У неділю 15 травня 1452 року, рівно за три тижні після Філіпового повернення додому, з самого ранку гули всі дзвони кафедрального собору вікаріальної єпархії Фуа, що на території великого абатства ордену Святого Бенедикта, в семи милях від Тараскона. Мідний передзвін розносився навкруги і, підхоплений дзвіницями сусідніх замків та сіл, здавалося, поширювався на весь світ.
Сьогоднішній вихідний був незвичайним вихідним, і меса в кафедральному соборі Святого Бенедикта не була звичайною недільною месою. Просторе приміщення храму, осяяне світлом сотень свічок, було вщерть заповнене святково зодягненими сеньйорами і вирядженими, як пави, дамами та дівицями, що представляли вершки ґасконського і каталонського дворянства. Всі вони миттю злетілися до Тараскона, ледве зачули про намічені герцоґом урочистості з нагоди повернення його третього сина та спадкоємця.
Окремо від решти присутніх розташувалася ґрупа з десяти вельмож. Один з них був Ернан де Шатоф’єр, якому відводилася особлива роль у майбутній церемонії. Інші дев’ять були наймогутнішими сеньйорами Беарну та Балеарських островів. Сьогодні був їхній день, незабаром мала відбутися коронація їх нового государя, принца Беарнського — вже шостого відтоді, як у середині минулого сторіччя маркґраф Іспанський Філіп Войовник уклав з підстаркуватим римським намісником Беарну Умберто Конті союз, одружившись з його єдиною дочкою Валентиною, і відібрав у Італії цю останню ґалльську провінцію, що ще залишалася під владою Риму.
Здобувши незалежність від римської корони і лише номінально перебуваючи під патронажем імператора, Беарн з приєднаними до нього згодом Балеарськими островами, що їх маркґраф звільнив від мавританського панування, не ввійшов до складу союзу ґалльських князівств, що звався королівством Ґаллія, а так і лишився самостійною й ні від кого не залежною державою. І хоч правителі Беарну та Балеарів не домоглися від Святого Престолу й Палатинського пагорба[14] надання їхнім володінням статусу королівства, сама процедура вступу на князівський престол була схожа на королівську.
Перший принц Беарнський, Філіп Войовник, був коронований тут, в абатстві Святого Бенедикта. Наступні чотири коронації відбулися вже в Бордо, столиці всієї Ґасконі; та ось, через дев’яносто вісім років, ці древні стіни й високе склепіння собору знову стали свідками урочистого ритуалу наділення божественною владою нащадка славного маркґрафа, шостого принца Беарнського, Філіпа Красивого. І в цьому Філіп вбачав добрий знак.
Окрім місця коронації, обох Філіпів, Войовника та Красивого, ріднила ще одна суттєва обставина. І той, і інший вступали на князівський престол ще за життя своїх батьків — і Карл, на прізвисько Байстрюк, і Філіп, на прізвисько Справедливий, були присутні в цьому соборі на коронації своїх синів і розділяли з ними радість цього урочистого моменту.
Батько Філіпа Красивого, герцоґ Аквітанський, зодягнений у нову шиту золотом мантію й увінчаний герцоґською короною, стояв на видному місці зліва від вівтаря і, поки його перший дворянин, пан де Мірадо, зачитував акт передачі Беарну та Балеарів, радісно і навіть розчулено дивився на обох своїх дітей, що стояли поруч біля підніжжя вівтаря. Атож, їх було двоє — князь світський і князь духовний, двадцятирічний Філіп Аквітанський і тридцятип’ятирічний Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький, примас Ґаллії та Наварри, що невдовзі мав вінчати свого єдинокровного брата на княжіння.
Як і Філіп, в дитинстві Марк зазнав багато страждань з вини батька — людини, яку сучасники називали Справедливим. Маркова мати, дочка одного зубожілого каталонського дворянина, що не залишив своїм дітям нічого, крім боргів, вдень старанно виконувала обов’язки фрейліни герцоґині Шарлотти, а більшість ночей (і, слід сказати, з більшим завзяттям) проводила в ліжку її сина. Народився Марк вже в Італії, куди герцоґ (тоді ще майбутній герцоґ) відправив свою коханку, щойно дізнався про її вагітність. Учинив він так з малодушності, зі страху перед батьком, герцоґом Робером, суворим пуританином, який засуджував сина за його легковажність та розпусність і знай погрожував позбавити його спадку.
Після батькової смерті молодий герцоґ і далі приховував існування позашлюбного сина, оскільки закохався в Ізабеллу Ґалльську. А потім, втративши її, він зненавидів весь світ. Прагнучи забутись і втамувати свій біль, він з головою поринув у державні справи, присвятивши їм весь свій час, все своє життя, всього себе, і його нітрохи не турбувала Маркова доля. На щастя, стара герцоґиня, жінка шляхетна і добросерда, що на два роки пережила свого чоловіка, все-таки встигла подбати про внука. Лише завдяки їй Марк з малих літ жив у достатку, не знаючи злиднів, виховувався як справжній вельможа, а згодом здобув блискучу освіту в найпрестижнішому в усій Європі учбовому закладі — університеті Святого Павла в Римі. Правду про своє походження Марк дізнався лише на двадцять другому році життя від умирущої матері, а вперше побачив батька ще через сім років, коли, отримавши ступінь маґістра теолоґії, був призначений молодшим вікарієм тулузької архієпархії і приїхав до Ґаллії.
Зрозуміло, що ні про які синівські почуття з Маркового боку мови йти не могло, зате в його стосунках з герцоґом була повага і взаєморозуміння, а згодом між ними виникло щось на зразок дружби. Відчувши запізніле каяття, герцоґ посприяв стрімкій кар’єрі сина. За неповні п’ять років той з молодшого вікарія став коад’ютором архієпископа, а ще за рік по тому, коли монсеньйор Бартоломео Ґаетані був відкликаний до Рима, щоб обійняти в Курії посаду камерлінґа, папа Павло VII, за клопотанням герцоґа Аквітанського, призначив Марка де Філіппо новим архієпископом Тулузьким і висвятив його в ранг кардинала.
Батькову допомогу Марк сприймав з вдячністю та розумінням, але так і не зміг до кінця простити йому своє сповнене образ і принижень дитинство безбатченка, змарновану молодість матері, якій за самовіддане кохання було відплачено вічною розлукою та забуттям… І можливо, саме та неусвідомлена ворожість, той прихований осуд, що іноді з’являлись у Марковім погляді в перші роки їхнього знайомства, спонукали герцоґа озирнутися назад, переосмислити минуле, по-новому оцінити свої колишні вчинки, зокрема, своє ставлення до Філіпа…
— В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, — тим часом читав пан де Мірадо. — Ми, Філіп, з ласки Божої герцоґ Аквітанії, принц Беарну й верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, маркґраф Іспанський, князь-протектор Ґасконі та Каталонії, пер[15] Ґаллії, оголошуємо привселюдно, аби це стало відомо кожному підданому нашому і всім нашим родичам, владикам християнським, а також князям невірним, що, визнавши сина нашого Філіпа, ґрафа Кантабрії та Андорри, своїм спадкоємцем і заповідавши йому всі титули, володіння та повноваження, що нині належать нам, разом з тим, дня цього, 15-го травня, року 1452-го від Різдва Христового, за згодою та схваленням його святості папи Павла Сьомого, його імператорської величності Авґуста Дванадцятого, могутніх беарнських та балеарських сеньйорів і Сенату, ми зрікаємося титулу принца Беарну і верховного сюзерена Мальорки та Мінорки з усім належним йому на користь вищезазначеного сеньйора Філіпа, сина нашого, щоб правив він цими володіннями, керуючись волею своєю і за велінням совісті своєї, на власний розсуд і зі згоди підданих своїх, правив мудро та грізно, гідно пам’яті славних предків наших та їхніх діянь, для більшої слави всього роду нашого. Най буде з ним завжди і в усьому поміч Божа та Його благодать, але хай він не забуває, що Всевишній тому й дарував кожній людині вільну волю, щоб в учинках своїх вона керувалася власним розумом і самостійно обирала собі шлях у житті, усвідомлюючи свою відповідальність перед Господом нашим і прагнучи збільшити Його славу та велич Його. Амінь!
Зачитавши акт, пан де Мірадо вручив символічну зв’язку ключів міністра князівського двору своєму наступникові на цій посаді — невисокому худорлявому юнаку вісімнадцяти років з ясно-каштановим волоссям, першому дворянинові нового принца, Ґабріелеві де Шеверні.
Архієпископ підвів Філіп до вівтаря і поклав його праву руку на Біблію.
— Філіпе, — спитав він. — Чи віриш ти у Святу Трійцю і чи визнаєш ти Отця, Сина і Святого Духа як Бога єдиного?
— Так, — відповів Філіп.
— Чи відкидаєш ти Сатану, всі його спокуси та вчинки?
— Так.
— Чи обіцяєш ти зберегти католицьку віру своїх батьків і втілювати її в діяннях своїх?
— Так.
— Чи обіцяєш ти любити й захищати Святу Церкву Христову та служителів її?
— Так.
— Чи обіцяєш ти правити державою своєю за законом та справедливістю?
— Так.
— Чи обіцяєш ти охороняти й відстоювати канонічні привілеї служителів церкви, права васалів своїх та міщанську вільність?
— Так.
— Чи обіцяєш ти, скільки стане тобі сил, підтримувати мир, спокій та злагоду в своїй державі?
— Так.
— Чи обіцяєш ти захищати підданих своїх, піклуватися про них і дбати про їхній добробут?
— Так.
— І перед обличчям Господа Бога всемогутнього ти присягаєш у цьому?
— Так, присягаю.
— Тоді скріпи своє кредо підписом, і нехай присутні тут вельможі, сенатори та прелати стануть свідками твоєї клятви — як перед людьми, так і перед Небесами.
Коли Філіп підписав пергамент з текстом кредо, архієпископ взяв пасторальний скіпетр, простяг його до пастви і мовив:
— Я, Марк, архієпископ Тулузький, ласкою Божою й папою Павлом уповноважений коронувати присутнього тут Філіпа на княжіння. І згідно з моїми повноваженнями я проголошую його принцом Беарну і верховним сюзереном Мальорки та Мінорки.
— Хай буде так! — вигукнули присутні в соборі.
По тому Філіп повернувся на своє місце, а його брат, архієпископ, відправив урочисту месу на честь нового принца. Сам Філіп не чув ані слова молитви, яку машинально промовляли його вуста разом з усією паствою. Стоячи навколішки біля підніжжя вівтаря, він весь заглибився в себе, внутрішньо готуючись до головної церемонії — коронування.
Нарешті літурґія скінчилася. В супроводі єпископів-вікаріїв Фуа та Ортезького, що йшли обіруч нього, Філіп знову піднявся до вівтаря, і тоді розпочалося довгождане дійство.
Камергери скинули з Філіпа весь верхній одяг за винятком штанів та черевиків, і заходились одягати його у важкі від численних прикрас церемоніальні князівські шати, що разом з іншими атрибутами влади були розкладені на аналої. Єпископ Фуа прикріпив до його ніг золоті шпори і тут же зняв їх, а єпископ Ортезький повісив йому на шию масивний золотий ланцюг з великим, прикрашеним коштовними каменями хрестом. Архієпископ благословив меч — символ військової могутності, що колись належав Філіпові Войовнику, і звернувся до його нащадка з такими словами:
— Вручаю тобі меч цей з благословенням Господнім, щоб захищав ти ім’я Христове від невірних, єретиків та блюзнірів, охороняв свою країну, влада в якій дана тобі Богом, від внутрішніх та зовнішніх ворогів і підтримував мир серед своїх підданих.
Напередодні Філіп недовго думав, кому бути новим головнокомандувачем беарнського війська. Тут, власне, й думати було нічого.
— Ясновельможний та могутній пан Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, конетабль[16] Беарну! — оголосив Ґабріель.
Поважною ходою Ернан наблизився до вівтаря, прийняв з Філіпових рук меч, поцілував головку його ефеса і, схиливши коліна, поклав його на престол.
Падре Антоніо, який, поспіхом уладнавши свої справи в Толедо, пов’язані з передачею парафії іншому священику, встиг все-таки прибути до Тараскона саме вчасно, щоб взяти участь у церемонії коронації в ранзі нового канцлера князівства, дістав з інкрустованої скриньки князівський перстень з печаткою і передав його архієпископу. Марк надягнув персня на палець Філіпові, потім вклав у його праву руку скіпетр суверена, а в ліву — жезл правосуддя. Філіп опустився на коліна перед вівтарем.
Також ставши навколішки, архієпископ взяв з дарохранильниці золоту князівську корону, оздоблену рубінами та сапфірами, а Ґабріель де Шеверні тим часом почав викликати могутніх вельмож Беарну і Балеарів:
— Ясновельможний та могутній пан Ґастон, ґраф д’Альбре!
До Філіпа підійшов наймогутніший з його підданих і його двоюрідний брат.
— Ясновельможний та могутній пан Робер, віконт де Біґор!
То був батько його друга, Сімона де Біґора. Сам же Сімон стояв поодаль і тільки тим і займався, що раз по раз нишком штурхав ліктем свою дружину, пані Амелію д’Альбре де Біґор, яка не зводила з Філіпа сяючих очей.
— Ясновельможний та могутній пан Філіп, ґраф д’Арманьяк! — продовжував викликати Ґабріель. — Ясновельможний та могутній пан…
Дев’ятеро могутніх вельмож Беарну та Балеарів стали півколом перед вівтарем, і тоді архієпископ поклав корону на Філіпове чоло.
— Вінчає тебе Господь! — пролунали під склепінням древнього собору слова прелата.
Усі дев’ятеро вельмож по черзі торкнулися корони, присягши тим самим на вірність своєму новому государеві. Архієпископ допоміг Філіпові підвестися з колін, повернувся з ним до пастви і врочисто виголосив:
— Панове! Перед вами ваш принц Філіп, законний правитель Беарну та Балеарських островів, вінчаний на княжіння Господом Богом нашим. Хай живе принц!
— Хай живе принц! — дружно повторили дев’ятеро вельмож.
— Хай живе принц! — підхопила решта підданих Філіпа-старшого та Філіпа-молодшого.
Знову загули дзвони і знову їх мідний передзвін понісся все далі й далі, поширюючись, здавалося, на весь світ.
У супроводі прелатів, могутніх вельмож і почту своїх дворян Філіп попрямував до виходу з собору, де його чекав радісний натовп простолюду та дрібномаєтного дворянства. Незважаючи на втому після такої тривалої й виснажливої церемонії, він тримався велично та гордовито, всім своїм виглядом зображаючи бадьорість. Це був день його тріумфу, день його перемоги: за півмісяця до виповнення йому двадцяти одного року Філіп Аквітанський, прозваний Красивим, третій син герцоґа, став не просто вельможним князем — але і суверенним государем.
На півдорозі до виходу погляд Філіпа випадково… втім, не так вже й випадково, зустрівся з ясним поглядом найпрекраснішої з усіх присутніх у соборі жінок — Амеліни. Він крадькома всміхнувся їй, а в його голові промайнуло кілька ну зовсім недоречних у цьому святому місці і при цій урочистій обстановці думок…
[14] Палац на Палатинському пагорбі в Римі був офіційною резиденцією імператорів.
[15] Пер — у Ґаллії, член вищого колеґіального орґану королівства, Ради перів, що складалася з правителів ґалльських князівств. Протягом XIV ст., прагнучи забезпечити за собою більшість у Раді перів, королі Ґаллії дробили свій домен, герцоґство Ланґедок, на окремі князівства і передавали їх у володіння молодшим синам. Внаслідок такої політики, на початок XV ст. Рада перів втратила своє значення, бо її склад не відображав реального співвідношення сил у королівстві, і титул пера став просто почесним званням.
[16] Конетабль - в Середньовіччі, верховний головнокомандувач сухопутних сил.