вогнищем об вершину Криваня, Михал усе-таки набрався сміливості й зайшов провідати Мардулу. Спершу він не знав, куди подітися від ніяковості, коли Мардулина мати, ще й досі ставна та гарненька Янтося, кинулася воєводі в ноги й зі сльозами почала дякувати за сина свого непутящого, за життя його молоде. Ледь вгамувавши Янтосю, Михал наблизився до ліжка й став над розбійником.
Мардула, схоже, чи то спав, чи був непритомний. Він лежав зовсім голий, розкинувшись на спині, опіки помалу підсихали, але не дуже, змазані маслом; дихав розбійник рівно, і життя його, з усього видно, було в безпеці.
Михал мовчки дивився на викрадача своєї дружини, а бачив чомусь Самуїлову хату, оцього ж таки пораненого гураля на печі й старого батька поруч. Видно, довго зважувався Самуїл-баца, перш ніж узявся навчати таємного злодійського ремесла сина свого побратима. Не приведи Господи, ще розпустить хлопець язика — не малий уже, не накажеш, як своїм приймакам на початку, почнуть люди зизувати, і прощай тоді спокійне життя!
Воєвода сів, легенько доркнувся до зап’ястку Мардули… Розбійник зараз був відкритий, незахищений, Михалек міг украсти в нього все що завгодно: пам’ять про науку Самуїла-баци або пам’ять про обставини смерті останнього, вишкребти до дна злість на нього, воєводу Райцежа, чи відтяти й віднести скибку знань про таємні схованки в місцевих лісах. Ось воно, бери — скільки влізе!
Михал посміхнувся, ледь скуйовдив сплячому Мардулі чуприну й пішов до дверей.
Услід воєводі з-під тремких вій пронизливо блиснув погляд розбійника.
Можливо, це було добре — те, що Михал не бачив цього погляду; як і те, що він не взявся нишпорити в душі людини, яку вважав безпомічною.
Шафлярський цвинтар розташовувався менше, як за півгодини ходьби від села. Якщо відразу од південної околиці взяти навскоси через хвилясте море папороті та дикого вівса, далі перетнути невеликий ґайок, що наче відбився від батька-лісу й тепер нерішуче завмер на незвичному місці, то за могутнім явором уже було на заячий скік — он воно, місце упокоєння шафлярців, які віддали душу Богові, а тіло — рідній землі Підгалля!
Ніякої їжі і питва Самуїлові приймаки з собою не взяли, хоч мама Баганта з усією материнською наполегливістю тикала їм у руки вузлики — на ситий шлунок погано думається, та й батько Самуїл образився б, якби діти його на його ж могилі в ніч на сороковини трапезувати почали! Проводжати їх ніхто не проводжав, навіть не визирнув у віконце, щоб хоч одним оком подивитися; розуміли шафлярці — ні до чого зайвий раз лізти в чуже горе, бгати цікаві пальці в живе, розверсте — воно й без того заходиться криком… От завтра й пом’янемо Самуїла-бацу, як у порядних людей узвичаєно, а в цю ніч нехай уже діти самі батька поминають!
Тільки худий монах-домініканець у рясі з каптуром одчинив віконниці, висунувся по пояс із вікна будинку Зновальських, щось буркнув собі під ніс і притьмом сховався — побіг доносити, хоч і ні про що тут було доносити; чи, може, просто не надав значення.
— Та пропади ж ти пропадом! — пробурмотав похмуро абат Ян, стьобнувши поглядом по віконцях, що так і зосталися відчинені. Більше не сказав ні слова.
Ішов собі й мовчав.
…Кажан-нетопир із колись перебитим крилом, яке потім погано зрослося, висів на гілці явора вниз головою та дивувався. Наставала його пора — правильна, нічна, коли дивляться не очима й живуть однією миттю — а тут людці якісь вештаються, хоч їм давно пора залізти у свої дерев’яні нори й спати або горланити пісень, зібравшись на лузі навколо багаття. Нетопир почеберяв кігтиками, шкірясті крила ляснули раз-другий — але ні, звірок залишився висіти, немов сухий лист, і тільки сумовито кліпнув круглими оченятами.
Місяць виглянув із-за кам’янистого плеча Криваня, пригадав золоті деньочки, чи то пак — нічки, коли він був молодий рогатий місяць, і тужливо замерехтів, обсипаючи жовтим пилком купку людей біля могильного горбка. Місяць не розумів, чому люди вибрали саме цей горбок, хоча довкіл на цвинтарі було доволі інших, точнісінько таких самих, але вирішив зайве не замислюватися над людськими примхами, уже й без того на обличчі плями!
Хіба що згадалося ні сіло ні впало крізь дрімоту: займався світанок; спливали останні місяцеві хвилини перед тим, як він мав піти геть; люди — здається, ті ж самі, тільки тепер їх було значно менше, — і вони з’юрмилися біля дощаної огорожі; і тумани, сизі тумани старого цвинтаря…
Північ наближалася, коли неподалік від тихого шафлярського цвинтаря зафоркав кінь, а слідом за ним зарипіли колеса — враз із тиші, немов із чужого неба, звалився тарантас.
Утім — навряд чи з неба це.
3
— З’явився… — пробурмотав абат, відвертаючись та дивлячись у фіолетове, кольору єпископської мантії, небо з великими діамантами зірок.
Дивитися на прибульця настоятелеві не хотілося — навіть для того, аби побачити, що голова гостя простоволоса: свій незмінний берет із півнячим пером той нервово бгав у кулаці.
— Хто це? — звернулася до брата здивована Тереза.
— Він. Марта, мабуть, розповідала… Півняче Перо.
— Великий Здрайця?! — зойкнула Тереза, різко підхопилася і, ступнувши назустріч постаті прибульця, котрий виринув із темряви, неприязно поцікавилася:
— Що, по батькову душу приїхав, нечистий?
— Не мели язиком, — візниця з тарантаса зморено витер зібганим у кулаці беретом спітніле чоло, хоч ніч видалася аж ніяк не жаркою, тож упрівати було начебто ні з чого. — Відчепися. Не моя вона, душа батька вашого, хоч і шкода, але не моя. Не дотягтися…
— Тоді для чого ти тут? — не витримала Марта, притискаючи до себе Джоша, який ледь чутно заскавчав. — По нього?
Вона кивнула на пса.
- І не по нього, не бійся, — з прикрістю відмахнувся Великий Здрайця. — Хоч і варто було б… Хочете, розвеселю?! Не хочете? Ну тоді все одно розвеселю. Сам не знаю — навіщо я тут! Хіба що тебе побачити, злодієчко моя, — диявол сумовито посміхнувся, умощуючись поруч та вдаючи, ніби хоче обняти Марту за плечі.
Марта вже хотіла відсунутися, але чомусь цього не робила, тільки мерзлякувато скулилася.
Помовчали.
— Спасибі, - не до речі буркнув раптом Михал і затнувся, мовби присоромлений.
— Кому? — щиро здивувався Півняче Перо. — Кому ти дякуєш? Мені?!
— Тобі, - кивнув Михал. — За те, що і Марті, і мені допоміг тоді живими піти. От уже від кого не чекав допомоги… Але все одно — спасибі.
Явно розгублений Здрайця не здобувся на слово. Запала напружена пауза, під час якої абат Ян думав, що за простим «спасибі» криється «спаси, Боже», хоч, правда, більшість про це давно забула.
- І що ж ти збираєшся тепер робити? — знову першою не витримала Марта. — Адже я розумію… Ох, нічого я вже не розумію, тільки ж від тебе просто так не відчепишся! Що робитимеш, я тебе питаю?!
— Та не знаю я! — ледь не вигукнув диявол у вічі жінці, бризкаючи слиною. — Не знаю! Колись мені було зле — якби ти знала, злодієчко, як мені було зле!.. Неправильне це слово, немає таких слів у людській мові, це треба пережити самому! І зараз мені погано, але зараз мені саме погано, я вперше в житті відчуваю саме таке, вперше відчуваю правильність сказаного!.. Ну навіщо, якого чорта тебе занесло до Відня, злодієчко?!
Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих — ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився? — здивувався абат Ян. — Господи, прости мене, грішного, — може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!»
— …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, — вів далі Великий Здрайця. — Кожної миті — вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ — о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність — але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними — але це тривало недовго… А тепер — тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений — ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» — я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть — що робити нещасному дияволові?!
Півняче Перо похлинувся й замовк.
Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали — вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю.
— Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, — прорік нарешті абат Ян, — але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, — але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, — надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі?
Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст — мимо волі Яна.
— Допомогти МЕНІ? — саркастично посміхнувся диявол.
І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою.
— Ще ніхто не пропонував мені допомоги, — стиха вимовив він після тривалого мовчання. — Я допомагав багатьом, а мені ж — ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, - чим ТИ можеш МЕНІ допомогти?
— Ще не знаю, — чесно зізнався Ян. — Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід…
- І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола? — Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе. — Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду — а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, — у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай — як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, — він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, — я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу.
— Тоді, на млині, - абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, - ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так — а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища! — то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись?
— Не здатний, — сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо. — Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона — єдина.
Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» — майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися!
Утім, істота перед нею таки була дияволом.
— Мене проклято, — повторив Півняче Перо. — Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!
— Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це — інакше? — перебив диявола абат.
— Не знаю, — подумавши, відповів Півняче Перо. — Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист — називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі — й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться — але я збираю…
Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся.
— Ти певен, що це — шлях до визволення? — тихо спитав блідий як смерть абат Ян.
— Так, — кивнув Великий Здрайця.
- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? — абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи — і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи — і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!
— Звільнити їх хочеш? — підвів брову диявол. — Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках — розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони — частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!
— Отже, вони теж страждають?
— А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони — у пеклі, а це пекло — в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! — але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку — не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…
— Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?
Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.
— Ні. В мені — аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя «дай!» — от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця — адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…
— Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, — пробурмотав абат. — І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло — ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти — тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття — отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву.
— Альбігойці? — розреготався диявол. — Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з «чистих» катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом — адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?!
Абат підніс руку, закликаючи Великого Здрайцю замовкнути.
— Тоді, може, правильне й інше: терзаючи в собі інших, ти не очищаєшся сам, як казан із горючими залишками їжі не очищається від кіптяви. Але й ти перебуваєш на землі — отже, у чистилищі! І якщо, страждаючи сам, ти відмовишся мучити інших; якщо ти відпустиш їх на волю, розкидаєш свій викуп, роздаси його жебракам і сам перетворишся на жебрака, якому нічого втрачати, то, можливо, зумієш очиститися й народитися заново?! Спустошивши пекло в собі та пройшовши кола чистилища — чи збережеш ти ім’я диявола?!
— Я не думав про це, — Великий Здрайця здивовано глянув на абата, і погляд його на мить спалахнув неможливою, нездійсненою надією. Спалахнув — і відразу ж погас.
— Ні… не можу. Це понад мої сили. Я можу тільки брати, брати і брати, збирати душі, набивати ними свою калитку, крихту до крихти збирати викуп, який колись подарує мені визволення…
— Але ж тоді може народитися диявол значно страшніший та могутніший від тебе теперішнього! Народиться справжній Князь Тьми, і він існуватиме тут, на землі! — абат, неспроможний уже всидіти на місці, підхопився й заходив туди-сюди, кусаючи губи й нервово смикаючи агатові чотки, що висіли в нього на поясі. — Чи не так народився ти сам: коли попередній диявол, менший за тебе, нагромадив нарешті свій викуп і згорів у його полум’ї, розплавився, як плавиться руда, щоб дати життя металу!
— А мені що до того? — знизав плечима Великий Здрайця. — Адже то був ЩЕ НЕ Я; і тоді буду ВЖЕ НЕ Я!
— Не прикидайся! — абат Ян різко зупинився напроти Півнячого Пера, сміливо подивився йому у вічі, тож за якусь мить диявол не витримав і одвів погляд. — Адже там, на млині, ти відпустив належну тобі душу, вселивши її в мертве тіло, — і врятував цим нас усіх!.. І, можливо, душу того нещасного теж. Отже, ти можеш віддавати!
— Можу, — насилу вимовив Півняче Перо. — Значить, можу. Але як же я потім шкодував про це! Ти жорстокий, святий отче, ти вабиш мене страшним вибором, і в ту хвилину, коли я ладен пристати на твою раду, зважитися приректи себе на невідомі страждання заради нездійсненної надії — я згадую, що не здатен порвати свої кайдани! Ти ніколи не був дияволом, святий отче! Те пекло, що в мені, та рука Пекла, що час від часу входить у мене, — вони не дадуть мені цього зробити! Я не спроможний вигнати продані душі із себе просто так, не заради певної мети; я не маю сили порвати нитки, які сполучають нас; я ляльковод, залежний від власних маріонеток! Зрозумій же нарешті це, святий отче, і дай нещасному дияволу спокій! Не спокушай мене!!!
Великий Здрайця замовк і похнюпив голову. Руки його тремтіли, як недавно в абата; і півняче перо на береті, затиснутому в лівому кулаці, підстрибувало й терлося об коліно.
Отець Ян тим часом був напрочуд спокійним. Він, очевидно, вже щось вирішив.
— Я вірю тобі, - лагідно сказав ксьондз, нахилившись до диявола, який важко дихав. — Вірю, що самому тобі з цим не впоратися. Але тобі допоможуть.
— Хто? — безнадійно, не підводячи голови, запитав Півняче Перо. — Ти? Не сміши мене, абатику…
— Ми, — твердо сказав абат. — Ми, злодії, діти злодія Самуїла, — допоможемо тобі.
Диявол здивовано підвів голову й побачив: четверо людей обступили його, присунулися впритул і завмерли з чотирьох боків, немов варта навколо злочинця, немов батьки навколо дитини, яка завинила.
— Зараз тобі буде дуже погано, — Терезина рука злегенька доторкнулася до плеча Великого Здрайці, і той смикнувся, як від опіку. — Так погано, як, напевно, ще ніколи не було. Потерпи, будь ласка…
І наступної миті діти злодія Самуїла вчепилися у Великого Здрайцю.
4
Схожа на побите віспою лице рівнина сріблилася під місяцем і куйовдила сиву ковилу — тільки місяць був інший, яскраво-золотий, із ребристим обідком і чітким горбоносим профілем по центру, під яким вигинався напис, зроблений забутою, а може, й невідомою людям мовою; і ковила була неправильна, оскільки зараз у Марти знайшовся час придивитися та зрозуміти: не ковила це зовсім, а сиве людське волосся, що проростає просто з рябих вибоїн під ногами.
А по рівнині блукали люди. Їх було не так уже й багато, десятки два-три, не більше, а неосяжний простір скрадав їхню кількість та змушував кожного відчувати себе єдиним, покинутим, самотнім до божевілля — люди стискалися, не помічаючи цього, проходили одне повз одного, не зауважуючи цього, руки торкалися рук, плечі — плечей, не помічаючи цього, не помічаючи, не…
Воріт не було. Величезних залізних воріт, що так добре запам’яталися Марті ще від першого вторгнення, воріт, за якими валялася безтямна й оголена Джошева душа, — не було. Коли Марта усвідомила, що не бачить виходу, не бачить кордону між рівниною Великого Здрайці й світом живих, вона здригнулася, позадкувала, як ніколи гостро відчуваючи всередині себе самої ту діру, що прорвав у ній Мовчун, коли випадав у собаче тіло Одновухого… І наче невидима лава, наче розплавлена сталь ринула крізь жінку, обливаючи вогненним потоком ту саму діру, твердіючи по краях, набуваючи форми, ваги, реальності — Марту судомило від болю, але біль ніс очищення, у ньому ховався вихід — вихід із пастки, і Марта раптом подумала, висвітливши у свідомості, що туманіла від дивовижного болю, наївний і простий здогад: ворота — це я!
І стала біля розчахнутої пащі, біля двох металевих стулок заввишки вдвічі… ні, утроє вищих од неї самої. Стулки злегка погойдувалися, розходились у різні боки, наче складені чашечкою долоні, коли їхній хазяїн збирається зачерпнути води з гомінкого струмка, і на сталевій поверхні найближчої долоні — Марта чітко бачила це — було викарбувано вигадливий барельєф, безліч фігурок, переплетених у найнеймовірніших поєднаннях, немов лози занедбаного виноградника.
Ось і вона сама, маленька, дев’ятирічна, роззявивши рота жадібно слухає батька Самуїла; а ось вона вже у Відні, у ліжку з Мовчуном, вигинається в пароксизмах пристрасті й безгучно кричить… А он Михал рубається невідь з ким, і обличчя братове перекосилося від напруги; під тілом повішеного виє Одновухий, Тереза сповиває дитину, розпластаний, мов хрест, на холодній підлозі келії молоденький чернець Ян, строгий абат Ян вислухує сповідь дами середнього віку з поглядом янгола, який попогуляв; падає палаючий Мардула у воду Гронча; під ножем Півнячого Пера сповзає плямиста кора з ліщинової лозини, і кільця її обвивають розчавленого підмайстра Стаса, а сивий вовк несе в зубах трирічну дівчинку, і та кричить, кричить, кричить…
Тверда п’ятірня з розгону затисла Марті рота — й істерика так само швидко відступила від жінки, як і охопила її. Михал засичав від болю в обпаленій долоні, потім мовчки посміхнувся, обвів поглядом ворота, кивнув сестрі й швидко пішов геть — від воріт до людей на рівнині, на ходу виймаючи з піхов палаш.
Поруч із ним крокував абат Ян, і рвучкий вітер хапав коричневу сутану бенедиктинця за поділ, немов хотів зупинити.
Слідом ішла Тереза.
Марті хотілося рушити слідом за своїми, але вона боялася покинути ворота, що були частиною її самої, єдиної з усіх, котра вміла не лише красти, а й віддавати.
Один безумець, який похмуро тинявся по Великому Здрайці, наблизився до воріт, потім пошкріб пазуристим пальцем якусь фігурку, невиразно буркнув, намірився йти, налетів на Марту, здивовано завмер, не бачачи жінки, ступнув, знову налетів на Марту, яка похитнулася, стенув широченними плечима й пішов околяса.
— Сивий? — самими губами видихнула жінка.
Безумець зупинився в півоберта, вуха його не по-людськи заворушилися й стали сторч, у відкритому роті волого зблиснули ікла — і Марта побачила, що зі спини Сивого, трохи нище поперека, там, де у тварин починається хвіст, росте тонкий ланцюг. Кручені кільця його вилискували синявою, сам ланцюг лиснів, потворно блищав, тоншав за два кроки від Гарклівського вовкулаки й ставав невидимий, ідучи в нікуди. Ланцюгом зненацька пробігла хвиля, так, ніби хтось, ховаючись за здибленим обрієм, підтягував Сивого до себе, але вовкулака вперто не хотів іти, вдивлявся перед собою і змушував власну спину набухати буграми м’язів, опираючись натиску ланцюга.
— Жінка… — хрипко народилося зі страшної пащі. — Ох жінко!.. Відкіля?..
— Сивий! — Марта плакала, не помічаючи цього, і важка лапа коротуна надсилу дотяглася до неї, заспокійливо поплескала по плечу.
«…А я коли почув, що знайшлася на світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла й придбаний товар із рук його поганих видерла — віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя — що таке буває; від горя — що не мені дісталося!..»
Слів цих не було вимовлено; точніше, вони були, але не тут і не зараз, проте саме їхнє світло сяяло в цю хвилину в зелених очах Сивого, відганяючи туман байдужності, змушуючи бачити, а не вирячуватися бездумно в імлу рівнини, порослої сивим волоссям.
І навіть утробне ревіння, що пронеслося над душею Півнячого Пера, не змогло позгасити впертих зелених свіч.
Вони тільки яскравіше розгорілися, а ще Сивий оглянувся через плече, якийсь час дивився на ланцюг, що проростав із його тіла, немов уперше бачив його, а потім ривком намотав ланцюг на праве передпліччя й зігнув могутню руку в лікті.
— Мабуть, і мені пощастило, — посміхнувся вовкулака. — Що ж, не всякому…
Договорити він не встиг.
Михал, Ян і Тереза вже гнали безумців до Мартиних воріт, продані душі вертіли головами на всі боки й нічого не розуміли, але навколо кожного Самуїлового приймака чітко колихалася хмара трохи мерехтливого пилу, і пил цей обпалював безумців, які не бачили нікого, крім себе, і змушував спершу безглуздо тупцювати на місці, потім дибати геть від пекучого пилу, а далі йти, бігти, тікати…
Ні.
Тікати їм не дали.
Таких Стражів Марта бачила вперше.
Вони не були велетнями — усього в півтора раза більші за звичайну людину, але вигляд їхній потрясав і викликав нестримне бажання відвернутися й замружитися. Голий безволосий горбань, із чиїх худих сідниць замість ніг росли дві волохаті шестипалі руки; величезне око на жаб’ячих ластах посмикувало змієвидними віями; жирний хробак звивався й підминав під білясте черево сиве волосся рівнини — і слідом за ним лише мертва лисина глянсувато полискувала під місячним світлом; кремезний чоловік без обличчя, у якого замість геніталій зухвало стирчала долоня з розчепіреними обрубками, а покриті виразками груди здувалися, як барило; реготливі жінки, на тілах яких випиналися численні соски, з яких скрапували поодинокі молочно-матові краплі й пропікали землю під босими ногами…
А ревіння все не стихало.
Михал з Яном перезирнулися, не змовляючись, заступили собою Терезу й зробили крок назустріч Стражам.
За мить Марті майже нічого не було видно — каламутна лупа хмарою здійнялася з сивого волосся рівнини й закрила від неї сутичку Самуїлових пасинків з диявольськими Стражами. Жінка вдивлялася до болю в очах, але бачила тільки найближчих до неї безумців, котрі, потупцювавши на місці, почали знову безцільно блукати за п’ять кроків од рятівних воріт… Тереза гнала їх до сестри, але не встигала: тільки-но вона примудрялася повернути в потрібному напрямку одного — другий одразу ж звертав убік або починав ходити по колу.
Пронизливе виття ревонуло зовсім поряд із Мартою і, мов смерч, ринуло вгору — небеса відсахнулися; жінка позадкувала, притислася боком до металу воріт, теплого, як людське тіло, — і сивий вовк, мимохідь потершись об її ноги, кинувся до проданих душ. Ланцюг, що проростав із нього, вовк затис у зубах і час від часу смикав, немов намагався протистояти непомітному для сторонніх натиску. Він коротко рикнув на Терезу й помчав довкола безумців, із вправністю досвідченого вівчарського собаки збивав їх у череду, тицяючись чолом у стегна та негайно відскакуючи… Гарклівський вовкулака глухо рикав, і Марта не знала: лякає він безумців чи просто біль від натягнутого ланцюга вириває з вовчої горлянки цю хрипку данину нестерпному болю.
Із пульсуючої хмари, що огорнула бойовище, до половини виповз слизуватий хробак — він зібрався йти до воріт, але поряд із ним мигнув драгунський палаш, розтинаючи кільчасте тіло надвоє, натроє… Частини хробака судомно звивалися, розповзалися в різні боки, на одну з них з розгону налетів Сивий, рвонув іклами, випустивши на мить свій ланцюг — решта обрубків сіпнулися й спалахнули чорним полум’ям, коли у вируючих хмарах лупи зметнулися агатові чотки абата.
Ланцюг Сивого раптом перекрутився, охопивши горло вовкулаки, і замість рику пролунало відчайдушне скиглення. Марта вже ладна була кинутися до Сивого, кинувши ворота напризволяще; те ж саме, здавалося, збиралася зробити й Тереза, але їй заважали безумці, котрі збилися в купу та рушили нарешті до виходу й заступили дорогу краківській купчисі. Коли чиясь рука лягла Марті на плече й зупинила її, а жінка не відразу зміркувала, що ніяких рук поруч із нею немає і бути не може, тож якийсь час тупо дивилася на обпалене передпліччя, що проступило прямо з повітря.
Вона ніколи не бачила власної появи в чужій душі; тому не знала, на що це схоже.
Пальці на її плечі стислися, Марта хитнулась, але втрималася на ногах, а чужа рука висунулася з нічого, витягаючи за собою плече, шию, змазаний горіховою олією торс і скуйовджену голову…
— Матінко рідна! — приголомшено сказав Мардула, дивлячися повз жінку на рівнину.
Зовсім недавно юний розбійник утік із дому, виламавши віконницю та відчинивши зовнішній засув — пильна Янтося, не дуже довіряючи синівському безсиллю, старанно замкнула його перед тим, як податися до Баганти. Вона мала намір переночувати у баби. Поява Михала остаточно доконала Мардулу: втрата усвідомлення власної винятковості була для нього, немов гострий ніж, а тут ще й рятівник-воєвода стояв біля його постелі, неначе старший брат, якого в Мардули ніколи не було, і розбійникові було невимовно важко вдавати, що спить.
Ближче до полуночі, не витримавши терзань, він вирішив піти на цвинтар — бо що ж виходить, справжні Самуїлові діти сидять над батьковою могилою, а він, Мардула, який вважав себе щирим захисником покійного баци, валяється тут на простирадлах! — тож ніякі засуви не змогли зупинити юнака, ніякий біль від опіків не став йому на заваді.
Мардула й сам достоту не знав, що скаже Самуїловим годованцям, коли побачить їх, але тільки-но перед його поглядом постали четверо Івоничів, які вчепилися у франта із запльованим жмутиком волосся на підборідді… Усі думки враз вилетіли з розбійницької голови, він кинувся в бійку і, роздираючи підсохлу кірку на обпечених руках, ухопив Півняче Перо за горло.
Наука Самуїла-баци збурилася в Мардулі киплячим варивом — і за мить розбійник уже стояв поруч із Мартою та дивився на те, що діється всередині Великого Здрайці.
— Ой мамо… — дзвінким голосом знову вигукнув розбійник і стрімголов кинувся до Сивого. Яким чуттям він збагнув, що цього кремезного вовкуна треба рятувати, а не дубасити, скажімо, каменем по голові — це так і залишилося для Марти загадкою, але спритні пальці Мардули миттєво розплутали ланцюг, і обидва вони, вовкулака та розбійник, помчали навколо гурту безумців і погнали їх на Марту.
Коли найближча продана душа опинилася біля Марти, жінка підтягла її до себе — це виявилася літня дама з бородавчастим обличчям — і штовхнула у ворота. Дама загаялася, Марта схопила ланцюг, що проріс із крижів нещасної і, не тямлячи, що робить, ударила ланцюгом об коліно, як товстим ціпком… А потім ще довго дивилася на розірвану прив’язь та на свої закривавлені долоні.
На понівеченому обличчі дами з’явилося щось схоже на людський вираз, вона похитнулася, штовхнула плечем стулку воріт і раптом кинулася у відкритий отвір, як мати кидається в палаючий будинок по дитину, котре гине.
Марта проводжала її поглядом, аж поки та зникла, і повернулася до наступного, зовсім ще хлопчика з бордовою родимою плямою через усю праву щоку.
Вона рвала ланцюги, слизькі кільця виривалися з липких від крові долонь, жінка вже не знала, що тріщить: кайдани, що рвуться, чи її власні сухожилля; ворота поглинали визволених одного за одним, різкі вигуки Мардули зливалися з лютим гирканням Сивого, від куряви над місцем битви зі Стражами чулися лайка трьома мовами упереміш із латинню, і ревище, дике, надривне, нескінченне ревище над рівниною…
5
Його превелебність єпископ Гембицький не любив та й не вмів квапитися. Про намір дітей старого Самуїла разом із тинецьким настоятелем провести ніч на батьківській могилі, він знав заздалегідь; утім, таємниці з цього ніхто не робив. Тільки-но всі четверо вирушили на цвинтар, єпископові доповіли про це, ледве
Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, — ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, — а може, й ні! Повага до покійних — діло угодне, але не християнський це звичай — ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили?
Оце й належало з’ясувати достеменно.
Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу.
Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу.
Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, — блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося.
Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника «сам Бог послав».
Пастух, який ледве тримався на ногах, шумно випав із дверей передостанньої в селі хати, ледь не налетів на одного з ченців і став похитуючись.
— Ти місцевий? — строго поцікавився єпископ, гидливо відвертаючи носа, бо винним духом від пастуха перло за кілька кроків.
— Ні-і, - мотнув головою той. — Із Замокриців я. До кума в гості прийшов. А тут і Божий Суд, і поминки — то ми з кумом…
— Де тут цвинтар, знаєш? — урвав пастуха Гембицький, зрозумівши, що випивака може теревенити ще довго.
— А хто ж цього не знає? — вигукнув безмежно здивований гураль. — Усі знають: і живі, і мертві! — он там, за пагорбом, а потім…
— Проведеш? — знову перебив його єпископ, якому ці «і живі, і мертві» не дуже припали до душі.
— Уночі? На цвинтар?.. — знітився випивака і навіть почав ніби тверезішати.
Відчувши його непевність, Гембицький зверхньо посміхнувся.
— Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий?
— Цвинтар як цвинтар, — образився гураль. — Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть!
— Та ти хоч знаєш, хто перед тобою? — спитав котрийсь із ченців.
— Хто? — відразу зацікавився пастух. — Мати Божа?!
— Його превелебність єпископ Гембицький! — урочисто виголосив чернець. — Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують!
— Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, — без особливого бажання погодився гураль. — Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого…
— Це вже мій клопіт — навіщо, — присадив пастуха єпископ. — А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій.
— Угу, — приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка.
— Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там — хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…
— Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, — строго завів єпископ. — Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!
— Худоби?! — щиро здивувався гураль. — То це ми з кумом… ач, скажеш таке — худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!
Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію — чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться.
Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського.
Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку.
— Добрий вечір, ваша превелебносте, — промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину. — Що, і вам не спиться?
— Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням — чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу?
— Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче? — здивовано підвів брову Лентовський. — І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але…
— Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд — помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться.
— Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, — кивнув Лентовський і підвівся. — Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся — бо щось не спиться. Не заперечуєте?
— Аж ніяк, сину мій, аж ніяк! — сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся.
«Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, — подумав єпископ. — О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!»
Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя.
…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі.
Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було.
— Чи не збився ти часом з дороги, сину мій? — не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах.
єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б…
— Ні в якому разі, святий отче! — впевнено заявив гураль. — Тобто спочатку я таки збився, як не збитися на тверезу голову, але ж тепер уже точно знаю, куди йти. Незабаром дійдемо, ви не турбуйтеся!
- І куди ж нам, по-твоєму, йти? — глузливо кинув князь, якого ця нічна прогулянка з блуканням по горах та п’яним провідником не сказати б дратувала — скоріше потішала.
— Туди, — провідник упевнено махнув рукою кудись у темряву і, на підтвердження, рушив у протилежному напрямку.
Якийсь час усі знову рухалися мовчки, поки єпископ, уже не вперше за сьогоднішню метушливу ніч, не звернув увагу на дратівливе мерехтіння над головою. Щось із виском та ляскотом шугало над ними: чи то якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече.
— А скажи-но, сину мій, — ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, — чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами?
Гураль побіжно глянув угору, безтурботно скуйовдив чуприну п’ятерицею, але, глянувши на строге обличчя провінціала, нашвидку перехрестився.
— Певно що знаю, святий отче. Чого ж тут не знати? Бухруни то.
— Хто? — не зрозумів єпископ.
— Бухруни, кажу!
- І хто вони, ці… бухруни? Нечисті?
— Навряд… Під місяцем аж сяють — отже, чисті!
— Може, звірина яка? — припустив Гембицький. — Наче нетопирі?
— Ну, таке скажете! — впевнено спростував єпископове припущення провідник. — Бухруни й нетопирі! Сміх та й годі!
- І що ж твої бухруни роблять? — поцікавився провінціал з уїдливою посмішкою.
— Мої — нічого. А ці літають!
— Це я й сам бачу! — єпископ почав потроху втрачати рівновагу. — Шкоди вони якоїсь завдають?
— Звісна річ! — упевнено заявив пастух. — Заморочити можуть чи й зовсім звести… Хоча можуть і навести.
— Кого навести? — його превелебність явно був збитий з пантелику великою кількістю в цих горах невідомих йому досі істот: Веснянки, Блискавиці, Мавки, Полуденниці, а тепер ще й бухруни, котрих, як на те, довелося побачити на власні очі.
— Та кого завгодно! — недбало відказав гураль. — Оце зараз і нас наводять.
— Нас?! — до його превелебності не відразу дійшло, що це його, ставленика Ватикану, єпископа Гембицького, незрозуміло куди наводять невідомі бухруни!
А коли нарешті дійшло, й розлючений єпископ уже набрав у груди повітря, щоб висловити свою думку з приводу провідника, бухрунів і взагалі тутешніх порядків, то з’ясувалося, що правда цілковито була на боці пастуха, — бухруни таки навели, причому саме туди, куди треба: попереду, на тлі зоряного неба, проступили з темряви близькі силуети хрестів шафлярского цвинтаря.
6
Шість темних примар завмерли біля пагорба, вчепившися одна в одну, і єпископ не відразу втямив, що там відбувається. А коли нарешті роздивився, то мимоволі перехрестився й зашептав молитву: п’ятеро з останніх сил тримали шостого, а той, шостий, виривався, не по-людському звиваючись та смикаючись, мов припадочний, і було в його судомах щось моторошне, протиприродне. Руки-ноги людини згиналися під якимись неймовірними кутами, стогін відчаю час від часу проривався крізь щільно затиснуті в судомі, вкриті піною губи. І безупинно бігав навколо та підвивав великий рябий пес, не зважуючись наблизитися до сплетених в одне ціле людей.
— Диявол! Це сам диявол, святий отче! — шепотів поруч гайдук Лентовського і щиро хрестився та показував на постать, яка звивалася. На голові дивом тримався берет із півнячим пером.
І ще ввижалося провінціалу, ніби якісь примарні тіні одна за одною вислизають із гурту зчеплених тіл і зникають у темряві ночі, полегшено зітхаючи, немов душі грішників, що вирвалися нарешті на волю…
А потім той, котрого переляканий гайдук назвав дияволом, неймовірним зусиллям вивільнився від рук, що його тримали, рвонувся вбік, збивши когось із ніг, — і завмер, дико озираючись навсібіч. Інші люди на пагорбі теж знесилено заклякли — тут усі й побачили, як тіло істоти в береті, лише зовні схожої на людину, зайнялося зсередини холодним зеленуватим світлом, яким світяться трухляки в нічному лісі. Світло це розгорялося, дедалі яскравішало, ось уже пасма зеленого полум’я танцюють навколо лиховісної постаті — породження Тьми, висвітивши виснажені обличчя людей, які дивилися на нього. І, немов відповідаючи на нечутний заклик, таким самим зеленим світлом засяяв неподалік старий тарантас разом із запряженою в нього конякою; світло ставало нестерпне, воно сліпило очі, і постать нібито людини, і тарантас, і коняка поступово роз’ятрювалися зсередини, наливаючись вогнем самого Пекла — і раптом із неголосним виляском людина (?!) зникла у хмарі сірчаного диму, разом із нею щез і тарантас, і кінь — одразу впала темрява, а єпископ, старий князь, ченці з гайдуками та вмить протверезілим пастухом стояли й дивилися на те місце, де щойно стояв посланець пекла, і достоту так само дивилися туди змучені люди з пагорба…
Першим заворушився, приходячи до тями, настоятель тинецького монастиря. Він озирнувся, швидше відчув, аніж побачив темні постаті
людей біля підніжжя цвинтарного пагорба, якимось шостим чуттям упізнав єпископа і запізніло мовив: «Apage, satanas!», здійнявши до неба руки.
— …Щиро вітаю вас, отче настоятелю! — це були перші слова єпископа. Він уже зійшов на пагорб, але не отямився остаточно.
А що ще міг він сказати?!
— Я на свої очі бачив, як боролися ви та оті благочестиві особи з ворогом роду людського, і як ганебно тікав до Геєни посоромлений, вигнаний вами диявол! Тепер я переконався: наклеп, неправда й облуда все, що мені про вас розповідали! Тільки істинно віруюча в Господа нашого й чиста душею людина здатна на таке! Тепер я особисто писатиму в Рим і клопотатимусь перед Його Святістю, щоб ваші заслуги перед Богом і Церквою були оцінені гідно!..
Єпископ говорив ще щось, а позаду в нього перешіптувалися гайдуки князя Лентовського:
— Живим, живим хотів диявола взяти! Ет, шкода, не втримав!
— А, може, воно й краще? У пеклі йому місце, проклятому, а не тут — от тинецький настоятель його туди й спровадив!
— Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував — а Сатані хоч би що! А той абат — врукопаш…
Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було.
— Дякую вам, ваша превелебносте, — утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову. — Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, — настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього. — Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на-віч із Нечистим!
— Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, — сухо зауважив Гембицький. — А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим «чесним християнам» сили для боротьби з дияволом.
Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.
— Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? — зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.
— Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, — твердо відповів отець Ян.
— Що ж, — стенув плечима провінціал. — Хай береже вас Господь.
Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.
Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.
У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, — і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: «Викликай його на чесний бій…» От і настав час для цього самого «чесного бою», у якому Михалові не вистояти ані хвилини — з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено…
Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо.
Бабські перешіптування не цікавили князя. Лентовський повільно рушив до Михала, не відводячи від нього пекучого погляду. Він не бачив, як жінки на мить обнялися, дивлячись одна на одну неворушкими очима, а потім Марта змією ковзнула в ноги князю, намагаючись поцілувати його долоню.
— Князю, пощади воєводу Райцежа! Змилуйся, не змушуй із тобою рубатися! Сина твого він у чесному бою переміг — усі бачили! Не плямуй же князівських рук невинною кров’ю, а князівської честі — ганьбою!
Лентовський здригнувся, як від удару, хотів був відштовхнути чоботом божевільну бабу, але чомусь передумав, обережно вивільнився й став, замислений, перед Михалом. Щось відбувалося в душі Лентовського — невидиме збоку, проте віддзеркалювалося на обличчі старого князя, — той кліпав єдиним оком так, наче те око йому дуже свербіло.
Хвилину-другу стояв князь перед убивцею сина свого, і поволі згасало розпечене вугілля в його очах, зникали зморшки на чолі…
А потім похилилися плечі грізному князю Лентовському. Зітхнувши, він ступив уперед і важко ляснув воєводу по спині, від чого Михал ледь устояв на ногах, повернувся й пішов геть, так і не сказавши жодного слова. Отетеріли пахолки зграйкою поквапилися за князем, здивовано перезираючись на ходу. Щось казати вони не наважувалися….
— Що це з ним? — здивовано поцікавився Мардула, коли Лентовський та його люди розтанули в досвітньому тумані, що підступив до пагорба. — Я вже намірився його ножем у спину, а він…
— Совість заговорила, — хихикнула, не стримавшись, Тереза.
— У князя Лентовського — совість?! — щиро здивувався Мардула. — Зроду-звіку в нього її не було!
— А тепер — є, - посміхнулася Марта. — Тереза ось у чоловіка свого, купця краківського, потрошку тягала, коли її забагато набиралося; тому й справи в нього йшли добре — адже купцеві од зайвої совісті — тільки збитки. Але сама совість нікуди не ділася, в Терези осідала. От я щойно взяла в сестри дещицю та старому князеві й підкинула! Може, оговтається потім, але вже пізно буде!
Тут Михал, до якого нарешті дійшло, кому і, головне, ЧОМУ він зобов’язаний життям, із реготом кинувся обнімати своїх сестер, волаючи від болю в обпечених долонях, абат Ян із Мардулою теж не втрималися від сміху, і незабаром над цвинтарем розлягався аж ніяк недоречний тут багатоголосий регіт упереміш із заливистим собачим гавкотом — діти злодія Самуїла давали нарешті вихід напрузі тієї кошмарної ночі.
А коли всі нареготалися і споконвічна тиша знову повернулася до шафлярського цвинтаря, отець Ян поправив складки своєї сутани, пригладив волосся, після чого повернувся до всіх і стиха промовив:
— Нам пора. Ходімо, пом’янемо батька Самуїла.
І вони тихо зійшли з цвинтарного пагорба.
Розвиднялося.