103283.fb2
1
Ніч недовірливо пробувала на зуб золоту монетку місяця — і надкушений диск фальшивим талером покотився до обрію, де й завис щербиною догори. Фіолетові тіні похмуро сновигали межи стовбурами, немов намагалися зрозуміти, хто ж вони насправді: безневинні поєднання світла й пітьми — чи самої лише тьми, тьми, тьми…
— Ми-и-и!.. — глузливо одзивався вітер і роздирав примари на клапті, наслідуючи вітер, ухкав голодний пугач і вдивлявся у ніч блискітливими котячими очима.
Сивий вовк, що сидів на порослому заячою капустою пагорку, задер морду до неба, хотів був завити, але передумав і тільки ліниво облизнувся, на мить розтуливши ікласту пащу. Бурлака-вітер перестав гратися з тінями, закоцюблими пальцями перебрав білясту шерсть, скуйовдив сніжно-білі пасма на загривку — вовк трохи зіщулився, стиха рикнувши, тож вітер поквапився піти геть. Десь у лісі, неподалік від могутніх стін тинецького монастиря, розлого вила зграя, і це була значно цікавіша забава, ніж гратися з тінями або чіплятися до сивого вовка-грубіяна.
Вовк поклав голову на передні лапи й заплющив очі.
У звичній феєрії звуків нічного лісу він безпомилково розрізняв віддалене хлюпання ріки, що затинається на мілководних перекатах, і глухе рокотання млинового колеса. Чому опівночі відкриті шлюзи на старому млині, чому вода хлющить у лотоки, змушуючи грюкати посади для жорен, чому не спить трудяга-мірошник зі змученими підмайстрами — все це мало цікавило звіра.
Він знав — чому.
Він тільки не знав, чому він сам залишився на цьому пагорку, чому дозволив вискочню Рваному очолити зграю всупереч усім законам вовчого й не тільки вовчого племені.
Коли сивий вовк довідався й про це — він устав, потягся всім тілом і неквапливо потрюхикав туди, відкіля чулося мисливське голосіння зграї.
Сич провів вовка байдужим поглядом і заухкав услід.
2
Отець-квестор тинецького монастиря був вельми здивований та розгублений — хоча волів би бути в якомусь іншому, більш звичному для нього стані. Наприклад, у стані голоду — бо нагодувати таке дебеле тіло убогими чернечими харчами було ох як важко. Квестором (тобто бродячим збирачем пожертв на потреби рідної обителі) він став недавно, усього півтора року тому, святим вітцем — приблизно тоді ж, і злі язики подейкували, нібито він яким був запеклим грішником-мирянином, таким і залишився.
Хіба що рясу начепив та хрест на огрядне черево вивісив.
Коли квесторові зранку повідомили, що абат Ян їде служити панахиду по своєму передчасно померлому батькові, то саме він, квестор Ігнатій, обраний ігуменом для супроводу в неблизькі Шафляри… бідолашний Ігнатій остаточно зрозумів: немає в житті щастя! Адже ще позавчора він збирався вирушити у світ по милостиню, чимала пайка з якої витрачалася на утримання самого Ігнатія! Невеликі витрати — монастирські землі й без того давали пристойні прибутки, тинецькі бенедиктинці не бідували, але традиції є традиціями, а отже, мирян не слід позбавляти нагоди щедрою пожертвою полегшити собі загробне життя. А квесторами споконвіку ставали ченці щедротілі та веселої вдачі. Хіба мало суєтних радостей у бродячого збирача пожертв — то корчмар розщедриться, згадавши про геєну вогненну, то доброзичлива молодиця по дорозі трапиться, то на весілля чи поминки закличуть, то ще щось… Ну й пішов би собі Ігнатій відразу, не намагаючись виманити в скнари-келаря свинячий окіст, що сподобався! Але ж ні, їдь бозна-куди, та ще й під невсипущим оком самого абата Яна, якого квестор Ігнатій добряче побоювався.
Хіба це жарт: ледь не живий святий!
У сенсі — ледь не святий, а не ледь не живий…
Отож, умостившись на передку та правлячи абатським візком, життєлюбний квестор лаяв себе за невправність і потилицею почував погляд вітця ігумена. Ох і погляд! Сидиш, як на пекельному приску, та все чекаєш, коли ж ксьондз Ян скаже: «Ну що, брате мій во Христі, каятися будемо чи отак і засніємо в гріху?!» Власне, таких слів квестор від отця ігумена ніколи не чув, але погляд, погляд… аж потилиця холоне!
Коні йшли прудко, нітрохи не переймаючись печалями нещасного Ігнатія, попереду бовваніли спини того самого шаленого шляхтича, чию вагітну дружину викрала зграя якогось Мардули, та чорнявої жінки, що називалася воротареві ігуменовою сестрою. У сідлі новоз’явлена сестра сиділа міцно, не по-жіночому, і пан Михал — Ігнатій нарешті пригадав ім’я шляхтича — час від часу схвально на неї позирав, підкручуючи звислого вуса. Обабіч, між візком і вершниками, бадьоро біг здоровенний одновухий пес, якого квестор Ігнатій перед від’їздом спробував був погладити й зрозумів, що це не собака, а чорт у шкурі. Найостаннішим, відставши од візка та понуривши голову, їхав поранений гайдук пана Михала. Коліно його спухло, ходити пішки він міг тільки шкутильгаючи, але впертий гайдук був неймовірно — повернутися у Виснич він навідріз відмовився, і по очах пораненого ясно читалося, що поповзе він за хазяїном своїм хоч у Шафляри, хоч на край світу, аби життям чи смертю спокутувати провину і — ще й того мало! — при нагоді зубами перегризти горлянку проклятому розбійникові Мардулі.
До полудня минули пам’ятне Марті Жаб’яче Джерело та виїхали на дорогу, що веде до Нижніх Татрів. Візок абата був ледь не перекинутий — назустріч, здійнявши хмару куряви, котився віз, запряжений гнідою кобилкою, що збожеволіла від крику й підхльостувань свого хазяїна. Марта й Михал смикнули поводи та бризнули врозтіч; квестор Ігнатій ледь устиг прийняти до краю дороги, розминувшись із возом на якусь п’ядь, кобила різко звернула вбік, і віз міцно засів правими колесами в пухкому піску узбіччя.
— Збожеволів?! — кінь воєводи Райцежа вже гарцював біля перехнябленого воза, а сам пан Михал, багровіючи лицем, ладен був розірвати несамовитого возія. — Смерті шукаєш, суча кістко?! Відповідай!
— В обитель… — бубонів дідок, який випав із воза. Він безперестану кланявся та сплескував пергаментними долонями. — Матко бозка, врятуй мене грішного! В обитель поспішав, ясновельможний пане, до святих отців-бенедиктинців… Бо спалять же, як стій спалять, за вітром пустять!.. Невже я не розумію — я все розумію! Але ж вони не слухають, бугаєцький війт розпеченим залізом катувати хоче, а хто ж таку муку стерпить… ох, Матко Бозка, врятуй та помилуй!..
Марта впізнала старого. Це був той самий мірошник, що підвозив її до колодязя.
— Кого спалять, дідусю? — запитала вона й спішилася. — Та зачекай, Михале, тобі аби тільки рубати… Навіщо в обитель квапитися, мірошнику? У твоєму віці даремно воза по дорогах навскач не ганяють…
Прозорий, як весняне небо, погляд старого став більш-менш осмисленим, сам мірошник задихав рівніше й схопився за край воза — видно, ноги відмовлялися тримати зношене тіло.
— А-а, дочко… Бог тебе послав, не інакше! Брата мого палять, молодшенького, кажуть — чаклун, нечистому продався… Може, чула? — Стах, теж мукомол, як і я! Бугаєцький війт із сухосадським змовилися, людей намовили, а люди в нас добра не пам’ятають, їм що мірошник, то й чаклун! Сім десятків років на одному місці — і все було добре, а на сімдесят першому загомоніли: і корови в Бугайцях погано дояться, і дівчина минулого року в річці біля млина втопилася, а тіло не знайшли, і вовки знахабніли, серед білого дня худобу ріжуть, учора ж знову змія бачили в небі, кружляв надвечір над млином… не інакше, як сам Харнась-нероба це бачив, коли з корчми додому повз! Дочко, рідна, ти на коні — лети в обитель, ублагай когось зі святих отців у Бугайці їхати! Нехай святим судом судять, праведним, нехай не дадуть пропасти безневинній душі…
Абат Ян вибрався з візка і підійшов до розхвильованого мірошника. Старий підсліпувато мружився, а далі, упізнавши тинецького ігумена, кинувся тому в ноги і втретє взявся переказувати трагічну історію свого брата, звинуваченого в чаклунстві та у зв’язках із Сатаною. Короткими й точними запитаннями абат не давав мірошникові збитися на манівці, навертав його до головних подій — інакше довелося б вислухати весь життєпис Бугайців од гулящої жінки нинішнього війта до вічно п’яного Харнася-нероби. Та ось він нарешті повернувся до Марти і Михала.
— Це тобі не Відень, — розвів руками, завваживши, як Марта закусила губу. — Забула, мабуть, як воно в наших місцях? Бачу, забула… Михале, ви їдьте лісом навпростець, там дорога вторована, не тільки верхи, а й на кареті шестірнею можна проїхати. А я в ці Бугайці поверну… бо ж спалять діда — і не перехрестяться!
— Спалять, — личко мірошникові зморщилося як печене яблуко з очей потекли скупі старечі сльози, — ой, спалять…
— То, може, разом поїдемо? — заговорив був воєвода Райцеж, але абат Ян заперечно похитав головою.
— Не треба, Михалеку. Ні до чого. Я — священик, мене вони послухають, а ти запальний у нас, з’явишся в Бугайці з гайдуком та Мартою, підеш упоперек, почнеш палашем махати, а мужики за сокири схопляться… Тут не Відень і навіть не твій Виснич, де холопи спину вирівнювати розучилися! До того ж, якщо ти потрібен Мардулі-разбійникові — у тутешніх селах чутки гучно лунають, завтра Мардулі донесуть, де ти та що ти!.. Коротше, їдьте лісом, до вечора дістанетеся до корчми Габершляга — там і ночуватимете. Чекайте мене в корчмі до завтрашнього полудня. Гадаю, що встигну… Що ж, брате Ігнатію, — in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! [7]
— Amen [8], - негайно відгукнувся квестор і зістрибнув на землю.
…Коли колеса візка спільними зусиллями Михала й квестора Ігнатія було витягнуто з піску, підбадьорений присутністю абата Яна мірошник видерся на передок, прицмокнув на кобилу — і віз мало-помалу покотився у зворотному напрямку.
Слідом за ним рушив візок ігумена тинецького монастиря, абата Яна Івонича.
Марта й Михал перезирнулися й повернули в ліс. Дорогу до корчми Габершляга воєвода Райцеж непогано знав, турбуватися за Яна пан Михал не бачив особливих причин — скривдити духовну особу, та ще й таку відому в тутешніх місцях, не насмілився б ніхто — але Михал раз у раз ловив себе на тім, що озирається та пильно вдивляється в хащі обабіч дороги, немов сподіваючись щось видивитися серед безладдя стовбурів і чагарнику.
Щось дуже важливе.
Одновухий Джош, сам того не помічаючи, тулився до вершників і нервово нюхав повітря.
Пахло бідою.
3
Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, — він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом — блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне!
Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати…
Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав.
— Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий?
Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав.
— До мого млина, — нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся. — Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш — їдь наперед і веди нас як пастир…
Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, — але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян.
Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда.
— Що це означає, старий? — жорстко спитав він. — Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?
— Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, — не змигнувши оком, зізнався мірошник. — Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.
— Ах ти!.. — задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився. — Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити — і мене теж, між іншим, людини Божої! — такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати…
— Угамуйся, брате Ігнатію, — отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика.
— Може, й так, — погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, — може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа.
— Про те не тобі судити, — урвав балакучого старого абат Ян, — і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди — виходить, є привід. Говори!
— Виходить, є, - охоче підтвердив мірошник. — Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?
— Точно, що Сокира, — пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.
— А розмова в нас довга буде — тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.
— Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! — перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. — Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!
Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.
— Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира. — Їдьте, святий отче. У мене часу доста…
І не озираючись пішов до хати.
Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік:
— Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей — чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!
— Чаклунство, кажеш? — спокійно перепитав абат. — Що ж, може, й так…
Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.
Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.
— Амінь, — посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. — Не допоможе, мій отче. Хрещений я, — і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. — Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати — поговоримо.
— Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! — не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок — саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. — Якщо ти молитви не розумієш, то оце — якраз для тебе буде!
Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях — чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири — і перевальцем рушили до сторопілого квестора.
— Випряжи коня, брате Ігнатію, — торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.
Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.
Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці — міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.
Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.
— Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?
— Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.
— Це яка ж? — недобре посміхнувся абат Ян. — Підсобити тобі у ворожінні?
— З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.
- Із Нечистим змагатися? — здивовано перепитав ігумен. — Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?
— Не поділили, — кивнув мірошник, уникаючи подробиць.
- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив — каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!
— Можна й по-доброму, — посміхнувся Сокира. — А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!
— Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?
— Погодитеся, святий отче, — тихо, але впевнено зронив Сокира. — Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?
— Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!
— Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця — сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!
— Марта?! — стрепенувся Ян. — Що з нею?
— Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.
— Ти… — бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. — Ти і її сюди заманити вирішив?!
— Вирішив — не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?
Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.
— Тобі це дорого коштуватиме, старий, — вимовив він нарешті. — Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.
— Не жду, — кивнув мірошник. — І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…
Абат Ян не відповідав, понурившись.
— Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром — їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте — чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, — додав мірошник зовсім тихо.
Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, — тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.
Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.
— Учасно ти стражу покликав, діду, — абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка — на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру — і тебе разом з нею! — від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи!
— Це моя справа, святий отче, — приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта — як любите казати ви, служителі церкви, — решта — в руках Господніх.
Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир.
…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі.
«Підслуховує! — оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря — і така халепа!»
У цю мить пес, який, видно, почув усе, що хотів, повернувся й глянув пильно в очі братові Ігнатію. Тільки тоді до квестора нарешті дійшло, що то ніякий не пес, а заматерілий сивий вовчище.
Звір ощирився і зник за рогом.
4
Їхали мовчки, із незбагненним побоюванням намагалися триматись ближче одне до одного. Глухо стукали копита об сутінкову глинисту дорогу, по якій лише опівдні, та й то недовго, стрибали веселі сонячні зайчик; тепер — який там полудень! — вечоріло, і добре було б устигнути дістатися до корчми Габершляга, перш ніж остаточно споночіє.
Коні теж щось ніби чули, ступали тихо й сторожко, навіть не форкали, як звичайно.
— Півдороги проїхали, — кинув через якийсь час похмурий Михал. — Дасть Бог, ночуватимемо під…
Закінчити він не встиг.
Стрімко й невідворотно вихопилися з хащ обабіч дороги сірі тіні. Кинулися без виття, без гарчання, мовчки, розпластуючись по-зміїному над самою землею, наче сам ліс довго вичікував, примірявся — щоб напевне — і нарешті зважився, кинув своїх сірих пахолків [10] на незваних гостей та ще й підхльоснув зграю для острашки заздалегідь припасеним батогом.
Світ захитався, вищирив слиняву пащу, здибив тверду шерсть на карку, дорога злякано випнулася, звернула вбік і нагору, несамовите іржання на мить оглушило — і ось уже Марта лежить на землі, незручно підібгавши придавлену кінською тушею ногу, а зовсім поруч з її обличчям розтікається темно-багряна, майже чорна в сутеніючому надвечір’ї калюжа, і дебелий звір нестямно рве горло агонізуючого коня.
Позаду троє вовків люто гризуть щось волаюче, а воно сіпається та плює багряним — Михалів гайдук навіть не встиг схопитися за зброю; хрипке рикання зливалося з оглушливим тріском кущів на правому узбіччі — якимось шостим чуттям Марта зрозуміла, що це Джош зчепився в чагарнику з котримись із лісових убивць; а сам воєвода Райцеж біля старого в’яза…
Звір залишив роздерте кінське горло й усім тілом повернувся до жінки, сухо клацнули закривавлені ікла — Марта скрикнула, відчайдушним ривком визволила ногу, та хрускала, однак Марта кинулася в ліс, навпростець, куди очі дивляться. Тваринний жах гнав її вперед, змушував бігти, не розбираючи дороги, забувши про Михала та Мовчуна, не помічаючи болю, що смикав вивихнуту ступню; її серце билося вже не в грудях, а десь у горлі, але Марта неспроможна була зупинитися, виграючи в смерті рвані миті страху, шаленого бігу, важкого подиху — миті життя!
Сірі тіні миготіли то правобіч, то лівобіч, але чомусь не доганяли, і якби Марта не була така перелякана, вона зрозуміла б, що її кудись направляють, ведуть, як умілий вівчарський пес веде вівцю, що відбилася від отари, бо, якби хотіли загризти, то вже давно це зробили б…
Земля раптово пішла з-під ніг, і жінка скотилася кудись униз, спиною проїхавши по глинистому схилу, що випнув назовні мокре шишкувате коріння; ось зараз вовчі ікла зімкнуться на тріпотливому горлі, життя похлинеться кров’ю, відкриються ворота до Пекла, і перед Мартою потане сам Великий Здрайца!..
Тиша.
Липка, жалюгідна, неможлива…
Тиша.
Марта лежала майже непритомна, але нічого не відбувалося, і жінка почала потроху приходити до тями; обережно відкрила очі, сіла, огляділася… Вона була на дні глибокого лісового яру; поряд дзюрчав маленький струмочок, примхливою змійкою збігаючи геть, а біля забрудненої Мартиної долоні ображено погойдувалися кілька розпростаних травинок.
Марта насилу звелася на ноги і мимоволі зойкнула — щиколотку прохромив різкий біль.
«А де ж вовки?» — запізніло похопилася жінка.
Виявилося, що вовки нікуди не поділися. Три темні силуети бовваніли над урвищем і, як видно, нікуди не збиралися. Утім, спускатися в негостинний яр вовки теж не квапилися.
«Схили слизькі, круті — бояться, що назад не виберуться», — вирішила жінка.
Треба було щось робити, кудись іти, але де тепер дорога, Марта не знала, а хоч би й знала — чи далеко зайдеш по таких кручах та ще з вивихнутою ногою й сірим «ескортом» нагорі?
Але стояти на місці й чекати, як казав батько Самуїл, «від Бога дулі», теж було нерозумно.
Марта через силу ступила кілька кроків і підняла палицю з рогулькою на кінці. Тепер, спираючись на імпровізовану милицю, рухатися було не так боляче; та й від вовків, у разі чого… Марта не мала ілюзій щодо своїх здібностей «у разі чого», але відчуття ціпка в руках відразу додало їй дещицю впевненості. «Якщо досі не загризли, може, і далі обійдеться», — подумалося їй.
І жінка зашкутильгала по дну яру за течією струмка — навмання, просто тому, що йти донизу було легше.
Вона не встигла дійти навіть до найближчого повороту.
Сірі силуети невідступно пливли за нею по краях урвища, аж раптом усі зникли, немов їх здуло поривом вогкого вітру; у лісі на мить зависла напружена тиша — і відразу її розшматував надвоє лютий рик, шум боротьби, тріск ламких гілок… Ревучий темний клубок стрімголов скотився в яр за кілька кроків од Марти й заметався, спінюючи воду, здіймаючи пригорщі бруду, сплітаючи в смертельних обіймах гнучкі сухорляві тіла. Зопалу Марті навіть здалося, ніби один із двох вовків, що билися, — не сірий зовсім, а майже білий…
Сивий — спало на думку.
«Вони що, не поділили мене?» — оторопіло подумала жінка, зручніше взяла свій ціпок і перенесла вагу тіла на здорову ногу. Один удар у неї буде — решта вовків, схоже, дали дьору, коли їхній ватажок та цей сивий прибулець заповзялися з’ясувати свої стосунки, зчепившись не на життя, а на смерть; отже, якщо поталанить добити того, що виживе…
Гарчання несподівано перетворилося на булькаюче хрипіння, клубок тіл іще раз смикнувся й розпався. Сивий вовк звівся, гидливо обтрусився й кинув переможний погляд на свого мертвого супротивника.
Марта здійняла над головою ціпок.
І саме в цю мить до яру скотився ще хтось, тут-таки підхопився на всі чотири лапи й кинувся на сивого вовка, що трохи загаявся.
Єдине вухо несподіваного захисника напружено стирчало, наче розуміло, що невдовзі його власник може залишитися без жодного вуха.
— Джоше! — видихнула Марта й відразу збагнула, що її дрючок тепер ні до чого. Перед нею знову качався зі скаженим гарчанням клубок, і зоставалося тільки із завмираючим серцем чекати наслідків та кусати губи від безпорадності.
Цей двобій закінчився набагато швидше, ніж перший. Не минуло й хвилини, як Марта побачила притиснутого до землі Джоша, якого сивий вовк буквально взяв за горло. Але вовк барився стискати страшні ікла, гарчав і допитливо позирав на Марту, на замашний дрючок у її руці; потім звір обережно відпустив Джоша й повагом ступив назад.
Вовк не повинен, вовк просто не може поводитися так! — це Марта розуміла, але не вірити очам своїм вона теж не могла. Сивий вовк, який щойно без жалю загриз ватажка зграї, що напала на них, пощадив собаку! І, судячи з усього, аж ніяк не збирався нападати на неї, Марту.
Джошеві вдалося встати тільки з третьої
спроби. Похитуючись, він дошкандибав до Марти й безсило впав біля з неї у грязь, сторожко зизуючи на сивого вовка, який їх розглядав.
— Він нас не зачепить, — вичавила із себе Марта. — Він… захищав мене… як і ти.
Марті здалося, що сивий вовк ледь помітно кивнув і ощирився, посміхаючись, але, швидше за все, це їй тільки привиділося.
Наступної миті звір повернувся й одним довгим стрибком зник у сутінках.
Джош провів його здивованим поглядом і протяжно заскиглив.
— Дорога далеко? — спитала жінка.
Пес ствердно кивнув і незграбно махнув лапою у бік схилу, із якого недавно скотився у двобої з сивим вовком. Видно, саме там була дорога, із якої вони звернули.
— Не дійду, — поскаржилася Марта кошлатому Мовчану. — Нога в мене… Пошукай-но краще місце, де б ми могли пересидіти ніч — за дня, напевно, виберемося!..
Джош знову кивнув і хитким підтюпцем побіг уздовж дзюркотливого струмка по дну урвища. Спираючись на ціпок, Марта повільно рушила слідом.
Вони йшли з півгодини. Під ногами хлюпотіло, чвакало, Марта послизалася на розмоклій глині, а далі яр круто звернув правобіч — і, добрівши за поворот, жінка й собака відразу побачили вогонь.
У цьому місці з яру був доволі положистий вихід, щоправда, поперек нього лежав напівзогнилий порохнявий стовбур. За тридцять кроків, зовсім недалеко, горіло чиєсь багаття.
5
…Полум’я наполегливо лизало сирі гілки, і ті тріскотіли від задоволення, спливаючи густим сизим димом. Запах живиці просочував усе довкіл, на самотній галявині світла й тепла, що казна-як утворилася в нічному лісі, панував тихий затишок — і Марті, а вона стояла, прихилившись до шорсткої кори бука-велетня на межі освітленого кола, усе це видалося страшенно потішним. Жінка ледь не розреготалася, тому Джош, який лежав поруч, перестав зализувати рани й заклопотано глянув на неї.
Поміркуйте самі: після всього, що скоїлося, після розтерзаних коней та забитого гайдука, після хрипіння, гарчання та божевільної гонитви по дну яру, після руки Кощавої на самім плечі й вискаленої пащі Сивого на Джошевому горлі… Після всього цього стояти, намагаючись не спиратися на розпухлу ногу, і думати: небезпечна та людина біля багаття чи ні?
І шкодувати, що надірвавшись у сутичці з Великим Здрайцею, ти не можеш залізти до кишені чужої душі без дотику до тіла хазяїна.
Хоча вона й раніше знала: відчутно не зачепиш — багато не винесеш…
— Ходи сюди, — не обертаючись, сказала людина.
Ще коли Марта стояла під буком, їй здався знайомим цей силует: широченні плечі, кремезний, збитий тулуб, кошлата нечесана голова; а коли вона слухняно підступила збоку та помітила зелені вогники, що на мить спалахнули в глибоко посаджених очицях, коли чоловік побачив, як шкутильгає Мовчун, — для сумніву не зосталося місця.
— Доброї ночі, сину мірошника, — тихо сказала Марта, незграбно вмощуючись біля багаття та простягаючи до вогню руки; а помовчавши, додала:
— Доброї ночі, Сивий…
Низькорослий мірошників син скуйовдив п’ятерицею копицю свого русявого волосся, і при відблисках багаття відразу стало помітно те, що вдень приховувало яскраве сонячне світло: срібні нитки пронизували густі пасма.
— Дай сюди… ногу, дай, кажу! Не тремти, не вкушу…
Судомно здригнувшись від останніх слів, Марта витягла вперед ногу — і дужі зашкарублі пальці щільно обхопили щиколотку. Жінка охнула, Мовчун, який лежав неподалік, стривожено підвів голову, але біль майже відразу вщух, швидкі дотики розганяли пухлину, Марта розслабилася, їй раптом захотілося спати… Але в цю саму хвилину мірошників син перестав розминати постраждалу ногу, і помітно послаблений біль усе-таки повернувся.
— Дні зо три покульгаєш, — заспокійливо буркнув Сивий, розім’яв із хрускотом пальці й кілька разів струснув своїми лаписьками, немов скидаючи краплі води. — Ціле все…
— Навіщо ти це робиш? — слова вихопилися самі собою, несамохіть.
— Що?
«А справді, що? — подумала Марта. — Навіщо врятував од вовків? Навіщо відпустив Джоша? Навіщо розпалив багаття?»
— Дурна ти, жінко, — Сивий підкинув оберемок дров у вогонь і в задумі втупився перед собою. — Ох і дурна… Тобі радіти треба, плакати від щастя, а ти з питаннями чіпляєшся! Чи тобі не однаково, чому живою залишилася?! Доживеш до ранку — вже щастя, до корчми Габершлягової доберешся — радість, зовсім із наших країв зникнеш — до кінця днів святкуватимеш… Біля нічного багаття правди не шукають, біля нього або сплять, або казки до ранку розповідають! Зрозуміла?
Марта нічого не зрозуміла. Найменше їй хотілося зараз розповідати чи слухати казки. А мірошників син, схоже, не жартував: він примружив свої зелені очі, відкашлявся, немов пробуючи голос…
— Жив собі в тутешніх місцях мірошник, — глухо проказав Сивий.
Жив собі в тутешніх місцях мірошник, із рядових млинарів. Стахом звався, Стахом Сокирою. Прислів’я в їхній родині побутувало: «У нас що не Сокира, то сокира!» Млин у них був старий, ще прадідівський, але роботящий — народ звідусіль хмарою сунув. Хто зерно віз, хто по борошенце, а хто й просто так — із Гарклівськими Сокирами розумним словом перемовитися. Знали люди: дощі другий місяць не йдуть, корова розтелитися не може, чоловік чи хто там ще любити не хоче, усе в гречку стрибнути намагається, дитя нерозумне гнилим грибом отруїлося — йди до млина. Та не так собі йди, а з проханням, із горщиком пряженого маслечка, із козлиною спинкою вудженою, із монеткою срібною… гмикне старший Сокира в бороду, почухає потилицю та й піде мовчки до комори. Тоді чекай: кивне Сокира, повернувшись — твоє щастя, почне чоло морщити та відмовчуватися — йди додому та чекай дулі від долі!
Якось мужики в Сухих Садах відьму палили та зопалу й до млина припхалися. Гори, мовляв, чаклунське гніздо! Так Сокири — за сокири, підмайстри — за жердини, аж тут сухосадці бачать: із трьох навколишніх сіл народ хмарою суне. Хто з чим, але все по голові дістати намагаються. Своїх, мовляв, паліть, скільки влізе, а наших не чіпайте! Сухосадці вже й мандрівного ченця наперед виставили, той хреститься на млин, а старший Сокира ширше від ченцевих хрест кладе та ірже, мов кінь: благослови, отче, бо грішний я! Стенув чернець плічми: а хто не грішний, сину мій?! — та й чкурнув од гріха подалі.
На тому діло й скінчилося.
Минав час, лягали Сокири в землю рідного цвинтаря, що неподалік од їхнього млина був, і залишився мірошник Стах за старшого. Усе як у людей: дружина, троє дівок-помічниць, хлопець тринадцяти років підростає, спадкоємець, значить, знову ж таки — господарство!.. На додачу то олії принесуть, то меду, то ще чого, а Стах Сокира піде до комори, посидить там, потім повертається — кивати чи відмовчуватися…
Ну, та про це вже мовлено!
Полював якось у місцевих лісах князь Лентовський, старший брат нинішнього старого князя. Давно це трапилося, понад три десятки років минуло, у ті часи князьочок хвацький був, крутий, слова поперек не скажи… Розбудили єгері ведмедя, звір на князя, князь на звіра, всадив у волохаті груди рогатину, наліг — а ратище візьми та й зламайся! Як хворостиночка. Підім’яв дебелий ведмедик Лентовського, і вже сталося б лихо, та тут мірошникова дружина неподалік гриби збирала. Бачить: жива душа без покаяння гине; схопила жменю землі, подолом хрест-навхрест обмахнула, рикнула по-ведмежому та звірові межи очі кинула. Скотився клишоногий із князя та в ліс! Немов чорти за ним гналися. Підвівся князь із землі, утерся, а Стахова жінка зроду веселунка була, не втрималася та й пирснула, на пожмакану князівську пику дивлячись! Змовчав Лентовський — єгері аж очі витріщили — і каже:
— Як же ти життя моє цінуєш, холопко [11]? Кажи, не соромся — ми, Лентовські, караємо страшно, але й винагороджуємо щедро!
— Нехай холопи життя людське грошима оцінюють, — відповідає дружина мірошника Стаха. — А мені, вільній, і того досить, що всі живі: і я, і ти, і хазяїн лісовий, під яким ти, наче баба під мужиком, стогнав та боки вилежував…
Що взяти з дурної… язик без кісток!
Удруге змовчав князь, лише вуса настовбурчив і питає:
— То, може, ляжеш під мене, вільна? Я під ведмедя, ти під князя і всі живі: і князь, і ти, і князівський байстрюк у твоєму череві! Що скажеш?
І за цицьку мельникову дружину схопив п’ятірнею.
Ох і дзвінкий же ляпас пролунав! Лісом відлуння пішло, єгері за голови схопилися, а Лентовський реготом зайшовся.
Довго реготав, по-князівському, а потім віддав мірошникову дружину єгерям на потіху. Сам дивився, як ті потішалися, люльку курив, потім постояв над розтерзаною жінкою і наказав єгерям їй руки рубати. Праву, що князя била, по лікоть; ліву, не таку винувату, — тільки пальці. Не посміли єгері відмовитися, зробили жінку безрукою, припекли смолоскипом рани, а Лентовський особисто їй на шию гаман із грубими грішми почепив і велів із пошаною додому провести.
Провели.
Із пошаною.
Тиждень після того млин мертвяком стояв, підмайстри та молодші Сокири в корчмі Іцека Габершляга сидьма сиділи, гірку пили — додому йти боялися. Вив мірошник Стах над дружиною по-дикому, із того світу витягав — і витяг. Тільки що з того?! Грошима проклятими розбитого життя не склеїти, рук нових не купити, а до князя Сокирі ні сокирою не дотягтися, ні словом не дістати. Не боїться Лентовський ні Бога, ні чорта — на таких ні причину не наслати, ні сухим деревом у лісі придавити, бо ж для цього поруч бути треба, щоб бачити-чути… Де там мірошникові з князем рівнятися?!
На тринадцяту ніч, коли серпик молодика вдався жати верхівки сосон, під’їхав до млина тарантас. Зістрибнув із передка худий візник у багатому камзолі, яких не носить тутешня шляхта, й у зеленому береті з півнячим пером. Не пускав раніше мірошник Стах гостей супроти ночі, та ще й незнайомих, а цього пустив. До ранку розмовляли. А за годину перед світанком вийшов Півняче Перо з млина, до тарантаса свого попрямував.
— Не порозуміємося ми з тобою, — наздогін непроханому гостю мірошник Стах. — Сам знаєш: я не куплений-проданий, я родовитий Сокира, тож навіть заради помсти… Ні, не порозуміємося.
Повернувся Стах до хати, дверима хряпнув, а Півняче Перо усе стоїть біля тарантаса, не їде, немов чекає чогось.
І дочекався.
Мірошників син, тринадцятилітній Сокирка, із-за рогу в’юном викрутився і рукою гостеві махає: сюди йди, мовляв! Стали обоє в комірці, слово за словом… молоде — гаряче, от уже й ножик по руці сяйнув, і перо гусяче в крові скупалося, креслить по жовтому пергаменті, квапиться!..
Спізнився ти, мірошнику Сташе!
Пізно прибіг.
Засріблилися нитки в русявій чуприні сина твого, зміями поповзли в різні боки, а за тарантасом уже й слід прохолов.
Хоч бий дурня, хоч не бий, хоч кричи, хоч не кричи — нічого не допоможе.
Сам хлопець долю собі вибрав.
Рівно через півроку в родовому маєтку Лентовських розлягалися плачі, а той князь, котрий тепер уже став називатися старим князем, під час панахиди тайкома вдоволено підкручував вус: не було б щастя, та нещастя допомогло! Із останнього полювання, із зимового веселого цькування привезли єгері в санях труп старшого брата. Казали: вовк горлянку роздер. Але от що дивно: з-під ведмедя живим вибрався, на вепра-самітника ходив, рись-матку брав, а тут вовк…
Промовчали єгері, що вовк той сивим був.
Новий князь ще лютіший за старого: невчасно встрянеш — нарікай на себе!
А в Гарклівських лісах відтоді часто бачили сивого вовка — наче борошном обсипали звіра з голови до ніг…
— Ну що, жінко, гарна моя казка? — помовчавши, вишкірився Сивий, і дико було бачити вовчу посмішку на людському обличчі.
Суха глиця повільно осипалася в багаття, спалахувала тендітними вогняними павутинками, і тіні бродили по галявині, наражалися одна на одну, зливалися, метушливо сплескували рукавами, мазнувши то по тихому Джошеві, то по плечистому синові мірошника, то по жінці…
— Бідний ти, бідний… — Марта так і не збагнула, вимовила вона це вголос чи тільки подумала.
Принаймні, Сивий усе зрозумів.
— Не жалій мене, жінко, ні до чого! Не привчений я до ніжності. Сам долю обирав, самому й спокутувати. Мені кров князівська, знаєш, якою солодкою була?! Як мамчин поцілунок… коли матері мертвих синів у чоло цілують. Стояв я над катом-Лентовським, паща багряна, у серці солов’ї співають, а сам відчуваю: життя закінчилося. І його, і моє. Далі вже не життя буде. У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше — хіба ж це життя?! Повіриш — ані на гріш шкоди не відчув. Ні тоді, ні опісля. Навіть коли купця волоського рвав, котрий чимось Хазяїнові не догодив; навіть коли дівчинку-трьохлітку з Бугайців викрав… Згорів дурень-Сокирка, тільки Гарклівський вовкулака зостався!
— Кого хочеш обдурити, Сивий? — Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці — пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. — Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів?
Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях.
— Батько велів, — нарешті розтулив він губи. — Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати…
— А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?!
— Обдурить Півняче Перо чи силоміць захоче тебе відібрати — священик молитвою та хрестом прикриє, оборонить! Кажу тобі: хитрий мірошник Стах! Тебе на мене, як мірку борошна на горщик олії, ченця проти Нечистого, як частокіл проти ведмедя, а сам збоку притулиться та накази віддавати стане!
Сивий ударив кулаком по коліну й сплюнув у багаття.
— Коли до млина підемо? — тихо запитала жінка. — Вранці чи вже зараз?
— Уранці. Тільки не до млина, а до Габершлягової корчми. Туди проведу, а далі самотужки, як зумієш. Тікай звідси, жінко, не буде тобі тут спокою! Ти тепер, як золотий талер, — багатьом підібрати захочеться…
— Чому ж ти заважаєш батькові підібрати? Нехай викупить мною тебе, адже сила за вами, я не втечу!
Вилицювате обличчя Сивого закам’яніло, і тільки зелені спалахи яскравіше світилися в глибоких очницях.
Не очі — вікна занедбаної хати на забутих Богом роздоріжжях… Стережися, перехожий, біжи щодуху геть!
- І втретє дурна ти, жінко. Батько мене смертною любов’ю любить, його зрозуміти можна! А я як почув, що знайшлася у світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла та куплений товар із рук його поганих вирвала, — віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя, що таке буває; від горя, що не мені дісталося!.. Коротше, на світанку бери за гриву свого чотирилапого нареченого та тікай, куди можеш!
— Звідки? — задихнулася Марта й перевела погляд із Джоша на Сивого. — Звідки ти знаєш?! Півняче Перо розповів?!
Мірошників син раптом схопився з колін, метнувся до собаки, падаючи на всі чотири, і обіруч учепився в густу шерсть на горлі Одновухого, аж щелепа в Джоша смикнулася.
— Не Перо, — прохрипів він у вискалену собачу пащу, тримаючи Мовчуна мертвою нелюдською хваткою, як недавно вже тримав один раз. — Сам здогадався. Щоб я, Гарклівський вовкулака, людини під шкірою не відчув?! Ех, жінко, жінко, чого ж ми раніше з тобою не зустрілися?.. Гляди мені, псюро: скривдиш її — із пекла прийду, зубами загризу…
Марта дивилася на них — на Сивого й на Джоша, на двох людей-нелюдів, що застигли очі в очі — і десь глибоко в ній самій серпневими падаючими зірками спалахували й згасали слова Гарклівського вовкулаки, який продав душу за материні руки та за князівську кров:
«У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше… і того гірше…»
Сили небесні, від чого ж вона рятувала Мовчуна в занедбаній хижі?!
6
Ніколи доти Михал не бився за життя своє з тваринами — тільки з людьми.
Коли під ним упав кінь, він ще не встиг нічого осягнути розумом, але тіло його, вимуштруване роками жорстокої військової праці, було спритніше та мудріше за будь-який розум — кінь ще тільки падав на бік, клекочучи роздертим горлом, а Михал уже висмикнув ногу зі стремена й відскочив до товстелезного карачкуватого в’яза, втиснувся в дерево спиною. Одразу вихопити палаш йому не пощастило — вовчі ікла з розгону рвонули рейтузи на правому стегні, вище халяви чобота, раптовий біль накинувся, ударив, одпустив, злякано забившись у закуток свідомості воєводи; сіра тінь злетіла перед ним, занадто близько, щоб намагатися кинути їй назустріч пряму блискавку палаша, і ліва рука Райцежа змією сковзнула назад, між в’язом та спиною, сховалася під коротку опанчу, туди, де за широким ремінним поясом…
Ця італійська дага [12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо — її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям — Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу.
— Тобі якраз до руки буде, — кинув воєвода Казимир. — Ех, дурне діло…
І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий.
…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт, крицевим паростком проросло із зашийка, важка чашка з розмаху вдарила звіра під щелепу, майже підкинувши вже мертвого вовка, і через мить обм’яклий труп валявся поверх загризеного ним же коня, а драгунський палаш Райцежа з брязкотом вирвався на волю.
Удар.
Ще один.
По стегну тече гаряча липка кров — ніколи, не можна, потім…
Удар.
Марта!.. Де Марта?!.. Гарчання в кущах, курява до неба, хрускіт поламаних гілок — молодець Джоше, тримайся, одновухий!..
Удар.
Навідліг, самою силою, без мудрості, без розуму — не на звіра, не на людину, сліпий удар, безнадійний, за такий сам Райцеж недбайливому учневі…
Попав.
Верескливо скиглячи й тягнучи перебиту лапу, поранений звір відбігає вбік, зацьковано озирається… зникає в сосняку…
Де Марта?!
Жодні злодійські здібності не могли зараз стати в пригоді Михалеку Івоничу із Шафляр — красти у тварини, навіть спокійно та доброзичливо до тебе налаштованої, було заняттям майже безглуздим: на відміну від людини, ніколи не знаєш наперед, що береш, та й поки донесеш від звіра до себе, усе чи майже все піде крізь пальці, як вода з пригорщі… А красти у звіра лиховісного, що спливає слиною та люттю, — це все одно, що намагатися висмикнути шматок м’яса з вискаленої пащі.
Цим звір мало відрізнявся від людини, повністю охопленої бойовим божевіллям: це той самий звір: убити можна, обікрасти — зась.
На мить відірвавшись од рятівного в’яза, Михал зробив спробу прорватися до чагарника, де, як йому здалося, сховалася, тікаючи від вовків, сестра; куди там! — чотири сірі тіні обліпили воєводу з усіх боків, руки вмить заніміли від подвоєної швидкості рухів, Михал завертівся дзиґою, порскаючи сталлю навсібіч, і, вибравши момент, знову прилип спиною до дерева.
Вовки кружляли біля смертельно небезпечної людини, але близько не підходили.
Одна вузькоморда вовчиця відбігла оддалік, припала до тіла мертвого гайдука і, рикаючи, взялася хлебтати ще гарячу кров із розірваної жили між шиєю та плечем. Зупинилася, скосувала оком на інших і знову запрацювала язиком.
Молода ще, худа — лопатки горбом…
Спершу Михал не втямив, що сталося. Начебто хрускала гілка, але хрускала занадто голосно, занадто уривчасто, сиза хмарина диму виповзала із заростей карликового ялівцю, і худа вовчиця скрикнула майже по-людському, високо підстрибнула та впала на труп гайдука. Морда звіра була повернута до Райцежа, і в скляніючих очах вовчиці повільно згасало задоволення від смаку свіжої крові.
«Щаслива смерть», — чомусь промайнуло в голові воєводи.
Наступний постріл убив наповал другого вовка, решта заметушилися, заметалися по дорозі і незабаром зникли в лісі.
Михал стомлено опустив палаш і дивився, як з кущів, неголосно перемовляючись, виходять люди. Чоловік десятеро, одягнені добротно і яскраво, як одягаються у свиті якогось магната; вусань, котрий попереду йде, регоче і неквапом засовує за гаптований золотом пояс куріючого пістоля.
Ні.
Не засунув.
Передумав, у руках крутить.
— Вчасно ви, — пробурмотав Райцеж, коли чоловік з пістолем наблизився до нього. — Ще б трохи…
— Авжеж, — весело погодився той і, зачекавши, поки Райцеж сховає палаш у піхви, вдарив воєводу руків’ям пістоля під вухо.