— Правда, ти ж нічого не знаєш. Вага зросла на одну соту грама. Ці кляті терези такі малочутливі! Коли б я мав кращі, то знав би місяць тому, а може, й раніше!
— Хто набрав ваги?
— Не хто, а що. Комп'ютер. Його пам'ять. Адже знаєш, що матерія й енергія мають масу. Так от, інформація — не матерія і не енергія, хоч вона й існує. Тому вона повинна мати масу. Це мені спало на думку, коли я формулював закон Доньди. Але чим пояснити, що безмежна кількість інформації може діяти безпосередньо, без допомоги будь-яких пристроїв? Це означає, що сила інформації проявляється безпосередньо. Я про це здогадувався, але не знав формули еквівалентності. Чого так дивишся? Я хотів з'ясувати, скільки важить інформація. Отож, мені довелося запровадити весь цей проект. Довелося. Тепер я вже знаю. Машина поважчала на одну соту грама, стільки важить введена інформація. Розумієш?
— Професоре, — промимрив я, — як же тоді... а ті всі чари, оті магії, молитви, заклинання... одиниці СГС... Сатана на Грам і Секунду...
Я замовк, здалося мені, що професор плаче. Він затрясся, але це був беззвучний сміх. Витер сльози з повік.
— А що я мав робити? — відповів він, заспокоївшись. — Зрозумій: інформація має масу. Всяка. Будь-яка. Зміст не має найменшого значення. Атоми теж усі однакові — чи в камені, чи в моїй голові. Інформація має вагу, але ця вага мізерна. Відомості цілої енциклопедії важать біля міліграма. Тому я мусив мати такий комп'ютер. Але поміркуй, хто б мені його дав? Комп'ютер за одинадцять мільйонів на півроку, щоб набивати його першими-ліпшими дурницями, нонсенсом, половою? Чим-небудь!
Я не міг іще охолонути від несподіванки.
— Ну... — невпевнено відповів я, — якби ми працювали в солідному науковому центрі, в Інституті супернових проблем або в Массачусетському технологічному інституті...
— Ще б пак! — пирхнув професор. — Не маючи ніяких для цього підстав, крім світового посміховища — закону Доньди! Тоді мені довелося б орендувати комп'ютер, а знаєш, скільки коштує година роботи такої моделі? Одна-єдина година! А я потребував місяців. І як би я в Штатах пробився до комп'ютера? Зараз там біля таких машин сидять гурти футурологів і обчислюють варіанти нульового росту економіки. Ось що модне і потрібне. Не вигадки якогось Доньди з Кулахарі!
— Значить, увесь проект, усі чари були ні до чого? Зайвиною? Таж на сам збір матеріалу ми потратили два роки...
Професор нетерпляче знизав плечима.
— Ніщо не зайве, коли це потрібно для справи. Якби не той проект, ми й гроша б не дістали.
— Але ж Уабамоту, уряд, Батько Вічності очікують чарів!
— Ох, вони матимуть чари, та ще й які! Ти ж нічого не знаєш... Слухай, відкриття ваги інформації не було б сенсаційним, якби не наслідки... Існує, уяви собі, критична маса інформації, так само як критична маса урану, і ми до неї наближаємось. Не лише ми отут, а вся Земля. Наближається до неї кожна цивілізація, яка будує комп'ютери. Розвиток кібернетики — це пастка, поставлена Природою для Розуму!
— Критична маса інформації? — повторив я. — Але ж у кожній людській голові є безліч інформації, потрібної чи безглуздої...
— Не перебивай мене. Мовчи, поки нічого не втямив. Поясню тобі аналогією. Важить не кількість, а густина інформації. Це як з ураном. Невипадкова аналогія! Розпорошений у кам'яних породах, у грунті уран — нешкідливий. Щоб він вибухнув, треба його зібрати докупи. Так і тут. Інформація в книжках чи головах може бути величезною, залишаючись неактивною. Як розпорошений уран. Потрібно зібрати її докупи!
— І що тоді станеться? Чудо?
—Яке там чудо!—пирхнув професор.—Бачу, ти й справді повірив нісенітницям, які послужили тільки приводом. Ніяке не чудо. Вище критичної точки починається ланцюгова реакція. Obiit est animus, natus est atomus9 Інформація зникає і перетворюється в матерію.
— Як це в матерію? — не розумів я.
— Матерія, енергія та інформація — це три форми маси. — терпляче пояснював професор. — Згідно зі законом збереження, вони можуть взаємно перетворюватися. Нічого задарма, так влаштований світ. Матерія перетворюється в енергію, енергія й матерія потрібні для виникнення інформації, а інформація може перетворитися в них. Але вище критичної точки вона щезає. Ось бар'єр Доньди, межа розвитку науки... Тобто, знання можна нагромаджувати й далі, але — розпорошено. Кожна цивілізація, яка до цього не додумається, вскочить у пастку. Чим більше знань, тим ближче ми до невігластва — оригінально, га? А знаєш, наскільки близько ми від порога? Якщо темпи розвитку комп'ютеризації залишаться такими ж, то за два роки...
— Що це буде — вибух?
— Та ні. Щонайбільше — невеличкий спалах, не обпече навіть мухи. Там, де громадилися мільярди бітів, виникне жменька атомів. Спалах ланцюгової реакції з швидкістю світла оббіжить усю земну кулю і спустошить усі блоки пам'яті, де тільки густина перевищує мільйон бітів на кубічний міліметр. Там виникне еквівалентна кількість протонів і — порожнеча.
— Отже, треба остерегти, повідомити...
— Само собою, я вже це зробив. Але даремно.
— Чому? Запізно?
— Ні. Просто-напросто ніхто мені не повірив. Таке повідомлення мусить походити від авторитета, а я блазень і шахрай. Щодо шахрайства, може, я б і виправдався, але щодо блазенства — аж ніяк. Зрештою, не хочу обманювати, навіть не пробуватиму. Я послав був до Штатів повідомлення, а до “Нейчур” — цю телеграму.
І він подав мені чернетку. Cognovi naturam rerum? Lord's countdown made the world. Truly yours Donda.10
Бачачи, що я приголомшений, професор злостиво посміхнувся.
— Засуджуєш мене за це, га? Любий мій, я теж людина, так що відплачую тією ж монетою. У цій телеграмі здоровий глузд, та її кинуть у кошик або висміють. Це моя помста. Розумієш? А знаєш наймоднішу теорію виникнення Космосу — “Big bang theory”11? Як виник Всесвіт? Вибухово! Що вибухнуло? Що миттєво матеріалізувалося? Ось божий рецепт: відлічити від безмежності до нуля. Коли творець світу дорахував до нуля, інформація вибухово матеріалізувалася — згідно з формулою еквівалентності. Так слово стало тілом, вивергаючи туманності, зірки... З інформації народився Космос!
— Професоре, ви й справді так вважаєте?
— Довести це не вдасться, але законові Доньди воно не суперечить. Хтось, однак, колись це зробив, не вважаю, що бог; може, група цивілізацій, які вибухово матеріалізували інформацію, як часом вибухає скупчення супернових... Тепер черга за нами. Комп'ютеризація зверне шию цивілізації — зрештою, не дуже болісно...
Я розумів озлоблення професора, але не вірив йому. Мені здавалося, що його засліплюють пережиті приниження. На жаль, професор мав рацію. І цією телеграмою ознайомив світ зі своїм відкриттям.
Терпне мені рука, та й глина закінчується, проте мушу писати далі. Оглушений футурологічним галасом світ не звернув уваги на попередження Доньди. “Нейчур” мовчав, писали про Доньду тільки “Панч”12 та бульварна преса. Кілька газет навіть опублікували фрагменти його перестороги, але науковий світ і оком не моргнув. Не поміщалося це мені в голові. Зрозумівши, що світ стоїть над прірвою, а наші перестороги нагадують крики того відомого пастуха, що зловживав криком “вовки”, я одної ночі не втримався від гірких слів. Я дорікав професорові, що він сам собі одягнув блазенську маску, компрометуючи експеримент шаманською вивіскою. Він вислухав мене з неприємною, тремтливою посмішкою, наче приклеєною до обличчя. Можливо, це був нервовий тик.
— Видимість, — проказав нарешті, — одна видимість. Якщо магія — дурниці, то я справді спирався на дурниці. Не можу тобі сказати, коли мої здогади переросли в гіпотезу, бо сам не знаю. Я зволікав зумисне. Моє відкриття належить до галузі фізики, але його ніхто не сприйме всерйоз, бо шлях до нього вів через осміяні наукою галузі, позбавлені всяких прав. Адже треба було почати з думки, що слово може стати тілом, що закляття може матеріалізуватись, треба було зануритися в цей абсурд, пірнути в заборонені засновки, щоб потім виринути на другому березі, там, де еквівалентність інформації та маси є вже дійсністю. Таким чином, потрібно було пройти крізь магію... Можливо, забави, якими я займався, були недоречні, але будь-який перший крок до істини завжди здавався підозрілим, гідним насмішок. Що ж науковці побачили? Блазенську маску, непереконливі аргументи... Маєш рацію, моя помилка — в недооцінці дурості пануючої тепер над нами мудрості. В наш час, час упаковки, має силу етикетка, а не вміст... Наклеївши на мене наліпку пройдисвіта й шахрая, панове вчені зіпхнули мене в небуття, звідки нічого не чутно, хай навіть ревітиму, як ієрихонські сурми. Чим голосніше ревіння, тим гучніший сміх. Хто ж займався магією? Хіба ж не закляли вони тим мене, не прокляли, не наклали анафему? Останнім часом про закон Доньди писав “Ньюсуїк”, попередньо — “Тайм”, “Шпігель”, “Експрес”, ніяк не можу нарікати на брак популярності! Ситуація безвихідна якраз тому, що читають мене всі — і не читає ніхто. Хто ще не чув про закон Доньди? Читають і лягають від сміху: “Don't do it!” Бачиш, ціняться не результати, а шлях до них. Є люди, позбавлені права робити відкриття, — хоча б я, наприклад. Тепер можна тисячу разів присягатись, що проект був тактичним маневром, вчинком, може, й негарним, але необхідним, можна привселюдно каятися й сповідатися— відповіддю буде сміх. Я не зрозумів того. що, прибравши подобу блазня, я з неї не виберусь. Єдина втіха в тому, що катастрофі й так не вдалося б запобігти.
Я горлав, намагаючись переконати професора, що втрачено ще не все. Горлав, бо наближався термін введення в дію великого заводу вертольотів особистого використання, і з надією на ці гарні машини населення Гурундуваю, зціпивши зуби, в палкому самопожертвуванні налагоджувало всілякі необхідні для цього зв'язки; тож за стіною моєї кімнати бушувала поштмейстерова родина разом із запрошеними бонзами, монтерами та продавщицями. Дедалі гучніший шум-гам свідчив про моторизаційну жагу цього славного люду. Професор тим часом добув з кишені плоску плящину “Білого коня” і, наливаючи віскі в чарки, сказав:
— Знову помиляєшся. Навіть прийнявши мої слова з доброю вірою, світ науки мусив би їх перевірити. Вчені засіли б за комп'ютери і, пережовуючи цю інформацію, тим самим прискорили б кінець.
— Що ж тоді робити? — в розпачі вигукнув я. Професор задер голову, вихилив решту пляшки, викинув порожню крізь вікно і, глянувши на стіну, за якою кипіли пристрасті, сказав:
— Спати.
Знову пишу, змочивши долоню в кокосовому молоці, бо її звела судорога. Марамоту каже, що цього року пора дощів буде рання й довга. Залишаюсь один, відколе професор подався до Луміли по тютюн.
Почитав би я навіть стару газету, та маю тільки мішок книг про комп'ютери та програмування. Знайшов я його в джунглях, шукаючи батати. Розуміється, залишилася сама гнилятина — як завжди, мавпи зжерли годящі для їжі. Навідався до свого колишнього помешкання, але горила, хоч іще дужче змучена хворобою, не впустила мене до нього. Думаю, що цей мішок правив баластом великому оранжевому аеростатові з написом “DRINK COKE”13, який місяць тому проплив над джунглями в південному напрямку. На дні мішка я знайшов минулорічний “Плейбой” і переглядав його, за чим і застав мене Марамоту. Марамоту зрадів, наготу він вважає ознакою пристойності, асоціює з поверненням до старих добрих звичаїв. Я й не подумав, що замолоду Марамоту ходив голий з усією своєю родиною і тому всякі міні й максі, в які стали зодягатися чорні красуні, вважає проявом звироднілої розбещеності. Він спитав, що чувати у великому світі, а я не міг відповісти, бо сіли батарейки транзистора. Поки діяв приймач, я слухав його цілими днями. Катастрофа сталася саме так, як передбачав професор. Найдошкульніше далася вона взнаки розвинутим країнам. Скільки бібліотек було комп'ютеризовано за останні десять років! І раптом із стрічок, кристалів, феритових дисків та кріотронів за частку секунди випарувався весь океан премудрості. Я слухав тремтячі голоси дикторів. Падіння не було однаково болючим для всіх. Хто вище виліз на драбину прогресу, той дужче з неї гепнувся.
В третьому світі після короткочасного шоку запанувала ейфорія. Не треба вже було пнутися, стрімголов гнатися за передовими країнами, вилазити з шкіри, нараменних пов'язок та трав'яних спідничок, урбанізуватися, індустріалізуватися, і особливо — комп'ютеризуватися. Життя, досі нашпиговане комісіями, футурологами, гарматами, антисептиками й кордонами, розповзлося в приємне болітце, в теплу монотонність вічної сієсти. І кокоси знову можна легко роздобути, а рік тому вони були недосяжні як експортний товар, і війська самі розбрелися, так що не раз, ходячи по джунглях, я спотикався об протигази, комбінезони, ранці та оброслі ліанами мортири. Раз уночі розбудив мене вибух, і я подумав, що це, нарешті, горила, але то павіани знайшли ящик зі запальниками. Так... А в Лумілі негритянки, постогнуючи від неприхованого полегшення, поскидали блискучі черевички, дамські штани, які гріли й парили, наче саме пекло. Груповий секс теж як вітром здуло, бо, по-перше, не буде вертольотів (завод мав бути, звичайно, комп'ютеризованим), по-друге, немає бензину (нафтопереробні заводи теж автоматизовані), по-третє — нікому нікуди вже не хочеться їхати, бо й навіщо? Зараз ніхто вже не соромиться називати масовий туризм Шаленством Білої Людини. Як тихо, мабуть, зараз у Лумілі.
Правду кажучи, ця катастрофа виявилася не такою вже й поганою. Навіть на голову ставши, не будеш за годину в Лондоні, за дві в Бангкоку, а за три в Мельбурні. Не будеш, і що з того? Напевно, сила фірм потерпіла крах; концерн ІБМ виробляє, кажуть, зараз таблички й грифелі, хоч це, певно, жарт. Стратегічних комп'ютерів теж немає, ані самонавідних головок, ані цифрових машин, ані підводної сухопутної й орбітальної воєн, інформатика збанкрутувала, задрижали біржі. Кажуть, чотирнадцятого листопада бізнесмени з П'ятої авеню так густо вистрибували з вікон, що зіштовхувалися в повітрі. Переплуталися всі розклади руху, польотів, резервування в готелях: значить, ніхто вже не сушить голову, чи полетіти на Корсіку, а чи поїхати автомобілем, чи, може, вирішити все з допомогою комп'ютера на місці, чи за три дні відвідати Туреччину, Месопотамію. Антіли й Мозамбік з Грецією на додачу. Цікаво, хто виробляє аеростати? Напевно, кустарі.
Останній аеростат, який я бачив у бінокль, поки не відібрала його мавпа, мав
сітку, сплетену з навдивовижу коротких шнурів, схожих на шнурівки. Може, і в Європі теж ходять босоніж? Страх навіть сказати, але я почув на власні вуха, поки не замовкло радіо, що долара вже немає. Здох, сердешний... Жалкую тільки, що зблизька не бачив Переламного Моменту.
Кажуть, пролунав негучний тріск і стук, машинна пам'ять за мить стала чистенькою, наче розум новонародженого, а з перелицьованої інформації несподівано виник маленький Космосик, Універсятко, Всесвітунчик — на клубочок атомного пороху перетворилися нагромаджувані віками знання. З радіо я довідався, як такий Мікрокосмосик виглядає — маленький, щільно закритий і проникнути в нього неможливо. З точки зору нашої науки він розглядається як окремий вид порожнечі, тобто Всюдигуста Порожнеча, зовсім Непрониклива. Не поглинає світла, не можна його розтягнути, стиснути, розбити, роздовбати, бо він перебуває поза нашим Всесвітом, хоч наче і в ньому. Світло ковзає по його круглих боках, обминають його прискорені частинки, а я ось не можу уявити, як це твердять авторитети, що цей, за словами Доньди, “Космосуньчик” — подібний до нашого Всесвіту з туманностями, галактиками, зоряними скупченнями, а може, навіть планетами, населеними живими істотами. Тим самим люди повторили все, про що йдеться в Книзі Буття, правда, Ненавмисне, а навіть усупереч своїм намірам.
Після народження Космосика вчених охопила поголовна розгубленість, вони, звичайно, пригадали Доньдині остороги, і тоді від них потоком пішли заклики, листи, прохання, телеграми, запити, а також усілякі свіжоспечені дипломи гоноріс кауза. Але професор став пакувати чемодани і намовив мене виїхати до цієї прикордонної околиці, бо обходив і вподобав ЇЇ заздалегідь. Узяв він з собою страшенно важку валізу з книгами — її вагу я відчув власною спиною, несучи ту валізу останні п'ять кілометрів, коли закінчився бензин і всюдихід зупинився; через павіанів від нього вже майже нічого не залишилося. Я гадав, що професор хоче продовжити наукову роботу, щоб закласти наріжний камінь нової цивілізації, але ні. Здивував мене Доньда! Звичайно, у нас були штуцери, куверти, пилки, цвяхи, компаси, сокира та інші потрібні речі, список яких склав, нотабене, сам професор, спираючись на оригінальне видання “Робінзона Крузо”. Крім того, він узяв ще “Нейчур”, “Фізікл рев'ю”, “Фізікл абстрактс”, “Футурум”, а також портфелі, напхані вирізками з газет, де йшлося про закон Доньди.
Щовечора після вечері відбувався Сеанс Розкошів сиріч Вендети — настроєне упівголоса радіо передавало найсвіжіші кошмарні вісті, доповнені виступами знаменитих науковців та експертів, а професор, пихкаючи люлькою й примруживши очі, слухав, як я читаю вибрані на даний вечір найзлостивіші глузування із закону Доньди, інсинуації та кпини; власноручно підкреслені ним червоним олівцем місця я мусив деколи читати кількаразово. Признаюся, мені швидко набридли ці засідання. Чи не впав, часом, у манію великий розум? Коли я відмовився читати далі, професор став ходити в джунглі на прогулянки, нібито задля моціону — поки я не застав його на галявині, де професор читав стадові здивованих павіанів найдошкульніші уривки з “Нейчур”.
Професор став нестерпним, а проте я нетерпляче очікую його повернення. Старий Марамоту твердить, що Бвана Кубва не вернеться, бо вхопило його Зле Мзіму. Осел, інакше не скажеш. На прощання професор сказав мені дві речі, які справили на мене велике враження. Перша — із закону Доньди випливає рівнозначність всякої інформації. Чи геніальні, чи кретинські біти інформації, треба їх сто мільярдів на створення одного протона. Значить, як мудре, так і дурне слово стає тілом. У світлі цієї думки філософія буття виглядає по-новому. Невже маніхейські гностики не були такими відступниками, як їх зображає церква? Більше того, чи може бути, щоб виниклий з артикуляції гептильйона дурощів Космос нічим не відрізнявся від Космосу, збудованого з найвищої мудрості?
Я помітив, що професор ночами щось пише. Неохоче, неохоче, але признався, що це “Introduction to Svarnetics, або Inguiry into the general Technology of Cosmoproduction”.14 На жаль, професор забрав рукопис із собою. Тому знаю лиш, що, на його думку, кожна цивілізація стає на поріг космотворення; світ створює як той, хто стає генієм, так і той, хто стає ідіотом. Так звані відкриті астрофізиками Білі й Чорні діри — це місця, де надзвичайно могутні цивілізації намагалися подолати бар'єр Доньди, але не вийшло: замість вибити з-під нього грунт, самі себе вибили із Всесвіту.