— Буфет — це не їжа, — Гулар узяв його під руку. — Перед моєю Сімоною ви про таке навіть не згадуйте.
Сімона Гулар зустріла Манека дружньою, трохи притомленою усмішкою:
— Тут знають усі про все. Миша не прошмигне, хоч би й за двісті кілометрів звідси. Аж до Скелястого міста.
— Скелясте місто? — здивувався Манек. — Я гадав, що Нью-Доусон на всю округу єдине…
— Атож, — притакнув Дені, відкорковуючи пляшку. — Скелясте місто не означає поселення. Це скелясте громаддя посеред пустелі. До речі, наскільки мені відомо, його ще ніхто як слід не обстежував.
— Кажуть, що… — Сімона Гулар раптом запнулася. Манек помітив, що її каштанове волосся вже де-не-де взялося сріблинками, хоч їй було заледве тридцять п’ять. — Що там жили…
— Аборигени, — допоміг їй Дені, знову наповнивши склянки і закоркувавши пляшку. — Нісенітниця, звісно, але дехто в цю вигадку вірить.
— Декого це ще й лякає вві сні, — додала Сімона. Петр, здається, починав розуміти, чому її волосся передчасно узялося сивиною.
— Тож будьмо здорові, — Дені підняв склянку і з усміхом додав: — За здоров’я аборигенів, адже це ми.
— Досі я бачив тут келишки тільки з пластмаси, — зізнався Петр.
Він був не здатен боронитися від приємних чарів, що струмували не тільки від приємного на смак ароматного золотисто-брунатного трунку.
— То ви збираєтесь сьогодні вечеряти лише коньяком? — спитала Сімона.
— Вірю, що ти не даси нам так низько упасти, — засміявся Дені. — У столиці тоді вважали б, що на краю пустелі справді живуть самі варвари. Та ще й скупі.
Петр досить швидко забув утомлені сірі очі Сімони Гулар і щасливо сміявся. Знову зустрівся з ними аж тоді, коли вона несподівано швидко почала прощатися.
— Не ображайтесь, я не зовсім добре себе почуваю. Піду приляжу. А ви пригощайтеся. Цю пляшку Дені беріг від самісінького нашого приїзду.
В її словах був якийсь підтекст — незрозумілий, але відчутний.
— На чому ми зупинились? — порушив Дені хвилинну мовчанку, впродовж якої вони прислухалися до стихаючих кроків Сімони.
— Про Альтафіні. Твої запитання таки приведуть його коли-небудь на стіл анатомки.
— Стіл анатомки! — засміявся Дені. — Невже це й справді і була така каторжна праця? Один марблюд — і цілий світ догори ногами?!
— Не зовсім так, — заперечив Петр, — але Вишинського я розумію. Це його службовий обов’язок — відповідати за Доусон, він мусить мати певність у всьому. Втім, найбільше мороки буде службі порядку.
— Зловмисне отруєння?
— Не знаю, але, розумієш, марблюди не помирають від нещасного випадку, це малоймовірно.
— От із Сімоною я маю справжню мороку, — змінив тему Дені. — Кат його знає, що з нею діється.
Петр відчував, що це його справді тривожить.
— Усе налагодиться, — сказав він.
— Ні, — різко хитнув головою Дені, й волосся збилось йому за вуха. — Ми просто не створені для цього місця.
Петра здивували злі нотки у голосі співрозмовника:
— Хочеш повернутися?
Дені похилив чоло і тихо, мовби сам до себе, мовив:
— Ні, сам знаєш, що це неможливо. Хто звик до трьох восьмих земного тяжіння, тому дороги назад немає.
Петр задивився на брунатну рівнину:
— Тут справді знаходили золото?
— А чого б іще таку глушину охрестили Нью-Доусон. — Дені швидким рухом відкоркував пляшку й долив. — Та й навіщо було б узагалі засновувати поселення на самому краї Великих Пісків?
— Для наукових дослідів, — докинув Манек.
Дені гірко всміхнувся:
— Ми з тобою однакові дурні. Думаємо про науку, а тим часом ідеться головним чином про мамону. Золотошукачі сюди висадилися першими, одразу по геологічній розвідці.
— Може, я справді тюхтій, але чомусь їм не заздрю.
— Цвинтар тут з’явився раніше, аніж фундамент лікарні. Піди коли-небудь туди.
— А золота вже нема?
— Ти й справді нічого не знаєш? — здивувався Гулар. — Його тут, на краю Пісків, мабуть, і не було багато. Правда, останнім часом подейкують про багатообіцяючі поклади далеко в пустелі. Кількасот кілометрів звідси.
— Отже, цвинтар розростеться, — саркастично докинув Манек.
— Навряд. Хто сам сюди не повернеться, того ніхто вже не знайде.
— Міські власті зекономлять на тому якусь копійку.
— Не думаю, щоб це їх вельми втішило. Сюди ринули цілі орди, а клопотів з такими людьми чимало.
— Розумію. Житло, харчування…
— Акумулятори до джипів і вертольотів, — додав Дені, — харчі для марблюдів.
Вони перезирнулися.
— Так ось чому в готелі ніде яблуку впасти, — спохопився Манек. — Хоч це й державна власність і електронного швейцара не підкупиш.
— Частина номерів належить місту, — поправив його Дені. Тоді додав: — Повір мені, дуже скоро ця орда на власній шкурі відчує, що таке Великі Піски.