— Що це за хвороба? — несподівано спитав Донован. — Цей чолов’яга вже дратує мене.
— Маємо лише здогади. Щось на зразок рикетсій.
— Рикетсій?
— Були колись на Землі такі мікроорганізми завбільшки десь між бактеріями і вірусами. Як і віруси, вони паразитували на клітинах.
— Гм, — замислився Донован.
— Рикетсієва паличка викликала, скажімо, плямисту гарячку. Епідемії тифу. Ви ж, мабуть, читали про це в історії.
— Гм, — скривився старий, — звідки б тут могло взятися таке свинство?
— Хтозна, — Петр зачинив за собою двері. — Гадаю, інфекцію переносять марблюди.
Донован уважно поглянув на нього.
— Підете праворуч, — а сам рушив у протилежний бік.
Твердий, затоптаний пісок підступав до самісінького порога. Вашінгтон Макінтайр не належав до тих, хто прикрашає собі життя кольоровими плитками перед домом. Своє каміння, а з ним, можливо, й свої таємниці, складав за склом стелажів.
Пустелею пролітав вітер і сухо потріскував, мовби бавився тисячею висохлих шкір. Літо, майже вдвічі довше, ніж на Землі, поволі згасало. Петра охопив незбагненний смуток, який, здавалося, витав у повітрі над безконечною, одноманітною й водночас звабливою землею. Смуток і сподівання.
Донован кудись зник; зачувши його поклик, Петр помчав за будинок. Підбіг до відчинених воріт гаража і побачив старого, що вказував на Макінтайрову механічну потвору.
Господар лежав, скорчившись, під сидінням всюдихода, ногами у бік педалей. Обличчя мав кольору пустелі, одяг на ньому був якийсь чудернацький, щось на зразок стародавньої сіро-зеленої військової уніформи. Рука була ще тепла.
— Для Уоша Макінтайра вже все позаду, — видушив Донован із непроникним поглядом.
Петр мовчки випустив з долоні руку небіжчика.
— Мусимо витягти його звідси, — сказав старий. — Бо коли задубіє, вже нічого не вдіємо.
Тіло поклали біля передніх коліс. Обидва були мокрі від поту. Макінтайр не виглядав велетнем, проте був широкоплечий та й узагалі, як то кажуть, нівроку.
Вийшли надвір, на повітрі Петрові трохи полегшало. «Можливо, колись тут і птахи літатимуть» — спало йому на думку.
Донован поглянув на обрій, мовби прочитав його думки.
— Це найтепліше літо, відколи я пам’ятаю. Кожен день вище нуля, часом аж до п’ятнадцяти. А як-не-як я старожил. Ще коли тільки вийшов на пенсію, у Нью-Доусоні була єдина дослідна станція з тридцятьма співробітниками, які мінялися щопівроку. Ну, і звичайно, Уош Макінтайр та ще кілька золотошукачів.
Петр слухав лише краєм вуха. Ситуація ставала дедалі загрозливішою. Марблюдяча лихоманка!
— Я бачу, — сказав Донован з притиском, — що й ви вдягаєтеся досить легко.
— Ви ж самі казали про небачену теплінь!
— При такому вітерці увесь Доусон запинається у термокуртки аж до самісінького підборіддя.
— Мені не холодно, — знизав Петр плечима. — Зрештою, й ви вдягнені не тепліше.
— Я вже звик до пустелі, а вона до мене, — не здавався дідок. Петрові явилася раптом Сімона Гулар, що ласувала морозивом посеред грядки із синіми та жовтими братками і посміхалася. Відчув щось фальшиве й нежиттєве у цьому видінні, може, тому, що не розумів іще всіх асоціацій.
— Пане Донован, — спохопився нарешті, — мусимо якось розподілити роботу. Ви, будь ласка, дожидайтеся вертольота, він має бути десь за годину-дві. Опишете їм ситуацію.
— А ви?
— Боюсь, що матиму чимало пацієнтів.
Індійці виглядали начебто здоровими, але Петр вирішив не покладатися більше на випадок. Вони так само чемно розкланювалися й дякували, і знову повторювали, що останнім часом жодного марблюда не продали. І Петр їм повірив.
— А звідки ви знаєте, що батькові зле? — неприязно зустріла його Моніка Коші.
— Коли це почалося? — Петр помітив, мабуть, під впливом Донованових слів, що дівчина вбрана у легеньку жовту майку з короткими рукавами. Вона їй личила, і це теж дратувало Петра.
— Вам що? Не холодно?
Моніка хитнула чорнявою головою, і пасмо волосся впало їй на обличчя.
— А вам яке діло до мого одягу?
— Температура у батька висока?
— Зайдіть до хати, — запросила дівчина.
Жан-Поль Коші у кріслі видавався ще меншим, аніж учора, коли показував Петрові хлів. Почервонілими очима й продовгуватою головою він скидався на хворого марблюда.
— Зразу як ви поїхали, — сказав він через силу — лихоманка геть виснажила його, — мені зробилося погано від шлунка, але я не надав тому значення.
— Батько мав колись виразку, — докинула Моніка.
— Але невдовзі мене схопило. У животі ніби шмат льоду, а всього піт заливає. Так пройняло, що й ноги не тримають.
— Усе буде добре, — Петр наповнював шприц світло-жовтою рідиною. — Засукайте рукав.
Коші безпорадно почав вовтузитися з ґудзиком на рукаві, поки Моніка йому не допомогла. Видовище було не з приємних.
— А з вами усе гаразд? — зробивши укол, звернувся Петр до дівчини.
Моніка механічно кивнула, волосся знову упало їй на обличчя. Обома руками вона відгорнула його назад і довго дивилася, як батько поринав у нездоровий сон.
— Допоможіть мені покласти його в ліжко, — попросила дівчина.
Коші заперечливо хитнув головою.
— Йому треба в лікарню. Якнайшвидше. — Тоді, пильно поглянувши їй у вічі, Петр сказав: — Я прошу вашу руку.