Він мав рацію. Вогні яскравішали й чадили — мабуть, палили ганчірки, змочені мастилом.
Петр не міг визначити, скільки їх; здавалося, смолоскипи заповнили усе подвір’я. Раптом вогні зупинились, мовби завагалися. Машина «швидкої допомоги», що саме над’їхала, теж зупинилася, наче загрузла в густому болоті.
Натовп гудів, наче гроза наближалася, з темряви, то тут, то там виринали чорні силуети. Петр і Дені здивовано перезирнулися.
— Перед головним входом запалав великий дерев’яний хрест, увиразнюючи постаті, довгі тіні шмигали, немов кажани.
Хтось загрюкав у двері.
Добігли запізно. Посеред коридора стояв вродливий молодик з довгим каштановим волоссям, масним від олії і розділеним посередині на проділ. На шиї висів золотий ланцюжок з хрестиком. Він стискав його двома пальцями, ніби тим додавав собі сили.
— Просимо, — оголосив молодик натренованим голосом, — видати нам Моніку Коші. Вона постане перед справедливим судом.
— Моніка Коші тяжко хвора, — озвався позаду Вишинський своїм глибоким голосом. — У чому вона звинувачується?
— Моніка Коші — відьма, — відказав молодик цілком серйозно.
Вишинський, подавшись уперед своєю могутньою постаттю, недовірливо втупився в гостя запаленими очима.
— Вона одужала від смертельної хвороби, якої не здолали найзагартованіші в пустелі чоловіки.
Дені випростався і склав руки на грудях, мовби готувався до бійки.
«Поінформовані вони добре, — подумки відзначив Манек, згадавши високу худу санітарку, що чветь години тому прошмигнула повз нього.
— Поки ми не переконаємося, — загримів Вишинський, — що вона справді одужала, не може бути й мови, щоб вона встала з ліжка!
— Даємо вам двадцять хвилин, — осклілим поглядом парубок дивився кудись поміж них, у глибінь коридора, — після чого не відповідаємо ні за що.
Не випускаючи з руки хрестика, він поглянув їм у вічі й різко обернувся.
— Скільки вона житиме? — спитав Гулар Петра, коли вони зосталися самі. Знадвору до них долинав гул натовпу; створювалося враження, ніби вони ув’язнені на споді величезного темного вулика.
Петр похитав головою.
— Гансен і Коші померли десь години через дві після того, як спала температура. Але з точністю до секунди ніхто не лічив.
— Спробуємо затягнути час, — запропонував Гулар і глянув на годинника. — Довго це вже не триватиме.
Вишинський подивився на нього важким поглядом, підпухлі очі, здавалось, налилися кров’ю:
— Докторе Гулар, ви усвідомлюєте те, що кажете?
Дені нервово стенув плечима:
— Ми не можемо їх недооцінювати. Вони втратили останню краплину здорового глузду. Сподіваєтесь угамувати ошалілу юрбу? — Дені майже кричав. — Та вони зметуть нас, мов крихти із столу.
— За пацієнтів відповідаю я, — відповів Вишинський спокійно. — Хоч би й увесь світ збожеволів.
— Нас розшматують на клапті.
— Ви думаєте, вони наважаться увірватись у лігво чуми? — перепитав Петр.
— Їх уже ніщо не зупинить!
— Олія на голові, золоті хрестики, відьми! Як вони можуть сприймати усерйоз усю цю бридню?!
— Якщо за цим — золото, то чом би й ні? — пробасив Вишинський. — Золото, тупість, помста.
— Я спробую посадити її в машину й утекти через задні ворота, — запропонував Петр.
Вишинський поміркував і кивнув на знак згоди.
— А ми? — упівголоса запротестував Гулар.
— Я думала, ви вже забули про мене, — сказала дівчина. — Чи нема у вас чогось почитати?
— Як ви себе почуваєте? — перебив її Петр. — Можете встати?
— Навіщо?
— Спробуйте, — він підступив до ліжка. Знову з’явилось нудотне відчуття у шлунку.
Петр підтримав її в останню мить.
— Паморочиться в голові, — вибачливо посміхнулася Моніка.
— То нічого, — квапливо вимовив він. — Ви довго лежали. Та й гарячка зробила своє. Знаєте, де ваш одяг?
Розпачливо хитнула головою.
— Не біда, — він підтримував її за стан. — Ходімо, мусимо поспішати.
— Ви б спочатку увійшли в моє становище, — відказала дівчина, — а тоді вже сердились.
Вона справді старалася з усіх сил, стиснувши губи аж до посиніння, а проте посувалися вони надто повільно.
Петр мовчки взяв її на руки й побіг коридором. Сходами спустився у приміщення, де вони з Вишинським колись анатомували Макінтайрового марблюда. Мав таке відчуття, ніби відтоді спливло море часу.
Анатомка була відчинена, тьмяно й байдужно поблискували білі кахлі. Петр поклав дівчину долі й узявся за клямку двостулкових дверей. Відчинилися.
Заднє крило лікарні освітлювалося кількома лампочками, світло яких тонуло в безкрайній ночі. Невеличкий всюдихід, яким Петр об’їжджав довколишні ферми, стояв біля шлагбаума. З боку вулиці його прикривала безформна споруда амбулаторії, схожа на великого білого жука.
— Куди ми так летимо? — Моніка нахилила голову, щоб відкинути пасмо волосся з обличчя. Її очі, здавалось, сприймали світ без будь-яких застережень, з такою довірою й розумінням, що Петр їй навіть трохи позаздрив.
— Поясню, встигнемо, — він заскочив у електромобіль й увімкнув мотор.