Із щоденника Яни Чепіль
Заглядаю в чужі обличчя й холодні очі — ні, не ти… Не ти… Ти — інший. Хоч я й не знаю, яке в тебе лице, очі, який голос…
Пробач, що вигадала тебе. Така вже в мене вдача — не можу жити не кохаючи. Тільки поряд з тобою— моя найбільша краса і сила.
Може, я забагато хочу? Та що ж робити, коханий? Я не знаходила такої людини навкруг себе — і тоді став ти, і хто посміє осудити мене за мрію?
Закохуватись у мрію небезпечно. Зустрінеш того, хто спочатку буде здаватись тобі твоїм— а він не такий. Не такий, як ти уявляла. І що тоді? Він не буде ні гірший, ні кращий, просто буде не такий, однак ти шукатимеш у ньому те, що сама вигадала…
Але в мене нічого нема, крім цієї мрії. І тому, коли стає важко, я кличу тебе. Якби ти був поруч/ А ти — в мені і ніяк не поруч. Та це не твоя провина.
Я кричу — а ніхто не чує.
Кличу — ніхто не відгукнеться.
Може, все-таки станеться чудо?
Може, просто усе минеться?..
Так, цей терміновий виклик може означати лише одне: виникла необхідність мнемокорекції. Адже Микола Матвійович знає, що вона сьогодні повернулася з подорожі, тож навряд чи потурбував би без доконечної потреби.
Дослідження з так званої корекції пам’яті, або мнемокорекції, — сам термін, до речі, виник тут, у їхньому центрі, — розпочалися кілька років тому. Йшлося про те, Щоб із допомогою різних чинників — хімічних, біологічних, фізичних — впливати на певні ділянки мозку живої істоти і, таким чином, на її пам’ять. Можна, наприклад, назавжди викреслити з голови якісь події, можна змусити людину вважага, що ці події розгорталися зовсім інакше…
За цей час їхній невеличкий колектив створив прилади, з допомогою яких можна було немовби зазирнути в пам’ять і зробити необхідні зміни. Проте таким тонким та небезпечним інструментом потрібно було користуватися дуже обережно, до корекції пам’яті вдавалися лише у виняткових випадках і під найсуворішим контролем спеціальної Ради охорони пам’яті. При цьому обов’язково враховувалася думка рідних пацієнта, а іноді навіть його самого, в залежності від конкретної ситуації. Уперше мнемокорекцію було проведено рік тому п’ятирічній дитині. В повідомленнях у пресі вона фігурувала як Крістіна А. (справжнє її прізвище, із цілком зрозумілих причин, знали тільки лікарі). Це був класичний приклад так званої чистої мнемокорекції. Дівчинка етала свідком автомобільної аварії, і в неї на очах від важких травм загинуло кілька людей. Чи треба пояснювати, яке враження це справило на маля? Дитина не зазнала жодного фізичного пошкодження, а от її нервова система постраждала. Батьки погодились на мнемокорекцію, і цей страшний епізод вилучили з пам’яті їхньої доньки, наче нічого й не було. Минулого тижня Крістіну привозили на чергове контрольне обстеження, яке показало, що вона абсолютно здорова.
На перший погляд мнемокорекція не мала безпосереднього відношення до профілю реанімаційної лікарні (це взагалі була цілком нова галузь медицини), проте пацієнти потрапляли сюди, як правило, саме внаслідок ситуацій екстремальних, нерідко катастрофічних, і через те в першу чергу могли потребувати певного втручання в пам’ять — безумовно, лише у виняткових випадках. Викреслити окремий епізод, нічим не пов’язаний із усім життям людини, як це було із Крістіною, порівняно просто. Набагато частіше спеціалісти мали справу із складнішими випадками. Зокрема, дійшли висновку, що з допомогою мнемокорекції можна буде ліквідувати на початкових стадіях деякі психічні захворювання. Ніхто не повинен страждати, не повинен лишатися калікою чи бути морально зломленим через сліпу й жорстоку примху долі. Реанімація означає оживлення. Повернути людину до повноцінного, нормального життя…
У просторому холі лікарні нікого ще яе було, отже, ніч, мабуть, минула відносно спокійно. Ольга чомусь згадала, яким порожнім, непривітним був цей хол спочатку, адже працювала в Реанімаційному центрі мало не бід дня його заснування. Це з ініціативи Миколи Матвійовича тут поставили м’які меблі, розмістили вазони з квітами й настінні акваріуми, і хоч дехто вважав, що це зовсім не обов’язково, Терненко твердив своє: “Сюди приходитимуть люди, із рідними яких сталося лжхо, іноді — непоправне. їм повинно бути принаймні зручно, нехай вони навіть і не помітять цих зручностей, не оцінять їх. Ми не завжди можемо полегшити їхнє горе, то мусимо його хоча б не збільшувати”.
Микола Матвійович займався раніше космічного медициною, він був одним із тих, хто готував до люльоту екіпаж “Айстри”, і Ольгу знав змалечку. Саме від нього багато років тому вона почула про організацію нової спеціалізованої лікарні і попросилася сюди на роботу. “Ти гарний спеціаліст, Олю, — казав він їй тоді, — я хотів би працювати з тобою. Та усвідом одне; це — робота. Непроста, але справжня. І тому їй не можна віддавати лише часточку себе. Вона вимагає всієї людини, усіх нервів, мозку, вправності рук, швидкості реакції, рішучості й терпіння, обережності й сміливості водночас. Це важко, Олю. Думай”. Ольга вперто стисла губи, а тоді заявила, що труднощів не боїться, знає вже, на що здатна; кілька років працювала на станції швидкої допомоги (Янка була маленька, а система чергувань давала змогу частіше бувати з дочкою: добу на роботі, три дні вільна). Вона вважала, що має всі ті необхідні якості, про які говорив Микола Матвійович, і їй хотілося випробувати себе…
Ольга піднялася на другий поверх, до жабінки гардероба, й набрала потрібний код. Затим зайшла до сусідньої кімнати, вдягла чистий робочий одяг — блакитний комбінезон та беретик, поправила перед дзеркалом волосся. Тепер — до Миколи Матвійовича.
По дорозі перестріла Валю Шульгу, медсестру дитячого відділення. Та мовчки кивнула у відповідь на привітання й окинула її якимось дивним поглядом. Ольга вже піднімалася ліфтом нагору, а той несподіваний погляд, здавалося, прилип до неї.
Торкнулася дверей кабінету № 95, і вони безгучно прочинилися. Микола Матвійович підвівся їй назустріч — кремезний, трохи вайлуватий, він чимось нагадував великого доброго ведмедя. В очах його промайнув той самий дивний вираз, що й у Валі, і Ольга відчула, як у спину їй війнуло холодом.
— Викликали, Миколо Матвійовичу?
— Ти не хвилюйся, Олю. У нашій лікарні твоя донька…
— Яна?!
— Сідай, Олю. Безпосередньої загрози її життю вже нема…
— Прошу вас, кажіть усе як ві
— Я підозрюю електротравму. Ураження блискавкою. Після грози Яну знайшли непритомною.
— Де?
— У парку за містом, де березовий гайок…
— Вона була там… сама?
— Очевидно. її знайшли випадкові перехожі. Я перевів на свій екран усі дані про стан Яни. Зараз увімкну.
— Де вона лежить?
— Сьомий поверх, четвертий бокс.
Різноколірні цифри на дисплеї вишикувались у стрункі стовпчики. Треба зосередитись… Вихідні дані: температура тіла, тиск, пульс, частота дихання, лінія кардіограми, експрес-аналізи… Стан на двадцять четверту годину… На першу годину ночі… Другу… Антропометричні виміри… Супутні дані… Комплекс реанімаційних заходів… Призначення на наступний день… Прогноз… Усе.
— Я хочу побачити її…
— Олю, ти зовсім біла. Може, дати тобі щось із ліків?
— Нерви, Миколо Матвійовичу. Чи й ви, як усі, гадаєте, що в мене їх нема? Обійдусь без ліків, мене не так легко збити з ніг…
— Навіщо ж так, Олю…
— Пробачте. Сама вже не тямлю, що кажу… Сьомий поверх, четвертий бокс… Янко, донечко!
На тлі білого простирадла іще темнішим здається її волосся. На високому чолі болісно зламалися тонкі брови, немов чаїні крила, загострились вилиці. Зараз Янка ще дужче схожа на Таню Воронову, там, на пам’ятнику, може, тому, що так само застигла, непорушна… Ольга знала — її ніхто не потурбує, а тому дозволила собі обхопити голову руками й міцно заплющити очі. Для неї, незмінно врівноваженої та доброзичливої, закутої роками звички у стриманість, як у панцир, це було те саме, що для іншої — розридатись уголос, затужити у розпачі… Криком небо розтинати, за словами Янки.
Із щоденника Яни Чепіль
Ти ніколи не згадувала про це, мамо. Мабуть, гадат еш, що я все забула. Скільки тоді було мені років? Не більше п’яти. Та я пам’ятаю…
Ми з тобою летіли на літаку. До татка летіли. І оту поли вже заходили на посадку, щось сталося. Здається, заклинило шасі, і ми ніяк не могли сісти. Літак робив величезні кола, і всі пасажири були наелектризовані тривогою: скільки ж це триватиме? Біля нас сиділа жінка, гарна жінка із русявою косою. Раптом вона почала голосно ридати, притискаючи до себе маленького сина. Я злякалась того крику та безтямних її очей і поглянула на тебе, мамо. Ти сиділа спокійна, тільки трохи бліда, і я спитала в тебе, чого тіточка кричить і хлопчик чого плаче, а ти сказала, що в неї, мабуть, щось болить або в хлопчика щось болить і мама злякалася за нього; не лякайся, доню, іще сказала ти, все гаразд, бачиш — я спокійна, я не кричу й не плачу, отже, все нормально, і скоро ми будемо на землі… ти ні на кого не звертай уваги, ти дивись лише на мене, доню, я впевнена, що все буде добре. Знаєш, мамо, я тоді й справді не злякалася. Лише через кілька років, коли підросла й порозумнішала, я пригадала все це і збагнула, чому ти тоді зробила так, мамо. Ти хотіла вберегти мене від панічного жаху, що охоплював людей у літаку, від смертельного страху, що мучив би мене до останньої хвилини, якби сталося найгірше… А коли все скінчилось добре й ми нарешті вийшли з літака, ти підхопила мене на руки і так сильно притисла до грудей, аж я почала пручатись. Я ніколи не говорила тобі, що не забула про це…
Не дивно, що в тебе стільки сивини, матусю. Інші вміють плакати — їм легше. А ти якось сказала, що давно вже розучилась плакати. “Сльози — камінь, і серце — камінь, і у небі не сонце — камінь…” Ти сама закула себе в міцні лати незмінної витримки, професійної привітності, зовнішнього спокою. Так, твоя робота цього вимагає. Але навіть удома ти не можеш позбутися цієї оболонки— чи так уже зжилася з нею? Усі свої прикрощі ти ховаєш у собі, щоб не завдати клопоту комусь іншому. Мене ти оберігала, бо я була маленька, татка — тому, що в нього складна, напружена робота і він мало буває вдома… Але ж я вже виросла, мамо, і почала помічати те, на що не звертала уваги раніше.
Коли ти скидаєш старомодні окуляри, очі, тоої втомлені очі, стають добрі та беззахисні. Але це триває лише якусь мить… Мабуть, черев те й не хочеш ти замовити еобг нарешті контактні лінзи, хоч скільки я тебе вмовляю — це не просто звичка, це ще й своєрідний засіб захисту, продовження тієї ж невидимої броні… Я так хотіла б, щоб вона вникла — не назовсім, ні, ти не зможеш без неї, але хоча б тоді, коли ми з тобою вдвох, мамо…
Я була берізкою, була зеленою,
Із буйним волоссям,
З очима чорними.
Я просиналась весною,
Коли небо високе й дзвінке,
А земля жива та гаряча:
На ній я стояла босоніж…
Тяглись до колін моїх трави.
Вітер чесав мені коси
Легкими прозорими пальцями,
Дощ мене умивав,
І сонце мені усміхалось -
Весь світ був до мене ласкавий.
Та потім весна минала.
Влітку я знемагала від спеки.
Восени старішала,
Взимку — вмирала…
Я була берізкою,
була зеленою.
Я своїми руками тонкими
Світ увесь обіймала.
Ольга міряла кроками довгий лікарняний коридор.
Янко, дівчинко синьоока!
Чи всі матері в такі хвилини згадують, якими були їхні діти змалку? Мабуть, що всі…
І знову лунає дзвінкий голосочок, сяють величезні очі, з яких аж вихлюпується захоплення й здивування. Для Яни все шило своїм особливим життям, немов вона дивилась на світ крізь чарівне скельце. їй шкода було дощу: він стукотів у шибку, просився погрітись у затишну кімнату, а його не пускали туди, і ображений дощик ішов собі геть. Світанок скрадався по хребтах будинків, як великий рудий кіт, а ялина під вікном була, звичайно ж, зачарованою царівною. Яна з усього вміла зробити для себе казку.
Вірші вона почала складати, коли ще й читати не вміла. Тому відразу кидалася до тата чи до мами, щоб вони записали те, що їй придумалося. Часто кликала їх навіть після того, як її вже вклали в ліжечко. Ольга вже добре знала отой її, як казав Ярослав, “натхненний” вираз обличчя! “А що я зараз скажу!”
Навіть коли підросла, в глибині її очей лишилося постійне замилування красою та щедрістю світу. Але вірші для Яни тепер були вже не радісним відкриттям, про яке всі повинні якомога швидше дізнатися, а заповітною таємницею, і ділитись нею вона не спішила. Рідше н рідше показувала Янка свої вірші батькам. Ольга іноді починала хвилюватись! їй здавалося, що донька живе в якомусь замкненому, штучному світі своїх мрій. Ярослав заспокоював її: “Нічого страшного. Янка розумниця, сама в усьому розбереться, а трохи синців при неминучому зіткненні з дійсністю не завадить”. Янка дуже любила батька, хоч іноді не бачила його місяцями. Зате що починалося, коли він повертався!..
А Ярослав іще не знав, яке з донькою нещастя. Що робить він зараз, про що думає? Якби ж то він був тут… прихилилась би до нього, і горе перестало б бути таким страшним і неосяжним…
Ярославе, Славцю, Ярчику! Де ти зараз?..
…Лише тоді, коли після школи вони почали бачитись рідше, бо вчитись довелося в різних містах, зрозуміла Ольга, ким він став для неї. Раптом виявилося, що Славко кращий за всіх, кого вона знає. На курсі, щоправда, були непогані хлопці, але… не вистачало їм чогось. Не вистачало Славкової прямоти. Не вистачало його вміння перейматись чужим болем. Його рішучості і навіть його запальності, яку раніше вважала страшенним недоліком, може, тому, що сама вміла ховати свої почуття. І нарешті — його надійності.
Із глибин пам’яті виплив щемкий і дорогий для Ольги спогад: останній мамин день народження. Тоді ще всі вони були разом. Мама чомусь весь час доброзичливо підштрикувала батька, розповідала друзям, як він замучив своїх бідолашних співробітників нечуваними вимогами щодо пунктуальності, точності й чистоти в лабораторії. А розповідати вона вміла чудово, до того ж зображала все “в особах”, точно схоплюючи інтонації та міміку. Такі “наукові сюжети” були невід’ємною частиною всіх сімейних свят, сам батько сприймав їх напрочуд спокійно, лише всміхався поважно й трохи іронічно, ніби й не про нього мова, але Ольга раптом чомусь образилась за нього і, коли гості вже розійшлися, сказала про це матері.
Мама поглянула на неї здивовано й пильно: “Доню, невже ти гадаєш, що я хочу його принизити? У кожного з нас є свої вади. Просто одні вади можна пробачати, а інші — не можна. У нашого батька нелегка робота, і саме зараз він проводить дослідження, від яких, можливо, залежить успіх нашої експедиції. Хоч він такий стриманий зовні, та я ж знаю його добре і помічаю, як він нервує. От і кличу гумор на допомогу, перебільшую, доводжу до абсурду татову вимогливість… Мені здається, що після цього він стає спокійнішим і впевненішим у собі. Він-бо знає, що в моїх жартах нема ані краплини зла, що все це — з любові до нього. Але ти, очевидно, маєш рацію, Олю, — додала вона замислено. — Обіцяю цього не робити — принаймні до відльоту “Айстри”. Більше жартів візьму із собою…”
Вони саме стояли на балконі, а наприкінці серпня вечори бувають уже прохолодні. Оля принесла улюблену мамину білу шаль із вигадливим візерунком, теплу й пухнасту, і накинула їй на плечі.
— Дякую, доню, — зітхнула мама. — А тепер послухай, що я тобі ще скажу. Ніколи про це не заводила мови, вважала тебе малою, а ти вже встигла вирости. Мабуть, ти не одразу зрозумієш мої слова, та все одно постарайся запам’ятати їх. У всьому світі немає людини, кращої за твого батька. Якби треба було коротко сказати про нього все, я сказала б: він надійний. Ніколи не підведе ні мене, ні когось іншого. Я вірю йому і вірю в нього, розумієш? І коли ти станеш зовсім дорослою й захочеш із кимось пов’язати свою долю, спитай тоді себе: чи можеш ти на нього покластися в усьому?
Мама закарбувалася в пам’яті Ольги саме такою — у химерному місячному світлі, вгорнута в свою пухнасту шаль… і незвична тремка нота в голосі… До відльоту “Айстри” лишалось менш як півроку.
Згодом Ольга не раз дивувалася, як підходять оті мамині слова до Славка. Так, усе це вона з повним правом могла б сказати про нього. У похмурий весняний день, коли закладали пам’ятник на Зоряній площі, одним потиском руки Ярослав Чепїль узяв на себе відповідальність за Олину долю. І не лише за неї, а й за долю Ніни Волошиної — їхньої “мами Ніни”, котра свідомо відмовилась на довгий час від польотів, знехтувала найпривабливішими перспективами, аби лиш вони не почувалися самотніми і покинутими. “Якщо нб полечу я, полетить хтось інший, — сказала вона Ользі, коли про це зайшла мова. — Наука від цього нічого не втратить. А тут мене не замінить ніхто”.
У день весілля вони із Славком удвох прийшли до пам’ятника на Зоряній площі. “Благослови мене, рідна, — думала Ольга. — Благослови і ти, тату. Як би я хотіла, щоб ви побачили мене зараз! У мені — той сміх, яким ви не досміялися, і та радість, якою ви не дораділи, і ті слова, яких ви не доказали… Я завжди ішла до вас зі своїм лихом і зі своїм щастям. Сьогодні я прийшла до вас із своїм коханням…”
Ольга звикала до чекання, до невідомості, до того, що Янка ображено кривила губки: “І де це наш тато?” Вона ніколи не вимовила жодного слова докору, бо повинен же хтось літати і прокладати шляхи.
Ярчику, де ти?.. Не дотягтись до тебе, не дозватися…
Із щоденника Яни Чепіль
Дивовижа! Не віриться навіть, що це — зі мною… Одному нерозумному, примхливому, часом свавільному дівчаті освідчується в коханні дорослий і, як казала Любка, “дуже позитивний чоловік”. А ще Любонька повідомила під величезним секретом, що в нього “надзвичайно серйозні наміри”. Не можу до кінця збагнути і пояснити навіть собі самій, як же це сталося.
Цілий мішок гарних слів на мене висипав. Виявляється, я і непересічна особистість, і поетична натура, а до всього — ще й мавка чорнокоса…
Ох ні, усе це — не моє. Серйозне, позитивне, але — не моє. О, що моє, а що — ні, я добре розумію. Був би мій— якби покликав, пішла б хоч на край світу. Мій— добрий і сильний, щирий і палкий, неспокійний, невтримний… Якщо впізнаю його— ніщо мене не зупинить, попри все піду до нього. Єдине право моє — кохання.
…А що цьому? Цілком серйозному та позитивному…
Прости мені, бо я не Мавка,
Бо я була Русалка зроду.
Твої слова злетіли марно,
Мов листя восени на воду…
А надворі весна зараз. Така весна! І як страшно бути одній, самотній бути у цій весні… У мені таке море ніжності, ласки, слів невимовлених, невилитих, нерозкрилених — бо нема їм до кого летіти.
І я продовжую шукати тебе у цьому всесвіті людських очей — чорних і синіх, карих і зелених, відкритих і прищулених, добрих і хитрих, чистих і каламутних… Я повинна знайти тебе. Бо без тебе я живу лише половиною душі…
— Як справи, Олечко?
Лише Микола Матвійович зве її Олечкою. Для всіх інших вона давно вже Ольга Іларіонівна. Лікар Чепіль. Врівноважена, витримана, коректна, завжди ввічлива і люб’язна… А які почуття іноді вирують у неї всередині, знає лише вона сама…
— Маю прохання до вас, Миколо Матвійовичу.
— Слухаю тебе.
— Я хочу провести зондування пам’яті.
— У Яни?
— Так.
— Гадаєш, це необхідно?
— Миколо Матвійовичу, я мушу з’ясувати всі обставини, пов’язані з травмою. Чому пізно увечері, в дощ вона була в березовому гайку? Що її туди привело? Уже встановлено, що там було двоє. Янка, перед тим як піти з дому, лишила мені свого щоденника, мені здається, я знаю, з ким вона була тоді. Я повинна розшукати його. Спитати, що йому відомо… Я маю передбачити все. Це ж моя дитина! Вірю, Янка все сама мені розказала б, якби могла. Але ж вона не моше зараз. З дня на день чекаю, що вона прийде до пам’яті…
— Якщо ти, Олю, вважаєш, що Яна неодмінно все розповіла б тобі сама, то чи варто поспішати? Ми вивели її з критичного стану, тепер треба просто продовжувати лікування. Сама розумієш, після такої травми повинен минути чималий час, поки все прийде в норму.
— Не можу я більше чекати! Мене весь час точить одна думка: якби я знала, що сталося в той вечір, я могла б більше зробити для неї. Хоча б Ярослав був тут!..
— Ти так його ні про що й не повідомила?
— Ні. Дізнається про все, коли повернеться на Землю. Так буде краще.
— Ти завжди прагнеш узяти на себе найважче, Олечко. Але ж недаремно кажуть: поділене горе — півгоря.
— Пізно вже мені перевиховуватись… То як щодо зондування пам’яті?
— Подумай над усім гарненько, Олю. Як лікар, як мати, як жінка, зрештою… Дивись, щоб лікар у тобі не переважив. Я консерватор, і ти знаєш моє ставлення до подібних методів дослідження.
— Так. Для мене й зараз лишається загадкою, як це ви дозволили, щоб у вашій клітці здійснили першу в світі мнемокорекціго, не заперечували проти дослідів, що їх проводить моя група…
— Було б безглуздям відкидати те, що вже народилося. Дослідження почалися б як не в нас, то в іншому місці. Очевидно, розумне, обережне, тисячу разів зважене та обмірковане втручання в пам’ять і має право на існування. Звісно, як виняток, а не як правило. Випадок із Крістіною це підтвердив. Бачиш, Олю, я певен, що мнемокорекція не набуде великого поширення, а галас довкола неї із часом стихне, та вона породить і породила вже безліч проблем — не так медичних, як етичних та психологічних. Я вірю в людину, Олечко. Якщо ж вона сама відмовляється від боротьби, то не допоможуть ні найкращі ліки, ні найновіші методи лікування.
— Але ж ідеться не про корекцію, а лиш про зондування. Мою згоду, як матері потерпілої, ви вже маєте.
— Гаразд, Олечко, якщо ти наполягаєш, я сьогодні ж скличу нашу Раду охорони пам’яті. Гадаю, ти одержиш дозвіл. Зважаючи на всі обставини… Але поміркуй іще раз гарненько над тим, що я тобі сказав. Тут не треба поспішати.
— Дякую за пораду, Миколо Матвійовичу. Я подумаю.
Із щоденника Яни Чепіль
…І раптом світ, як чарівна хатинка у казці, повернувся до мене іншим бокоом. Я відкрила в собі — себе іншу. Спершу навіть страшно стало. А потім зрозуміла, що все, все можу, і все в мене вийде, все складеться так, як хочу я… Для мене нема нездійсненного. Тепер я ходжу гордо-гордо, несу голову високо-високо, ніби знаю надзвичайну таємницю, та, власне, так воно і є.
А почалося все синього зимового вечора, коли повільно падав пухнастий лапатий сніг, падав і виблискував у світлі ліхтарів, як і водиться в новорічну ніч. Я й досі люблю це свято найбільше і завжди чекаю від нього чудес та несподіванок. Не випадково ж мій перший віршик, що його надрукували в шкільній стіннівці — ото була подія для тата в мамою! — був саме про Новий рік…
В вікні горобчик щулиться -
Мороз сьогодні колеться,
Та весело на вулиці
Співає сніговій:
“Дерева запорошило…
На свято всіх запрошено,
І як навколо хороше -
Сьогодні рік Новий!”
Рими, звичайно, неоковирні (запорошило — запрошено — хороше), та пробачимо те поетесі, якій і восьми років не виповнилося.
Так от, був тихий засніжений вечір. Мама й тато за день до цього поїхали в гості до Волошиних, які нещодавно повернулися із експедиції на Місяць, а я зустрічала Новий рік з однокурсниками.
Зібралися ми в Любоньки Руденко. Я та ще кілька дівчат прийшли зарані, щоб допомогти їй накрити на стіл. На мене найшло передсвяткове натхнення. Сипала жартами й дотепами, смішила всіх — рот не стулявся. Дівчата реготали до сліз.
Певна річ, я одразу ж звернула увагу на єдину незнайому мені людину. Разом із Любчиним братом приїхав на свята його товариш, Сашко Крицький. Тільки-но я побачила його, сяйнуло: “Я шукала ті очі чорні, я шукала вперто і довго…”
Справді, щось незвичайне було в його чорнющих очах. Я ще подумала: мабуть, саме такі очі мали характерники. Дуже пильний, трохи іронічний і зверхній погляд. Наче знає про тебе все, навіть те, що самій тобі іще невідомо, наче прозирає так далеко і глибоко, аж лячно стає… І чомусь уявилось безмежне поле, курява на би^ тому шляху, війнуло терпким полиновим вітром… “Бачу: прослався путь, в мареві далина. Чую: десь у степу цокіт копит луна…” Немов зачепили струну — і пролунав тривожний, закличний звук…
Сашко сидів у кутку, такий спокійний, незалежний — і в той же час, як здалося мені, такий самотній. Лише згодом я збагнула, що була просто заглибленість у собі людини, яка вперше опинилася в незнайомому гурті, до того ж такому гамірному й задерикуватому. А тоді мені раптом страшенно захотілося порушити отой його спокій, змусити його розреготатися, забувши поважність, витягти в нестримний танок… І це мені вдалося, як усе в ту ніч вдавалося: мене несло на хвилі новорічного натхнення. А коли всім уже схотілося спокійніших розваг, мені дали в руки геть ненаєтроєну гітару — ніхто в цьому домі давно вже до неї не торкався, я привела її до ладу, зручно вмостилася щ. канапі — і почала: “Наді мною не летіли лебеді, наді мною круки не кричали…”
І пішла суцільна імпровізація — де й узялися слова та мелодії.
Погляд його дедалі частіше зупинявся на мені — чи то з подивом, чи в цікавістю… Коли ж почали розходитися, ми вийшли на вулицю разом. (Сніг перед нами — білий, світ перед нами — білий, ніч стоїть позад нас, лагідна синя ніч…) Позаду лишилася круговерть новорічної ночі, і білий світ у білому снігу, що насипався за ніч, лежав перед нами. І ми побрели по ньому — без мети, без дороги, просто йшли знайомими і незнайомими вулицями, бо нам обом — я це відчувала — не хотілося розлучатися.
Про що ми тоді говорили? Важко сказати. Про все. Втім, Сашко лише зрідка кидав якусь фразу, зате я — я торохтіла без упину, і слова не мали для мене значення. Мало значення лише те, що ми — разом, що я можу йти поряд із ним, торкатися його руки…
Це був наш перший день. Був і другий. Ми знову ходили містом, і я намагалася показати його Сашкові так, щоб він запам’ятав ті місця, які любила я. Повела його і до своїх беріз. Вони такі тендітні та безпорадні на білому тлі снігу. Отам, серед беріз, він і поцілував мене. Поглянула в його очі — і відчула, що падаю у безодню.
Того ж дня увечері він мусив їхати, і я провела його до вокзалу. Прощання було стриманим — кругом стільки люду, — а в мені усе аж кричало: не їдь! Як же я без тебе?
А потім я довго збирала мовлені про нього слова, мов шматочки мозаїки, тулила їх докупи, складаючи зображення… І коли мовчання стало вже зовсім нестерпним, я вирішила написати йому…
Ти — мов одчахвута гілка,
Бідна моя дитино.
Палаєш ти болісно й гірко,
Палаєш ти безупинно…
Ольга вимкнула прилади і знесилено відкинулася на спинку крісла.
Чому, ну чому ж це випало Янці? Веселій і щедрій, палкій та вразливій Янці, відкритій назустріч щастю та лиху… На самому злеті…
…Минулої весни Янці виповнилося сімнадцять, і друзі прийшли привітати її, а через те, що було їх чимало, у кімнатах видалося їм занадто тісно, і всі врешті-решт висипали на подвір’я, де квітував бузок. Янка, звичайно ж, прихопила гітару. Почала із пісень відомих, щоб усі могли підспівувати. Але потім хтось сказав: “Тепер давай своєї». Спершу вона просто награвала тремтливу мелодію, а потім у травневих сутінках знову залунав її голос, вплітаючись у передзвін струн.
Донька давно вже не співала при ній своїх пісень, не показувала нових віршів. І зараз Ольгу вразило те, які глибокі почуття, які дорослі пристрасті бриніли в них. Невже це їхня сміхотлива, метка Янка співала зараз про гіркоту розлуки, про зраджену мрію, про самозречення жінки, обпаленої коханням? Звідки це в неї? Оте саме бажання: “…як жінка у давнину, звести до неба з землі кільце заломлених рук: “Господи Боже мій, тільки його не руш! Мене карай, мене бий, все витримаю сама… Господи Боже мій, тільки його не займай!” І триватиме так, “поки живуть жінки, поки люблять жінки”.
Стемніло. Янині товариші почали розходитися, донька з батьком пішла провести їх, а Ольга усе ще сиділа в задумі й повторювала про себе слова останньої пісні, навіть не намагаючись осягнути їхній зміст, лише прислухаючись до музики, що й досі жила в ній, хоча давно вже змовкла гітара:
І там, де ти проходиш, — квіти сиві,
І там, де ти ступаєш, — трави чорні.
Скажи, людино, чи тобі по силі
Забуть усе, щоб не любить нічого?
Повернулися Янка і Ярослав. Донька побігла нагору — прибирати, а вони лишились надворі. Ніч була тепла, і кетяги бузку немовби світились у темряві.
— Ти не боїшся за Янку? — раптом спитав Славко.
Ні, їй іще не було за Янку страшно. Звичайно, хвилювалася, як кожна мати за свою дитину. Розуміла, що не зможе завжди захищати її від великих і малих небезпек, відгородити від усього, що є в світі важкого й печального, — то була б погана послуга, — та все ж їй здавалося, що перед їхньою ясноокою дівчинкою простелиться щаслива доля. Все вона мала: юність, красу, талант… — Коли ж вона встигла вирости? — зітхнув Ярослав. — Сьогодні я довго спостерігав за нею, дивився, як вона танцює — не повторює завчені рухи, а імпровізує весь час, слухав, як співає свої пісні, і мені було не лише радісно за неї, а й тривожно. Мабуть, тривоги все-таки більше. У нашій дівчинці прихована така величезна сила і така жага любові, що коли вона покохає, це буде щось неймовірне… Явище космічного масштабу. Поки що вона живе чужими або вигаданими пристрастями, але вміє так перейматися ними, що вони переливаються в її вірші як свої, вистраждані. Вона ще сама себе не знає, не знає, що криється в ній. Складно буде їй жити, нашій маленькій Янці…
І от біда впала на Янку саме тоді, коли вона зустріла омріяне своє кохання, якого стільки чекала. Обранець її виявився справжнім. Із ним вона була б щасливою. Чи не тому вона відразу повірила Сашкові так беззастережно, що відчула в ньому близьку їй по духу людину, здатну, як і вона сама, захопитися мрією так, щоб віддати їй усе до останку? Адже, як Ольга зрозуміла із його листів, що довірила їй того фатального вечора дочка, він виношував ідею “приручити” блискавку. Розробив цілу теорію, достатньо, як то кажуть, божевільну, аби виявитись правильною. От тільки довести її не зміг. Чи не встиг… Жорстока іронія долі: саме блискавка обірвала його життя!
Тепер Ольга знала, що ж сталося того вечора. Захищаючи Янку, Сашко ступнув уперед, коли блакитна куля почала наближатись до них — і вона вразила його першого. Він лишився стояти в тій самій позі, в якій його застигла смерть. І коли Яна кинулась до Сашка, він на очах у неї розсипався на порох. Блискавка здатна і не на такі дива.
Уявити собі, що ця моторошна сцена все життя стоятиме в Янки перед очима… Побачити, як гине, рятуючи тебе, найдорожча людина, той, за кого ти сама не вагаючись віддала б життя… Чи зможеш ти підвестися після такого удару, доню, чи не пригне він тебе на все життя, не згасить назавжди радість?..
Є невблаганна якась закономірність у тому, що гинуть найкращі. Колись Ольга вичитала в Дарвіна: людське суспільство, на відміну від тваринного світу, тільки тоді життєздатне, коли в ньому є ті, що задля блага інших здатні жертвувати собою.
Сашко Крицький загинув для того, щоб його кохана жила. Щоб раділа сонцю й вітру, дощам і райдугам, щоб приходила, як і раніше, до своїх берізок, щоб складала нові пісні… Не повернеш його. Не відродиш із попелу. Але ж Янка — жива. Живе її кохання. І чим сильніше воно, тим дужчим буде біль… Чи ж витримає вона його? Скло, в якому з’явилася тріщина, ніколи вже не стане цілим. Можна бути цілком здоровим фізично, але втратити, як казала Янка, смак до життя. І вона, мати, не дасть страшному лиху зігнути дочку, — добре, що зараз навчилися лікувати не лише ті рани, що на тілі…
Кілька недовгих зустрічей та коротких листів… Півроку спогадів і мрій. От якби вони прожили разом роки, якби їхні долі переплелися так тісно, що вже не можна було б їх розділити… Сухою мовою медичних термінів це зветься: сприятливий прогноз мнемокорекції. Зробити нескладно. Недаремно ж вона, Ольга, оволоділа всіма тонкощами цієї процедури.
Викреслити з її пам’яті лише моторошну картину Сашкової смерті? Змусити забути найжахливіше? Янка не знатиме, як загинув її коханий… Але знатиме, що його вже нема. Чи стане їй від того набагато легше?
“Забуть усе, щоб не любить нічого…”? Ні, Янка любитиме. Вона ще зустріне того, хто лише для неї. Буде в неї теплий дім, будуть діти, не зостанеться душа її спустошеною назавжди. Нестерпні спогади не краятимуть їй серця. Вона знову дивитиметься на світ не затьмареними тугою очима. Сміятиметься дзвінко, радітиме, як радіють усі… Все в неї буде добре. Життя не скінчилося, воно тільки починається… Невблаганна доля мусить відступити. Мати порятує її, відверне біду. Не скликалася Рада охорони пам’яті, не дала їй дозволу? Але ж вона, найближча для Яни людина, має право вирішити це сама. Потім усе пояснить, невже не зрозуміють її? Скликання Ради — нова затримка, та Ольга й не сумнівається, що зуміла б усіх переконати… Микола Матвійович, безумовно, не схвалить її вчинку, але ж Янка… Адже вона може прийти до пам’яті сьогодні або завтра. Усе згадає. Так, мнемокорекцію можна провествг й пізніше, та навіщо їй жахливі спогади? Ну, не напише, не напише вона тих віршів, у яких могла б вихлюпнути свій біль. Та світ уже якось без цього стоятиме.
Хто візьме на себе відповідальність? Вона, Ольга Чепіль, мусить перебрати її на себе.
Із щоденника Яни Чепіль
“Мене обпікають мрії, спогади спопеляють…” Я так люблю тебе, що знаю про тебе все — ні, не в тому розумінні, що мені відомі всі події твого життя, але я відчуваю всі порухи твоєї душі…
Такі, як ти, були на землі в усі часи — люди, які знають, навіщо прийшли в цей світ і що мають у ньому зробити… І все-таки ти — один-єдиний.
Мені часом здається, що ми вже жили з тобою колись, дуже давно, і в тому житті теж були разом…
Я певна, ми з тобою ніколи не станемо поважними й самовдоволеними, не опустимось до дрібниць, не загрузнемо в буденному, ніколи не звикнемо одне до одного. Звичка — то страшна річ, вона здатна вбити любов…
Спокійного життя у нас не буде, я розумію це вже зараз, Нехай нам не буде разом легко і просто, але нам все одно буде добре. Я ж і хотіла такого, як ти, — справжнього. Бо гарні слова говорити багато хто вміє, а от тих, хто здатен ще й на вчинки, зустрінеш не часто…
Твої сліди гіркий долив покриє,
У безвість поведуть твої дороги…
Хто в світі ще зазнав такої кривди –
Забуть усе, щоб не любить нічого?
— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.
— День добрий.
— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.
— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…
— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…
— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали крутити пояс пухнастого халата.
— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:
— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.
— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…
— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.
У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…
— Яна вже одужала настільки, що я забрала її додому. Терненко вам, певно, сказав про це…
— Так.
— Вона почуває себе зараз добре. Та річ у тім, що Яна забула… Розумієте, вона забула все, що тоді сталося з нею…
— Забула? Як — забула? Це що, наслідок травми?
— Ні. Це — результат мнемокорекції. Гадаю, ви чули про неї.
— Чула.
— Усе, пов’язане із вашим братом, викреслено з її пам’яті. Для неї не було ні їхнього знайомства в новорічну ніч, ні розлуки, ні листів, ні останньої зустрічі, ні трагічного спіткання з блискавкою…
— І вона не знає навіть, хто врятував їй життя?
— Нічого не знає, Іро.
— Але ж це… страшно. Все одно, що вбити Сашка вдруге.
Ольга рвучко підняла голову.
— Іро, у вас є діти?
— Ще нема.
— Тоді вам справді важко зрозуміти мене… Я захищаю свою дитину!
— Як хочете, але в цьому є щось… несправедливе. Виходить, для того, щоб знову стати здоровою і щасливою, вона мусить забути все, що любила?
— “Забуть усе, щоб не любить нічого…” — прошепотіла Ольга.
— Це з її віршів?
— Так.
— Ольго Іларіонівно, а ви не замислювались над тим, що… обкрадаєте Яну? Саме так, обкрадаєте. Позбавляючи її страшного горя, водночас одбираєте в неї й велике щастя. Навіть спогади про це щастя…
— Іринко, вам шкода прекрасного почуття, хочеться, щоб Яна назавжди зберегла пам’ять про вашого брата… Але ж не забувайте: я — мати. Не хочу, щоб моя дочка впала під нестерпним тягарем, бо добре знаю силу її пристрастей, а тому можу передбачити й силу її болю…
— Ольго Іларіонівно, я щодня маю справу із надчутливими приладами, це мій фах. Але не створили — та й не створять — приладів таких, щоб вказали межу горя й відчаю, визначали силу кохання й дозували забуття. Все це може вирішити лише сама людина — співмірно із своєю душею. Вирішити — і не помилитись…
Ірина рішуче попрямувала до виходу — і в цей час двері розчинилися: Яна саме повернулася з прогулянки. Вона привітно кивнула гості.
— До побачення, Яно, — мовила Ірина. Зацокотіли по сходах підбори.
— Хто це був, мамо? Таке знайоме обличчя…
— Ох, татку, нарешті! Як я скучила за тобою! Скільки можна літати?
— Янко, донечко! Давно ми не бачилися… Дай-но гляну на тебе. Схудла, поблідла, самі очі світять… Як ти?
— Добре, тату. Не хвилюйся за мене.
— А мама на роботі?
— Як завжди. Ото вона зрадіє! Скажи, а ти надовго?
— Надовго, Янко.
— Мама саме скінчила чергування, скоро прийде. Ти вже знаєш, що вона не працює в лабораторії?
— Ні, вона нічого не казала, коли ми зустрілися після польоту. А що?
— Це через мене, тату.
— До чого тут ти?
— Знаєш, нехай у нас із тобою буде таємниця — як раніше, коли я була малою, добре? Я хочу сказати тобі, поки мама не повернулася…
— Що ж у тебе за таємниці з’явилися, Янко?
— Вона тобі про Сашка все розповіла?
— Про… якого Сашка, доню?
— Про Сашка Крицького, тату. Не роби такі здивовані очі. Я хочу тільки спитати: тобі відомо все чи я мушу пояснити сама? Хто він був для мене і чому його не стало…
— Не треба, Янко. Але звідки…
— Таточку, пригадай, ти любив жартувати, що я зневажаю навіть такий визначний здобуток техніки, як друкарська машинка, не кажучи вже про комп’ютер…
— А ти й досі записуєш вірші ручкою в зошиті?
— Бачиш, один раз я відступила від своїх звичок. Усі Сашкові листи, щоденник свій, останні вірші, перед? тим як залишити їх мамі, продублювала на нашій старенькій еомці. Мама добре заховала, а може, й знищила їх, бо оберігала мене від занадто сильного потрясіння, вона навіть не здогадувалася про те, що існує ще один запис — у пам’яті комп’ютера… Я прочитала все, коли повернулася додому…
— Отже…
— Ти тільки мамі не кажи. Я не хочу, щоб вона знову нервувала. Годі з неї моєї хвороби… Я бачилася з Сашковою сестрою. Вона мені й розповіла про те, чого не було й не могло бути в щоденнику…
— І що ж тепер, доню?
— Ох, важко як, тату! Дуже важко… Але ти не бійся, я витримаю. Недаремне ж я ваша дочка.
Пам’ять — немає кращого друга.
Пам’ять — немає гіршого ката.
Що над тобою — щастя чи туга?
Не одрікайся!