Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.
Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно - з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.
Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову - і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.
- Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти...
Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.
- Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, - відрубав він, - я не зможу посилати їх на смерть!
Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.
Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.
В голові моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку... Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це - вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал...
Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше - звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.
Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.
- То в чому справа? - не вельми люб’язно поцікавився капітан. - Беріть рятувальну шлюпку і летіть.
- Я не вмію керувати шлюпкою.
- Тоді сидіть і чекайте.
Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.
- Якщо ти не заперечуєш, Іржику, - почув я раптом за спиною голос, - це можу зробити я.
Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.
Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.
Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити... Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.
Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження - вираз мого обличчя чи синець...
- Де Шеланов? - запитав я.
- У медвідсіку, - відповів хтось.
Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.
У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн - лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.
- Треба було мені йти... - з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. - Я ж знаю “мухолов” як свої п’ять пальців... Треба було вивести його з діафрагми... розігнати... по спіральній траєкторії... і катапультуватися... Комп’ютер сам би довів...
- Я повернувся, - сказав я.
Шеланов мигцем глянув на мене.
- Дозвольте доповісти? - офіційним тоном запитав я.
- Потім, - відмахнувся він.
- Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на “Градієнті” межують зі злочином.
Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.
- Ану пішли звідси. - Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. - Що ти сказав? - спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.
- Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку - Нордвік вчинив убивство.
- З морального боку...
Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.
- Ти ще назви смерть Шемана подвигом. В результаті цього, як ти кажеш, злочину врятовано вісімсот двадцять три чоловіки, що опинилися в аварійній ситуації з його вини...
- Зараз не середньовіччя, щоб приносити когось у жертву! І навіть не двадцятий вік! Людина мусить сама...
- ...сама виправляти свої помилки, - перервав мене Шеланов. - А Нордвіка не тобі судити.
- І не вам!
- Нікому... - тихо закінчив Шеланов, дивлячись мені у вічі. - Нема для нього суду.
- Є! Суд його власної совісті!
Шеланов раптом згас, очі його стали сумними, ніби він жалів мене за щось. Мене чи Нордвіка.
- Це він тебе? - показав рукою на синець. - Мені теж хочеться... До речі, ти знаєш ім’я пілота, який кинув свій лайнер на Сандалуз? - Втім, запитання було риторичне, і Шеланов не чекав відповіді.
- Це був Нордвік.
Я здригнувся від несподіванки.
- Але й це ще не все, - продовжував Шеланов. - Там, у пасажирському відсіку лайнера, знаходилась його сім’я. Дружина, трьохрічний син і п’ятирічна дочка. Так що совість у нього й так...
Я мовчав. Мені нічого було.сказати.
- Та й не в Сандалузькій катастрофі річ, - знову заговорив Шеланов. - Навіть якби не вона, Нордвік мав право на такий, наказ! Зарубай собі...
Він раптом затнувся і стривожено запитав: