103283.fb2
1
— Зовсім нетямуща жінка, — бубонів собі під ніс Сивий, крокуючи попереду. Він ретельно вдивлявся в стежину, щоб майже сліпа в нічному лісі Марта знову не завдала шкоди хворій нозі. Джош шарудів десь неподалік і зрідка роздратовано гарчав. Промені молодого місяця скісними лезами батували хащу, розбігалися перед очима в різні боки, дражнилися та миготіли, граючись у піжмурки, тож Марті часом здавалося, що краще вже було б зовсім темно. У цій хиткій імлі кожен корч був як живий, а під ноги стелилися ніби вибоїни — насправді то були просто тіні, а природні купини та ями найчастіше губилися у вигадливій грі лукавих відблисків, і Марта, незважаючи на всі старання Сивого, частенько спотикалася й сичала від болю.
Ліс-ошуканець загадково порипував навколо, десь зовсім поряд нестямно верещав невідомий Марті нічний птах (чи не птах?), над головою миготіли химерні силуети, ляскаючи шкірястими крильми, і Марта геть утратила надію з’ясувати, що ж це таке: жарти грайливого місяця, кажани, сови, гілля, яке погойдується, чи щось зовсім уже незрозуміле та моторошне?
«Нечиста сила, погань…» — уперто зринало в голові й змушувало серце битися частіше.
— Прийшли, — Сивий раптом зупинився, і за мить Марта зрозуміла, що вони справді прийшли: попереду була та сама дорога, де на них напали вовки.
— Це не тут, — пошепки сказала жінка після того, як розгледілася на всі боки. — Мені здається…
— Здається їй, — усе так само похмуро кинув Сивий, не обертаючись. — Нам ще третину шляху дибати, але ж із твоєю ногою вітроломи долати неспосібно!
Він казав слушно. Іти рівною, второваною дорогою справді було набагато легше. Та ось Сивий знову зупинився, за тільки йому одному відомими ознаками визначивши місце трагедії, що недавно розігралася. Щось темніло ліворуч на узбіччі — Марта швидше здогадалася, ніж побачила, що це труп одного з коней. А он і другий… третій…
Сивий нагнувся, голосно принюхався — потім, так само начинці та ледь не припадаючи носом до землі, походив туди-сюди, вдивляючись, винюхуючи та щось нерозбірливо бурмочучи. Джош кружляв тут-таки, він робив те ж саме, що й вовкулака.
Марта ж стояла незворушно: вона розуміла свою непотрібність.
…Переконати мірошникового сина, щоб загасив багаття та вирушив глухої ночі шукати безпечну дороги, було нелегко, але Марта наполягала на своєму. Їй доконче треба знати, що трапилося з Михалом. Але Сивого аж ніяк не цікавила доля воєводи Райцежа; його взагалі, схоже, не цікавила нічия доля — аж до його власної. Єдине, чого Сивий хотів, — дочекатися ранку, вивести Марту до корчми Габершляга та більше ніколи її не бачити. Умовляння й прохання не допомагали. Зрештою, Марта рішуче підвелася і, гукнувши Джоша, зашкутильгала в пітьму: до дороги Мовчун вивів би її, напевне вже — на що, а на це йому нюху вистачило б — і Сивий це знав. Після такої витівки Гарклівському вовкунові нічого не залишалося, як нагримати на дурну жінку, щоб зачекала, нашвидкуруч закидати багаття землею та очолити цей незрозумілий похід. Наостанок Сивий демонстративно помочився на попелище, навіть не попросивши Марту відвернутися. Дурна витівка. Ні, не дурна — вовча. Ох і жінка… Не для того Сивий рятував її, щоб на дорозі на неї знову напали вовки, або ще хтось гірший: хто-хто, а Сивий краще за будь-кого знав: вовки — далеко не найстрашніше, що водиться в тутешньому лісі!..
— Живий твій воєвода, — Сивий стояв поруч і вертів у руках підібраний ним предмет — при світлі місяця тьмяно зблиснула сталь. — Наслідили тут… Молочне цуценя розбереться! Упізнаєш клинок?
Марта нарешті роздивилася, що їй показує мірошників син.
— Наче Михалова, — розгублено мовила вона, взяла в Сивого загублену дагу й приклала до щоки холодну чашку гарди. — Точно не скажу, але якщо так — Михалек із власної волі зброю ніколи не кинув би!
— От і я так само думаю. Відвезли воєводу. Та не з доброї волі. Тому й не підібрав залізяку свою… Вовків трохи побили, трохи прогнали, а його, бач, зв’язали й повезли.
— Живого?! — Марта аж подалася до нього, і Сивий навіть відсахнувся від несподіванки, оторопіло клацнувши зубами.
— Живого, живого! На який ляд їм мертвий?
— Куди… куди вони його повезли?! — Марта ледве не схопила свого рятівника за барки, але стрималася.
— Туди, — махнув рукою вовкулака. — До Габершлягової корчми. Куди їм ще їхати проти ночі?!
— А хто то був? Розбійники? — раптом спало на думку Марті.
— Навряд, — із сумнівом промовив Сивий. — Забагато їх як для розбійників! Чоловік з десятеро, не менше. І чоботи на всіх панські, на добрій підошві, з підківками… зі слідів видно. Ні, не розбійники це.
— Тоді хто?
— Не знаю! — озлився мірошників син. — От уже причепилася як той реп’ях — хто, куди… Не знаю я! У батька мого, мабуть, запитай — може, й скаже…
- І запитаю, — анітрохи не розгубилася Марта. — До млина вашого звідси далеко?
— До млина — палицею кинути, але ж тобі туди зась! Не для того я тебе від батькових вовків одбивав, щоб ти сама на сатанинський базар товаром з’явилася! Проведу до корчми — і щоб духу твого завтра тут не було!
— Дякую тобі, Сивий, — тихо сказала Марта, доторкнувшись кінчиками пальців до неголеної щоки вовкулака. — Дякую. А млина вашого мені ніяк не минути. Брат мій там, Яносик… ігумен тинецький. Гадаєш, його твій батько після всього живцем відпустить?
Сивий мовчки втупився в землю.
— Мовчиш? Правильно робиш. Сам знаєш: не можна Стахові Сокирі тепер абата Яна живим відпускати — вже на другий день стражники з ченцями до вас на млин заявляться. Адже йому не Ян потрібний, йому я потрібна. Отже, через мене все сталося. Ось ти, скажімо, не хочеш за чужими спинами ховатися, тому й мене від вовків вирятував! І я не хочу. Брат він мені, абат Ян! Зрозумів? Не дам я твоєму батькові Яносика через дурну Марту життя позбавляти! Не дам! Що хочеш роби: бий, проганяй, не пускай — усе одно я прийду! Через мене каша заварилася, мені нею й пектися!
І Сивий зрозумів, що жінка ця доконче зробить так, як вважає за потрібне. Отже, даремно він мчав через ліс, даремно поспішав, щоб не спізнитися, даремно зчепився на смерть із Рваним, ватажком вовчої зграї, - усе даремно.
Чи не даремно?
— Джоше, а ти біжи до корчми, виручай Михала! Я знаю, ти щось придумаєш! — Марта сама не вірила в те, що каже, але іншого виходу в неї не було. Вона мусила спробувати вирятувати Яна, але Михала кинути напризволяще теж не могла. Тож залишався Джош. Чотириногий злодій, шалапут і шахрай — може, він справді зуміє?
— Ну що ж ти, Джоше! — вона гримнула на пса, який завагався. — А потім обоє йдіть до млина. Дорогу по наших слідах знайдеш?
«Знайду», — приречено кивнув Джош. Він теж зрозумів, що Марту не відрадити ні йому, ні перевертню, та й узагалі нікому ні на цьому, ні на тому світі.
У всіх трьох на душі було так тужливо, що хотілося завити на місяць, який байдуже щулився крізь рване плетиво чорних галузок.
Джош, відбігши подалі, так і зробив.
2
Іцека Габершляга, корчмаря з корчмарів, недаремно прозваного Рудим Базлаєм, зовсім не надихала доля побратима по ремеслу Йошки Мозеля. Через якусь погану кішку, якій спало на думку вчепитися в пику… Проше пана, у личко князеві Лентовському, позбутися надійного шматка хліба на старості літ?! Нехай мої вороги цього не дочекаються!
Знаючи Габершляга, можна було повірити: не дочекаються.
Перше, що зробив Рудий Базлай, — це винищив у своїй корчмі всіляку небезпечну живність — аж до рудих, як він сам, і таких же нахабних тарганів. Останнє, як з’ясувалося, було найтяжче, майже неможливе, але Іцко це зробив — не питайте, як! Він і сам не дуже добре тямив, зробив — то й зробив.
Потім Габершляг скликав усе своє численне сімейство та півдня розтлумачував їм, як слід поводитися в тисяча ста тридцяти восьми крайніх випадках, які могла уявити розумна голова Рудого Базлая.
Сімейство кивало й робило висновки.
А ті висновки знадобилися дуже скоро. Адже якщо до тебе в корчму серед глухої ночі гамірно ввалюється з десятеро озброєних панів, під саму зав’язку сповнених шляхетського гонору, а ти щойно на власні очі бачив, як котрийсь із них тяг за конем зв’язаного чоловіка, зовсім не схожого на втеклого холопа, — ну де ви бачили холопа в камзолі та рейтузах?! Коротше, сваритися з такими гістьми буде хто завгодно, але тільки не Рудий Базлай.
Це вам не скаженими кішками пики полоскати…
Пива? — скільки завгодно: темного, світлого, зі сметаною, з корицею і кмином; горілочки? — панської на апельсинових шкурках, зусманівки з відваром лаврового листа, травнички запашної, м’ятної остудити душу; а вже про закуску не звольте турбуватися!
Усього та якнайбільше!
Непомітно кивнувши молодшій дочці, тямковитій розумниці, Габершляг невдовзі спостерігав, як неподалік від кинутого в куток бранця сама по собі постала миска тушкованої капусти упереміш із рубаною індичатиною. А оскільки руки в нещасного були зв’язані за спиною, то Габершлягова дочка, пробігаючи мимо, кожного разу непомітно клала бранцю в рот повну ложку, не забувала при цьому й про кухоль з вином.
Корчмарева запобігливість не знала меж: але, крий Боже, як помітить вельможне панство… Хоча й тоді можна послатися на бажане Богові милосердя та співчуття, ну а якщо минеться — всяке може статися, — завтра цей бранець заїде до корчми з півсотнею пахолків позаду та з вельможним панством на ланцюгах, відразу й пригадає гостинність Рудого Базлая…
Ох недаремно стирчить при вході до корчми довга тичина з віхтем соломи на кінці — давній знак притулку та веселощів для зморених і спраглих!
Ласкаво просимо, гості люб’язні!
Опівночі більша половина приїжджих голосно хропла на лавах, із головою вкрившись дорожніми кобеняками [13]; кинутий щедрою рукою гаман зігрів серце корчмаря Іцека і негайно опинився в надійному місці; бранець, як і раніше, валявся в кутку на дощаній підлозі, і кожного разу, зустрівшись з ним поглядом, Рудий Базлай бурмотав молитву — ох і вдача в пана, хоч би не наврочити! — і про всяк випадок винувато розводив руками.
А за столом, що скидався на бойовище після битви (яке, як відомо, належить мародерам), у розпалі гра в кості. Найміцніший із вельможного панства, літній вусань, за поясом у якого грізно стирчало дубове руків’я пістоля, весь час програвав двом своїм приятелям, які вже клювали носами й ледве відрізняли двійку від шістки.
Видно, підтверджувалося правило: щастить п’яним, дітям та дурням.
— Подвоюю ставки! — вигукував вусань і гупав кулачищем об стіл. — Згода?
Приятелі кивали — й запальний гравець ліз за пазуху, видзенькуючи захованими монетами.
Габершляг уже зовсім налаштувався сказати дружині та дочкам, щоб прибирали в залі (зала — голосно сказано, але Рудому Базлаю був до душі високий стиль після вдалого дня), та тут трапилося несподіване.
— Чого бажає ваша милість? — машинально запитав Габершляг того, хто зайшов до корчми, і тільки потім змикитив: новий гість — собака.
Просто собаки ніколи не заходять так шляхетно та спокійно, байдуже оглядаючись на всі боки, немов збираючись запросити вина з гарячими ковбасками; і вже аж ніяк не мала б на морді приблудного псюри красуватися справжня зневага до закляклого корчмаря.
Не встиг Рудий Базлай отямитися й потягтися по замашний шворінь, як нахабний пес велично прошествував до столу й заплигнув на лаву поруч із вусанем.
— Шість, шість і…
Собача лапа з нечуваною спритністю мазнула по стільниці, зачепивши пазуром найближчий келих.
— …і шість! — переможно закінчив вусань, скосивши око на пса.
У ту ж мить ошелешений Іцко Габершляг побачив, як пес підняв сторч єдине вухо й весело підморгнув до вусаня: мовляв, ми з тобою знаємо, що показували кості до того!
«Хрін тобі, а не вісімнадцять!» — було написано на кошлатій морді.
І Габершляг зрозумів, що коли він зараз спробує вигнати собаку з корчми, то йому доведеться мати справа з вусанем.
Гра тривала. Монети мало-помалу перекочовували назад за пазуху до колишнього власника, вусань після кожного вдалого кидка цілував одноухого пса в мокрий ніс і обіцяв тому золотий ланцюг і яхонтову буду, а Рудий Базлай махнув на пса рукою й повернувся до своїх обов’язків.
Тому Іцек не бачив, як пес зістрибнув із лави, й на мить дотикнувся мордою до вусаневих чобіт. І коли одновухий перевальцем рушив до теплої грубки, де зовсім неподалік лежав зв’язаний чоловік у камзолі, то в собачих зубах був короткий ніж, який ще мить тому стирчав за халявою вусаня.
Та й ніс украденого ножика той пес хитро: повернув голову набік та заховав у густу шерсть, аби лезо не зблискувало…
Потершись коло теплої груби, одновухий повернувся до гравців, але вже без ножа.
Щоправда, по дорозі він заклопотано озирався та нюхав повітря, а потім навіщось затримався біля одного з тих, хто спав, смикнув зубами за настовбурчену полу кобеняка і виразно покосився на зв’язаного чоловіка.
Але той, схоже, спав і аж ніяк не цікавився собачими поглядами.
Гра за столом тим часом припинилася, вусаневі приятелі програлися дощенту, поклали голови на руки й долучили своє хропіння до загального; один тільки вусань, збуджений дзвінким приварком, допивав пиво та присягався всіма святими, що не дасть такому чудовому собаці здохнути під тином.
Погляд його ковзнув по сплячому бранцеві й трохи порозумнішав.
— Обшукати, чи що? — пробубонів вусань сам до себе й надсилу підвівся.
Погойдуючись, він добрів до кутка, схилився над чоловіком у камзолі, із усього видно, збирався перевірити пута, уже навіть потягся, доторкнувся до плеча…
І раптом випростався, заходився щосили терти очі, наче йому під повіки потрапили смітинки. Потім він здивовано подивився на бранця — той навіть не поворухнувся. Вусань ніби намагався зрозуміти, навіщо вставав із-за столу, навіщо волікся сюди?! І гепнувся на підлогу за два кроки, привалившися спиною до теплої грубки.
Через мить вусань уже дрімав, поклавши долоню на руків’я зарядженого пістоля.
…Сни бувають усілякі, але здебільшого вони поділяються на приємні та неприємні.
Вусаневі снився неприємний: у нього намагалися вкрасти виграні гроші та ще щось… що саме, вусань точно знав: не вкрасти цього ніяк неможливо. Він посовався, поцмокав товстими губами, намагаючись вилаятися, опісля махнув раз і вдруге неслухняною рукою…
Нічого не допомагало.
До рота йому пхали щось тверде й холодне, вусань машинально спробував сьорбнути, але з жахом зрозумів, що це не вінце келиха, а гранястий ствол його власного пістоля. Пістолеві належало стриміти за поясом, а чоловікові, що його тримав, належало тихо та безпомічно валятися в кутку — але сон є сон, і він разюче відрізняється від дійсності хоча б тим, що не знає слова «належить».
— Спи собі, - тихо прошепотів чоловік, а на додачу до слів знову тицьнув дулом вусаневі до рота.
Вусань хотів сказати, що не хоче вже спати, що йому геть не подобається цей сон, але зненацька для самого себе кивнув. Йому навіть стало цікаво: що може наснитися після такого своєрідного початку?
А наснився йому вже знайомий чудовий собака, що стягнув кобеняка з одного зі сплячих, наснився колишній бранець, який забрав свого палаша, що лежав біля хропливого здорованя — власника того кобеняка… Наснилося, що рипнули двері й невдовзі почувся тупіт копит. Цей тупіт віддалявся…
— Варто, — неголосно покликав у сні вусань.
Цей поклик був слушний.
3
По дорозі йшли недовго. Сивий коротко кивнув головою, і вони знову заглибилися в ліс. Стежка під ногами в’юнилася причавленим вужем, і Марта вже втомилася дивуватись — як це Сивий умудряється безпомилково знаходити шлях крізь мереживо оманливих блискіток. Коли б іще знаходив — але ж мірошників син його навіть не шукав: просто йшов собі, не дивлячись під ноги, як добре знайомою вулицею серед білого дня.
Над головою знову оселилася метушня та ляскання крилами, тільки цього разу вовкулака послав настирливим почварам (гілки? відблиски?..) зелений спалах похмурих очей.
— Що це? — не витримала Марта. — Ну, над нами… Що там літає?
— Бухруни, — нехотячи, буркнув Сивий.
«Пояснив,» — подумалося Марті.
— А хто вони, ці бухруни? Вони живі?
— Ні.
— Примари?
— Ні.
Марту почала дратувати ця змістовна бесіда.
— То хто ж тоді?! — підвищила вона голос. — Вони безпечні?
— Для кого як. Для мене — так. І для тебе поки що теж — поки я поруч, не полізуть. А от навести можуть, — мірошників син остаточно спохмурнів і замовк, після чого Марта вирішила не допитуватися, на що здатні під час відсутності Сивого загадкові бухруни та кого й навіщо вони можуть навести.
Колись Марті не раз траплялося бувати в нічній хащі біля рідних Шафляр, із батьком або з кимось із знайомих пастухів, і це завжди було трохи моторошно, але зараз… Немов потрапила до якоїсь нетутешньої країни, якої на світі й немає, і тим часом вона є: шарудить довкіл, порипує, переливається місячним видивом, регоче совиним ухканням, випробовує скреготом, що казна-відкіля береться, шелестить сотнями маленьких лапок, ніг, крил… Ось, до прикладу: що це там, у просвітку між двома карячкуватими громадищами велетенських дубів? Стовпи жовтого, ніби світного пилку — чи справді примари, лісові духи? На мить Марті здалося, ніби вона розрізняє танцюючі в мерехтливому сяйві безтілесні гнучкі постаті з розпущеним волоссям… І ось знову — холодні промені місяця, гілки що погойдуються, трава що сріблиться, вигадлива мішанина кущів, а більше нічого.
Шерех у траві, зовсім поряд. Марта не стрималася, нахилилась… Маленький волохатий чоловічок витріщився на неї з трави, вчепившись тоненькими пальчиками у волоток дикого вівса. А Марта, майже роззявивши рота, дивилася на нього. Але тут чоловічок раптом розприндився, плюнув, погрозив Марті кулачком і пірнув у траву — тільки його й бачили.
— Ти що, загубитися хочеш? — гримнув над вухом сердитий голос Сивого.
— Я… Там… Він мені кулаком… — тільки й зуміла вичавити із себе Марта.
— Ну то й що? — не зрозумів вовкулака. — Ти що, пендзименджиків ніколи не бачила? Чи він тобі очі замилити намагався?
— Не помітила, — зізналася Марта.
— Ти ще багато чого не помітила, — «заспокоїв» її мірошників син. — І дай Боже, щоб і далі не помічала. Ходімо!
«Коли б я розповіла Джошеві про свій злодійський хист, — подумалося жінці, - але не після чуми та хижі, а до того, може, і я сама стала б для Мовчуна чимось на кшталт примхливого пендзименджика чи бухруна…»
За всіма цими чудовиськами Марта встигла забути про хвору ногу, але, спіткнувшись об корінь, що стирчав із землі, мимоволі скрикнула від болю й стала.
— Стерегтися треба, коли по лісі ходити не вмієш, — буркнув Сивий, чекаючи на Марту, але в голосі його явно чулася тривога. — Скоро вже. Потерпи трішки… Ет, для чого я тебе туди веду, на погибель же!
— Зарані ти мене хорониш, Сивий, — Марта аж ніяк не почувала в собі певності, із якою вимовила ці слова. Але на Сивого вони, а скоріше тон, яким їх було сказано, зненацька справили враження.
— Гадаєш, і на цей раз упораєшся? — із майже дитячою надією в голосі запитав він. — Один раз ти змогла, це правда; сподіваєшся, і вдруге вдасться?
— Не знаю, — чесно зізналася Марта, намагаючись не відстати, бо вовкулака прискорив ходу. — А от удвох із Яносиком…
Сивий нічого не сказав — нагадування про абата, із усього видно, було йому не до шмиги.
Попереду намітився ледь помітний просвіток, і незабаром Марта слідом за Сивим вийшла на таємниче узлісся: ліс одразу знітився й розгубив неабияку частину своєї загадковості.
Вони стояли край розлогої луки. Вдалині глухо шуміла схована від очей ріка — і тільки млин чорнів попереду (Марта здогадалася, що це і є млин, перш ніж зуміла що-небудь до пуття роздивитися), указував на місце, де саме протікає ця ріка.
Але значно ближче до них, майже біля самого узлісся, неймовірно чіткі в сяйві завислого над обрієм місяця, сріблилися та відкидали глибокі чорнильні тіні хрести. Перехняблені, старі й зовсім ще нові хрести невеликого цвинтаря. Зарослі густою травою й запалі горбочки могил, прогнила дерев’яна огорожа…
А біля огорожі стояв ношений на невідомих дорогах тарантас, запряжений одним-єдиним конем. Коняка меланхолійно жувала, час від часу засовуючи морду в рептух, що висів у неї на шиї; за конем, на передку, сидів високий чоловік з темною борідкою клинцем та рудим півнячим пером на знайомому береті, хвацько заламаному набік.
У руках Великий Здрайця тримав рівний стовбурець ліщини й захоплено черкав по ньому крихітним ножичком.
4
— Підвезти? — запитав Півняче Перо, не відриваючись від свого заняття. — Чи вже приїхали?
Марта безпорадно дивилася на роздовбаний тарантас, на запряжену в нього рябу кобилку, хребет якої настільки випирав, що здавалося, ось-ось прорве облізлу шкуру; на худого чоловіка, який кресав маленьким лезом по горішині й час від часу смикав себе за жмут волосся на підборідді.
Сивий рішуче ступнув наперед і став поміж жінкою й тарантасом.
— Поважаю, — спроквола мовив Півняче Перо, іронічно розглядаючи Гарклівського вовкулаку. — Герой… Кому скажи — не повірять. Хочеш, накажу, і ти сам її загризеш? Ну як?
Сивий ощирився і зробив ще один крок.
Півняче Перо зареготав, махнув недорізаною тростинкою — і мірошників син спіткнувся, впав на коліно… на друге… Незборима сила згинала широкоплечого коротуна, ставила навкарачки, покриваючи твердою шерстю оголені передпліччя, забиваючи болісно роззявлений рот гострими іклами, спотворюючи риси…
Півняче Перо підстрибнув на передку, коротко свиснув — усе зникло.
Стоїть собі навкарачках чоловік перед тарантасом — мало чого, може, кетшук з тютюном загубив та шукає!
Марту вразило не те, що відбувалося з вовкуном; скоряючись якомусь незбагненному пориву, вона майже відразу перевела погляд із судомного Сивого на Великого Здрайцю — й очманіла, неможлива думка палючим вихором промайнула у свідомості: Півняче Перо посміювався, щоб не закричати!
Марта добре знала цей стан. Коли украдеш у когось незрозуміло що, бо воно сподобалося полиском чи іскринкою, і тільки в собі розберешся: випадково прихопив біль через утрату матері чи страх перед шибеницею; коли крадене першої, найнебезпечної миті неусвідомлено стає своїм і засліплює, кидає в піт — але навколо люди, і ти мусиш посміхатися, плести всіляку нісенітницю, бути люб’язною та привітною!..
Саме таке обличчя було зараз у Великого Здрайці.
Усередині пожежа, а зовні — регіт.
Можливо, саме тому запеклі душогуби співають пісні або регочуть під майданною шибеницею в заховану під каптуром катову пику — біль за сміхом, як і за криком, легше приховати…
Вона простягнула руку й погладила скуйовджений мокрий чуб вовкулаки.
— Не треба, — тихо попросила Марта. — Не муч його.
— Гарненьке діло! — тонкі брови Півнячого Пера здивовано зламалися такими милими будиночками з гостроверхими черепичними дахами, яких багато у віденських передмістях. — Я, бач, кобилу до півсмерті загнав, колеса тричі на день міняв, за нею ганяючи, а вона — ось маєш! — не муч його! Сама обікрала мене, як останнього роззяву на ярмарку, втекла з чужим майном, ховається по монастирях… Мабуть, якби я щось поцупив — відразу б: ох, Лукавий, ох, Нечистий!.. Нечистий, зате чесний! Усе згідно з умовою — умова й підпис! Своїм не уступлюся, але й чужого не хапаю!
Він удавав баламута, корчив мармизу, раз-по-раз хапався за сивіючу борідку, а в глибині срібних провалів його очей повільно холов, засипався купкою попелу, кам’янів і минав біль.
Страшний біль.
Марта тільки дивувалася, чому Сивий цього не помічає.
— Ох люди! — Півняче Перо раптом здер свого замшевого берета, начепив його на маленький сухий кулак і втупився в берет, ніби бачив його вперше в житті.
— Адамове плем’я! Мене обзивають мідною пелькою, а самі — тільки загався! Одні святенники чого варті! На захист свій, на абатика тинецького хочеш помилуватися? Які він служби потай править?! Хочеш?
Марта не зрозуміла останніх слів Великого Здрайці. Просто кулак із беретом раптом повернувся до неї, і руде перо сяйнуло в очі каламутним світлом десятків свічок…
…Шарварок був невимовний. Два столи вже були перевернуті, між ними вовтузилися в п’яній бійці кілька жебраків, що пропивали на заїжджому дворі в Казимежі свій убогий заробіток. Забіяк під’южували, билися об заклад, палко сперечаючись, хто кого подужає; тілиста служниця, чиї принади неприховано хизувалися в напіврозстебнутому корсажі, щойно дала ляпася підпилому гендляреві, котрий намагався лапнути її за литку, але той не одчепився, він спритно крутонув дівулю й посадив до себе на коліна, наперед блиснувши потрібною монеткою. Усю пиху служниці як корова язиком злизала, гендлярева рука вмить опинилася в дівулі за пазухою, там була зустріта надзвичайно прихильно, а одноногий жебрак, що виповз зі смітника, мов зачарований дивився знизу на оголену повну грудь із кружалом рожевого соска…
Купець роздратовано пхнув каліку чоботом, щось беззвучно вигукнув і повернувся до нещасного лицем.
Це було обличчя Яна Івонича, тинецького абата.
Марта витерла сльози й тільки тепер зрозуміла, що плаче.
Великий Здрайця вдав, що знову поглинений своєю тростинкою, але поведінка жінки викликала скороминущу тінь сум’яття на його виразному обличчі. Він чекав чого завгодно — зневіри, обурення, здивування, — але сліз він не сподівався. Такими сльозами плачуть над лісорубом, якого привалило падаючою сосною, але аж ніяк не над абатом-гультяєм.
А Марта оплакувала Яносика — втілення відхожої ями для сотень розкаяних, священика-злодія, що відкрив свою душу для чужих гріхів і самовільно забирав сумніви та пристрасті в тих, хто шукав спокою, — старший син Самуїла-баци крав ланцюги в каторжників, неподобство у виродків, брав не питаючи, силоміць привласнював… І брудний шинок у Казимежі був його покутою, муками звільнення, після яких спустошений абат повертався до монастиря — красти.
Гарклівський вовкулака, сидячи на землі біля ніг Марти, теж дивився на жінку — і зелені свічки здивування повільно гасли у вирі його очей.
— Ще щось покажеш? — Марта востаннє схлипнула й відкинула волосся, що впало на чоло. — Чи втомився?
— Сподобалося?! — відразу заметушився Півняче Перо. — До душі, до серця?! Чого тепер зволите, ваша милість?
Метушливість його була недоречна: так поводиться паж-недоук, що бажає сподобатися пані, - і, наче відчувши це, Півняче Перо знову начепив берет на голову, заламав його звичним жестом, смикнув свою еспаньйолку раз-другий і став колишнім холодним і насмішкуватим дияволом.
- Їхня милість бажають розважитися, — роздумливо пробубонів він і крутонув лозинку в тонких, неймовірно гнучких пальцях. — Їхня милість цікавляться людьми… близькими до їхньої милості. Ну що ж, ми готові служити вірою й правдою… правдою і вірою… Знайшов! Дивися сюди! Та не на мене, а лівіше!
Марта машинально глянула у бік давно відцвілих кущів бузку, що густо оточували віддалену частину цвинтарної огорожі — і небо раптом посвітлішало, зелень кущів бризнула в обличчя, а потім виринув пагорк, на ньому — колода, а на ній — двоє чоловіків…
«Батько? — вихопилося в Марти. — Батько Самуїл?!»
Але її ніхто не чув.
…Похмурий світанок мерзлякувато огортав хвилястим серпанком людей, які сиділи на колоді. Але й крізь цей серпанок Марта безпомилково упізнала знайоме змалку зморшкувате обличчя Самуїла-баци, гордий орлиний ніс, його ніздрі гнівно ворушилися, смоляні, по-жаб’ячому витрішкуваті очі, у яких палахкотів темний вогонь, пряму спину, якої так і не змогли зігнути сім із гаком десятків років, величезні жилаві батькові долоні, що тяжко лежали на кощавих старечих колінах…
Поруч із Самуїлом-бацою сидів Михалек. Сидів — та все ніяк не міг усидіти на місці. Воєвода Райцеж щось запально доводив названому батькові, щомиті підхоплювався й розмахував руками (навіть це Михал робив так, ніби в кожній руці в нього було затиснуто по клинку); минала хвилина-друга, Самуїл-баца заперечно хитав кудлатою головою, і все починалося спочатку.
Нарешті Михалека прорвало. Він підхопився іще раз, схопив батька за барки, могутнім ривком зірвав з колоди й притяг до себе, щось беззвучно виказуючи у вискалене обличчя старого. Вік не позбавив Самуїла-турка неабиякої частки його колишньої сили, руки шафлярского злодія мертвою хваткою вчепилися в камзол непоштивого вихованця, на мить вони так і заклякли: величезний старий із ликом древнього ідола та молодий воєвода, що бавився крицею та чужим життям, як дитина — саморобною лялькою… Вечір відсахнувся перелякано, рвані смуги сутінок захиталися з боку на бік — і немов овечим молоком хлюпнули на Самуїла-бацу! Страшно сполотнівши, він облишив Михалека, вхопився за груди, закашлявся й зігнувся в три погибелі; майже впавши на колоду, він ще якийсь час здригався, намагаючись випростатися, а потім сповз на землю, скорчився біля ніг сина; тіло Самуїлове вигнулося в останній судомі й завмерло.
Воєвода Райцеж нерухомо стояв над трупом батька.
Не розуміючи, що робить, Марта ступнула вперед, наразившись на невидиму перешкоду, — і побачила зовсім поруч із собою русявочубого юнака, майже хлопчика, одягненого по-гуральськи: порятунок від дощу — прокип’ячена в олії сорочка з такими широкими в зап’ястку рукавами, що вони звисали майже до колін, полотняні штани із синіми зав’язками, широкий пояс із темної шкіри, поцяткований мідними та срібними бляшками, висока бараняча шапка…
Юнак невідривно дивився на Михалека та на мертвого Самуїла, пальці його стискали руків’я засунутого за пояс ножа — і воєвода немов щось відчув: різко озирнувся, наполовину оголюючи палаш, відступив на крок-другий, а потім швидко пішов, майже побіг геть.
Починався дощ, його краплі впали на тіло Самуїла-турка, перешкода перед Мартою дедалі більше заважала їй кинутися до батька, у відчаї вона спробувала обминути перешкоду, налетіла на юнака-гураля, пройшла крізь нього, усім тілом зопалу врізавшись у живе, тепле, що хропнуло при зіткненні; і Марта впізнала юнака, впізнала за мить до того, як перестала бачити.
Усі Шафляри знали, що в Янтосі Новобильської, молодої удови Яцека Новобильского, буває ночами Самуїлів побратим, Мардула-розбійник. Не сказати б що вночі, а так — коли крутиться в довколишніх місцях та коли не ганяються за ним чиїсь гайдуки чи обікрадені липтовські чабани, швидкі на розправу. Видно, міцно кохала Янтосева вдова безстрашного Мардулу, хоч і немолодий, дуже немолодий був розбійник: і заміж її сватали — не йшла, і липтівці погрожували помститися за гріхи Мардули — сміялася та жарти жартувала, і хлоп’я від розбійника прижила — сама витягнула, виходила, не побоялася батьковим ім’ям наректи… Коли Марта Івонич у вісімнадцять років залишала Шафляри, синові Мардули і Янтосі Новобильської було років вісім-дев’ять, не більше, і бавився він собі з іншими хлопцями в цурки, і тільки погляд його спалахував, коли чув вигадки про темну славу батька свого.
Оце той самий Мардула, син Мардули-розбійника та й онук теж, здається, Мардули-розбійника (краківський каштелян [14], слухаючи доповіді про невловимого гураля, потай вважав його безсмертним) — саме він і стояв зараз поруч із Мартою. Він подорослішав на ті майже дев’ять років, упродовж яких Марти не було в Шафлярах.
Стояв, покусував губи та хапався за ніж.
5
Запряжена в тарантас кобила форкала й добродушно тицялася в Марту м’якими губами.
— Брешеш! — видихнула жінка, відганяючи коня та повертаючись до Великого Здрайці.
— Може, і брешу, — легко погодився той. — Всяко буває: можу збрехати, можу сам ошукатися, а можу й правду сказати! Що, красуне, отруїв я тебе?! Вір не вір, а забути не зможеш! Сама бачила, як пан воєвода над річкою Тихою молодого шляхтича заколов! Міг би пощадити, міг би покарати легким пораненням за зухвалість, а він раз — і лікоть криці у череві! Щоб не відразу помер, щоб помучився, довгенько… Що такому батько рідний, а тим більше — нерідний?! Менше ніж нічого!
— Замовкни!
Мартин голос зірвався на хрипкий дренькіт, і в горлі миттєво забігали колючі мурашки, розтягуючи ненароджені слова в різні боки.
— Оце вже ні! — зареготав Півняче Перо й випнув підборіддя. — Не тобі тут наказувати, злодієчко моя! Та й чула ж, мабуть: розбійне Мардулине щеня Михальову дружину не за викуп віддає — за Вищий суд, що розсудить його та вбивцю Самуїла! А я до їхньої зграї випадково пристав, по дорозі, а тут дивлюся — розвага! Поспішай до батька на сороковини, поспішай!.. Ох і гарне поминання буде!
— Чого ти хочеш? — стомлено запитала Марта.
І відповідь Великого Здрайці вразила її дошкульніше від щойно баченої батькової смерті.
— Нічого, — не менш зморено відказав диявол.
Навіть Сивий здивовано підвів голову і, як зачаклований, утупився на розплавлене срібло, що хлюпотіло в очницях Великого Здрайці.
— Нічого, — ще раз промовив диявол. — Поїду я зараз. Сяду в тарантас, стьобну кобилу — тільки мене й бачили! Не віриш, злодієчко? Гадаєш, брешу! Може, й так… От уже попомучать сумніви, коли я й справді поїду! Душу коханчика свого собачого забрати хочеш? — забирай! Шкода, але все одно забирай! За себе боїшся — не бійся, не зачеплю… Поквапся у Шафляри, абатика з млина витягуй, воєводу визволяй — це твої справи, твій клопіт! Про одне тільки прошу… та не смикайся ти! На обличчі так написано: «Якщо ЦЕЙ про щось просить, отже, чекай підступу!», а взагалі, правильно написано… Отож, про одне прошу: коли наступного разу наші стежки перетнуться, або якщо я сам тебе відшукаю та поперек дороги стану — не погидуй на згадку про стару крадіжку й тиху бесіду біля Топорового цвинтаря затриматися на хвилинку, перемовитися з Півнячим Пером слівцем! Мовчи, не відповідай! І не намагайся зрозуміти, за що така милість?! Просто затям, про що я просив…
І справді нічого не розуміючи, Марта стежила за тим, як Великий Здрайця сідає у свій тарантас, дістає якісь згортки, торбинки, вузлики, потім розстеляє на траві стареньку скатерочку й починає розкладати всіляку їжу — те, що було у згортках, торбинах та вузликах. Чорний житній хліб, свіже з рожевинкою сало, горщечки з тушкованим м’ясом, шматки щуки в тісті; дві місткі фляги…
— Ось зараз, — буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!..
Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, — і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування — незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів.
Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря.
Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.
— Найдобрішого ранку, ваші милості! — першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.
— Оце і є диявол, святий отче! — шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.
— Котрий з них? — недовірливо перепитав абат. — Отой, кошлатий?
— Та ні! — прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. — Кошлатий — то мій син! А Нечистий…
— …А Нечистий — це він про мене! — Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. — Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…
Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15]!», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.
— Здоров був, Сташе! — як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. — Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!
Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.
— Тобі потрібна ця жінка, — нарешті набрався відваги мірошник.
— Потрібна, — погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:
— Ет, перемелеться — борошно буде!
— А мені потрібна душа мого сина, — відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.
— Потрібна, — знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. — Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?
— А тому, що інакше… — старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує — як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…
— А інакше… — тупо повторив мірошник і знову замовк.
— А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!
Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.
— Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? — з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. — Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть — як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири — огнь палаючий, вічна гроза над головою!
Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.
— Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, — зробив висновок Великий Здрайця. — Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?
І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.
Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити — сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!
Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку — Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.
Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.
Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю.
— Михале! — скрикнула Марта.
І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком.
— Джоше!
— За нами женуться! — сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм.