То було щось вище за нас,
То було понад усіх.
Бувають такі хвилини між ніччю і ранком, коли ніч іще не відступила, а ранок ще не настав, і в ці неможливі хвилини може бути все, сховане від світла й загублене для пітьми.
Є такі хвилини…
Старий, сидячи на могильному горбику, простяг кістляву руку, взяв хлібину, що лежала неподалік. Розламав її навпіл, засунув пальці у м’якушку… Вирвав шматок хлібної плоті. Зім’яв у кулаці, подумав про щось своє, роздуваючи тріпотливі ніздрі гордого орлиного носа, і взявся захоплено ліпити м’якуш, як те роблять шафлярські дітлахи, коли позирають, чи не дивиться строга матуся, чи не одлупцює за пустощі!
Під пальцями старого народжувався кривий перехняблений тарантас. Ось він поставив іграшковий візок на пухку грудку цвинтарної землі, крізь яку вже пробивалася молоденька травичка, застромив у тарантас два патички замість голобель — і виліпив коняку. Жалюгідну таку кобилку із ребристим хребтом та стертими копитами. Поставив коняку між голоблями, посміхнувся в сиві жорсткі вуса й знову набрав пригорщу м’якушки.
Фігурка, друга… третя… Жінка з одновухим псом, який притиснувся до ноги, священик у сутані, ще одна жінка — ставна, показна з себе… Воєвода з прямим палашем при боці, юний хлопець із розбійницьким профілем…
Розставивши фігурки навколо тарантаса, старий знову посміхнувся й вигріб залишки м’якушки з короваю.
Незабаром на передку сидів худорлявий чоловічок у береті, хвацько заломленому набакир. Старий пошукав очима довкіл, знайшов руду соснову глицю, казна-яким вітром занесену на шафлярський цвинтар, переламав надвоє, ще раз надвоє — і прикріпив уламочок на берет візниці.
Потім підвівся, гмикнув чи то здивовано, чи то втішно, потягся — й у величезних долонях старого опинився замшевий берет із півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою: досі берет мирно валявся оддалік, притрушений зверху землею.
Старий повертів берет у руках, обтрусив, протер рукавом срібну пряжку та й начепив його на голову.
Узяв руки в боки, сяйнув вирячкуватими смоляними очима й заламав берета набакир так хвацько, що якби був поруч хтось із тих людей, котрі нещодавно покинули цвинтар…
— Туман яром, туман долиною, — завів Самуїл-турок надтріснутим голосом, — тиша навкруги… Хльоскає-стьобає старий баца довгим батогом!..
Почекав, немов сподівався, що хтось підспіває йому з тиші, і знову заходився коло фігурок.
Виліпив себе — на це йому ледь-ледь м’якушки вистачило, довелося навіть шматочок скоринки слиною розмочити — зробив себе зовсім маленького, але схожого; виліпив і поставив оддалік. Трішки повернув інших, щоб не бачили його, потім посидів-посидів, дивлячись на тарантас та на все, що було навколо візка, — упевнено простягнув руку.
Двох узяв.
Себе і того, в береті з рудою глицею.
Стис у жмені.
І довго потім дивився на грудку на своїй долоні.
— Туман яром, туман долиною…
Є такі хвилини між життям і смертю, коли одна ще не настала, а друга вже скінчилася, а от яка тепер почнеться і де її кінець буде — це невідомо, і тому в такі хвилини може бути все, про що тільки здатна помислити людська душа.
Старий Самуїл-баца знав це ліпше за інших. Тягар земного життя вже не давив йому на плечі, новий тягар ще лишень чекав на нього, перш ніж навалитися й змусити знову забути минуле; і тепер Самуїл із Шафляр ясно бачив себе на передку тарантаса, у заломленому береті, себе, чию душу рвали на клапті власні вихованці… Він бачив дні, коли його називали Великим Здрайцею.
І навіть зараз холодний піт виступав на його чолі, коли згадував він цю ніч і вічність, що пішла за нею, впродовж якої пекло вирувало всередині в нього, вимагаючи данини, вимагаючи душ людських, змушуючи спустілу рівнину палахкотіти кіптявим полум’ям, а гордовитий профіль на місячному диску презирливо посміхався — жартуєш, дияволе, не витерпиш!..
Він витерпів.
Він помер.
Катари — «чисті» й справді прогавили багато чого — вони тільки не замислювалися над тим, що час байдужий для мертвих і ненароджених, вони просто не знають, що це таке — час людський, і, відроджуючись, душа плутає в нестямі «вчора», «сьогодні» і «завтра». Жив сьогодні, а жити будеш учора, і кому що до того?! Адже саме так і жив Самуїл-турок, Самуїл-баца, почавши новий відлік задовго до ночі на шафлярському цвинтарі, коли злодії-Івоничі вчепляться у Великого Здрайцю над домовиною батька свого.
Що таке час?
Скажіть, хто знає…
Ось він, грудка м’якушки, що була дияволом у береті та злодієм із Шафляр, ось він, шматок хліба, і чи є для нього минуле, сьогоденне та майбутнє?
Старий стомлено здер берета й витер ним спітніле обличчя.
Там, у тумані, зникли діти його серця, діти його таланту, паростки його стовбура, плоть від плоті душі його — і як тепер вестиметься їм у житті, не знав ніхто, зокрема й старий Самуїл, котрий знову починав забувати, що колись його називали Великим Здрайцею, як не пам’ятав він цього впродовж усього свого життя, із яким прощається оце зараз.
Тільки тепер, у ці неможливі хвилини між «так» і «ні», він усвідомив із доконаністю завершення: у відпущені йому роки Самуїл-турок прагнув відшукати, повернути, знову відчути поруч ті нещасні душі, котрі один раз уже були часткою його.
Частиною довгого та безнадійного життя Великого Здрайці, яке все-таки закінчилося.
Дотягтися пощастило до деяких. Але тим, кого він зумів знайти, Самуїл подарував усе, що мав сам: дивовижний диявольський дар, велику спокусу й тендітну можливість колись вирятувати його, батька Самуїла, шафлярського злодія, Півняче Перо — а разом із ним і самих себе!
Тоді він не знав, навіщо вештається по світу, яким чуттям знаходить серед безлічі людей знайомий погляд, що обпалює душу; хто вони, ці найди, і чому саме вони… Але пройти мимо Самуїл-баца не міг.
…Він сидів на могильному горбику серед хлібних фігурок і дивився в туман — у хитку завісу хвилин між ніччю й ранком, між життям і смертю, у туман, куди пішли, де танули й зникали прийомні діти Самуїла-баци з Шафляр.
КІНЕЦЬ
Лютий — квітень 1996 р.
Примітки
1
Пся крев — досл. «собача кров» (польська лайка).
2
У шістнадцятому столітті в Польщі, а пізніше в Речі Посполитій, було скасовано дворянські титули (князь, граф тощо), але вони зберігалися в традиційних мовних формах та у неформальному спілкуванні).
3
Здрайця — по-польському те саме, що й давньоєврейське «Сатан», тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець.
4
Гуралі — вільні горці Підгалля, чий побут у рідних горах був схожий на побут запорозьких козаків.
5
Ксьондз — священнослужитель.
6
Трейтор (англ.) — зрадник.
7
В ім’я отця і Сина і Святого Духа (лат.).
8
Амінь (лат.).
9
Казимеж — квартал у Кракові, відомий своїми закладами для розваг.
10
Пахолок — слуга.
11
Холопка — кріпачка (польск.).
12
Дага — коротка шабля для рукопашного бою.
13
Кобеняк — плащ із каптуром.
14
Каштелян — сановник, член сенату, призначений королем для керування містом.
15
Apage, satanas! — «Згинь, Сатано!» (лат.).
16
Карабеля — польська шабля.
17
Бровар — броварник (пивовар).
18
Гута — скляний завод.
19
Провінціал — керівник католицьких монастирів у провінції, наставлений Ватиканом.
20
Солтис — старійшина, шанований чоловік, якому підкорялися на великій території; щось на кшталт неофіційного голови клану, надто у войовничих горян — гуралів.
21
Староста — знатний шляхтич, призначений королем для керування певною територією (староством). Довічно користується доходами з цього староства.
22
Кварцяне військо — військові частини, що наймалися на четверту частину (кварту) доходів із королівських земель і маєтків.