— Підкотіть трохи рукавець, — усміхнувся Петр, знову наповнюючи шприц вакциною.
— Он воно що, — насупилась дівчина, — це у вас такі жарти!
— Присядьте, — він натис на поршень шприца. — Я не вельми завбачливий. Не маю більше ані кубика.
— Тато заразився від марблюдів? — про себе вона зовсім не думала.
— Може, від марблюдів, а може, й від Макінтайра.
— Пан Макінтайр теж захворів? Має гарячку?
Петр кивнув.
— Зберіть батькові найнеобхідніші речі.
Жан-Поль Коші, нащадок бургундських виноробів, геть змарнілий, уже марив не про королівське вино, а про оцет. Дорогою Моніка судомно тримала батька за руку, ніби потиск її пальців був для нього останнім зв’язком зі світом.
До Нью-Доусона добралися, коли вже сутеніло. «Нічого дивного, — подумав Петр, — день тут лише на сорок одну хвилину довший, ніж на далекій Землі. Хоча все виглядає по-іншому».
А коли всі зібралися в кабінеті Вишинського, за вікном крижаним світлом мерехтіли зірки. Петра огорнула втома, мов хмара сарани, від укусів якої ніщо не захищало.
Більшу частину дороги їхали мовчки, лише червонясте каміння летіло з-під шин і барабанило знизу по кузову. Несподівано пан Коші підвівся і почав нарікати на головний біль. Тоді ще якийсь час розказував про свої перші спроби виростити виноград у теплицях з водяним опаленням та ультрафіолетовим світлом, після чого знову заснув.
— Батько вам розповів не все, — сказала Моніка.
— Що ви маєте на увазі? — обережно спитав Петр.
— Одразу після вас примчали золотошукачі. Їх було двоє.
— Ті, яким він продав марблюдів?
— Один уже здох.
— І вони прийшли по гроші? Ви маєте на увазі: марблюд здох?
— Звичайно. А гроші…
— Батько їм відмовив?
— Та ні. Адже ми застраховані. Тільки вони лаялися… Я чула, як вони кричали й погрожували. Й одразу по тому він занедужав.
— Сварка не має з хворобою нічого спільного.
— З ними ще третій був. Він розписався за повернуті гроші.
Петр усміхнувся не без єхидства.
— Така інформація вам як мед на душу, — в її голосі знову забриніли злі нотки, — маєте зайвий привід думати про людей погано.
— Погано? — здивувався Петр. — 3 чого ви це взяли?
— Вам досить лише рота відкрити.
— Дурниці. Коли ви судите про людей, це все одно що про пустелю. Мільйони піщинок, а проте всі різні. І за величиною, й за барвою…
— Гадаєте, — перебила вона його, — тут хтось жив перед нами?
— Це має значення?
— Так, — кивнула Моніка. — Тоді це була б їхня земля, а ми — лише непрохані гості.
Вишинський хотів з’ясувати у нього геть усе, до найменших подробиць. Інші також докинули кілька конкретних запитань.
— Отже, — підсумував головний лікар, — маємо більше ніж досить доказів, аби розпочати боротьбу з епідемією широким фронтом, хоч про саму хворобу знаємо тим часом дуже мало. Спробуємо іще щось довідатися від Олафа Гансена.
— Олаф Гансен? Хто це? — тихо перепитав Петр.
— Чоловік, що пережив Макінтайра, — пояснив Дені Гулар.
— Про нього щось відомо?
Дені знизав плечима:
— Він мав при собі документи.
— Зосередьмо зусилля, — провадив далі Вишинський, — на двох напрямках. По-перше, мусимо з’ясувати, хто вже уражений, по-друге, слід забезпечити профілактику.
— Друге видається мені набагато складнішим, — мовив П’єтро Альтафіні і зняв — уперше при Манекові — чорні окуляри, щоб утомленим рухом потерти долонею щоку. — Виготовити сироватку з ослаблених збудників хвороби — найтривіальніша і найперша потреба; таке щеплення забезпечило б імунітет принаймні на п’ять років.
— Час грає проти нас, — гостро кинув Гулар.
— Знаю, — махнув долонею Альтафіні і знову надягнув окуляри. — Брати за сировину яйце клітини, чи тканини мишей, уражених через дихальні органи, — усе це потребуватиме досліджень. Та й мине якийсь час, поки нам надішлють зі столиці фахівця-епідеміолога, бо самі ми — навіть з колегою Манеком — цього не потягнемо.
— Гм, — промимрив Вишинський, опустивши свої могутні плечі.
— А ми ж повинні займатися ще й першою проблемою, — продовжував Альтафіні, — тобто шукати й ізолювати заражених, лікувати їх.
— Самі прийдуть, — втрутився Гулар. — Або хтось привезе їх.
— Тих, що в місті, привезуть, а ті, що самі в Пісках?
— Скористаємось радіотелефоном, — сказав Вишинський. — Треба, щоб усі настроювались на певну хвилю в означений час.
Ще вранці, під час короткого візиту, Петр помітив, як глибоко позападали очі в головного лікаря і як підпухло в нього обличчя. Видно, пиячив цілу ніч. Але Петрові думки тоді були прикуті до ізолятора та двох зайнятих у ньому ліжок.
— Як, ви тут? — У першу мить він навіть не впізнав Моніку, хоча їй личив навіть лікарняний халат!