Найближча до Сонця планета знана людям з давніх-давен. Ще в IV столітті до нашої ери, коли відомим планетам давали «божественні» імена, римляни назвали її Меркурієм, греки — Гермесом. Ці імена тотожні.
В еллінській міфології Гермес — син Зевса і німфи Майї. Вісник богів, сам бог торгівлі й ремісництва, опікун мандрівників. Своїм чарівним жезлом міг насилати сон на людей і богів чи будити їх зі сну. Супроводив душі померлих в останню путь — до підземного світу. Неперевершений у спритності і красномовності.
Гонець, вістун, кур’єр, дозорець, ординарець самого егідодержавного Зевса, він мав силу-силенну обов’язків і доручень. Згадаймо, як він чудово порятовує легендарного Одіссея, коли той, повертаючись додому, потрапив на острів Ееї, де жила дивна богиня, черівниця Кіркея. Ось як про це розповідає сам Одіссей:[1]
«…Взявши зброю, я подався до лісу. Пойнятий тривогою за долю своїх товаришів, незчувся, як опинився у глибокому яру, неподалік од дому підступної богині.
Несподівано з-за дерева вийшов мені назустріч прегарний стрункий юнак із золотим жезлом. Я вкрай збентежився, бо впізнав вісника богів і покровителя подорожніх — всюдисущого Гермеса. Взявши лагідно мене за руку, він промовив:
— Стривай, бідолашний Одіссею! Куди прямуєш, не знаючи цього краю? Невже до лукавої відунки Кіркеї? Твоїх воїнів вона обернула на свиней і замкнула у хліві. І ти йдеш їх визволяти? На тебе чекає така ж доля. Та я врятую тебе. Слухай лишень: візьми оце чарівне зілля, з ним ти сміливо можеш іти до Кіркеї. Коли вона подасть тобі келих з вином, ти не бійся і випий — чорні чари тебе не здолають. А як Кіркея замахнеться на тебе довжелезним києм, вихопи свого гостролезого меча із піхов і кидайся з ним на красуню. З ляку вона погодиться на всі твої вимоги — розчаклує твоїх воїнів і прихистить вас…
Так промовив світлосяйний бог і дав мені зілля, вирвавши його просто з землі. Корінь був чорний, а цвіт — наче іскристий сніг. Небожителі звуть це зілля «молі». Смертній людині рвати його небезпечно.
Поки я зачудовано розглядав диво-рослину, Гермес зник між дерев…»
Та не всі діла Гермеса були благочестивими. Траплялися й неприглядні доручення. Так вийшло в історії з Прометеєм.
…Похмуре морське узбережжя Кавказу. Високий і крутий бескид. На ньому страждає в муках розіп’ятий Прометей, який виніс з Гефестової кузні життєдайний вогонь і подарував його людям, за що розгніваний Зевс-громовержець жорстоко покарав зухвальця. Але вогненосний титан не скоряється. Безпорадний, скутий ланцюгами, він шле прокляття жорстокому тиранові, провіщаючи його падіння. І тут до нього прилітає Зевсів син, щоб вивідати, хто може загрожувати цареві богів і звідки чекати небезпеки. Захисник земних смертних відповідає захмарному відвідувачу:
Спокусливий гонець Олімпу вдається до хитрощів: улещує, задобрює, умовляє, погрожує, але богоборець залишається непохитний:
Гермес — найактивніший серед небожителів і… найнещасніший. Він буквально розривається від багатьох навантажень. Ось його відверте звіряння: «Тільки-но встану ранком, одразу треба йти замітати (яка проза, як для бога! — О. Є.) в їдальні. Ледь устигну навести лад у божих кубельцях… треба йти до Зевса й розносити по землі його повеління, бігаючи до безтями туди й сюди; тільки це закінчиться, я, ще весь у пилюці, мушу вже подавати на стіл амброзію… І найжахливіше те, що я, єдиний з усіх богів, ночами не сплю, а повинен водити до Плутона померлих, маю бути провідником небіжчиків і бути присутнім на підземному суді».
Отака горопашна доля бога, ім’ям якого назвали першу планету Сонячної системи.
Тут і далі автор наводить міфи Стародавньої Греції у переказі Катерини Главацької і перекладі Бориса Тена.