— Що тут діється? — вона роздивлялася навкруги. У голосі було більше цікавості, аніж страху, коли показались вогні смолоскипів.
Петр перемкнув швидкість. Найближча постать відскочила. Хтось жбурнув у них смолоскипом. Вони інстинктивно зіщулилися, Моніка навіть затулилась рукою. Смолоскип ударився об вітрове скло й відлетів убік. Другий вже не долетів до всюдихода.
— Чого вони хочуть?
— Вас, — глянути їй у вічі він не наважився.
За Нью-Доусоном видимість була нікудишня. Поривчастий вітер шалено звихрював червонясті хмари пилюки й піску, які час від часу страшною тремтливою стіною поставали перед фарами.
— Тільки б не ураган, — Моніка, склавши руки на колінах, дивилася поперед себе. — Восени вони тут бувають часто.
— З цього теж можемо мати певну користь. Нехай спробують тепер наздогнати.
— Ви гадаєте, що… — не повірила Моніка.
Петр знизав плечима:
— Гадаю, вони на все здатні.
Раптовий поштовх підказав, що шосе закінчилося, машина вскочила у наїжджену колію і тепер злегка похитувалась. Вихор ніби трохи вщух. У променях фар мерехтіли верхівки дюн, і Петр почував себе моряком, який після тривалих блукань побачив нарешті рідний берег. Хоча край, що чигав на них, був чим завгодно — тільки не рідним берегом.
Край безлюдний, зрадливий, химерний.
— Чому ви не хочете завернути до нас? — дивувалася Моніка.
— Ваша ферма — якраз те місце, де нас перш за все шукатимуть. Пустеля безкрая, й вони це знають не гірше за нас, — він хотів іще чимось підбадьорити її, проте раптом відчув біль у всьому тілі й повне виснаження.
— Не гнівайтесь, я трохи відпочину, — Петр зупинився, але мотор не вимкнув. — Сьогодні у мене неймовірно важкий день, — і він відкинувся на спинку сидіння.
— У вас гарячка, — він відчув прохолодний дотик її руки на своєму зап’ясті.
— Отже, іще на півбіди більше, — він усміхнувся до Моніки, але в темряві побачив лише овал її блідого, розгубленого обличчя. — Досить і того лиха, що маємо у цій пітьмі повзти по таких місцях, куди розумна людина ніколи не поткнеться.
За кілька хвилин він трохи оклигав. Звернув з наїждженої траси, далі мусили посуватися якнайобережніше, обминати белебні й громадки кактусів, що стирчали на тлі світлішого обрію, наче примари. З великим зусиллям стежив за жовтуватими конусами фар, що повільно посувалися вперед.
— Що це?! — раптом зойкнула Моніка.
Машина вибралася на піщаний пагорб і завмерла. На південному заході палахкотіла заграва, ніби сходило невелике криваве сонце.
— Мені страшно, — прошепотіла дівчина, знову хапаючи Петра за руку.
Легким потиском він відповів на її дотик і навіть спробував посміхнутися крізь темряву:
— Якби пісок і скелі могли горіти, я подумав би, що це пожежа.
Він повернув ліворуч. Заграва ближчала, розкидаючи золотисті язики вогню аж до зірок, ніби химерне, палаюче колесо відламувалося від пустелі й летіло до небес.
Унизу, на рівнині, стугоніло полум’я. Ціла ферма була у вогні, роздмуханому сильним вітром.
— Теплиці! Поглянь! — скрикнула Моніка.
Коли впав дах і вгору здійнявся високий сніп іскор, вона затремтіла, аж Петрові стиснулось серце.
— Хто, хто це підпалив?!
Пустеля здавалася тепер розлогішою, але вже не такою ворожою, навпаки — вона ніби вселяла надію, що ці палаючі скалки, в які запікалася прискаюча іскрами речовина, вона проковтне й поховає навіки.
Вітер рвав полум’я на клапті і, змішуючи з піском, жбурляв у небо.
— Чия тут ферма найближча? — озвався нарешті Петр.
— Премчандова, — ковтаючи сльози, мовила Моніка.
Петр згадав індійців у тюрбанах:
— Так. А за нею, якщо не помиляюсь, Макінтайрова база.
— Але це вже у самій пустелі, — кивнула Моніка й поглянула Петрові просто в очі.
— Пустелі можемо не боятися. Люди страшніші, — Петра здивували власні слова.
Вітер дужчав, здалеку долинув гуркіт, ніби заструмували підземні ріки.
— Почалося!
— Ураган? — для нього це слово було порожнє, але в її голосі відчув страх.
— Хутчій, мусимо сховатися!
Вони вскочили у машину, і Петр різко набрав швидкість. Перед ними знову виросла стіна, цього разу суцільна і непроникна. Фари були безсилі.
— Хоч в око стрель.
Не встиг він договорити, як невидима сила вирвала кермо з рук, підняла машину й перевернула на бік. Неприв’язану Моніку кинуло просто на Петра.
Мотор заглух. Вони лежали в суцільній темряві. Вив вітер. Довкола них мчала піщана ріка, її хвилі вдаряли об перекинутий електромобіль, і машина ритмічно здригалася.
Петр допоміг Моніці звестися й намацав пульт управління. Електроавтоматика, на диво, працювала, та тільки-но відчинились дверцята, як до середини увірвався пісок, вдарив в обличчя, набився в рот, намагаючись задушити.
З останніх сил Петр виповз назовні, тримаючись за машину, аби вітром його не віднесло вбік. Перекинутий електромобіль безпомічно лежав за три кроки від червонястої скелі, на яку вони наразилися в темряві.
Потім він допоміг Моніці вилізти з поламаної машини. Притиснувшись одне до одного, вони спробували дістатися скелі. Відчував плечем її щоку, з-під заплющених повік їй текли сльози, проте зуби вона стискала так, що аж посиніли вуста. Увесь світ перетворився у гримотливу пітьму, яка підкошувала ноги, намагалася відірвати їх одне від одного, розлучити і разом із тисячами золотих, червонястих піщинок розкидати по пустелі.
Обнявшись і зігнувшись у три погибелі, вони доповзли до затишної місцинки. З одного боку скеля трохи нависла, і під скельним карнизом дихати стало вільніше. Тільки пісок поскрипував на зубах. Раптом запала неприродна тиша.
— Людина тут жити не може, — розпачливо й смутно посміхалась до нього жінка, приклякнувши між широкими голівками братків. Квіти були сині, жовті, фіолетові. Смутні, наче полиск її очей. Петрові вони видались чарівними, хоч були приречені до загибелі на цій червонястій, з прожилками скелі. Від неї то бухало жаром, то віяло холодом, мовби він нахилявся над крижаним озерцем.