Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.
- Отже, так, синку, - тихо мовив він. - Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися... Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?
Чеслав Шеман зіщулився.
- Ні... - прошепотів він.
- Що значить - ні? Не забув чи зачіски шкода?
Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.
- Я не зможу...
- Не зможу? - очі Нордвіка звузилися. - Ану, марш у душову!
- Я не зможу... - забелькотів Чеслав Шеман. - Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини...
Нордвік аж підскочив.
- Дідько б тебе взяв! - вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.
- Увага по всьому кораблю! - Нордвік намагався говорити спокійно. - Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук - одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.
Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:
- Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права...
- Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.
Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;
- Тоді... - прохрипів він, - на боті підеш ти. Твоє завдання - за моїм наказом... спрямувати бот... у супермасу...
Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!
Чеслав Шеман зблід ще більше.
- Ні... - він злякано захитав головою. - Я не зможу...
- Зможеш. Більше це зробити нікому.
Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.
- Треба, синку, треба... Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога...
Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:
- У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!
І тут я не витримав.
- Та яке ти маєш право наказувати! - крикнув я в обличчя Нордвіку. - Посилати людину...
Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно - в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.
Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому - обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.
- Негідник! - прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.
- Не заважай, - спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. - Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.
Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене...
Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.
- Увага! - оголосив Нордвік по селектору. - Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.
Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.
- Пора, синку, - тихо сказав він Чеславу Шеману.
- Прощайте... - прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.
Екран погас - видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.
- Передайте мамі...
І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.
“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.
Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше -скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, - працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на “Градієнті”, але діафрагма “погасила” їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.
Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і “зіниця” супермаси почала повільно відсуватися.
Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася “зіниця”, гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.
Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, - як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси - і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, - як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.
Не встигли... До порятунку залишалося ще понад кілометр.
Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.
Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах - не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.
Вийшла порошинка з Ока...