І було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було розмазане багно, виглядав він, неначе мокра курка, а на самому носі налипла добра купа бруду, що висіла, мов кишка у індика.
Домовиків сміх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й підскочила, мов опечена.
- Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?! - сплеснула вона в долоні. - Амінь, амінь! Розсипся!…
- Не кричи так велегласно, стара! - лагідним голосом промовив дяк. - Це - не Марюка, це - я, живий і невредимий раб Божий, дячок Оверкій! - і він скоса поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.
І справді! В тій хвилині вона нагнулася під припічок та й вхопила в руку віника.
- Ах ти ж такий-сякий, забродо, п’янице! Ось я тобі покажу «раба Божого»!
Побачимо, чи будеш ти й тепер «невредимий»! - закричала вона.
- Укротися, Євпраксіє! - притримав її дяк. - Не гнівися, не карай, дай слово промовити… Водила мене нечиста сила, хотіла в болоті втопити!…
Але ж Дячиха не дала йому скінчити.
- Сам ти - нечиста сила! А водила тебе по болоті горілка, безбожнику!…
«А таки розумна жінка моя господиня!» - подумав про себе Домовик.
Але ж йому шкода було й доброго дяка й він непомітно висмикнув з дячишиної руки віника. Потім ще раз гучно засміявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого кота.
А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповідав дячисі
Євпраксії, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотіла втопити в болоті, та злякалася його щирих молитов…