Петр прокинувся від неприємного тиску в скронях. Геть очманілий, сів і лише тоді усвідомив, що перебуває аж на краю світу. Хвильку порозмірковував, чи не занадто гучно це сказано — «край світу», тоді, стомлено позіхнувши, побрів до умивальника. Дозувальний автомат вцідив йому в склянку трохи води, якої вистачило тільки прополоскати рот. Роздягнувся й ступив під душ. Сильний струмінь повітря з компонентами, що очищають і освіжають шкіру, приємно промасажував тіло.
У лікарні побачив доктора Вишинського за робочим столом, мовби він отак просидів цілу ніч. Під очима в нього з’явилися мішки, губи підпухли, все це підтверджувало Петрів здогад. Мовчки кивнув на привітання.
— Щось з’ясували?
Головний лікар заперечливо похитав головою: — Десь під обід щось буде відомо. — Тоді додав: — Ціанід виключено.
— Не конче має бути ціанід, — заперечив Манек. — Адже є ще багато речовин з подібною дією. У людини, наприклад, — складні органічні токсини, які не завжди легко виявити.
— Людина не марблюд.
Петр згадав, що недавно десь чув ці слова.
— Для нас — на жаль. Бо про людську кров ми знаємо все-таки значно більше.
— Зачекаймо ще трохи, — сказав доктор із непроникним спокоєм, справжнім чи вдаваним — Манекові страшенно хотілося б це розпізнати. — Ви, звичайно, не маєте бажання тут затримуватись?
— Маю власну роботу, — Петр махнув рукою, мовби долаючи тим жестом одразу чотири чи п’ять тисяч кілометрів.
— Що ж, замовляйте квиток. Рейсовий стратоплан — о вісімнадцятій п’ятдесят п’ять.
У коридорі Манек роззирнувся, сподіваючись зустріти доктора Гулара й попрощатися перед відльотом.
Збігши сходами на перший поверх, спинився уражений: сірими очима до нього посміхалася Сімона Гулар у білому одязі медсестри.
— У вас на обличчі такий подив! Треба управляти своїми емоціями.
— Дені сказав, що у вас двоє дітей.
— Домогосподарок тут немає, — Сімона Гулар невідривно дивилася йому в обличчя, — як немає швейцарів чи…
— Жінки працюють виховательками у дитсадках або медсестрами, — висловив здогад Петр.
Сімона кивнула.
— Учора забула вас запитати, як довго ви тут затримаєтеся.
— Саме йду замовляти зворотний квиток. На сьогодні.
Вона ураз ніби зів’яла.
— Щастить декому! — Сімона відгорнула з чола пасмо волосся.
— Але ж тут цікаво, — Манек відвів погляд убік. — Справжній новий світ. Набагато більший, ніж друга Америка.
— Справді, цікаво, — погодилася Сімона вже без гіркоти у голосі. — Новий світ. Біда лише в тому, що ми, — останнє слово вона вимовила з притиском, — ми до нього не належимо.
Манек розвів руками, намарно шукаючи втішну відповідь:
— Звідки ви це взяли? Звичайно, буває нелегко, але ж людина за все мусить платити.
— Але чому маю платити саме я? Мені б вистачило світу з братками під вікном і будкою для морозива, як та, що стояла на розі нашої вулиці.
— Плата береться за саму приналежність до людського роду.
— Заберіть мене!.. — вигукнула вона раптом і тут же сухо подала йому руку: — Прощавайте.
Петр Манек не озирався, мовби забракло йому для цього мужності.
Квиток удалося замовити без жодних ускладнень. Ніхто, видно, крім бідолашної Сімони Гулар, не поривався з цього матеріалізованого уже сьогодні майбуття. Воно їх цілком задовольняло.
Чепурненька молода жінка за перегородкою каси люб’язно всміхнулася:
— Місце можете самі собі вибрати. Раджу вам біля вікон праворуч, десь перед крилом.
— Справді?
— Побачите Великі Піски. Знаєте, вони безкраї. Дивовижна панорама, — вона чарівно похитала білявою голівкою. — А тоді ще й Скелясте місто побачите — темну тінь над обрієм.
Петр Манек чемно вислухав її, а тоді вийшов на вулицю. Рух не був надто інтенсивний, проїздили головним чином вантажні електромобілі та джипи з широкими шинами, пристосованими для пересування в пустелі.
Через хвилину швидкої ходи він відчув легке запаморочення й нудоту. Кисню в атмосфері було менше тих норм, до яких людина за мільйони років пристосувалась. У великих будівлях повітря часто збагачувалося киснем.
Петр мав можливість востаннє оглянути один з острівців цивілізації, на який здебільшого не потикалися навіть найдопитливіші туристські групи. Довкола виднілись лише приземкуваті будинки з пластмасових панелей, які він зустрічав і вчора на кожному кроці: легкі, різнобарвні, зручні. Містечко жило собі, невеличке й обпалене сухим вітром.
Тільки-но Петр зайшов до лікарні, як звідкілясь, наче дух, виринув П’єтро Альтафіні.
— Халепа, пане колего, — тихо мовив він, нервовим рухом поправляючи окуляри. — Біжіть до шефа.
Петр помчав сходами. Відчуття задухи не зникало, хоча лікарня мала власні кондиціонери.
Доктор Вишинський роздивлявся якийсь папір достоту в тій самій позі, що вчора і нині рано. Петру на мить навіть здалося, що час зупинився.
— Причина смерті, — озвався Вишинський, коли Манек усівся під кактусом, — токсин, що сполучається з гемоглобіном активніше, аніж кисень.
— А точніше: перетворює двовалентний атом заліза у кров’яних тільцях на тривалентний, непридатний до перенесення кисню, — докинув Манек.
— Пощастило нарешті з’ясувати приблизний склад токсину, — провадив Вишинський. — Але найістотніше — його вважають продуктом виявлених у крові мікроорганізмів.
Петр недовірливо похитав головою.
За розмірами вони близькі до рикетсій, точніше: Bartonella bacilloformis, — читав Вишинський результати аналізу. — Мають форму зігнутих тичинок, досить рухливі.
— Це схоже на якийсь анахронізм. Що ж воно за Bartonella bacilloformis?
— Паразит червоних кров’яних тілець, якого довго не вдавалося виявити. Зробив це нарешті Бартон десь аж 1909 року.