Останні контейнери зі зразками порід повантажено, обидва роботи зникли за товстою кришкою люка. Хел Рівс дивиться на годинник. 14.10 земного часу. Все йде за графіком, навіть з випередженням. Зекономлено три години сорок хвилин часу, запланованого на виконання програми. До старту лишається ще майже чотири години, і можна розслабитися. Розслабитися… Дивне слово. Для нього, Хела Рівса, дивне, бо ще нікому не вдавалося розслабити звивини мозку, можна лише загальмувати, приглушити процес мислення, відігнати геть усі думки, забутися. А розслабити метал або пластик — нездійснений… та й непотрібний захід. Хел Рівс підносить до своїх фотоелементів темно-сірі, з металевим полиском руки і дивиться на них так, наче бачить вперше. Він ще не звик до них, так само, як і до ніг, до тулуба, до велетенської, закованої у масивний захисний шар голови. Раніше він симпатизував роботам, йому було приємно з ними працювати, тепер він їх зненавидів. Зненавидів, оскільки сам став таким самим металевим монстром… Проте ні. Хел Рівс лишився самим собою, про це німим криком кричить його живий мозок, його власний мозок з пам’яттю та емоціями, мозок, захований у металевий череп, що вивершує тіло робота. Якщо звикнутися з цим, примиритися, то можна й збожеволіти. Ні! Ніколи! Доктор Стайнер— людина слова. Він дотримає своєї обіцянки, обов’язково виконає її, тільки б успішно пройшла операція, а тоді… О, тоді життя знову відкриється перед ним, Хелом Рівсом, у всій своїй красі й різноманітності. Нехай тіло буде іншим, яка різниця. Аби воно було живим, рухливо податливим його волі, бути б тільки таким, як усі люди. Люди. А хто він тепер? Людина чи робот? Людина з металевим тулубом робота чи робот з людським мозком? Людина-машина. Кіборг. Тільки б операція минула успішно…
Потворний ландшафт Юпітера сягає незвично далекого обрію. Вже не ваблять, як раніше, гострокуті скелі з чорними тінями, не сповнюється захопленням свідомість від самої лише думки, що ти — на Юпітері. Дивлячись на цей неживий грунт, Хелу Рівсу здається, що незабаром усе в світі закам’яніє, перетвориться в тверду, нечутливу масу, схожу на цю планету, що вражає своїми розмірами. Йому стає страшно за свій мозок: а що коли й він стане каменем? Або шматком металу?
Швидше б додому, на Землю. Чому так поволі тягнеться час? До біса Юпітер, він зробив тут все, що міг. Швидше додому. Там, на Землі, надії на майбутнє, там він знову стане людиною. Заради майбутнього він витримає все. Тільки… Як сприйме цю метаморфозу Лінда? Чи захоче вона визнати його в новому втіленні?.. Жахлива думка, Але ж він залишиться тим самим Хелом, уважним і закоханим, зміненим лише зовні. Лінда… Образ дівчини спливає в уяві Хела. А тоді ж він так і не дійшов до неї, Як вона там? Усе сталося зовсім недавно, йому здається, що це відбувалося вчора.
..Тоді він ішов саме до неї. З півгодини тому оголосили, що річна програма його підготовки до польоту на Юпітер завершена, що він може використати свій час, як йому забажається, і що через два тижні він стартує. Хел ішов вдоволений життям, радіючи зустрічі з Ліндою і з хвилюванням думаючи про недалеку одіссею до Юпітера. Він, Хел Рівс, стане першим астронавтом, який ступить на поверхню цього гіганта. Першим представником Землі на Юпітері! Від усього цього забивало дух.
Смеркалося, і перші несміливі подихи прохолоди почали сповнювати повітря. Коли він зайшов у тінисту алею, що вела прямо до особняка, де жила Лінда, п’янко вдарили в ніс дурманливі пахощі матіоли. Хел глибоко вдихнув їх, і враз у нього запаморочилося в голові. Він похитнувся, чиїсь руки підхопили його. Від несподіванки Хел відсахнувся і, вирячивши очі, хотів було оглянутися, щоб збагнути, що все це могло означати, але саме цієї миті матіоловий дурман змінився сильним запахом морфію. Рука із затиснутою в ній вогкою ганчіркою впилася в обличчя. Хел Рівс смикнувся, в очах пожовкло, і враз все обірвалося…
Коли Хел опритомнів, то виявив, що з ним сталося щось незрозуміле. Може, це сон? Хоча ні, на сон це не було схоже. Реальний світ відчувався цілком чітко, зовсім не так, як уві сні. Рівс побачив перед собою Норберта Соммера, керівника програми, який уважно вдивлявся в його обличчя. Хел спробував було підвестися, та, на свій подив, не відчув себе. Тіла не було, замість нього — порожнеча і безпочуттєвість. Зайшов ще хтось. А, це доктор Стайнер. Він став поруч Соммера, і вони разом вдивлялися в Хела. Так тривало кілька хвилин. Потім доктор Стайнер глянув на Соммера і ледь помітно кивнув. Соммер простягнув руку до якогось приладу і поволі повернув чорну ручку праворуч.
— Хел! Ти мене бачиш і чуєш, так? — неголосно запитав Соммер.
“Так, сер, і бачу, і чую”, — хотів голосно відповісти Хел Рівс, та це йому не вдалося. Він не почув свого голосу, більше того, він з жахом відзначив, що й говорити йому нічим. Але фраза, народжена в мозку, тут же побігла, відтворювана в літерах на ввімкнутому екранчику дисплея.
— От і добре, — сказав Соммер, прочитавши відповідь Рівса.
Він підійшов до Стайнера і прошептав тому щось на вухо. Стайнер на знак згоди кивнув головою і, знявши окуляри, вийшов з лабораторії.
“Що зі мною?” — запитав Хел, і його запитання тривожно затремтіло на екрані.
— Зараз, зараз, друже. — Соммер розминав пальці, хрустячи суглобами.
Він заходив по лабораторії, щось розмірковуючи і час від часу кидаючи погляди на Хела. Врешті Соммер зупинився, ривком підтягнув до себе крісло і сів на його краєчок.
— Слухай мене уважно, Хел, — заговорив Соммер і далі розминаючи пальці, — слухай і постарайся сприйняти все спокійно. Те, що з тобою сталося, — унікальний випадок. Будь вдячний доктору Стайнеру, це він врятував тебе.
Соммер закашлявся.
— Хел, на тебе вчинили напад. Тебе вбили, Хел. Ми ще не знаємо, хто цей злочинець, зараз ведеться інтенсивне слідство, але то вторинна справа. Основне полягає в тому, що доктору Стайнеру вдалося врятувати твій мозок, зберегти тебе як особистість. Ми дали тобі нове тіло, власне, не тіло, а спеціальну оболонку найдосконалішого робота. Тепер ти живий робот, уявляєш собі, Хел, ти — перший робот з людським мозком… Ні, ні, тільки не подумай нічого поганого! Ти тільки здійсниш політ на Юпітер у такому “оформленні”, і все. А Стайнер підшукає тобі нове, живе тіло, це не важко, адже в моргах матеріалу вистачає…
“Містер Соммер, що ви зробили зі мною?!” — безшумно закричав Хел Рівс з екрана.
Соммер побачив, як застрибали літери, і замахав руками.
— Хел, друже, не хвилюйся! Основне — не хвилюйся. Ти виконаєш завдання, і доктор Стайнер поверне тобі тіло.
Такі операції давно практикуються. Будь певен — все буде прекрасно. Думай про Юпітер. У такому стані тобі там буде легше…
Далі все відбувалося як у тумані. Керівник програми довго й детально пояснював, як влаштовані всі вузли кібернетичного організму робота, в якого вміщено мозок Хела Рівса, і їх функціональні особливості. Потім потяглися нестерпні години звикання до нового стану. Хел-робот вчився ходити, виконувати різні операції, а над усіма його діями, розумовими і механічними, тяжіла одна думка — він не людина, він — машина. Це пригнічувало, заважало вільно виконувати завдання, які ставились перед ним, ця думка розривала його свідомість, доводячи до безпросвітного трансу. Соммер втішав, заспокоював Хела, весь час наголошував на тимчасовості такої ситуації: “Хел, після Юпітера ти знову станеш таким, як і всі, повір мені. Доктор Стайнер зробить усе, що від нього залежить”.
Потім був політ, був Юпітер, пекельна праця на цьому позбавленому життя гіганті, захоплення і розчарування, радість від проникнення в такий таємничий і далекий світ і нелюдський біль у мозку від усвідомлення своєї неповноцінності. Далі — повернення на Землю і надія.
Джек Мантаро сердиться. Чого хоче від нього Соммер у такий пізній час? Робота давно закінчена, Джек вдома. Після ванни, закуривши улюблену сигару, він всівся біля телевізора, аж тут раптом дзвінок: “Джек, негайно приїжджай в лабораторію. Не гайся”.
Машина розмірено біжить рожевуватим шосе. Сонце закотилося за обрамлену золотим кругом хмару, що розтяглася казковим островом над самим горизонтом. Пролітають по обочинах густо насаджені дерева. Вітер, вриваючись у спущене вікно до машини, вихором крутить волосся. “Пропав вечір”, — Джек різко смикає руль на повороті.
Сіра масивна будівля лабораторії, обнесена з усіх боків глухим муром, напливає якось одразу, заповнюючи собою весь простір зайнятої ділянки. Основний в’їзд з прохідною будкою. Джек Мантаро різко гальмує, і машина, накотившись усією масою, спиняється, ледь не стукнувшись бампером у товсті ґратчасті ворота.
— Заходь, Джек, — Соммер жестом руки зустрічає його. — Вибачай, ти потрібен мені хвилин на двадцять, не більше.
Соммер у лабораторії сам, якщо не брати до уваги цього залізного феномена Роббі, що недавно літав на Юпітер. Роббі сидить у кутку. Його очі-фотоелементи імпульсивно світяться, але сам він нерухомий. Джеку Мантаро жодного разу не доводилося бачити Роббі в дії, та й ніхто з інженерів не міг похвалитися, що “був у контакті” зі знаменитим роботом. Загалом, не раз уже думав собі Джек, уся програма з польотом на Юпітер покрита непроникною таємничістю. Особливо після загибелі Хела…
— Слухай; Джек, — відірвався від комп’ютера Соммер. — Мене терміново викликають в НАСА. Ти знаєш, там чекати не люблять. Хвилин через п’ятнадцять — двадцять машина закінчить обробку. Це дані з Юпітера. Ти простежиш за завершенням операції і вимкнеш комп’ютер. Вибач, що довелося тебе викликати, але понаднормові ти отримаєш, не сумнівайся, все буде о’кей! Зрозуміло?
— Ясно, шеф! — Джек Мантаро невдоволено хмурить лоба.
Соммер квапливо згрібає купу паперів і запихає їх у свій потертий жовтий портфель.
— Я помчав, Джек. Салют. — Він уже біля дверей, та раптом різко розвертається, б’ючи себе кулаком по лобі: — Геть забув! Джек, ще одне: коли виходитимеш, витягни з Роббі батарею, вона зліва на грудях. Відкриєш лючок і витягнеш, щоб наш герой не розрядився. Добре? — Соммер глянув на робота.
— О’кей, шеф, зроблю, — позіхає Джек.
— Тепер, здається, все. Бувай.
Двері за ним безшумно зачиняються.
— Чортзна-що, — Джек Мантаро гнівно плює йому вслід, — не дадуть спокійно перепочити.
В лабораторії душно. Інженер спочатку розстібає сорочку, а тоді скидає її зовсім. Міцне, засмагле тіло вилискує від поту. Монотонне гудіння комп’ютера дратує. В усьому приміщенні жодної живої душі. Нудьга й духота. Джек Мантаро повертає голову до робота:
— Гей, ти, залізний виродку, ти балакаєш чи ні?
Фотоелементи в робота стають аж білі. Здається, вони ось-ось вибухнуть. Але сам він не подає й звуку. У своїй застиглій позі він нагадує давньоєгипетську мумію.
— Слухай, ти чого так блискаєш балухами? Ще, чого доброго, розрядишся геть. — Джек Мантаро підходить до Роббі. — А говорити не вмієш, браток. І за що тебе вважають найдовершенішим з роботів, сам дивуюся.
Фотоелементи нагадують розжарений метал. Вони мигають, спалахують, іскряться, наче сигналізуючи про щось, ніби кличуть на допомогу.
Раптом Джеку почало здаватися, що в кімнаті, крім нього і робота, хтось є.
— Що за бісівщина! — інженер оглядає робота з усіх боків. — Щось тут не так.
Робот нерухомий. Але що означає це шалене світіння очей-фотоелементів? Джек Мантаро обходить його ззаду. Звичайний штучний тулуб і невідповідно велика голова. І тут він помічав тоненький проводок, що виходить із запотиличної частини голови. Кінець провода, скрутившись спіральками, валяється на підлозі.
“Так, так, подивлюся, що воно таке”. — Джек нагинається і бере кінець провода. Малесенька вилочка. Розмірковуючи, інженер обводить поглядом лабораторію. Он воно що! Роббі дає інформацію через дисплей і, напевне, хоче щось сказати, якщо він так витріщив свої очиська.
Розплутавши проводок, Джек підходить до дисплея і втикає вилку в штепсельне гніздо. Екран враз спалахує. І тут же його заповнюють, нервово вискакуючи, букви, згруповані в слова.
Очі у Джека розширюються від подиву.
“Джек! Джек! Дорогий друже, як здорово, що ти здогадався! Ти — геній, Джек! О господи! Яка падлюка цей Соммер! Я повинен розквитатися з ним за все!..”
— Роббі! Це ти говориш? В чому річ? — Інженер перелякано дивиться на робота.
“Та який я Роббі? Я Хел Рівс! Хел Рівс! Вони вбили мене! Наволочі!”
Джек Мантаро, відступаючи, спирається на стіл.
— Ну-ну, що ти мелеш? Так не жартують. І пам’ятай, що я можу дуже швидко вгамувати тебе!
“Дивись туди! Туди дивись! І читай уважно! Читай і вір усьому, що я говоритиму! Джек, це я, я, Хел! Якщо ти не віриш, я можу довести тобі це. От хоча б наш з тобою жарт: “Хелло, старий! Ну, ти стоїш переді мною як живий”. Хто знає про нього, крім нас двох?”
До серця Джека заповзає холод.
— Т-так, правда… Але ж… хто це?.. Що це означає? Ні, не вірю!..
“Послухай, Джек, я розумію тебе, але спробуй вислухати мене спокійно. Мене вбили ці катюги, Соммер зі Стайнером. Тепер я все знаю, я чув їхню розмову по телефону, щойно перед твоїм приходом. Все було розраховано заздалегідь. Мене готували для польоту на Юпітер, але зовсім не в людській подобі. За певний час до відправки вони забрали з тіла мій мозок і пересадили в робота. Я перетворився в людину-механізм. У цьому й суть їхнього експерименту. До польоту Соммер переконав мене в тому, що, після повернення на Землю мій мозок знову пересадять у живе тіло, та це був підступний обман. Вже з самого початку було вирішено позбутися мене після використання, але зробити все твоїми руками”.
— Що?!
“Так, так, Джек. Я чув, як Соммер наказав тобі витягти батарею з моїх грудей. А ця батарея живить мікродвигун, який, по суті, виступає серцем для мого мозку. Без цієї батареї він помре. Адже я все чую, Джек. Слуховий пристрій функціонує постійно, а от мовний зовсім не створено. Так влаштовано зумисне, щоб я не міг заговорити вголос. Спілкуються зі мною через дисплей, якщо їм це забажається. Ух, звірюки, як я ненавиджу цього Соммера! Джек, ти повинен допомогти мені!”
— Звичайно, звичайно, Хел!.. Але невже це ти?! — не в змозі усвідомити, що діється, Джек, хитаючись, підходить до робота, тремтячими пальцями торкається його голови, поволі проводить ними по холодному металу і, наче обпікшись, відсмикує руку. — Хел, старий… то це ти?!
“Так, Джек, це я. Але ти весь час дивись на екран і роби, що казатиму. Відкрий шухляду і дістань синю батарею. Знайшов? Ця батарея дає енергію моїй системі рухів. Підійди до мене і встав її в нішу на спині”.
Джек Мантаро слухняно виконує всі накази Хела-робота. Піт заливає очі, в голові страшенна веремія. Реальність спливає десь у порожнечу. Хел встає, обнімає його, Джека Мантаро, механічними руками і пригортає до своїх металевих грудей.
— Це для розуму неосяжно! Я скоро збожеволію… Яке злочинство! Який розбій!
“Джек! Я знаю, що безповоротно загинув, але я повинен зробити все, щоб моя доля не повторилася більше ні з ким! З Соммером треба вчинити те, чого він заслуговує. Дай мені свою машину, треба їхати в Шарк-Бей, я прошу тебе! Та спочатку виведеш мене звідси”.
— Навіщо тобі в Шарк-Бей, Хеле?
“Соммер говорив звідси по телефону зі Стайнером. Вони завтра зустрічаються зранку в Шарк-Беї. Соммер не соромився мене, він був певен, що скоро і мій мозок буде мертвим. Джек, я повинен добратися до Шарк-Бея”.
— Хел, що ти замислив?! Може, ще вдасться тебе порятувати?
“Ні, старий, цього вже ніхто не зробить. Та й батарей для існування мого мозку більше немає. Щоб їх виготовити, потрібен час, а в мені зараз остання. Через двадцять вісім годин всьому кінець… Все було по-бандитському продумано до найменшої дрібнички, педантично і безпомилково. Тож, поки не пізно, треба діяти. Джек, виводь мене звідси і давай машину. З нею нічого не станеться, ти забереш її завтра в Шарк-Беї.”
Джека Мантаро починає лихоманити від крайнього збудження, люті й безсилля щось вдіяти.
— Чорт! Невже, невже все так безнадійно?!
“Джек, прошу тебе, не гайся й хвилини. Не впадай у відчай і не суши даремно голову. Вважай, що я тоді загинув і ніяких слідів у житті після мене не залишилося. Згодом спробуй розповісти мою історію людям… А зараз, поки ще мій мозок мислить, я мушу побувати на віллі в Соммера… І ще, перед тим, як ти мене відключиш, я дуже тебе прошу, нічого не розказуй Лінді, Нехай вона й далі думає, що мене вбили тоді на алеї…
На очі Джека Мантаро напливають сльози, він хапає Хела за механічні руки:
— Хел!..
“Старий, мені вже нічим не допоможеш. Відключай, і ходімо. Прощай, дорогий друже!..”
Наче вві сні Джек Мантаро підступається до дисплея. його погляд прикований до Хела Рівса, давнього приятеля Хела, втиснутого в металевого робота і… приреченого. Тремтячі пальці висмикують шнур…
Веселі сріблясті зайчики від ранкового сонця витанцьовують на лазуровому плесі. Океан дихає спокоєм і величчю. Білі чайки, то стрімко здіймаючись в небо, то з вишини падаючи до самої води, ведуть свій вічний обліт водної рівнини, вихоплюючи з її надр поживу. Ранковий вітерець грайливо пустує в розкидистих кронах пальм, що гордовито здіймаються над берегом ще не прогрітих сонцем дюн.
Асфальтовою доріжкою від розкішної вілли, яка на підвищенні пишно визирає із заростів низькорослих дерев, до старої товстої пальми з прилаштованим під нею столиком квапиться вусатий мексіканець, лакей Хосе. В руках у нього таця, а на ній — дві з сірим полиском крижаної вологи пляшки пива “Ніккербоккер” і склянки. Від його білосніжної лакейської куртки ріже в. очах. Хосе граціозно підкочується до столика, і принесене на таці вмить перекочовує на смугасту червоно-блакитну скатертину. Склянки скипають шапками біло-кипучої піни. В послужливому напівпоклоні лакей завмирає, віддано позираючи на двох чоловіків, що блаженствують у плетених кріслах під пальмою.
— Ти вільний, Хосе, — недбало кидає один з них.
— Слухаю, сеньйор Соммер. Крутнувшись, лакей зникає.
Той, кого названо сеньйором Соммером, жадібно надпиває зі склянки пиво.
— Чудо-ово!
Другий чоловік сидить з приплющеними повіками, трохи задерши підборіддя. Лагідне сонце ніжно торкається щік. Піна в його незайманій склянці починає осідати.
— Пий, Карле, — звертається до нього Соммер, — такий прекрасний ранок, навкруги благодать, а ти киснеш. Ти ще не знаєш усього, зараз я спробую тобі підняти настрій.
Соммер допиває пиво.
— Вчора пізно увечері викликали мене в НАСА. Як ти гадаєш, навіщо? — Він робить паузу. — Не здогадуєшся? Вручити президентську премію за успішне здійснення програми “Юпітер”. Півтора мільйона. Як обіцяно, п’ятсот тисяч твої.
Соммер переможно витягується.
— Невже вас це не радує, містер Стайнер? — з робленою офіційністю нахиляється він до співбесідника.
Стайнер розплющує очі. Його густі брови низько нависають над ними, майже затуляючи зіниці. Обличчя його стало похмурим.
— Недобре у мене на душі, Берт. Під Соммером скрипить крісло.
— Усе через того хлопця, так?
— Так, Хел не виходить з голови. Боюся, заїдатиме совість…
Соммер важкувато зводиться з крісла і, зайшовши за спину Стайнера, міцно стискає його плечі своїми чіпкими руками.
— Карл, ми люди науки, великої науки, а у великих справах, не мені про це говорити тобі, завжди бувають жертви.
— Досі я віддавав перевагу чистій науці, гуманній…
— Ось як ти заговорив, дружочку. — Соммер зняв руки з плечей Стайнера, погляд його став недобрим, а потім він закрокував по піску, лишаючи за собою глибокі виямки від ніг.
— Ти знаменитий медик, правда, Карл? — заговорив Соммер, повернувшись і знову вмощуючись у кріслі.
Стайнер холодно знизує плечима.
— Сподіваюся, ти не забув і того, завдяки чому отав знаменитістю?
В очах Стайнера з’явилася тривога.
— Ти ніколи не забудеш про це, дружочку. Всі твої розробки основані на записах, які ти відкопав у паперах і щоденниках свого діда.
— То й що з того? Багато хто продовжує справу своїх предків.
— “Справу предків”! — Соммер важко опускає, руки на стіл. — Яку справу?! Навіщо ти вдаєш із себе ягнятко, Стайнер? Наші з тобою діди й батьки жили в Німеччині в часи “третього рейху”, і тобі дуже добре відомо, чим вони займалися по всій Європі…
— Замовкни, Берт!
— Чого там замовкни? Та ти повинен пишатися своїм дідом! Адже тобі навіть не снилися ті досліди, які проробляв старий Фрідріх Штайнер у концтаборах. Він — справжній медик-пошуковець, був, правда, а ти — розмазня.
Стайнер робить різкий рух і збиває склянку з пивом. На скатертині розпливається велика довга пляма.
— Не чіпай мою родину, Норберт, і дай мені спокій! Я не бажаю повертатись до минулого. І взагалі… я покидаю все це.
— Гаразд, Карле, заспокойся й охолонь. Трохи погарячкували, і годі. Чи нам з тобою сваритися? Бери свої грошенята і насолоджуйся радощами життя. — Соммер посміхається і примирливо попліскує Стайнера по плечу. — Не бери всього так близько до серця і не забувай, що ми — німці, а німці — нація міцна. Впадати в сентименталізм у нашому становищі — отже, скніти посередністю. А ми народжені, щоб досягти свого будь-якими способами і засобами. Соммер допиває пляшку.
— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!
— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.
— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.
— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.
— Твоя воля. А я сполоснуся.
Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.
— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.
— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.
Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.
— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.
Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий океан, насолоджуючись легкою прохолодою, що захоплює в свої обійми все тіло. Відмахавши енергійно футів вісімдесят, Соммер перекидається на спину. Яскраве сонце засліплює очі. Соммер мружиться і вдоволено фиркає. Пиво і сонце починають наганяти на нього дрімоту. Він перекидається у воді через голову і поволі пливе до берега. В бухті Шарк-Бей він справді орієнтується як вдома. Ось тут напевно можна вже стати на дно, і глибина буде по груди. Соммер опускається вертикально у воді і черкає ногою твердий пісок. Самовдоволена усмішка розтягує йому рот.
— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.
Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.
…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…
Крізь вузькі прорізи кам’яних очей Будда холодно дивився на Гомбо. Скількох довелось йому бачити за сотні років свого владарювання тут, у захованому від світу дацані, старовинному монастирі, куди не ступала і ніколи не ступить нога непосвяченого. Ліку їм немає. В усі віки тисячі лам і їхніх учнів, хувараків, присвячували своє життя тому, щоб проникнути у вищу таїну, але так і не змогли піднятися до її вершин, де володарює він, Будда.
Тепер ще один утаємничений — Гомбо, хуварак грізного Цзамбо-лами, якого бояться всі в дацані. Коли Цзамбо-лама дізнається про таємні наміри молодого хуварака — лихо тому. Та Гомбо завзятий і безстрашний. Відчуваючи свою бентежність перед учителем, він усе ж сміливо вривався у світ перевтілень, сягаючи своїми проникливими думами, своїми дхармами, духу Будди.
У кам’яних очах Всевишнього потонула таїна. Чи спроможна людина осягнути її?
“Ом мані падме хум, ом мані падме хум…” — шепочуть губи Гомбо слова основної мантри. Будда незворушний і мовчазний. Сутінки й тиша заповнюють келію своєю безформною і невловимою плоттю. “О великий будда Шак’ямуні! Відкрий переді мною свої очі, в яких вічно розквітає лотос всепізнання! Ом мані падме хум…”
Кволий вогник свічки здригнувся і відхилився. Кам’яний Будда важкою тінню захитався по розписаних різцем і часом стінах. Гомбо завмирає у цілковитому відчуженні від усього, що оточує його. Лише губи й далі ледь помітно ворушаться, промовляючи заклинання, а численні дхарми свідомості вже починають набирати в голосі свого шаленого, запаморочливого розгону. Вони крутяться щодалі швидше і швидше, намагаючись здолати бар’єр і вирватися з пут плоті.
Крізь заплющені повіки Гомбо бачить Будду. Будда затуляється від нього червоними, зеленими, жовтими кругами-щитами. Він не бажає дарувати Гомбо свою квітку лотоса. “Ом мані падме хум…” Шалений вир переростає в суцільне колесо із світла й енергії. Холодні щілини на пласкому обличчі Будди розширюються від подиву. З них іскрами вириваються частки таїни і відразу ж злітають у вишину, до небес, до зірок. За ними легко, в рожево-міражному оповитку, здіймається свідомість Гомбо, ні, не свідомість, а сам Гомбо, все його єство, вміщене в прозору кулю, названу нірваною.
Ось він здіймається над собою, бачить внизу самого себе, що схилився перед враженим Буддою. Він беззаперечно відчуває, що справжній Гомбо — це той, що летить слідом за частками таїни Будди, а там, внизу, — позбавлена відчуттів оболонка з плоті, крові й кісток. А іскри несуть його все вище й вище. Внизу вже видно весь дацан, ного будівлі, заховані у вузькій ущелині між горами-велетами. Гори віддаляються, маліють, перетворюються на хвилясті гострі смужки-хребти. Звідкілясь випливає місто з великим дацаном у центрі, високі, прямовисні мури якого надійно захищають його від ока непосвячених.
“Та це ж Потала — головний дацан Лхаси!” Гомбо ніколи не був там, але багато чув про нього від Цзамбо-лами. Але й той незабаром зникає з поля зору, перетворюючись спочатку у невиразну пляму, потім у цятку і враз пропадає геть з поля зору.
Іскри Будди несуть Гомбо далі. Попереду кругом спалахують яскраві зорі, а внизу, позаду, швидко віддаляється прекрасна осяйна куля, стаючи все меншою і меншою, ніби тане під промінням сонця, що зависло вдалині.
“Куди ж поділась земна твердь? Де я? Якщо це небо, то де ж земля? Якщо це рай, то чому не зустрічає мене господар його Амітаба? Якщо це пекло, то де ж чудовисько Мангус зі своїми злими ассуріями?”
Все зникло, тільки зорі шалено скачуть у темряві. Гомбо мчить все далі, вперед. Потім приходить заспокоєння. Йому добре, як ніколи. Він невагомий, безтілесний, але він існує і мислить. І вже не летить кудись, як спочатку, а стоїть чи висить, немає ніякого руху, немає часу, є тільки він, Гомбо, і зорі, які мерехтять сяйливими смугами, ніби вогники на священному колесі свята цама.
Та ось попереду з’являється світла цятка, вона напливає, розширюється, окреслює диск, велетенський, з ореолом. Яскравий диск навально насувається, поглинаючи і темряву, і Гомбо.
“…Як тебе звати?”
Гомбо приголомшений. “Де я? Хто ці дивні люди? Вони запитують, як мене звати”. Гомбо бачить себе в блискучому зеленому ящику. Той мерехтить, іскриться, а в ньому — Гомбо в плоті, як на старовинній картині китайського художника, проте всі його лінії і риси передано надзвичайно точно. Але відчуття самого себе немає: Гомбо тут, та себе він не відчуває і не чує. Він дивиться з порожнечі і бачить себе на мінливій картині, що висить на передній стінці зеленого ящика, і спостерігає за людьми з великими сірими очима. Люди теж дивляться на картину, на якій намальований він.
“Мене звуть Гомбо”.
Обличчя дивних людей незворушні, губи міцно стулені, зате їхнє запитання чітко прозвучало у свідомості Гомбо.
“Ми настроїлися на твою біохвилю в межах планети К-3 маленької зірки ТЛ, що в секторі надзору Фолла. Скажи, як називається ваша планета?”
Гомбо чує голос цих людей, таких несхожих на тих, що йому доводилося бачити в своєму житті, і він запитує себе: “А чи люди вони? Мабуть, це тенгрії — добрі небожителі, а може, ассурії — злі мешканці небес? Але чому тоді в них немає тигрячих кликів і кігтів, чому їхні руки й груди не вимазані кров’ю? Ні, це тенгрії, добрі помічники Амітаби, володаря золотих полів раю”.
“Я не розумію ваших слів”, — відповідає Гомбо.
Тенгрії, їх четверо, переглядаються.
“Хто ти, Гомбо?”
“Я хуварак Цзамбо-лами”.
“Цзамбо? — пожвавилися вони. — Ми знаємо Цзамбо. З ним у нас був контакт, але його біоенергетичний потенціал не досить високий, тому на півдорозі до нас Цзамбі довелося повернути назад. Він сказав, що є мешканцем планети Земля. Чи правда це?”
“Так. Цзамбо-лама якось вживав термін “планета”, але ми не розуміли цього слова. Це він заборонив усім хуваракам вимовляти його. А живемо ми на землі і звемо її земною твердю”.
Один з тенгріїв підходить до зеленого ящика, крутить червоне коліщатко то в один, то в другий бік, і тепер Гомбо бачить себе на картині чіткіше.
“Ви тенгрії? — запитує він обережно.
“Ні. Ми такі ж люди, як і ви, тільки живемо на іншій планеті і в іншому секторі Галактики”.
“Тоді чому ж я не розумію вас?” — засмучено запитує він.
“Гомбо, нам відома причина твого нерозуміння. Колись на нашій планеті теж відбувалося щось подібне. Ми називали це релігійною темрявою. Якщо ти учень Цзамбо-лами, то ти — служитель культу. Скажи нам, як називаєте ви свого бога?”
“Великим буддою Шак’ямуні, з духом якого я зараз спілкуюся”.
“Ні, Гомбо, зараз ти контактуєш з нами, жителями планети Занта, які вже зуміли проникнути у безліч куточків Галактики”.
“Мене привабили іскри таємниці Будди”.
“Землянине, ти — мутант, — суворо й урочисто промовив один з цих дивних людей. — Вислухай нас і спробуй хоча б частково зрозуміти суть речей. Всесвіт безмежний. У ньому незчисленна кількість зірок і планет, і на деяких планетах мешкають живі істоти. Ти — з планети К-3, тобто Землі. Ми, зантійці, живемо на Занті. Досягли вже чималих успіхів: літаємо на інші планети в спеціальних кораблях, проникаємо в глибини Галактики у пошуках ознак мутантизму. Мутанти бувають різні. Ти належиш до тих небагатьох, які зустрічаються на вашій Землі та деяких інших планетах. Особливість твого єства полягає в тому, що біологічна енергетика твого мозку надзвичайно сильна. Завдяки її концентрації ти можеш відокремлювати свою свідомість від мозку і переносити її, тобто себе, одірваного від плоті, на надміру великі відстані… Зрозумій, Гомбо: у всіх людей свідомість нерозривно зв’язана з тілом. А мутант може не тільки відділятися від тіла, а й віддалятися від нього. Ти — саме такий. У нас є пристрій, за допомогою якого вдалося піймати твою відокремлену свідомість, тобто тебе без плоті, і перетягти сюди. Тепер ти все зрозумів?”
“І так, і ні, — збентеженість не покидає хуварака. — Де ж тоді рай, де пекло, де обитель Будди?”
“Нічого цього немає. Є простір, тверді планети, розжарені зірки і безліч всього іншого”.
“Де живе Будда?” — вперто повторює Гомбо.
“Його теж немає. Якщо й була колись людина з іменем Шак’ямуні, то вона давно померла. Можливо, той чоловік теж був мутантом, та в нас, на жаль, про це відомостей немає. Але бога Будди, як ви його собі уявляєте, не існує”.
“Він стоїть і в нашому дацані, і в багатьох інших. З ним розмовляють далай-лама та наш дацанський тулку-лама”.
“Все це самонавіювання та обман, Гомбо. Ваші будди — це лише кам’яні ідоли, витесані людиною”.
Гомбо стає страшно, його свідомість спустошується, він розгублений і пригнічений. Нема Будди? Нема великого і сонцесяйного, який захищає і, якщо треба, карає? Хіба можна жити без віри в Будду, без віри в Майтрею, Будду майбутнього, який прийде на порятунок? До чого ж тоді прагнути, як не до нірвани, в якій відкриється таїна Будди і на тебе зійде прозріння як вища форма переродження? Але зараз… Здається, нірвани досягнуто — і що ж?.. Будда не приходить, не відкриваються інші таємниці… А може, в цьому і полягає таїна Будди? Звичайні, інші люди на іншій… планеті. Планети… Земля, Занта. Без раю і пекла. Без тенгріїв та ассуріїв… Самонавіювання, омана… Мутант… Особливі можливості мозку… Інші боги, Адібудда, священний Цзонкаба, батько всіх лам… Їх теж немає? Чи були, але… людьми? Страх і розгубленість поступово починають притуплятися, кудись відступати, нишкнути в найтемнішому закутку свідомості. Порожнечу заповнюють якісь нові дхарми, наринувши невідомо звідки, цікавість і тяжіння до всього невідомого, про що говорили ці дивні;антійці, вихлюпують назовні.
“Земля тримається на черепахах?” — несподівано питає Гомбо.
Зантійці сміються.
“Земля, як і всі планети, кругла. Вона — куля. І обертається навколо свого світила”.
Так, так, куля. Гомбо бачив яскраву, блакитно-білу кулю, що зникала в просторі. Це була Земля, а вдалині виднівся золотий диск Сонця.
“Гомбо, — звучить голос одного з людей Занти, — пропонуємо тобі залишитись у нас. Ми дамо тобі нове тіло, абсолютно схоже на те, що залишилося на Землі. Ти багато чому навчишся, зможеш легко покидати свою нову плоть і мандрувати у просторі. Нам ти зробиш неоціненну послугу, допомагаючи все далі просуватись у вивченні таємниць життя Всесвіту. У нас живуть мутанти з багатьох планет, де панує насильство і жорстокість. Зате тут, на Занті, всі рівні. Подумай”.
Усі рівні. Без насильства і жорстокості. Та це ж рай… Рай, створений людьми? Чи можна вірити такому? Важко.
“На жаль, я змушений повернутись”, — каже Гомбо.
“Що ж, ти можеш чинити так, як велить твій розум. Прощай, та не забувай про нашу пропозицію”.
“Я пам’ятатиму. Прощавайте, добрі тенгрії Занти”.
…Руки затерпли, ноги наче дерев’яні. Очі Гомбо поволі і неохоче розплющуються. Все тіло немов здавлене джгутами. У келії напівсутінки. Просто перед ним — закам’янілий навіки лик Будди, Будди, створеного людиною. Тінь святого скаче по стіні у поблисках крихітного вогника свічки. Пересилюючи біль, що стрілами пронизує набряклі м’язи ніг, Гомбо встає, спираючись рукою об холодний постамент Будди. Він довго вдивляється в щілини-очі бога, підносить до його обличчя руку і пальцями проводить по щоках, випнутих губах. Мертвий камінь. Нерухомість, відсутність життя. І раптом, вперше за багато років, по обличчю Гомбо пробігає ледь помітна посмішка…
Сьогодні великий день. Сьогодні — цам, свято торжества богів, що перемагають злих демонів і виганяють їх з людських душ, із осель та ближніх гір і заганяють у чорні сутєрени, де не пролягає людська стежка, де в глибоких, похмурих ущелинах збираються злі духи і від свого безсилля перед переможним ходом Будди та інших захисників людей з люттю вгризаються один одному в горлянки.
Над горами сходить жовте сонце. Його тепле проміння благодатно зігріває тіла тисяч прочан, які звідусіль поспи щають на цам, забувши про свої клопоти і справи. Хто не побачить торжества Будди і не почує його переможного голосу, тому нічого сподіватися на талан у житті та прихильність богів-заступників. У того, напевне, вселиться демон і мордуватиме душу й тіло доти, поки врешті сам Мангус не вирве своєю потворною рукою серце, не розшматує тіло своїми страшними кликами. Цам повинні бачити всі. Убогі старі люди і здорові чоловіки, діти і лякливі жінки. Вони всі квапляться. Хто з довколишніх поселень, а хто здалеку, з-за голубих вершин, де біля жител бродять люди-чудовиська, напівлюди-напівзвірі, лишаючи на снігу свої велетенські сліди.
Дух цама вже витає в повітрі. Пилюка, збита тисячами ніг, запорошує очі і вуха, та погляди мирян прикуті до данайської брами, з якої ось-ось має вийти урочиста процесія. Сонце починає припікати. Шум і гамір враз стихають, коли над дацаном лунає удар гонга.
Брама розчиняється, і з неї випливає Авалокітешвара, добрий бог. Його велетенська маска, обвішана жовтими і червоними стрічками, людськими черепами і пір’ям птахів, розмірено похитується в такт гонга. За ним з’являється Адібудда, потім Амітаба, а далі — Майтрея. Гонг дзвонить все частіше й частіше. Його звуки вдаряються об ближні скелі і луною перекочуються до віддалених вершин. Виходять великі й малі барабани. Вони підхоплюють ритм ударів гонга, і тепер над дацаном і всім майданом, довкола якого стоять миряни, гримить багатоголосий перестук — це попередження демонам: начувайтеся, підступні, метайтеся в страху, незабаром почуєте ви непереможний трубний клич Будди. Нарешті з брами висовуються довгі, зі срібними розтрубами ухир-буре, основні труби данайського оркестру, а поруч — ціле юрмисько ганлінів, дрібних посріблених труб. Під грім гонгів і барабанів виходять рівними рядами хувараки, учні лами. В руках у кожного крутяться вогненні колеса і священні млинки з тиркачками.
На мить боги завмирають з піднятими вгору зігнутими руками, і враз повітря розривають ухир-буре; їх пронизливий, скреготливий звук нагадує розлютоване іржання небесних коней, які несуть понад хмарами золоту колісницю АмГтаби. Грім гонгів та барабанів, незносне для душі завивання труб, тріщання млинків — усе зливається в одну приголомшливу какофонію, щоб нагнати страху, паралізувати душі людей, а отже, вигнати з них усю нечисть, яка вторглася туди за час мирських гріховних діянь. Боги пускаються в шалений танок. Нехай демони бачать їхню силу, нехай відчувають на собі дотикання караючої Буддиної десниці. Люди з жахом падають ниць. Цам розгортається все ширше і бучніше. Дике витанцьовування масок, крики хувараків, від яких холоне кров у жилах. Торжество богів сягає свого найвищого злету. Демони відступають, скачуть на своїх козлячих ногах геть…
Цзамбо-лама знеможено опускається на кам’яну лаву. Піт заливає йому очі, одяг поприлипав до тіла. Вітер грається стрічками скинутої маски Майтреї, яка тепер валяється у нього під ногами. Груди важко здіймаються, хапаючи свіже повітря. В чималій калитці, захованій далеко під заплутаним вбранням, — приємна вага дзвінких монет. Цам завершився вдало: демонів прогнано, калитки пороздувались від пожертвувань. Обличчя, підставлене призахідному сонцю, палає від спеки і поступово вгамовуваного шалу.
— Вельмишановний Цзамбо-лама!
Збоку в смиренному напівпоклоні стоїть хуварак. Хто це? А, Гомбо. Здібний учень, що далеко пішов у науці, але з пекельним блиском у вузьких чорних очах.
— Чого тобі?
Гомбо пильно вдивляється в обличчя Цзамбо-лами, ніби вивчаючи його.
— З якими словами ти прийшов до мене? — нетерпляче, не повертаючи голови, запитує лама.
Гомбо випростується, його погляд далеко не смиренний, це відчувається навіть, якщо не дивитися на нього. Яке зухвальство! В такій позі перед учителем?!
З очей Цзамбо-лами кресонула блискавиця:
— Обличчя вниз, недостойний хуварак! Я забороняю тобі розмовляти зі мною!
Вогники в очах Гомбо починають яскраво зблискувати.
— Я мутант.
Серце Цзамбо-лами пронизує вогненна стріла. Він ривком підводить голову, хоче закричати, голосом знищити цього блюзніра, але в нього не стає мови.
— Я мутант, — повторює Гомбо.
Від несподіваних слів юнака розум у Цзамбо-лами потьмарився. Він встає з лави, ступає крок, не помічаючи, що роздавлює ногою маску Майтреї, робить ще крок і стає перед Гомбо. Лама впивається поглядом у зіниці хуварака і читає в них те, на що не міг сподіватися раніше. Гомбо був “там”! Гомбо був далі за нього, Цзамбо-ламу, він бачив “їх”!
— Коли ти почув це слово? — спокійним, аж відчуженим голосом запитує лама.
— Вчора.
— Ти ходив до Будди, — чи то запитуючи, чи стверджуючи, каже Цзамбо-лама.
— Там немає Будди, — мовить Гомбо тихо, але твердо.
— Божевільний хуварак! У світі немає нічого вищого за Будду!
— Там такі самі люди, я бачив їх.
— Ти бачив їх? Ти був у них?
— Так.
— І ти дізнався про їхню таємницю?
— Ще ні. Але там мені багато що відкрилося.
“Я був єдиним у дацані, хто сягнув висоти нірвани і чув голос небожителів. Будди немає… Звичайно, його нема! Але тепер про це знає хуварак! Він пішов далі за мене, він бачив інший світ і його мешканців. Він сильніший мутант! Він може своєю розповіддю вселити сумнів у всіх інших, і тоді — крах!”
— Чому ти кажеш про це мені? — Цзамбо-лама вичікувально дивиться на Гомбо.
— Ви теж мутант?
— Безглуздя, Гомбо, безглуздя! — кричить лама.
— Вони сказали мені, що знають вас.
— Замовкни!
— Навіщо ми обдурюємо людей… і себе? Треба розповісти правду…
— Нікого і нічого не існує на небесній тверді, крім Будди! — перебиває його лама. — Ти богохульник і віровідступник! Тобі приверзся несусвітний сон, а ти видаєш його за правду! Егей, хувараки! — репетує лама. — Хувараки! Сюди!
З десяток учнів прибігають на поклик грізного вчителя.
— Хапайте його! В’яжіть! У підземелля! Він зрадив Будду!
Чіпкі руки послужливих помічників лами обвивають, скручують тіло Гомбо. Він намагається вирватись, але марно. Від глухого удару палицею голова падає на груди. Кров заливає очі…
У темному, мокрому підвалі гризуться пацюки. Один підповзає до ноги, обнюхує її. Гомбо відштовхує пацюка і сунеться ближче до стіни. Той з темряви стежить за людиною, загрозливо оскалює зуби і блискає осоружними хижими очиськами. Біль у голові вщух, але порожній шлунок нагадує про себе невдоволеним бурчанням. Що ж тепер буде? Вигнання чи смерть? В думках Гомбо хилиться тільки до смерті, адже Цзамбо-лама не прощає нікому. Чи правильно він вчинив, завівши з ним подібну розмову? Гомбо до болю в скронях думає про це і не знаходить відповіді. А що коли то дійсно був сон? І ні на якій далекій Занті він ніколи не був, усе те привиділося? Від цієї думки Гомбо лихоманить. За богохульство Будда карає, і він покарає його рукою Цзамбо-лами. Сон? Але раніше йому снилися боги з тьмяними обрисами ликів або ж те, що він бачив у житті раніше. Та й чи спав він? Ні, сну не було.
Був політ його дхарм. Була Занта й зантійці. Інакше звідки могли взятися ці слова — “мутант”, “біоенергія”? Дивні, заманливі слова… Занта… Справедливість і рів ність для всіх… Проникнення в таємницю життя…
Скриплять важкі двері. Пацюки кинулися врозтіч зникли у норах. Шум кроків по кручених сходах. У вузький прохід просовується рука зі смолоскипом, потім голова. Цзамбо-лама. Мокре, покрите брудом каміння скрипить у нього під сандаліями. Він наближається, і на вижолоблених водою стінах підвалля тривожно розхитується світло від смолоскипа. Ось Цзамбо-лама виростає перед зв’язаним, напівлежачим хувараком. Серце Гомбо зчавлюють лещата страху і відчаю.
— Я твоя смерть, — спокійно каже Цзамбо-лама.
Гомбо знає про це. Порятунку немає. Хіба що?.. Ні, це неможливо. На це потрібен час і присутність кам’яного Будди. Будда? Ідол, витворений людиною? А чи потрібен він?
У руках Цзамбо-лами щось довге і блискуче. Гомбо вдивляється. Ніж. Кров відхлинула від обличчя. Зараз настане кінець. Цзамбо-лама зловісно посміхається.
— Ти перевершив мене, зухвальцю. За це ти вмреш. І знай, Будди нема, але про це ти вже нікому не розкажеш.
Нема Будди… Мозок Гомбо стрепенувся. “Ом мані падме хум…” Колесо закрутилося… Пришвидшений розбіг дхарм… “Ом мані падме хум…” Очі застилає туман… Наближається ледь помітне світло…
Рука Цзамбо-лами з ножем злітає вгору. З подивом і задоволенням Гомбо виявляє, що він уже спостерігач. Він спостерігає, як Цзамбо-лама вбиває Гомбо. Не самого Гомбо, а його тіло, непотрібне йому тепер… Ніж застряв по рукоятку. Гомбо звідкись згори бачить, як з рани струменем бризнула кров, але йому байдуже. Його вже не зачіпає біль плоті. Тепер він понад усім цим. Він знає, куди сьогодні веде його дорога. У нього буде нова плоть. Він осягне таємниці життя. Будди немає. Гомбо-мутант стрімко злітає в простір, до Занти. У світ справедливості. Щоб колись повернутися і… принести квітку лотоса.
— Прокляття! — крик, сповнений безсилої люті, лящить у стінах підземелля.
Цзамбо-лама відчув відокремлення свідомості Гомбо. Лама знищив лише його плоть. Він падає на кам’яну підлогу в болото, його тіло корчить конвульсія. У кутку здивовано і боязко блищать очі нахабного пацюка…
“…Комета Ламна — одна з найбільших комет Галактики. В довжину, від голови до кінця шлейфа, вона досягав 700 000 кілометрів. Ядро її складається з гігантських брил льоду, вмерзлих у лід метеоритів та осколків астероїдів. Решту маси становлять тверді частки метеоритного похО’ дження. Можливість зіткнення з Тробосом малоймовірна…”
(З “Астрономічної енциклопедії Тробоса”)
За весь час, поки Грод вечеряв, Кейя не промовила жодного слова. Підперши обома руками підборіддя, вона не відривала погляду від чоловіка. Їй завжди подобалося спостерігати, як Грод, ніби виконуючи якийсь ритуал, зосереджено споживав їжу. Та зараз причина її мовчання була іншою: вона чекала вістей.
— Дякую, дорога, — приязно кивнув дружині Грод.
З хвилину він замислено мовчав, ритмічно вистукуючи по столі пальцями.
— Кейя, тебе включено у списки на Сіронт. Виліт через три дні.
— Так вирішила Координаційна Рада? — тихо запитала Кейя.
— Так, дорога. Це рішення Координаційної Ради, — вперше за вечерю Грод зважився глянути у вічі дружині,
— Я сподіваюся, ти теж там будеш, Гроде? — з тривогою в голосі запитала Кейя.
Він підвівся і, незграбно ступаючи, підійшов до дружини. Спробував усміхнутись, але обличчя розпливлося у дивній гримасі. Поклавши свої великі руки на плечі Кейї, він нагнувся і занурив обличчя у м’які хвилі її волосся.
— Ні, Кейю… Мені наказано відлетіти на спостережному кораблі. На “Спанарі”.
Грод відчув, як Кейя здригнулась і вся ніби заціпеніла.
— Але чому ми не можемо бути разом?
— Так треба, люба. Я все-таки вчений.
Кейя підвела обличчя. Воно було тепер так близько, що Грод відчув її дихання.
— А що ж буде з нами, з нашою планетою?
— Усі розрахунки вселяють надію, Кейю. — Грод торкнувся губами лоба дружини. — Щит мусить витримати. А нЬ Сіронті тобі буде добре. Там теж є заслін.
— Мусить витримати… А чи витримає? — відверто запитала Кейя.
“Коли б я знав напевно”, — подумав Грод, а вголос відповів:
— Витримає.
— Мені страшно, Грод. — Кейя підійшла до розчиненого вікна. Знадвору було чути, як теплий вітер грається листям. У темному, безхмарному небі поблискували зорі, а на сході, над дахами будівель, поволі здіймався оранжевий диск Сіронта. На його численних станціях-колоніях кипіла робота.
— Мені страшно, — повторила Кейя, — за тебе, за себе, ва всіх нас. Ми евакуюємося, нехай так… А чи порятуються ті, хто залишиться тут? Адже їх більшість. Так, так, я знаю. Всі ці бункери, сховища… Але мені іноді здається, все це робиться заради самозаспокоєння…
— Кейю, — перебив її Грод, — якщо вже бути відвертим до кінця, то треба признатися, що ніхто на планеті не знає, як далі розгорнуться події. Треба сподіватись на краще і готуватися до захисту. Більшість людей, що підлягають евакуації, вже вивезена. Усі наукові та культурні цінності переправлені на Сіронт та на інші постійно діючі станції Безумовно, наш потенціал щодо евакуації невеликий. На Тробосі залишиться дев’ять десятих усього населення планети. На більше у нас немає можливості.
Кейя мовчки кивала головою. За п’ять років подружнього життя вона звикла вірити Гроду. Цінувала його розум, рішучість, твердість у чіткому вирішенні питань. Але тепер був особливий випадок. Хто правий — покаже тільки час.
— Наш енергетичний щит надійний, — продовжував Грод. — його неодноразово випробовували в експериментних умовах, і він показав себе з найкращого боку. — Грод глянув на годинник. — Кейю, люба, вибачай, але я падаю від утоми. Ходімо спати. Все буде добре, от побачиш.
Кейя усміхнулася і обняла чоловіка…
Вже до середини літа Тробос був готовим до зустрічі з Ламною. Коли два роки тому вчені Центральної обсерваторії обчислили траєкторію руху комети і дійшли висновку, що вона суне прямо на планету, багатьох узяв сумнів, чи правильно зроблено розрахунки. Вже через кілька місяців після найпильнішої перевірки даних наукові кола забили тривогу. Такого в історії Тробоса ще не було. Думка про зустріч Ламни термоенергетичним полем з’явилася одразу, хоча такий потужний щит досі не споруджувався. Але залишався психологічний фактор. Як підготувати населення планети до екстремальної події, як заспокоїти його? Саме тоді було вирішено ввести надзвичайний стан. Всю промисловість перевели на оборонні рейки. Створювалася широка мережа сховищ, бункерів і тунелів для населення; будівлі, промислові об’єкти підкріплювалися сейсмостійкими залізобетонними опорами, а головне — будувалися потужні ядерні термоенергетичні генератори, які мусили забезпечити на рівні іоносфери захисне поле, спроможне відбити удар комети. Вчені встановили, що без такого енергощита Ламна змете атмосферу планети, а сама планета може зійти зі своєї орбіти, і тоді загибель неминуча.
Серед людей почалася паніка. Ситуація вимагала невідкладних заходів.
У визначений час на супутник Тробоса Сіронт було переправлено всіх провідних спеціалістів планети з їхніми родинами. Залишилися тільки ті, хто мав працювати на Тробосі.
За п’ять днів до зіткнення у космос були підняті всі сто тридцять три кораблі. Для кожного з них було відведене певне місце у просторі. Через добу ніч перетворилася на день: все небо заступила собою Ламна, яка мчала до Тробоса зі швидкістю шість кілометрів за секунду. Напруження сягало апогея. За добу до зіткнення була дана команда запустити всі ядерні генератори…
(З фонограми, записаної на “Спанарі”):
“…У ці хвилини вирішується доля Тробоса, доля всіх людей, яким випало неймовірно тяжке випробування… Незагнузданий феномен Всесвіту, підступна Ламна наближається…. Прекрасний Тробос, колиска цивілізації, який мільйони років викохував усе живе, спокійно рухається своєю вічною орбітою… Мені, Бріду Уно, випало коментувати цю подію з борту спостережного корабля “Спанар”… Я починаю втрачати самовладання… Такого не переживав ще ніхто… (Пауза).
До контакту лишається двадцять п’ять хвилин… Вся права сторона неба яскраво освітлена Лажною. Рідний Тробос оповитий ледь помітною голубою мерехтливою поволокою. Це — термоенергетичне поле, наш щит, наша надія… Тільки б він витримав! Тільки б витримав… Хижий ніс Ламни наближається. Залишається п’ятнадцять хвилин…
Комета все розростається і розростається… П’ять хвилин… Астронавти і вчені “Спанара” завмерли на своїх місцях. У ці страшні хвилини чекання невідомого всі вони думають про своїх рідних і близьких, які переправлені на Сіронт. О Всесвіте! Збережи своїх дітей! Дві хвилини… Сонця не видно… Страшне чудовисько вже займає більшу половину неба. Ного рух пришвидшується… Півхвилини… Яскравий клин Ламни схожий на розплавлене залізо. Він поруч! О… (Пауза).
…Я нічого не бачу! Все довкола сліпучо-біле!.. “Спанар” трясе! Що діється?! Жахливі поштовхи… Де Тробос? Чи витримав щит? Суцільний білий туман… Бачу сяючі осколки. Осколки чого? Вони пролітають у просторі. Що це? О-о-о! Гігантська веселка! Веселка в космосі? Отже… отже… лід комети розтоплено? Але Тробос… що з ним? Ура-а! Планета на зв’язку! Вона відповідає! Тробос цілий… Та ось і він сам! Пара розвіюється, і наш Тробос з’являється у полі зору. Людський розум переміг темну силу природи! Ламна знищена!
…Зв’язок із Сіронтом перерваний… Супутник не реагує на наші виклики. З Тробоса повідомляють, що рівень води в океані росте, починаються повені… Отже, лихо ще не минулося. Нарешті пара зовсім розвіялася. Але… Сіронт..: Сіронта немає!.. Чи я осліп? На “Спанарі” паніка! Де Сіронт? Там же рідні…”
(Фонограма обривається).
Зі стіни на Грода дивилася усміхнена Кейя. Стіну перетинала глибока тріщина, портрет трохи перекосився. Здавалося, Кейя з усмішкою кидала Гроду німий докір: “Навіщо мене вивезли на Сіронт? Чому ти не взяв мене з собою?..”
У кімнаті було холодно. Глибокі снігові заноси покрили Тробос серед літа. Опалювальна система вийшла з ладу. На трубах поблискувала паморозь.
Другий день Грод не виходив з квартири. Він не міг відірвати погляду від неї, коханої дружини, яка усміхалася до нього зі стіни. “Проклята комета! Чому я теж не загинув?”
Грод провів задубілою рукою по щоці і відчув, що пальці вколола щетина… Хукнув у долоні, і з рота заклубочилася пара. Відчай сповнював груди. Та вирватись назовні він не міг, бо людині дано природою все пережити, все витримати, знести або… не знести.
Життя без Кейї… Осягнути цього Грод не міг. Йому здавалося, що зараз відчиняться двері і на порозі з’явиться Кейя, весела, кохана і закохана… Він дивився на двері затамувавши подих.
Різкий дзвінок розірвав тишу. Спочатку Грод навіть не зрозумів, що це.
— Слухаю, — ледве тримаючи від безсилля трубку, відповів він.
— Це ти, Гроде? Говорить Ернос.
— Я чую.
— Чому ти не в Центрі? Роботи по горло.
Грод мовчав.
— Грод, я розумію тебе. Але втраченого не повернеш. Треба жити, треба триматися… Ти мене чуєш?
— Чую.
— Гроде, — після паузи пошепки мовив Ернос, — приїжджай. Ми чекаємо. Майже все треба будувати заново. Ми всі чекаємо тебе, чуєш?
— Так.
Грод кинув трубку і знову повернувся до стіни. “Іди, Гроде, не впадай у відчай. Іди до людей. Ти потрібен їм, а вони потрібні тобі. Життя триває”, — говорила Кейя усміхненими очима…
“У 3015 році космічної ери на планеті Тробос сталася трагедія, викликана тим, що траєкторія руху комети Лампа збіглася з орбітою планети. За допомогою термоенергетичного поля, створеного на рівні іоносфери, комету вдалося зупинити, розтопивши лід її ядра, після чого Ламна перестала існувати. Під час удару комети об поле стався вибух, який спричинив зміщення Тробоса з його осі на 7°. Внаслідок такого зміщення зрушилися магнітні полюси і підвищився рівень води в океані, були затоплені великі території суші. Відбулися численні струси кори планети. При зіткненні комети з енергетичним полем Тробоса розірвався Сіронт, природний супутник планети, заселений на цей час людьми, енергетичний щит якого не витримав вибухової хвилі комети. Клімат Тробоса різко змінився в бік похолодання. Загинула значна кількість мешканців планети. 12 постійно діючих космічних станцій та 29 кораблів потерпіли катастрофу. Майже дві третіх промислових об’єктів зазнали серйозних пошкоджень. Зруйновано 68 % житлових будівель. Через місяць після катастрофи на: всій планеті було оголошено тижневий траур. Завдяки об’єднаним зусиллям і мудрості люди вистояли перед космічною загрозою, — життя і цивілізація були збережені…”
(З “Астрономічної енциклопедії Тробоса”)
Першим прокинувся Кеон. Він розплющив очі, але не відразу зміг розрізняти предмети перед собою: від тривалого сну бездіяльні зіниці покривала жовтувата плівка. Та незабаром вона зникла. Кеон побачив знайому картину, яка майже не змінилася за ці два роки. Всі прилади були на своїх місцях, датчики чітко фіксували параметри режимів: хіба що збільшилося точок на кривих маршруту, які яскраво висвічувались на численних екранах.
Кришка капсули автоматично піднялася, і Кеон полегшено зітхнув. Він поворушив пальцями і підняв руку. Але рука відразу впала, і Кеон відчув різкий біль у суглобах. Рано. Певний час він лежав нерухомо, а тоді обережно намацав кінчиками пальців лівої ноги кнопку напіввертикальної установки капсули і натиснув на неї. Капсула плавно піднялася і так само плавно утворила крісло, в якому тіло опинилося в сидячому положенні з невеликим нахилом назад.
В очах вже не різало, і Кеон почав уважно оглядати інші капсули, які знаходилися на відстані трьох-чотирьох метрів від його власної. Ті все ще лежали горизонтально. “Виявляється, я перший”, — вдоволено зазначив Кеон і натиснув кнопку під ступнею правої ноги. І враз усім тілом відчув, як по ньому пробігають електростимулюючі імпульси, від чого всі м’язи приємно скорочуються і розслаблюються. Коли стрілка хронометра пройшла повний оберт, Кеон вимкнув електростимулятор. Тепер він міг вільно рухати руками й ногами, а в тілі відчував такий приплив бадьорості, що йому відразу ж захотілося схопитись, та обачність зупинила його порив.
Майже водночас піднялися ще три капсули, і Кеон побачив бліді, із зеленкуватим відтінком, наче омертвілі, обличчя Пора, Ароана і Зери. “Чому ж не прокидається Аета?” — стурбовано подумав Кеон, та ніби у відповідь на його запитання так само плавно зарухались одразу всі шість капсул, і серед інших облич, які наче відродились з небуття, він побачив обличчя Аети. Її великі блакитні очі дивилися просто на нього. Кеону здалося, що Аета — така ж, як і колись, як і завжди, свіжа, вродлива, ніби для неї зовсім не існувало цих сорока років режиму глибокого заморожування. Кеон усміхнувся і помахав їй рукою. Аета теж відповіла усмішкою, хоча ще досить кволою: мабуть, вона ще не пройшла сеансу електростимуляції…
Вже через кілька хвилин усі члени екіпажу бадьоро крутили в усі боки головами, широко усміхалися і переморгувались. Говорити вони поки що не могли. Через чотири години мине період адаптації, і тоді вони зможуть привітати один одного з перемогою.
Останнім прокинувся командир. Він довго не розплющував очей і не підключався до стимулятора. Астронавти вже почали тривожно поглядати в бік його капсули: чи не сталося чогось непередбаченого? Та незабаром і він почав мляво кивати головою і щасливо посміхатись…
— Друзі! — урочисто промовив Бріс, оглядаючи кожного з десяти членів екіпажу, коли всі зібралися у побутовому відсіку. — В цю радісну хвилину хочу привітати вас зі щасливим завершенням періоду глибокого заморожування і одразу перейти до оцінки обстановки….
— Командире! Може, не так офіційно? — перебив його Ароан.
Бріс суворо поглянув на нього. Той збентежився.
— Я прошу поставитися до моїх слів якнайсерйозніше. Ми завершуємо перший в історії планети Іріон трансгалактичний політ. Як сповіщає кібернетичний мозок, через три доби наш корабель увійде в зону зв’язку з Іріоном, і ми дізнаємося, що діється на батьківщині. Але, — командир підняв палець угору, — я ще раз хочу наголосити на психологічному аспекті справи. Ми не знаємо, який слід залишило в нашій свідомості — у всіх нас чи в декого, а може, у когось одного — глибоке заморожування, як воно відбилось на пам’яті та інших функціях нашого мозку. Медико-психологічний аналіз показав хороші результати. — Бріс зробив паузу. — Однак нам не слід забувати ситуацію, в якій ми опинились. До нашого Іріона залишається п’ятдесят мільйонів кілометрів, приблизно тиждень польоту. Тільки тиждень! — підкреслив він і замислено подивився на зорі, що повільно пропливали у панорамному ілюмінаторі. Молоді астронавти мовчали. Вони аж тепер зрозуміли, до чого веде командир.
— Не знаю, як вам, а мені лячно, коли подумаю, скільки часу минуло на нашій рідній планеті, відколи ми покинули її. Ви тільки вдумайтесь — чотириста п’ятдесят років! — вів далі Бріс.
Його внутрішнє збудження наростало, воно відбивалося в чорних, як вуглини, очах, що тепер своїм блиском нагадували яскраві зорі Всесвіту.
Кеон перевів погляд на Аету, яка сиділа поруч нього. Дівчина зосереджено слухала командира, мабуть, його слова викликали в неї складні роздуми і зароджували у душі неспокій. Кеон легенько торкнувся руки Аети. Вона ледь помітно здригнулася і, не повертаючи голови, кивнула у бік Бріса: вибач, мовляв, але давай послухаємо.
Командир, роблячи тривалі паузи, намагався стримувати свої емоції і говорити спокійно:
— Так от, усі ми постаріли на чотири з половиною роки, це можна сказати про вас, людей молодих. Інша річ я, справді старий, — дещо засмучено посміхнувся Бріс.
Він був удвічі старший за кожного з членів екіпажу і тому вважав себе старим, хоч до віку, який кваліфікувався як старість, йому було ще далеко.
— Наскільки вам відомо, — обличчя командира знову стало зосередженим, — завдяки глибокому заморожуванню, в якому ми всі перебували, та дії біоретарданта, функціональна діяльність нашого організму була загальмована настільки, що політ в один бік, на який пішло сорок років, тривав для нас два роки, тобто ми проспали два роки туди і два роки назад. Чотири роки. Насправді ж наш корабель летів вісімдесят років. Та вісімдесят років — це тільки для корабля. А для планети Іріон цей проміжок часу становить чотириста п’ятдесят років!
Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.
— Ми знаємо про це, старий, — порушив мовчанку Кеон. — І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою… — він озирнувся на товаришів.
Астронавти збуджено загомоніли.
— Цікаво, як зустріне нас Іріон? — замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.
— А чи наш він тепер?! — різко прозвучав голос астронавта Одея.
Це питання боляче кольнуло в серце кожного.
— Що ти маєш на увазі, Одею? — обережно спитала Іта.
— А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, — акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. — Хоч нас і не забули, але…
— Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, — не стримався Бріс. — Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік — невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед — обережність і такт.
Бріс стомлено опустився у крісло.
— Ну, а тепер, друзі, — відпочивати, — сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. — Наговорилися після дворічної сплячки.
— Сорокарічної, — жартома поправив Пор.
— А це вже залежно, в яких вимірах брати, — в тон йому відповів командир.
Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.
Очікування майбутнього, тривога за нього, бажання якнайшвидше повернутися на рідну планету не покидали його душу. Звідкись виповзали щемкі невиразні передчуття, які викликали невизначеність та неспокій. Майбутнє, хоч як Кеон намагався уявити його собі, проглядалося дуже туманним, позбавленим чітких обрисів і реальної суті.
А поки що Кеон жив минулим. У пам’яті спливали картини, здавалось, зовсім недавніх подій, дивовижних, часом драматичних. Його сповнювало почуття гордості лише від самої думки, що вони — перші іріонці, які здійснили стрибок через Галактику і відкрили багато нових, невідомих раніше зірок і планет. Двадцять чотири планети були відвідані і стали об’єктом уважного вивчення! На двох з них вирувало життя. На планеті С-9011 вже панував розум. Але розумні істоти на ній перебували на надто низькій стадії розвитку, щоб можна було вступати з ними в контакт. Мешканців С-9011 роз’єднували суперечності, суспільство тільки-но піднімалося на одну з перших сходинок прогресу. Все це астронавти виявили відразу і, щоб не завадити природному ходові їхнього розвитку, вирішили не контактувати з представниками цієї цивілізації. Та все ж планету було вивчено грунтовно. Вона виявилась на рідкість багатою: в надрах її приховані щедрі поклади всіляких руд, відомих і не відомих іріонцям, зафіксовано не одне скупчення підґрунтових природних газів. Три з половиною тисячі мікродисків з даними про планету С-9011 везе корабель на Іріон.
Зовсім інакшою постала перед експедицією планета С-9020, ознаки життя на якій виявлені ще здалеку. Але то було інше життя. Тут промінь розуму ще не пробив собі дороги крізь морок первісного інстинктивного існування. Цю планету Кеон ніколи не забуде. Наче живі пропливають картини і події, які розгорнулися перед астронавтами сорок років тому. Тоді ледве вдалося знайти місце для посадки корабля. Вся поверхня планети майже цілком була покрита густою рослинністю.
Вийшовши з корабля, астронавти зіткнулися з неймо вірними картинами. Довкола росли гігантські, з химерно повикручуваними стовбурами дерева. Їхні крони спліталися в одне суцільне мереживо, крізь яке ледве прозирало жовте, каламутне небо. Життя, стихійне і жорстоке, кишіло. Просто на очах у вражених іріонців багатоногі павукоподібні створіння пожирали товстих черв’яків. Із заростів лісу вискакували страшні, шестиногі, покриті панцирами чудовиська і своїми довгими, як мечі, дзьобами розпанахували павуків та інших менших за себе тварин, жадібно ковтаючи шматки, вирвані з їхніх тіл. На планеті густо лилася кров. Звукоуловлювачі шоломофонів дрижали від свисту, криків, зойків, ревіння і цілої лавини інших незвичних звуків.
Та один випадок навіки залишиться в пам’яті Кеона. Якось на завершення перебування на планеті С-9011 було вирішено поповнити і без того розкішну зоологічну колекцію, що полетить на Іріон, ще одним експонатом. Це був маленький звірок з двома головами, вісьмома ногами і продовгуватим тулубом, покритим твердими остями. Рухався він зигзагами, роблячі різкі стрибки.
Належав він до рідкісного виду і привертав до себе увагу тим, що, як помітили астронавти, його ніхто не чіпав. Чим забезпечувалась його недоторканність — лишалося загадкою. Кеон і Пор побачили одразу двох таких щурів (так прозвали їх астронавти). Відчувши небезпеку, тваринки застрибали у різні боки. Кеон кинувся за одним з них, то наздоганяючи щура, то відстаючи від нього. Заважало бігти коріння, що випиналося з грунту аж до колін, густі бур’яни та високі острівки мохів, в яких глибоко провалювалися ноги. Чи тому, що Кеон звик доводити кожну справу до кінця, чи, можливо, в ньому прокинувся давній мисливський азарт, але він захопився погонею. Щур не віддалявся, але й не давався зловити. Кеону здалося, що той кудись його веде. Коли ця метушня вже надокучила і він вирішив скористатися вмонтованим у скафандр реактивним мікродвигуном, раптом помітив велетенський щуп, який ніби виріс з-під землі і, звиваючись, вмить обплутав його тіло. Кеон смикнувся, намагаючись вирватись, та непоборна сила скувала його. Найстрашнішим було те, що руки виявилися зв’язаними. Щуп стискався. Дихати ставало важко. “Допоможіть!” — крикнув Кеон у радіофон і відчув, як злітає вгору. Щуп тримав його в повітрі і поволі розгойдував. Раптом Кеон помітив, як щось велетенське зводилося десь ніби з надр цієї планети. Воно виростало, вивалюючись усією своєю масою. Звідкись з’явився другий щуп і теж міцно обвив Кеона. Раптом просто перед собою Кеон побачив жахливо потворну пащеку, чорну й гидку, всередині якої клекотала червона піна. А над пащею — два велетенські, ока, незворушно безтямні. Від стискання Кеон уже не міг кричати. Відчув, що втрачає самовладання. Розкриваючись усе ширше, пащека наближалася. Далі все промайнуло наче в тумані. Кеон відчув тільки поштовх і опам’ятався, уже лежачи на траві. Над ним схилялася Аета, обережно обмацуючи його скафандр. У правій руці вона тримала променемет. А на відстані кількох метрів здіймалася безформна гора враженого променем чудовиська. “Аета! Люба Аето!” — прошепотів він. Біль і нервове потрясіння поступились перед безмежною вдячністю Кеона дівчині… “Ти врятувала мені життя, і я у вічному боргу перед тобою, Аето, люба, завтра я скажу тобі те, чого не наважувався сказати раніше”, — думав Кеон, засинаючи…
…І ось кібер сповістив, що через тридцять хвилин можна буде викликати на зв’язок Іріон. Астронавтів охопило зрозуміле хвилювання: те, чого так нетерпляче чекали, тепер лякало їх. Чотириста п’ятдесят років — надзвичайно довгий час. Якими стали їхні співвітчизники? Над чим б’ються зараз їхні розуми і куди спрямовані помисли?..
Астронавти зайняли свої робочі місця. Тридцять тягучих хвилин, як років. І тиша… Ніхто не бажав, та й не міг говорити. Напруження наростало. Світила Всесвіту поволі відпливали у чорну вічність. Їхнє кволе поблимування ніби говорило: “Мета наближається, готуйтеся…”
П’ять хвилин. Через п’ять хвилин засвітиться екран зв’язку, і одинадцять іріонців, що летять у неосяжній глибині простору, побачать нарешті обличчя нових людей, нащадків їхніх колишніх друзів та знайомих.
Півхвилини…
— Увага! — з помітним хвилюванням у голосі скомандував Бріс. — Включити зв’язок!
— Включаю зв’язок! — незвично голосно відповів головний зв’язківець Пор і повернув тумблер.
Екран залило блакитне світло.
— Іріон! Іріон! На зв’язку “Галактика-1”! Відгукніться! — почав викликати Пор.
Радіофон мовчав. На екрані ніяких змін. Дзвінка тиша давила на вуха. Астронавти до болю в очах вдивлялися у блакитний чотирикутник.
— Іріон! Іріон! Я — “Галактика-1”! Озвіться! — повторював Пор.
Нарешті щось клацнуло, на екрані побігла сітка, почулося легке шарудіння. Сітка сповільнила свій біг, зупинилася. Тоді раптом зникла геть. Екран на якусь мить потемнів, а потім яскраво спалахнув, давши зображення. Випливла чітка картинка, і астронавти побачили пульт керування польотами, автоматичні контрольні прилади, інтер’єр усього залу. Водночас з появою зображення прозвучав низький голос:
— “Галактика-1”! Іріон на зв’язку. Іріон вітає всіх членів екіпажу. Ваш політ відбувається в заданому режимі, Відхилень немає. Готуйтеся до скорої посадки.
— Іріон! Дякуємо!.. Ми так знудьгувалися за домівкою! Ми раді чути голос рідної планети!.. — майже закричав Пор, порушуючи всі установлені правила проведення сеансу космічного зв’язку.
Бріс пильно вдивлявся в екран, з хвилюванням чекаючи дальших подій. Та голос замовк, і більше не прозвучало жодного слова.
Командир схопив мікрофон.
— Іріон! Я — “Галактика-1”! Чому за. пультом нікого немає? З ким ми говоримо?
Радіофон довго мовчав. На екрані, як і раніше, виднівся зал керування польотами з пультом, за яким ніхто не сидів.
— “Галактика-1”! — розірвав тишу той самий низький голос. — З вами говорить головний робот космічного зв’язку УР-42. Ваш політ завершується нормально. Причин для тривоги немає. Щасливої посадки.
Бріс здивовано глянув на притихлих астронавтів, на обличчях яких з’явився вираз розгубленості. Вони дивилися то на командира, то на екран.
— Чому нікого немає? — здивовано мовила Аета.
Кеон теж нічого не розумів. Ніхто не розумів, як могло так трапитися, що після стількох років мандрів корабля, після такої нечувано довгої розлуки рідний Іріон виставив на зв’язок робота? Такого не сподівався ніхто з астронавтів.
Стривожені, розгублені, вони не відривали очей від екрана, але зал на Іріоні був порожній. Щоб розвіяти напруження, Бріс швидко встав і бадьоро заходив по відсіку.
— Ну, чого спохмурніли? — в голосі командира відчувалися штучні нотки. — Мало що там у них може зараз діятися, — шукав він якогось пояснення. — Наприклад… зустрічають інший корабель. Чи цілу групу кораблів, — командир і сам здивувався цій думці.
— А що? Може, й справді так! — пожвавився Кеон. — Ви ж тільки помисліть: минуло чотириста п’ятдесят років! Та за цей час люди могли такого натворити!.. А що коли вони вже переступили часовий бар’єр і, вилетівши набагато пізніше за нас, залетіли набагато далі, ніж ми, і вже встигли повернутися? Може, вони вже здійснили тисячі таких польотів!
Ця думка явно припала до душі всім, адже іншого пояснення поки що не знаходилось. Бріс намагався викликати оптимізм у колег, а підсвідомо відчував, що тут ховається щось інше, набагато серйозніше. Він знову і знову переконував себе, що іріонці зараз зайняті надзвичайно важливою справою і лише тому не зустрічають “Галактику-1”.
Проте штучне збадьорювання настрою виявилось нестійким. І першим, хто знову не захотів відступати від реальності, був той же песиміст Одей.
— Добре, коли б усе було саме так, — у його погляді не зникав тривожний неспокій. — А якщо все інакше? А що коли змінилися навіть люди і до нас у них немає ніякого інтересу? А раптом у їхній свідомості сталися якісь зрушення і вони, відмовившись від технічного прогресу, погрузли у варварстві? А може, взагалі знищили один одного? Звідкіля нам знати? Адже робот мовчить. Або він не хоче нічого пояснювати, або ж чогось боїться.
Відповіддю на його слова була гнітюча мовчанка. Астронавти розуміли, що істина про справжнє становище на Іріоні поки що прихована від них, тому Одей так само, як і Бріс, своїми міркуваннями заслуговував на увагу.
Кеон, не відриваючись, вдивлявся в екран і думав чомусь про Аету. Вона була поруч, але атмосфера тривожної невідомості розмежовувала їх, як здавалося Кеону, тисячами космічних кілометрів. Ще тричі Пор і Бріс проводили сеанси зв’язку з планетою, намагаючись щось випитати в робота, але той вперто не відповідав на запитання. Зал і далі дихав порожнечею з екрана. І враз короткий різкий імпульс, наче під час вівісекції, пронизав мозок Кеона: “А зал же такий самий, як і чотириста п’ятдесят років тому! Нічогісінько не змінилося! Та як же таке може бути?!” Він відчув, що все його тіло охопив холод.
Кеон обвів поглядом товаришів: “Невже цього ніхто не помічає?” Ще раз глянувши на екран, він неквапливо підійшов до командира.
— Старий! — Кеон намагався говорити якомога тихіше, щоб не привертати загальної уваги. — Ти не помітив нічого дивного в залі керування?
Бріс довго мовчить, але Кеону стає зрозуміло, що і Бріса давно вже мучить та ж сама думка.
— Мене теж тривожить, що з Іріоном щось негаразд, — врешті неголосно озвався він, знову вдивляючись в екран. — Так, там усе по-старому, а за логікою цього бути не повинно. Проте не будемо загострювати на цьому увагу. Іди на своє місце…
Корабель мчав, пожираючи простір. Відстань до Іріона скорочувалася з кожною секундою. А довкола чорнів Всесвіт з його незчисленними розсипами зірок та світлими смугами туманностей. Іноді зовсім поруч зблискували астероїди, ці осиротілі діти космосу, і ніхто не знав, так само як і вони самі, куди несе їх невідома сила, у якій тверді чи атмосфері завершать вони своє невизначене існування. Попереду, на фоні міріад мерехтливих цяточок, все чіткіше вирізнялася поодинока зірка. Вона ставала дедалі яскравішою, і її світло вже відчутно почало забивати інші світила.
При входженні в межі системи кібернетичний мозок включив гальмівний пристрій, за допомогою якого підвищувалась маневровість корабля. У режимі гальмування астронавти почували себе не настільки затишно, як у звичайному режимі польоту, тому командир наказав усім підключитися до біорегуляторів.
…Здалеку Іріон здавався блакитним. Три чверті його поверхні займав океан і лише одну — материк, єдиний на планеті велетенський шмат суші, на якому переважав напівпустельний ландшафт. У центрі материка здіймалася ціла гірська система, на якій іріонці ще в давнину встановили свої астрономічні обсерваторії. Довкола неї зеленів широкий пояс лісових масивів з численними заповідниками. Незважаючи на бурхливий розвиток цивілізації з її технічним прогресом людям вдалося зберегти багато видів тварин, які й розселилися в цих лісових заповідниках.
Вся решта материка була зайнята напівпустелями з рідкою рослинністю, зате з повноводними ріками. Саме біля річок і на океанських берегах розмістилися міста іріонців — велетенські складні комплекси з житлових, промислових, наукових і адміністративних кварталів. Флоту іріонці майже не будували: не було на те особливої потреби. Хоч і давно було вивчено океан, але плавати було нікуди, оскільки все життя зосередилось на єдиному материку, їм повністю вистачало невеликої флотилії з плавальних апаратів, що займалася виловом морських тварин для споживання.
Вся суша вздовж і впоперек була посмугована пластико-бетонними магістралями, які сполучали міста і служили для перевезення промислових вантажів. А люди віддавали перевагу, навіть у переїздах на далекі відстані, аеробусам чи аеротаксі. Коли були стерті стародавні державні кордони і встановлено всепланетне управління, весь материк як адміністративна одиниця став називатись Іріонською федерацією, або Іріоном, а всі люди — іріонцями.
…Планета наближалася. Вже чітко було видно обриси материка, берегову лінію і покручені смужки річок. За бортом посилювався шум: корабель пробиває атмосферу планети. Астронавти, поприв’язувавшись до горизонтальних крісел, лежали і чекали посадки. Від хвилювання і гальмування швидкості дихалося важко. Нарешті всі відчули поштовх — і корабель завмер.
— Посадку здійснено! — оголосив кібер.
Астронавти лежали не ворушачись, як того вимагала інструкція, лише голови були повернуті до ілюмінаторів, за якими можна було розгледіти лише хмари жовтої пилюки, які оповили корабель. Через десять хвилин Бріс голосно скомандував:
— Всім відстебнутися і приготуватися до виходу.
…З перших же кроків на рідній планеті астронавти відчули дивність реальності. Бетонного покриття не було видно, вся поверхня астродрому була захована під товстим шаром спресованої пилюки. Вдалині виднілося приміщення астронавігаційного центру, сіре, занехаяне. Метрів за п’ятдесят валялися два наполовину засипані пилюкою, поіржавілі астротаксі. Кругом — ані душі. Гнітюча тиша приголомшувала.
— Я прошу всіх не втрачати самовладання, — голос Бріса тремтів від хвилювання. — Здається, тут щось скоїлося. Треба якнайшвидше добратися до центру.
— З усього видно, тут ніхто вже не живе, — пробурмотів Одей і першим рушив у бік будівель.
За ним пішли всі. Мовчали, боячись щось висловити вголос, у кожного в серці зароджувався смутний страх, йти було важко, заважала пилюка. До центру — кілометрів півтора, і яким же важким був цей шлях!
Перед входом у приміщення маленький загін зупинився, вражений побаченим. Половина вікон була повибивана, все вкрите товстим шаром пилюки, але найстрашнішим було те, що перед астронавтами сіріла та сама споруда, яку вони покинули в день свого відльоту, 450 років тому. Вони переглянулися. Довкола центру розсипались допоміжні будівлі, бокси, ангари й майстерні, різні енергоблоки. Все це теж лишилося без змін. Все було закинуте, запущене, без жодних ознак присутності людей.
— Друзі мої, — Бріс ледве переводив подих, — швидко за мною! До залу керування!
Група кинулася до середини приміщення. На подив, ліфт працював. На останньому поверсі, де знаходився головний пульт, панувала непорушна тиша, але скрізь був порядок, відчувалося, що приміщення хтось доглядає.
Бріс і Кеон підбігли до робота. УР-42 спочатку не подавав ніяких ознак діяльності, та через хвилину в його основному блоці засвітилася червона лампочка.
— УР! Не мовчи! — крикнув Бріс. — Ми тут! У нас все гаразд. Що сталося з Іріоном?
Робот мовчав. Астронавти, затамувавши подих, чекали.
— Іріонці! — раптом прозвучав металевий голос робота. — Я вітаю вас зі щасливою посадкою. А тепер будьте мужні і слухайте. Мені не хотілося тривожити вас під час польоту. Іріон безлюдний. Через кілька тижнів після вашого старту сталася катастрофа. Із Сонця вирвався могутній радіаційний сплеск, якого ніхто не міг передбачити. Радіація враз убила все живе на планеті. Життя збереглося тільки в океані. Ми, роботи, скликали раду, на якій було вирішено підтримувати своє самозбереження до вашого прильоту. Ми забезпечили вам запас харчів на рік. У вашому розпорядженні ціла система роботів, готових допомагати вам в усьому. Іріонці! Ви, одинадцятеро астронавтів, — єдині живі люди на планеті. І на вас покладається найважливіша місія народу — продовжити людський рід і зберегти розумне життя на Іріоні. Будьте мужні і бережіть себе, щоб на нашій планеті не згасло життя.
Астронавти стояли, приголомшені почутим. Розум не в змозі був сприйняти весь жах трагедії. У розчинене вікно вривався легкий теплий вітерець. Іріонці мимоволі переглянулися. Вони ніяк не могли опам’ятатися, все було нечувано неймовірним. Над Іріоном спокійно висіло гаряче світило. В якомусь заціпенінні, не відчуваючи своїх кроків, Кеон підійшов до Аети. Дівчина повернула до нього обличчя, по якому з великих блакитних очей котилися нестримні сльози. Забувши про всі умовності у світі, Кеон обняв Аету за плечі і міцно пригорнув до себе, наче боячись втратити і її.
Бріс сумно дивився на п’ять пар молодих людей, а потім відійшов до вікна. Сонце, явно не відчуваючи своєї вини, байдуже споглядало на все з висоти. До горла у Бріса підступив клубок, у серці він відчув спустошення. Бріс усвідомлював, що він, одинадцятий, до того ж старий мешканець планети, вже ніколи не знатиме родинного щастя. Можливо, розрадою йому стане праця в ім’я нового, майбутнього суспільства іріонців…
…Кеон, ніби від удару в серце, прокинувся. Він лежав у своєму спальному відсіку, а в радіофоні наче прошумів вітер. І раптом полилось, як найчарівніша у світі музика:
“Іріонці! Дорогі наші, рідні іріонці! Яка радість і щастя сповнюють наші серця, як чекаємо ми хвилини, коли обнімемо вас, наших старших братів і сестер! Нехай вас не тривожать ніякі сумніви і перестороги. Ми за вами давно стежимо, все наше людство приворожене увагою до вашого повернення додому, всі його благородні поривання і почуття звернені зараз до вас! Будьте певні, вас чекає життя, по суті, в новій цивілізації, яка для ваших поколінь була лише омріяним майбутнім! Чекаємо! Ми забезпечимо вам щасливу посадку!..”
Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій…
Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.
На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.
Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.
— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.
Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.
— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.
— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.
В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.
“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.
— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.
— А-а, — невесело відгукнувся Куров.
Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.
— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…
— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.
Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.
— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.
— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.
Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.
— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.
— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.
Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.
— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.
— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?
Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.
— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.
— Хто скаче? — здивувалася Оленка.
— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?
— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.
— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…
— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?
— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.
— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…
Куров уже не міг стримувати хвилювання.
— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.
— Не схоже. Метеорити так не поводяться.
Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”
— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.
Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.
Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.
— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.
— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.
Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.
— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…
Нарешті він різко підвівся.
— Оленко, неси кометний довідник.
— Ви думаєте… комета? — несміливо запитав Куров.
Віктор Купріянович потер кулаком заспані очі.
— Поглянь сам. Мені здається, вона витягнулася.
Куров сів за телескоп і завмер.
— Справді…. Починає ніби довшати…
Олена подала шефу товстий довідник.
— Так… комета Галлея… рано, Когоутека, не те… — він водив коротким пальцем, перебігаючи очима від одної до іншої назви.
Дійшовши до кінця списку, Віктор Купріянович невизначено пхикнув. Жодна з відомих комет не повинна в цей час з’явитися у доступному для огляду із Землі просторі.
— Валерію, а твоя комета нова, — сказав він, знову повертаючись до телескопа. — Отже, так. Стеж за нею, не зводячи очей. Описуй кожну деталь. А я йду дзвонити в Пулковську і Бюракан. До ранку.
…На восьму добу з дня виявлення комета настільки наблизилася до Землі, що її вже можна було бачити неозброєним оком. Академія наук СРСР зв’язалася з НАСА, і з Х’юстона сповістили, що теж зафіксували нове світило і ведуть за ним спостереження. Через постійно діючі на навколоземній орбіті космічні станції намагалися визначити приблизну швидкість руху комети і її орбіту. Але виявилося, що вона рухається зовсім не по орбіті, а просто летить до Землі, змінюючи свій курс. Дивну поведінку комети поки що пояснити не могли. У наукових колах різних країн висловлювали тривогу: якщо не зміниться напрям руху і швидкість комети, то через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі, а тоді… ніхто не знає, що може статися далі. Найбільше дивувало те, що невідома космічна гостя не мала кометного хвоста. Крім того, ядро як таке не проглядалося зовсім. Інтенсивність світіння відмічалася по всій площині комети. Це означало, що через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі…
…У телескопній було повно народу. За телескопом сидів сам академік Волкогонов і розглядав космічний феномен. У присутності такої поважної особи всі намагалися говорити стиха, тому чувся тільки монотонний гул голосів.
— Чуєш, Валерко, — зашепотів на вухо Курову його колега, низенький рудуватий астроном Бабенко, — Волкогонов назвав її “кометою Курова”. Дивись, так і в історію ввійдеш.
Волкогонов важко звівся з крісла.
— Ну що ж… поведінка явно не кометна, — академік обвів поглядом присутніх… — Та все ж, я гадаю, це блукаюча комета. Явище досить цікаве і унікальне. Будемо уважно вивчати. Щось пояснити поки що важко… Однак, гадаю, спільними зусиллями ми розкусимо цей горішок. Продовжуйте спостереження і фіксуйте всі деталі!
До Волкогонова швидко підійшов референт і сповістив, що академіка терміново викликає Москва.
— Прошу вибачити, колеги, — Волкогонов потягнувся до портфеля, — але я мушу летіти. Очевидно, щось серйозне…
Всі мовчки стежили за ним. По суті, загадка феномена лишалася нерозкритою. Астрономи, особливо молодь, були розчаровані. Поряд з тим більшість з них усвідомлювали, що у такому неординарному випадку навіть Волкогонову розібратися нелегко.
Академік розкланявся і в супроводі меткого референта попрямував до дверей. Коли він був уже біля виходу, з апаратної раптом пролунав крик. Волкогонов зупинився.
— Що трапилося?
Сходами, що зв’язували телескопну з апаратною, майже скотився фізик Мещерський. Він був розхристаний, важко дихав, очі горіли від крайнього збудження. В руці він стискав шматок перфострічки і розмахував нею, наче прапором.
— Ось! Ось! Швидкість — нуль! Вона… зупинилася!..
Кілька секунд всі як заворожені дивилися на фізика з перфострічкою, а тоді ніби по команді кинулися до телескопа…
Засідання Верховного Консиліуму відбувалося на одному з трьох основних кораблів армади. Всі двадцять п’ять членів Консиліуму, одягнені в однакові жовті тоги з червоними трикутниками на грудях, вже зайняли свої місця за напівкруглим столом, чекаючи, коли головуючий підніме праву руку і тричі проголосить засідання відкритим.
Зал був переповнений.
Головуючий підняв руку, оголосивши про відкриття засідання, а потім сказав:
— Замість преамбули заслухайте терміновий висновок учених.
Один з них, у сріблястій куртці з голубим овалом на лівому боці, підняв праву руку, а лівою натиснув червону кнопку на своєму поясі. У залі рівномірно зазвучав його голос.
— Глибокий фізико-хімічний та біологічний аналіз показав: планета П-4 має таку кисневу атмосферу, що лише на два відсотки перевищує насиченість нашої дихальної сфери. Гравітація планети на одну двадцяту менша від нашої гравітаційної норми, що знову ж таки не може стати перешкодою для нормальної життєдіяльності нашого організму. Крім того, планета П-4 багата на воду й рослинність. І, нарешті, біологічний аспект…
При цих словах усі в залі завмерли.
— …П-4 населена розумними істотами, які становлять цивілізацію третього ступеня, тобто рівень її розвитку вдвічі нижчий за наш. Зонди показують, що цивілізація П-4 має роз’єднаний характер, причому роз’єднаність простежується у технічному, психологічному та морально-політичному рівнях. А у деяких районах планети цивілізація ще затримується на другому ступені.
Коли вчений замовк, у залі стояла гнітюча тиша.
— Прошу висловлюватись, — закликав головуючий.
По залу відразу прокотився легкий гомін, заговорили всі разом, байдужим не залишився ніхто.
— Прошу слова, — почулося із заднього ряду.
Своїми думками забажав поділитися високий лисий чоловік з побляклими очима.
— Я вже немолодий, і жити мені лишилося небагато. Та йдеться не про мене. Як медик, я мушу сказати: у нас підвищилася смертність і знизилася народжуваність. Поширилися захворювання. Помирають діти, від тривалої бездіяльності спостерігаються психічні аномалії серед дорослих. В ім’я порятунку нашої цивілізації я виступаю за здійснення варіанту “X”…
Багато хто схвально зреагував на слова старого, але більшість, виражаючи свою незгоду, впоперек прокреслили у повітрі лівою рукою.
У передньому ряду виросла постать молодого вченого.
— Тільки варіант “X”! — запально вигукнув він. — Хіба не переповнилася чаша нашого терпіння? Хіба не переситилися ми цим нескінченним і виснажливим блуканням у Всесвіті? Не наша вина в тому, що злощасний вулкан розколов нашу планету, змусив нас покинути її. Врешті-решт ми усвідомлено кинулися на пошуки нового дому. Наші оксигенератори виробляють все менше й менше кисню. Це відомо всім. Недалекий той час, коли ми вже не спроможні будемо рухатися далі…
— Але ж ми розробляємо програму освоєння безкисневої планети, — перебив промовця хтось із протилежного боку залу.
— Ви добре знаєте, що в умовах космосу ця програма нездійсненна. Потрібні стаціонарні умови і потужний енергетичний потенціал. І, крім того, — ми цивілізація п’ятого ступеня. Наш розум стоїть на дві стадії вище цих…
— …людей, — підказав усе той же голос.
— …людей, — повторив молодий оратор, — нехай так. Але вони чужі нам, і, повірте, я вболіваю насамперед за те, щоб ми всі не перестали існувати. Я — за варіант “X”.
Шум у залі щодалі наростав.
— Прошу тиші! — закликав до порядку головуючий і подивився на членів Верховного Консиліуму.
Ті незворушно мовчали, та з виразу їхніх облич можна було зрозуміти, як складно їм зараз винести остаточну свою ухвалу.
— Дозвольте мені сказати, — піднявся вчений з того ж ряду, що й попередній промовець.
Він вийшов аж на середину залу.
— Знищити цілу цивілізацію не так просто. Та чи подумали ви, що буде з нашою совістю після того, як ми поселимося на їхній планеті? Як ми будемо дивитися в очі один одному і як відповідатимемо перед історією? Власне, як ми назвемо цей акт? Цілеспрямованим геноцидом однієї, сильнішої, розвинутішої цивілізації проти слабшої, нижчого рівня розвитку? Адже так? І після цього будемо називати себе носіями більш розумних форм життєдіяльності?!. Ні, варіант “X” не приймаю!
Німі фосфоричні зірки заглядали через великі овальні ілюмінатори у середину корабля, який сам нагадував мініатюрну зірку чи планету. Праворуч, ліворуч і позаду головного корабля висіли такі самі мініпланети-кораблі, в яких жили люди, виснажені кочівними митарствами у космосі, і чекали, чекали, чекали…
Коли вже висловилися десятків три присутніх, головуючий запропонував припинити обговорення. Проте, бажаючи внести важливі доповнення до виступів попередніх промовців, підвівся ще один вчений. Це був біолог, якого цінували і поважали. З його думкою завжди рахувались, його слово часто ставало вирішальним у розв’язанні багатьох проблем і суперечок.
— Співгромадяни! — почав він сумовито, але спокійно. — Я уважно слухав усіх моїх колег і, залежно від характеру думок, їхні виступи то утверджували мене в моїй позиції, то гірко пригнічували. Я відданий своєму народові, пишаюся нашою високою цивілізацією і разом з вами гірко сумую за тими, кого не вдалося врятувати на нашій армаді… Тоді ми вирішили шукати нову планету з кисневою атмосферою і утворити там планету, яка стане нам батьківщиною. І ось ми нарешті знайшли те, що шукали. Але П-4 виявилася колискою іншої цивілізації, наших менших братів по Всесвіту, братів по розуму, які починають робити перші кроки у космосі. Тож чи маємо ми право стерти їх з лиця їхньої ж твердині? Ні, ні і ні! Їхнього суверенітету ми не порушимо! Розум, у якій би формі він не існував, повинен шанувати інший розум!
Біолог зробив паузу.
— Хто загалом висунув варіант “X”? — це запитання, мовлене на підвищеній тональності, сколихнуло весь зал. — Я вважаю, що це ганебний акт для цивілізації п’ятого ступеня. Планету П-4 ми не зачепимо! — і, помовчавши, тихо додав: — Навіть якщо нам загрожує загибель… Ми — люди, отже, знайдемо інший вихід.
Присутні у залі закивали головами, виражаючи загальну згоду…
Другу добу Куров не покидав обсерваторії. Вдень він дрімав в апаратній, де його колеги всіма засобами намагалися проникнути у таємницю диво-комети, а вночі невідривно, до запаморочення, вдивлявся в осяйну хмарку, в якій танула велика кількість яскравих, симетрично розташованих цяток. Зондування не давало жодних наслідків. Інфрачервоні та лазерні промені, радіохвилі до комети не доходили, а може, й доходили та гасились, розчиняючись у ній безповоротно. Дивну гостю вже всі звали не кометою, а куровським феноменом. Вона з’являлася увечері на сході, а під ранок зникала на заході, що означало — вона нерухомо висить у співвідношенні до Землі, яка обертаючись, не сходить зі своєї орбіти.
О 13-й годині 42 хвилини третьої доби з протилежної кулі, з Х’юстона, де в цей час була ніч, було отримано термінове повідомлення: “Вона відходить!”
Куров, як і всі працівники обсерваторії, не знаходив собі місця. Він буквально зненавидів Сонце, що заливало півкулю своїм яскравим промінням. День довго не відступався. Страшенно повільно, як ніколи в житті, повз час. Та ось нарешті звечоріло, прийшла ніч. І в її царстві відразу визирнули зі своїх глибин зорі… та комети не було.
Довго і вперто вдивлялися астрономи у безодню простору, намагаючись відшукати дивну комету, та зусилля виявилися марними. У високості сяяли знайомі вже зорі, глумливо переморгуючись між собою і ніби шепочучи одна одній: “Погляньте на цих диваків… Вони хочуть нас розгадати… Їм це ніколи не вдасться…”
А може, зорі помиляються?..
Він ішов якоюсь невідомою місцевістю. Під ногами шаруділа дрібна галька і збивалася густа сіра пилюка. Вона звихрювалася, пливла вгору, осідала на одяг, обліпила ноги аж до колін. Йти було легко. Хоч невеликі пологі пагорби зустрічалися часто, та підіймався він на них не напружуючись, майже так само, як сходив униз. Незвичайна бадьорість і легкість у всьому тілі не поєднувалася зі скованістю, що опанувала його свідомість. Всією своєю істотою він відчував незрозумілу тривогу, якесь почуття підвладності долало його мозок. Куди він іде? Звідки? Відповідей на ці питання він не знаходив. Якась незрима сила примушувала його діяти, рухатись.
Високо в рожевому небі висіло чуже сонце. Воно розливало по поверхні планети тепле тьмянувате проміння, зігріваючи повітря, грунт і каміння, надаючи всьому клімату м’якості. Різких, відконтрастованих тіней тут не було: світло ніби заломлювалося і заповзало за предмети, творячи плавні, дещо розпливчаті переходи від освітлених місць до затінених. Сухе повітря, здавалося, без найменшого вмісту вологи, все ж не виснажувало, а навпаки, вливалося в легені вільно і з кожним подихом народжувало в організмі новий приплив енергії. Довкола тяглася невиразна горбкувата рівнина. Беззвучна, сонна. Час від часу траплялося безформне каміння, що сиротливо притискалося до грунту, наче боячись втратити відведене йому місце. На округлих згірках мляво дув вітерець, доповнюючи своєю кволістю загальну картину напівсонного стану навколишнього середовища. Проте омертвілість і загальмованість природи спостерігалися не скрізь: то тут, то там, розсунувши гальку, пробивалися на простір тоненькі, але пругкі стебла якихось рослин, що здаля здавалися схожими на мох. Висунувшись з-під пилюки та гальки, ці синьо-зелені рослинки розповзалися в усі боки і теж западали в сон, живучи за законами тієї неквапливості, яка визначала буття всієї планети. Рослини, невідомо звідки узявшись тут, виступали єдиними представниками життя, інших ознак його не спостерігалося більше ніде і ні в чому. Погляд мимоволі спинявся саме на них, живих, адже живе завжди тягнеться до живого…
Сонце перевалило за полудень, коли в небі, прямо в зеніті, спалахнула яскрава зірка. Саме її появи він не вловив, але вмить відчув непоборне бажання глянути вгору. Він підняв голову і враз зупинився. Дивитися на зірку було важко, — заважало сонце, промені якого якщо не сліпили, то неприємно, до болю, врізалися в зіниці. Незважаючи на сильне зорове подразнення, він відчув дивне заспокоєння у грудях, рівновагу і впевненість. Десь у глибині його свідомості промайнула думка, що саме ця зірка, яка зараз наближається до планети, і була тією метою, до котрої він не цілком усвідомлено, невтомно, з якимись забутими перешкодами пробивався.
Він сів на камінь і став чекати. Вітер ліниво куйовдив волосся і приємно лоскотав обличчя. Він уже не дивився на небо, бо знав, що зірка ніде не дінеться, мине деякий час, і вона стане звичайним кораблем з чіткими, реальними обрисами, який поволі сяде на цю планету. Раптом його вразила думка, від якої стало моторошно: адже на всій планеті нікого, крім нього, не було. І дивно — досі він чомусь не відчував страху. Той наринув лише тепер, коли він усвідомив, що наближається порятунок. І ще дивніше: а звідки така певність, що летить саме корабель?! Він швидко звів очі до неба і радісно набрав повні груди повітря. Все так і є. Яскравий диск був уже більшим за призахідне сонце. Корабель робив гальмівні розвороти перед посадкою…
З вершини пагорба, на якому він зупинився, добре було видно рівну ділянку, на яку націлювався сісти корабель. Очі спокійно простежували всі рухи корабля, а мозок заполонила болюча думка, що, здавалося, вирвалася з якогось полону і тепер владно вимагала логічної відповіді. Чому він сам? Де всі решта? В пам’яті поступово відновлювалися минулі події, чітко, послідовно, аж до тієї миті, коли все ніби провалилося в безодню небуття. І ось цей його перехід пішки у цілковитій самотності до точної мети, про яку він спочатку нічого не знав. А все ж він ішов, ніби хтось спрямовував його! Він ні про що не думав, просто рухався вперед і вийшов туди, де зараз здійснював посадку корабель. Нарешті корабель, трохи повиснувши в повітрі, обережно сів на поверхню і завмер. “Пора, — промайнуло в нього в голові, — з кілометр ходи”. І він швидко попрямував до корабля…
З самого ранку в Центрі керування міжзоряними польотами панувало напружене пожвавлення. Метались репортери, телекамери ловили кожен жест, вираз і рух учасників експедиції, які по черзі виходили на трибуну. Запально сперечалися вчені. Часом напруження переростало у нервозність.
— У звіті я виклав усе, що стосується цього трагічного і загадкового явища, свідками якого ми стали на Дейтерогеї, — говорив Саєв, начальник першої космічної експедиції, яка півроку тому була відправлена до шістнадцятого сектора сузір’я Ліри.
Ставилася мета дослідження однієї з його сонячних систем з планетою Дейтерогея. Давно вже було виявлено, що Дейтерогея — майже двійник Землі: у неї була атмосфера, хоч і з меншим вмістом кисню, а сила тяжіння відповідала земній. Але наявність атмосфери, та ще й насиченої киснем, у планети, на якій майже немає рослинності, що виділяє кисень, — залишалася загадкою для вчених.
Саєв геть виморений і пригнічений. Йому нелегко зараз виступати і вести дискусію.
— Глибокошановний колего, — пролунав голос Головного координатора ЦКМП, — ми розуміємо ваш стан, але… Тут зібралося багато представників різних інформаційних агентств, відомих учених, які звернулися в ЦКМП з проханням зустрітися з експедицією і почути з уст безпосередніх учасників і очевидців розповідь про цю таємничу пригоду. Нам усім, особливо нашим гостям, хотілося б, щоб ви все-таки детально розповіли про те, що сталося на Дейтерогеї з екіпажем корабля.
Саев скоса поглянув на Головного, той знизав плечима і опустив очі, мовляв: “Треба, Саєв, люди чекають твого слова…”
Хіба про все те розкажеш з трибуни, але сотні очей з німим питанням були звернені до нього. А поруч за довгим столом сиділи стомлені, дещо пригнічені двадцять два члени експедиції… Двадцять два, а повинно б бути двадцять три…
— Я не заглиблюватимусь у науковий розгляд справ, — почав дуже тихо Саєв. — Усім уже добре відомо, який великий інтерес для нас становить Дейтерогея, особливо в наш час, коли наростають надшвидкості та проблеми космічного дослідження… — Він неквапливо взяв склянку з водою, відпив з неї і вів далі: — Отже, наша “Ліра” стартувала… Та й про це я не говоритиму. Немає потреби повторювати те, що нині знає навіть школяр… Політ ішов нормально, посадка на Дейтерогею — теж. Після зондування ми приступили до збору і накопичення інформації про планету. Все йшло за визначеним планом. Та раптом…
Саєв зупинився і знову взяв склянку. Рука в нього тремтіла. Зал принишк.
— Крамова я знав ще з студентських літ, — з незвичною зміною в голосі продовжив розповідь начальник експедиції. — Ми разом училися в астронавігаційній академії, разом почали літати, разом були на Юпітері, досягли Оріона… Ми були друзями. Часто нас називали нерозлучною парою… Того злощасного дня там, на Дейтерогеї, ми повинні були перевірити кріплення щитів для захисту від космічних часток. Це, загалом, буденна операція, але вона забирає чимало часу. Як вам, мабуть, відомо, в носовій частині корабля, на його зовнішній обшивці, встановлено п’ять таких щитів. Чотири ми перевірили, залишився п’ятий, останній. “Ти оглянь правий бік, а я лівий”, — сказав мені тоді Гліб… Далі все було жахливо. Ми страшенно втомилися, а Гліб вкрай виснажився. Рухався він мляво і нерішуче. З лівого боку щита, куди він пробирався, над обрієм висіло призахідне сонце. Коли він опинився на краю щита, сонце вдарило йому просто в очі. Промені, хоч і не особливо яскраві, проходили з якимось дивним заломленням, і краєм ока я вловив, як Гліб, напевне, введений в оману підступним зміщенням в освітленні, промахнувся руками повз щит і втратив рівновагу. Він різко подався вперед і… полетів униз. Гліб упав на верх ліфта, яким ми піднялися до носової частини. Пролетів він метрів десять, до того ж, падаючи, зачепив і другий щит… Страхувальний пояс у нього чомусь виявився відстебнутим… Саєв знову замовк, опустивши голову.
— В перші секунди мене ніби паралізувало. Хотів закричати, але з мого горла виривалося тільки хрипіння… Врешті, опанувавши себе, через ларингозв’язок я передав екіпажу сигнал тривоги… Про все, що сталося далі, може розказати вам наш лікар…
— Так, звичайно! — відгукнувся Головний координатор. — Відпочивайте, дорогий колего. Все, здається, ясно, — і він метнув швидкий і недобрий погляд у бік залу.
Коли Саєв зійшов з трибуни і, розхитуючись, подався до виходу, ніхто з присутніх не порушив тиші. Тільки після того, як за ним зачинилися двері, Головний координатор звернувся до лікаря експедиції.
— Доктор Гурвич, чи можете ви доповнити розповідь вашого командира?
З-за довгого столу підвівся досить огрядний член експедиції. Голова в нього була зовсім лиса, зате нижню частину обличчя обрамлювала широка посріблена борода. На м’ясистому носі повисли маленькі окуляри в тонкій оправі. Не відповідаючи на запитання Головного, Гурвич квапливо попростував до трибуни.
— Я бортовий лікар “Ліри”, — заговорив він на ходу. — Коли Крамова принесли в медвідсік, на нього страшно було дивитися… Весь у крові і… звичайно, непритомний. Потрібна була негайна медична допомога. Я перевірив пульс: серце ще жило, але надзвичайно кволо. Довелося тут же підключити його до біостимулюючого апарата. Лише після цього я провів всестороннє обстеження потерпілого. Наслідок падіння для Крамова виявився трагічним… Потилична частина черепа в двох місцях була розтрощена. Одного цього вже годі, щоб настав летальний кінець. Крім того, у нього був переламаний хребет, побиті шестеро ребер, ліва рука в лікті і ключиця, розірвалася печінка, було кілька тріщин стравоходу, чимало ран і синяків. Як він не помер відразу — не зрозуміло. Я, не гаючись, почав готуватися до операції; хоча й не уявляв собі чітко, з чого починати.
Лікар зняв окуляри, протер їх і знову начепив на носа.
— І тут сталося те, що й досі не має свого пояснення. Я крутився як дзиґа, Крамов жив тільки завдяки біостимулюючому апарату. Кожна мить могла стати для нього останньою. Ситуація була по-справжньому критичною. Я швидко підготував свої лазери і вже намірився приступити до операції. Насамперед треба було обробити черевну порожнину. Раптом медвідсік затремтів, а далі стався різкий поштовх, яким я і мої колеги були збиті з ніг, відсік почав вібрувати. Згодом виявилося, що трясло весь корабель. Медвідсік заповнився якимсь газом, він різав очі, нічого не було видно. Через кілька хвилин все заспокоїлося, настала тиша. Я кинувся до операційного “столу, на якому лежав Крамов… і не повірив своїм очам… Хворого там не було. Спочатку я подумав, що поштовхом його скинуло на підлогу, а це для нього була вірна смерть. Але й там його не знайшли. Він наче випарувався… Командир негайно скликав раду екіпажу, на якій ми намагалися з’ясувати всі деталі неймовірної пригоди. Але яким чином зник Крамов, пояснити ніхто не міг. Щодо поштовху і вібрації, го тут зійшлися на думці, що в районі, де сів корабель, стався землетрус. На Дейтерогеї ми ще раніше зафіксували ознаки сейсмовиявлень. А от Крамов — це нерозгадана загадка… Висловлювалися припущення, що на Дейтерогеї можуть відбуватися просторові завихрення, внаслідок яких стається різкий перехід в інші просторові виміри, скажімо, в четвертий, але це вже виходить за межі моєї компетенції… І тому… факт зникнення Крамова становить проблему, вирішити яку ми поки що не в змозі.
Лікар замовк і, не чекаючи дозволу, пішов на своє місце. Зал сповнювала гнітюча тиша.
— Прошу задавати запитання, — звернувся до присутніх Головний координатор.
Якийсь час всі мовчали. Відчувалося, розповіді так приголомшили людей, що вони просто не знали, про що ще тут можна розпитувати. Феномен справді був неймовірний;
— Дозвольте мені, — у другому ряду підвівся молодий чоловік з портативною телекамерою на шиї. — Телеагентство “Космос”. Як можна пояснити, що зник лише один Крамов? На питання може відповісти будь-хто з членів експедиції.
Всі переглянулися. На таке питання не міг відповісти ніхто. Зрозумів це, мабуть, і сам телерепортер, бо почервонів і винувато знітився.
Відповідь прозвучала різко і коротко:
— Пояснити неможливо.
Головний координатор, відчуваючи, що далі провадити прес-конференцію немає сенсу, встав і оголосив:
— На цьому, гадаю, буде доцільніше завершити. Даний феномен вивчатиме спеціальна комісія.
…Густий стовп жовтої пилюки знявся вгору, хмарою за. ступивши все довкола. Коли корабель міцно став на грунт і стих, курява почала поступово осідати, розсіюватися, поки врешті не розтала зовсім. Теплі промені сонця м’яко лягли на метал, поповзли по обшивці.
— Сіли м’яко, — сказав Саєв і почав готуватися до виходу.
Другу експедицію на Дейтерогею знову очолив він, хоча й проти своєї волі. Тоді, рік тому, він дав собі слово, що більше його нога ніколи не ступить на поверхню цієї планети, проте його, як досвідченого астронавта і вченого, що добре знав умови Дейтерогеї, все ж зобов’язали взяти участь у новій експедиції, між іншим, як і деяких інших учасників попереднього польоту. До Дейтерогеї Саєв почував тепер неприховану неприязнь.
— Командире, режим звичайний? — звернувся до нього другий астропілот.
— Так. П’ятнадцятигодинний перепочинок.
Саєв пройшов у свій відсік, переодягся у легкий робочий костюм і сів у крісло. За ілюмінатором простилався невиразний ландшафт Дейтерогеї, пустельний і позбавлений життя. В голову лізли неприємні думки. Польоти стомлювали. Хоч медична комісія і зробила позитивні висновки, Саєв відчував у собі внутрішню втому, якусь приховану нестійкість. Він улігся на кушетку і розслаблено випростав руки і ноги. “Певно, прийшов час подавати рапорт. Годі”. Саєв заплющив очі і в цей час почув зумер внутрішнього зв’язку.
— Командире! — вирвалось із радіофона. — Командире! До нас іде людина!
— Яка людина? Де йде? — схопився Саєв.
Кров прилила в голову.
— Зовні людина!
Нічого не розуміючи, Саєв метнувся у відсік огляду.
Туди вже збіглися всі члени експедиції. Відсік огляду — просторе приміщення з величезними суцільними ілюмінаторами, з якого відкривалася панорама всієї довколишньої місцевості. Саєв просто влетів до відсіку.
— Дивіться, командире! — збуджено показував пальцем черговий астропілот. — Дивіться! До нас хтось іде!
Всі збилися біля оглядового ілюмінатора і дивилися туди, куди вказувала рука чергового. Метрів за двісті було чітко видно постать чоловіка, який швидко крокував до корабля. Це сприймалося настільки неможливим, що у тих, хто бачив постать людини серед безмежної пустелі, виникав сумнів щодо її реальності.
— Це міраж, — мовив лікар.
Всі глянули на нього, а хтось додав:
— Справжнісінька галюцинація.
— Але чим вона викликана?
Саєв, як заворожений, стежив за ніби знайомою постаттю. Його охоплювало якесь дивне хвилювання. Серце Йж стрепенулося. Чоловік, не зупиняючись, впевнено ступав по всипаному галькою грунті, наче звично наближався до знайомого йому дому. До корабля залишалося метрів сто. Можна було розгледіти його одяг: сіра срібляста куртка, такого ж забарвлення штани щільно облягали ноги.
— Здається, це не галюцинація, він справді йде до нас, — ледь чутно сказав командир.
Коли відстань між кораблем і самотнім мандрівником безлюдної планети геть скоротилася, Саєв раптом відчув, Що у нього починають терпнути ноги, а волосся на голові стає дибом.
— Не може бути, — майже беззвучно ворушилися його губи, — це нелогічно.
— Що?!
— Зі мною щось діється…
— Командире! Та це ж… Крамов!
Розштовхуючи астронавтів, Саєв, порушуючи всі правила порядку, кинувся з панорамного відсіку, влетів у ліфт і через кілька секунд уже був унизу, за межами корабля. Він біг, спотикаючись об каміння, назустріч такому дорогому пришельцеві.
Вони зупинилися один перед одним.
Саєв не міг вимовити й слова і з захватом і невірою вдивлявся в Крамова. А той усміхався.
— Вадиме, це ж я.
З корабля висипали всі решта.
— Гліб!.. Гліб!.. — бурмотав Саєв, трясучи друга за плечі. — Звідки?! Яким чином? Де ти був? Минув же цілий рік. Це неймовірно!..
— Як… рік? — здивовано перепитав Крамов.
Саєв ще ширше розкрив очі:
— Гліб, минув рік з часу нашої першої експедиції. Ти… пропав тоді. І ми змушені були повернутись на Землю без тебе. Так, — спохватився Саєв, — ти ж був весь потрощений?! Я нічого не розумію, все загадка, містика якась… Та чи ти це, Глібе?
— Я, Вадиме, я. Лише… Я теж нічого не розумію. Я не знаю, що було зі мною і де я був стільки… Цілий рік? Неймовірно… Що зі мною сталося? Пам’ятаю, як зірвався з корабля і полетів униз… Далі — морок, прогалина. Потім… я пішов до вас. Ішов я так, ніби хтось скеровував мене у підсвідомості.
— Це вже зараз?
— Так.
— Все це більше ніж дивно. — Саєв оглянув товаришів, що оточили його й Крамова і дивилися на товариша в німому зачудуванні. — Всі в корабель! Швидко!..
— …І після того поштовху зник? — вже вкотре перепитував Крамов товаришів, вірячи й не вірячи їхнім словам. — Куди ж я міг зникнути? І що я міг робити тут цілий рік? — Він глянув в ілюмінатор.
— Тут прихована якась надзвичайна таємниця, — не міг надивитися на товариша Саєв. Обличчя в нього сяяло, хоч він ще не вірив у таке чудо.
— То ти абсолютно нічого не пам’ятаєш? — вперше озвався до Крамова Гурвич.
— Саме в тому і загадка, лікарю, що я нічого не пам’ятаю. Я не відчував часу і взагалі… нічого не розумію…
Гурвич пильно, з певною недовірою розглядав Крамова.
— Глібе, — сказав він вагаючись, — я теж готував тебе до операції, на тобі не було живого місця, ти не повинен був жити… Вибач, але я медик. Я не можу повірити, що це ти, такий цілий і здоровий.
— Лікарю, що ви говорите? — обурився Саєв. — Які можуть бути сумніви? Я знаю Гліба двадцять п’ять років!..
— Командире, я повинен його оглянути, — перебив його Гурвич.
Він швидко вийшов і незабаром повернувся з апаратом.
— Що ви збираєтеся робити? — дивувався Крамов.
Але той, не відповідаючи, взяв руку Крамова і прикріпив до неї датчик. Тоді, бліднучи, він чіпляв датчик до другої руки, до ніг, до грудей. Це тривало кілька хвилин, астронавти з нетерпінням чекали.
Нарешті лікар відклав свій прилад і безсило впав у крісло. В його очах були розгубленість і страх, змішані з цікавістю.
— Лікарю, в чому справа? — почуваючи незручність, запитав Крамов.
— Глібе, це не твоє тіло.
— Що?!
— Так, Глібе. Воно заново сформоване з якоїсь іншої маси… Мій біодатчик показав це. Я з самого початку не міг повірити в твою появу. Ти весь був поламаний… І раптом чудо — цілий і неушкоджений…
— Тіло… заново сформоване… з іншої маси? — Крамов гарячково обмацував себе, потім підніс до очей руки і уважно почав їх розглядати. — Справді, тільки схожі, але… мої руки були інші… Що ж це?!.
— Це означає, що… хтось повинен був усе це зробити, — випростався Саев, відчуваючи, як холод заповзає у груди. — Виходить, на Дейтерогеї хтось живе?!
Всі злякано почали виглядати в ілюмінатори.
— Але ж… хто вони? Де вони?
— Отже, планета населена і тут панує високорозвинутий розум, — поволі, ніби заглядаючи в невідомість, промовив командир. — І вони, Вадиме, врятували тебе… власне, відродили заново…
Вражені люди дивилися то на Крамова, то в ілюмінатори, за якими в усі боки розбігалася всипана галькою й пилюкою рівнина. Лише подекуди на ній ріс мізерний бур’янець. І ніде не було жодних ознак активного, та ще й такого надрозумного життя… Але ж десь, можливо поруч, повинні існувати ті, що, невидимі, з’явилися в трагічну хвилину, забрали Крамова і оживили його…
Де ж вони?!
Дейтерогея загадково мовчала…
Всюдиходи зближалися. Один з південного заходу, другий з півночі. Плато, покрите жовто-коричневим щебенем, майже скрізь було ідеально плоским, тільки подекуди на рівній поверхні здувалися невеликі округлі горбики. Всюдиходи чимось нагадували невтомних жуків, що заклопотано квапилися у своїх справах. Довкола плато здіймалися скелясті гори, порізані гряди яких відходили далеко вдалину.
— Загадкова планета, — сказав Данилін, розстібаючи комір комбінезона.
— Як ти гадаєш, Кириле, чому Рею та Іштвану не вдалося проникнути всередину печери? — запитав Жерар Лафай, другий астропілот.
— Тому, Жераре, що, по-перше, ми самі наказали їм туди не лізти, а по-друге, ти ж чув — вони там щось відчули. Що — зараз розкажуть…
Всюдиходи були вже метрів за сто від корабля. Правда, той, в якому їхали Джейсон Сіглер і Юрій Сайко, дещо відставав.
— Мушу сказати, — озвався індієць Мохандас Шрівастава, поблискуючи своїми великими чорними очима, — відколи ми сіли на цю планету, мене не покидає дивне відчуття, що довкола щось діється… Я постійно відчуваю чиюсь незриму присутність.
— Це дуже серйозно, Мохандасе, — звернувся до нього Данилін. — Напруж усю свою біоенергетику, тут все має значення.
— Кажуть, дід твій був знаменитим йогом? — підключився до розмови Рінальді, мабуть, натякаючи на можливе успадкування здатності гостро відчувати в природі те, чого неспроможні уловлювати інші.
Мохандас не встиг відповісти, бо в цю мить почулися кроки астронавтів, що поверталися з експедиції і зараз гулко ступали важкими “планетоходами” по металевих східцях.
— Хелло, друзі, — першим зайшов Рей Берилі, за ним Іштван Касаш, а далі й решта.
Рей намагався вдати, що він бадьорий та веселий, однак це йому не вдавалося.
— Проїхались непогано, — розгерметизовуючи свій скафандр, мовив Сайко. — Матеріалу сила-силенна, але… щось тут не так.
— Отож-то, все тут не так, — похмуро підтримав його думку Сіглер.
Вивільнившись зі своїх скафандрів, астронавти стомлено повсідалися в м’які крісла. Всі вони були чимось пригнічені, їхня поведінка свідчила про те, що з ними сталося щось таке, чого вони й самі не в змозі пояснити.
Данилін стримано мовчав.
— Ну, так що ж там? — урвався терпець у Рінальді.
— Не поспішай, Чезаре, люди стомилися.
Струснувши головою, ніби звільняючись від сумбуру думок, заговорив Рей Берилі:
— Так от, друзі, ця несимпатична кулька до біса багата на золото і платину. Причому їхня висока концентрація зафіксована нами на протязі всього шляху. В горах вона ще більше підвищується, а от біля печери… тієї самої печери, — він спочатку подивився на Даниліна, потім обвів поглядом інших, — датчик взагалі зашкалило. Словом, ми топчемося по золоту.
— Наші датчики показали те ж саме, — додав Сайко.
— Та-ак, — Данилін замислено оглянув панораму плато, — отже, планета може становити для нас чималий інтерес. Запаси коштовних металів на Землі у значній мірі вичерпано і…
— Ти забув про печери.
Данилін поглянув на Касаша.
— Ти забув про дивні печери, Кириле, — повторив той.
— Так, будь ласка, ми вас слухаємо, — погодився Данилін, не висловлюючи далі своїх міркувань.
— А далі сказати нічого, — приглушено відповів Берилі, — крім того, що, коли наближаєшся до печери, тебе охоплює панічний страх і ноги самі біжать назад…
— Чому ж нічого, — ніби заперечив йому Сайко. — Ми почували те ж саме, але із наших печер, я маю на увазі тих, що виявили ми з Джейсоном, долинали ще якісь звуки, приглушені і монотонні, так, неначе шумлять підземні води, А зайти в печеру справді неможливо… ніби якась сила тримає тебе.
— Що звук? Звук і ми вловили, — махнув рукою Рей Берилі, — а от психіка при цьому починає завихрюватись, — і він покрутив пальцем біля скроні.
— Обставини, звичайно, дивні, та все ж проби брати треба. На те ми й тут, — підсумував Данилін і звернувся до Чезаре Рінальді, бортового лікаря. — Провести якнайдетальніший аналіз психіки всіх чотирьох. А завтра… завтра на першому всюдиході я сам поїду до печери Рея. Зі мною будуть Рей і Мохандас. Другий всюдихід тримати біля корабля напоготові. Юрій і Іштван — у всюдиході. Сіглер, Лафай, Рінальді стежитимуть на куполі. Все. А зараз — відпочивати…
Коли до заглибини лишалося метрів з тридцять, Данилін скомандував:
— Вистачить.
Всюдихід зупинився. Не закриваючи за собою боковий люк, Данилін, Берилі і Шрівастава неквапливо рушили до печери. Кроків за п’ятнадцять до неї Рей зайшов наперед і підніс руку:
— Зупиніться! Прислухайтеся!
Вухо справді вловило безперервний шум, приглушений, далекий, що долинав аж ніби з надр.
— Чуєте?
— Так. Шум є.
“Від чого ж він іде?” — подумав Данилін. Однак ніякого пояснення він не знаходив.
— Ходімо.
— Я не піду, Кириле. Мої нерви не витримають, — раптом заявив Берилі.
Він не відривав погляду від печери, очі в нього розширилися від жаху.
— Перестань, Рей, не вигадуй. — Данилін поправив про-менемет, що висів у нього на поясі, і рішуче попрямував до заглибини.
— Кириле! — різонуло в шоломофоні. — Поглянь, Кириле! — Мохандас показував рукою кудись убік.
— Що там таке?
Не відповівши, Шрівастава і Берилі побігли в напрямку, куди показував індієць. Данилін кинувся за ними.
Дещо збоку, на північ від печери, за навислою брилою скелі жовтіла і променилася на сонці гірка з дбайливо складених безформних шматків металу. В висоту вона сягала до пояса. Зачудованими очима астронавти розглядали це диво, не знаючи, що й думати. Великі шматки золота були складені так, що вони щільно прилягали один до одного.
— Оце так дива! — вихопилося в Берилі. В його очах спалахнув вогник захвату. — Це ж… скільки ж його тут!..
— Воно і вчора лежало тут? — запитав Данилін, важко дихаючи.
— Вчора? — Берилі довго розмірковував, ніби згадував про щось давнє і далеке. — Вчора… ні. Вчора його не було зовсім!
Данилін серйозно замислився.
— Невже, — по спині пробіг неприємний холодок, — невже тут господарюють розумні істоти?
Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.
Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.
Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.
— Мохандас?! — звернувся він до індійця.
— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…
“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.
Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.
Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.
Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:
— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:
— Рятуйтесь! Швидше в корабель!
Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:
— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!
Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…
— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!
— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.
— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?
Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?
— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.
— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.
— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.
— По-твоєму, біозондування було неправильним? — спалахнув Іштван Касаш. — А я певен, що датчики показують точно!
— Не гарячкуй, Іштване. Адже ніхто нікого не звинувачує, — втрутився Данилін.
Тут він поглянув на Сайка, який стояв на самому краю панорамного відеосектора і мовчки розглядав бурий ландшафт планети.
— Чому ти мовчиш, Юро? Яка твоя думка про все це? — звернувся до нього Данилін.
— Я думаю ось про що, — повернувся Сайко до товаришів. — Вас не дивує сам факт існування тут приматів?
— Мама міа! А про що ж ми тут балакаємо цілих дві години?! — майже у відчаї сплеснув руками Рінальді.
— Почекай, Чезаре. Мені здається, Мохандаса тривожать не ці мохнаті істоти… Позбавлена життя планета, жодних ознак рослинності: ні дерев, ні кущів, ні трави, навіть моху нема. Ні тварин, ні птахів… Мікроорганізмів — і тих немає. Та й цілком зрозуміло, адже на планеті зовсім відсутня вода. А що ж ми бачимо? Голу поверхню, пісок, каміння, гори і… живих людиноподібних істот. Де ж тут логіка? Чим вони мусять харчуватися? І крім усього цього, оброслі шерстю істоти, тобто напівтварини, відкривають рудник і добувають із штолень золото?! Цікава картина.
— Правильно! Як же ми відразу не здогадалися? — вигукнув Сіглер. — Отже, ти думаєш, що вони…
— Я не думаю, а майже певен, що це ніякі не примати, а звичайнісінькі роботи, які зовні дуже скидаються на наших приматів.
Вражені новою думкою, астронавти притихли.
— Безперечно, роботи! — прозрів Шрівастава. — Згадайте, як іде… Живі так не ходять…
Всі принишкли: в повітрі зависло неминуче логічне питання, задати яке не зважувався ніхто. Бо й відповіді на нього теж не було. В поглядах астронавтів приховалися непевність і навіть страх перед невідомістю.
“Чиї ж… роботи”?
Запитання знову повисло в повітрі.
Наступний день минув у виснажливих пошуках істини. Та чи можна зрозуміти чужий світ, коли все таке недоступне для стороннього ока і суворо кимось оберігається? Про існування цього когось сумніву не було. Але ж де він цей хтось? І хто він? Становище дедалі ускладнювалося. Щохвилини чекали якихось несподіванок. З корабля вирішили поки що не виходити. За роботами стежили за допомогою теледатчиків. Мохнаті механічні чудовиська один за одним безперервно виносили з печер шматки золота і складали на купу. Коли купа вивершувалася, вона… зникала. Коли, куди, прилади не фіксували цієї операції, а оком розгледіти нічого не вдавалося, бо відбувалося це вночі.
— Якщо тут чиясь монополія, то нам пора тікати звідси, — сказав якось Рей під час однієї з нарад на кораблі. — Сидимо, як в’язні, роботи ніякої, а планета вже кимось окупована…
Хоч і неприємно було, нічого не розгадавши, відступатися, але на цій думці сходилися всі. Хтось невидимий і могутній встановив над планетою свій протекторат і цілеспрямовано викачував з багатих її надр коштовний метал за допомогою роботів. Було вирішено готуватися до старту.
Збиралися, немов після поразки.
— Все готово? — нарешті запитав Данилін, всівшись за командний пульт.
Астронавти почергово підтвердили готовність до зльоту. Данилін глянув на Жерара Лафая, що займав другий пульт. Той кивнув. Данилін повернув тумблер пускового пристрою. ПП мовчав. Він насупив брови і вимкнув тумблер. Почекавши, повернув його знову. Система не спрацьовувала.
— Що трапилося, Кириле? — з тривогою дивився на нього Лафай.
— Не запускається…
Данилін відкрив блок пускового пристрою і уважно перевірив усі вузли. Дефекту ніякого не було.
“Нічого не розумію”, — він аж спітнів. Пройшовся поглядом по всіх приладах і датчиках. З ними діялося щось нечуване. На екранах шалено металися ламані синусоїди.
— Жерар, перевір частоту режимів.
Другий астропілот витяг із одного з гнізд на пульті блискучий циліндрик і натиснув на кнопку, після чого почувся застережливий писк і з’явився напис: “Силове поле”.
— Звідки воно таке потужне?! — вигукнув Лафай. Всіма способами намагалися позбутися поля, однак нічого не добилися. Прилади на кораблі й далі не слухались астронавтів. Це почало викликати паніку.
— Може, спробуємо аварійний пуск? — тихо запропонував Лафай.
— Давай! — без вагання згодився Данилін.
Але аварійний пусковий пристрій теж не спрацював. На першому і другому ПП було сконцентроване загадкове енергополе, яке їх повністю паралізувало.
Цілий день проморочилися астронавти, шукаючи виходу, але запуск здійснити так і не змогли. Вони ледве трималися на ногах від утоми.
Після тривожного перепочинку зранку Данилін і Лафай знову спробували запустити двигун, але повторилася вчорашня історія. Корабель не корився своїм господарям.
Тепер всіх охопив справжній відчай.
— …Це вони, вони, — шептав, стискаючи кулаки, Лафай. — Вони нас не випустять… Вони вб’ють нас, це вже ясно!..
— Замовкни! — сердито крикнув на нього Данилін. — Ще нічого не сталося, ми всі живі. І поки мислимо і рухаємося, будемо боротися, шукати виходу!..
Та виходу не було.
Яке безглуздя гинути в такій, здавалось, зовсім не критичній ситуації, сидячи в полоні якоїсь невидимої, неконкретної сили. І де він, цей всемогутній спрут, що розорює планету, орудуючи такими велетнями-роботами, що скував їхній міжзоряний корабель?.. Від безсилля мозок був спроможний лише констатувати безвихідь ситуації. Хтось явно прирікав їх тут на смерть, очевидно, не бажаючи мати живих свідків. Цей хтось, напевно, дуже жадібний і жорстокий…
— Що це?! — на крик зірвався невпізнаний голос Касаша.
Астронавти здригнулися, попіднімали голови і завмерли.
Пронизавши скло оглядової панелі, всередині корабля рухався тоненький голубий промінь. Він виходив невідомо звідки, починався десь далеко, в просторі, а його жало повзло повільно, ніби обмацуючи на своєму шляху всі предмети. Пробившись у пультовий відсік, промінь почав вигинатися, нишпорити скрізь, ніби щось шукаючи.
Сповненими жаху очима астронавти стежили за цією цівочкою світла. Вони були наче прикуті до місць, загіпнотизовані цим неприродним променем.
Нарешті кінець променя дійшов до дверцят шафи, де висів скафандр Рея Берилі, і зупинився.
Астронавти поступово почали освоюватися.
— Вони подають нам знак, — пошепки мовив Шрівастава.
— Який? Чого вони хочуть?
— Хоч би натякнули якось…
— Дивіться!
Промінь почав пульсувати. Не зрушуючи з місця, він то яскраво засвічувався, то майже гас. Так тривало з хвилину, після чого він завмер.
— Вони нам сигналять…
Раптом Рей Берилі підняв руку і різко випростався:
— Я зрозумів! Я все зрозумів!
Обережно ступаючи, ніби балансуючи на канаті, і не відриваючи очей від променя, він поволі наблизився до своєї шафи, відкрив її і засунув руку в задню кишеню скафандра. Коли він повернувся, то всі побачили в його руці шматок золота завбільшки з куряче яйце.
— Де ти його взяв? — глухо запитав Данилін.
— Там…
— Навіщо?
Берилі не відповів. Він тільки посміхнувся і пішов до люка викидної лінії.
— Мабуть, їм стало шкода навіть цього шматочка металу, — пробурмотів Берилі і, поклавши золотий уламок у люк, натиснув на кнопку.
Вмить блискучий камінець вилетів метрів за сто від корабля і впав на жовто-коричневу рівнину. Промінь тричі мигнув і зник.
…Коли через півгодини Данилін повернув тумблер пускового пристрою, корабель здригнувся і по його корпусу пробігла легка вібрація…
Янсіп недолюблював медиків. Але відтоді, як над планетою зависла ця страшна загадкова пандемія і для боротьби з нею було підключено всі центри, йому тепер часто доводилося мати справу з представниками медицини. Ї все ж одного з них він по-справжньому поважав. Це був Арксі, — друг дитинства. З дитячих літ Арксі відзначався неабиякими здібностями і, напевне, міг би досягти успіху в будь-якій галузі, та. образ медицину, яка багатьом, коли майже всі хвороби зникли, здавалася безперспективною. Однак, ставши медиком, Арксі зумів і тут виявити свій талант. Дуже скоро його було призначено помічником голови медичного центру планети, і він міг би спокійно заглибитися у вивчення бактерій, яких астронавти спеціально привозили з далеких систем, коли б не… Янсіп не міг зрозуміти, чому такий дійовий потенціал, що успішно розв’язував проблеми захворювань на дружніх планетах, не може справитися з якимсь там головним болем у себе вдома. Черяз це навіть взаємини з Арксі дещо охололи…
Зранку в Янсіпа розколювалась голова, та згодом біль вщух. Почуваючи млосну нудоту, яка завжди наступала після такого приступу, він все ж поїхав до Арксі. Відверто кажучи, йому зовсім не хотілося їхати до товариша, та дуже вже той наполягав на зустрічі.
Блакитне небо радувало своєю свіжістю і вселяло бадьорість. Проте цього вистачало ненадовго. Коли зійде третє сонце, все стане інакшим. Янсіпа не раз дивувала та витривалість, яку повинні були мати предки, щоб вижити у такій спеці без термогасників. Подекуди на небі почала з’являтися жовта паволока.
“Скоро ввімкнуть термогасники”, — подумав Янсіп, і раптом його увагу привернуло дивне, ледь помітне світіння, що з’являлося то тут, то там. Знову це світіння!.. Янсіп замислився. А що коли його гіпотеза близька до істини? Але як це перевірити? Від таких думок ставало моторошно…
— А, Янсіп! Заходь, друже, — обличчя в Арксі було незвично блідим. — Сідай. Зараз ввімкну “холодильник”.
Арксі підійшов до стіни і натиснув на кнопку. М’яко запрацював кімнатний термогасник, і приємна прохолода розлилася по приміщенню.
Янсіп мовчки сів у крісло. Обрій уже освітлювали промені третього сонця, і Арксі затягнув штори.
— Слухай, Янсіпе, я хотів з тобою зустрітися… щоб повідомити про дещо надзвичайно важливе… — Арксі дуже нервував, вся його поведінка свідчила про це.
Та ось він замовк і ніби злякано замкнувся. Янсіпа це почало дратувати.
— Ну?
— Старий, я… ось-ось помру, — в затуманеному погляді Арксі відчувалась якась приреченість. — Я це відчуваю і вчора все зрозумів…
— Та що з тобою, Арксі?! В чому справа?
“І це говорить один з провідних медиків”, — подумав він.
— Вчора в мене був такий сильний приступ, що я двічі втрачав свідомість, — Арксі безсило перевів подих. — Проте ти майже не знаєш, чим ми займаємося. Три роки ми б’ємося над цим лихом, і єдине, що нам вдалося, — це точно зафіксувати ознаки наближення смертного кінця… — Арксі допитливо подивився в очі товаришеві, — Після двох приступів із втратою свідомості дуже скоро настає третій і… кінець…
— Може, це ще не так, Арксі? — після гнітючої мовчанки глухо запитав Янсіп.
— Та ні, старий, на жаль, це так!..
Через прозорі термостійкі жалюзі проникало яскраве світло. День досягав апогея.
— Крім того, Янсіпе, — знову заговорив Арксі, — я давно хотів тобі сказати… це не просто хвороба, тобто… я певен, що це зовсім не хвороба!
Янсіп здригнувся, наче крізь нього пройшов електричний заряд. “Невже Арксі теж…”
— Трохи розуміюся на своїй справі, старий, — вів далі медик, — але тут зовсім інше. Не хочу нічого остаточно стверджувати, і все ж, думаю, справи надзвичайно серйозні. Мені здається… — тут він раптом змовк.
— Що, що, Арксі? Говори далі!
Арксі не відповідав. Він тупо дивився в куток. Там щось поблимувало. Потім світіння в кутку зникло, а з’явилося вже аж під стелею. “Світіння!” — Янсіп похолов. — А що коли мої здогади — правда?.. Ось і Арксі…” Світіння враз пропало.
Друзі оніміло переглядались, пригнічені якимось незносним тягарем.
— Послухай, Янсіпе, — майже вигукнув Арксі. — Це ж катастрофа, катастрофа!..
— Не впадай у відчай, друже мін. У тобі говорить страх.
— Так, старий, так! Саме страх! За всіх нас, за всю планету! Ти знаєш цифри? Ні? — Арксі болісно посміхнувся. — Так от, наші сумлінні статистики підрахували: з часу появи пандемії, тобто за три роки, населення планети зменшилося на два проценти. На два проценти!.. Ти щось розумієш? — Обличчя в Арксі стало червоним, як захід. — І всі вони померли від цього пекельного головного болю. Ти мене розумієш, старий?..
Арксі знову похилився в кріслі і заплющив очі.
Хоч і працював термогасник, Янсіпові стало душно.
Мозок свердлила божевільна думка: “Невже все правда? Невже правда?..”
— Арксі, друже! Не падай духом! Тримайся. Я мушу йти. Ми ще побачимо… — він погрозив кулаком у повітря. — Мені терміново треба повернутись до себе. Не здавайся, Арксі. До зустрічі…
В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.
— Що сталося? — Янсіп зупинив молодого фізика.
— Померли двоє з управління траєкторій, — кинув той і побіг далі.
Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.
— Доране, замкни двері.
Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.
— Друзі, — почав Янсіп, не підводячи голови, — друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу… — тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але…
Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.
— Що з вами?
— Нічого, — разом відповіли Доран і Олпет.
— Голови не болять?
— Ні.
“Напевне, після приступу”, — співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:
— Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист… — тут він знову запнувся і озирнувсь.
Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, — знову подумав Янсіп.
— Отже, яка ваша думка щодо цього?
— Ми з тобою згодні, — слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.
— Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по… нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, — тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. — Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, — зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.
Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили…” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.
Та дальші події закрутили Янсіпа, і він більше мучився своєю розгадкою, аніж діяв. А тепер треба поспішати…
…Звістка про смерть Арксі прийшла несподівано. Нею почався огляд новин за минулий вечір. Смерть товариша настільки приголомшила Янсіпа, що спочатку аж апатія охопила. До себе в центр він вирушив пішки. Янсіп і раніше любив робити такі прогулянки, щоб дихнути свіжим повітрям, побути на природі, відчути вранішній ритм життя. Але сьогодні йому хотілося побути на самоті. Янсіпа зовсім не цікавив зовнішній світ, здавалося, він втратив усі барви, наче хтось бездушно змив їх з дерев, трав, будівель, з усього, що рухалося вулицями, і навіть по небу пройшовся брудним пензлем. Рідна планета ставала чужою. Янсіп ішов, немов у тумані…
В коридорі вісімнадцятого поверху, де розміщався його кабінет, було людно. Коли Янсіп вийшов з ліфта, співробітники притихли, і їхні співчутливі погляди були звернуті до нього. Усі розуміли, як боляче переживає Янсіп втрату друга і однодумця, і готові були висловити йому свої співчуття. Проте зараз йому було не до того. Янсіп рішуче прямував до свого кабінету, щоб все заново обдумати і негайно діяти.
“З хіміками зв’яжуся сам”, — вирішив він, відмикаючи двері. Зайшовши, він швидко попрямував до столу, та тієї ж миті завмер посеред кабінету, наче вражений громом, його крісло було зайняте. У ньому вже сидів… він сам, Янсіп!..
Стоячи у найбезглуздішій позі перед столом, Янсіп зловив себе на тому, що його руки обмацують тіло. А очі не могли відірватися від того, хто сидів у кріслі. “Це галюцинація!”— промайнуло в голові. Однак таке припущення довелося відразу ж відкинути. Не було сумніву: перед ним — людина. “Та ні, це не галюцинація! Це… ніби я сам. Але ж… я ось, тут. Що за мана?! Я — це я. А от хто він?..” Трохи отямившись від першого потрясіння, Янсіп ступнув крок до столу і тремтячим від збудження голосом спитав:
— Вибачте… поясніть, що це означає? Хто ви?
— Я — Янсіп, — десь ніби з глибини пробився голос того, з-за столу.
Від сказаного Янсіп аж похитнувся. “Треба заспокоїтись і зосередитися, — гарячково заметались у ньому думки. — Це, напевне, жарт. А якщо й жарт, то… незвичайний”, — вирішив Янсіп і майже весело мовив:
— Гаразд, друже. Поясніть мені толком, хто ви, навіщо все це і як вам вдалося досягти такої схожості зі мною? Я спробую зрозуміти.
Янсіп роздивлявся чоловіка, що сидів у його кріслі, і думав: “Схожість неймовірна. От тільки очі якісь білі, ніби вицвілі. Навіщо ця комедія?.. Добре, що вчора забув вимкнути магнітофон. Хтозна, що буде далі…”
Кабінети всіх провідних спеціалістів планети були оснащені записувальними пристроями з дистанційною передачею фонокасети по каналу “сигма”. Це було зроблено з метою спрощення обміну інформацією, і тепер усі цікаві розмови, обговорення та наукові суперечки могли бути записані і відразу передані у вигляді хвильової фонокасети всім абонентам, тобто всім, у кого встановлені подібні пристрої. З невідомих нікому міркувань кнопку вмикача пристрою майстер прилаштував на пульті селекторного зв’язку на столі, а кнопку передачі фонокасети виніс на вікно, поруч з кнопкою жалюзі. Такі записувальні пристрої були новинкою, але їх за традицією все ще називали “магнітофонами”.
Двійник Янсіпа сидів так, наче вік зрісся з кріслом. Жодного руху, хоч би яке здригання жилки, на його лиці — нічого цього помітити не можна було. Тільки у вицвілих очах відбувалося якесь безперервне пульсування. Він, не кліпаючи, дивився на Янсіпа і мовчав, а Янсіп не міг визначити, про що той зараз думає, що він взагалі наміряється зробити або сказати. Це почало дратувати.
— Ось що, добродію, — не витримав він, — або кажіть все до кінця, або йдіть геть. Мені ніколи. І крім того… ви займаєте моє місце.
— Сядь!
Такої різкої відповіді Янсіп не чекав.
— Як це? Чи не здається вам…
— Замовкни! — пролунало ще суворіше. — Замовкни і слухай!
Янсіп сів навпроти, і мимоволі в його душу почав закрадатися страх. Незнайомець випростався в кріслі і з шумом опустив обидві руки на стіл.
— Твоя гіпотеза, Янсіпе, зовсім не гіпотеза і навіть не проблема. Це реальність.
Фраза, кинута незнайомцем, прозвучала в Янсіпових вухах вибухом, який буває при старті зорельотів.
— Що?! Що ви сказали? — схопився Янсіп. — Поясніть! Хто ви? Що все це означає!?
— Сядь і слухай. Я поясню, — протяжно і загадково сказав двійник.
Янсіп скорився. Серце готове було вискочити з грудей.
— Так, Янсіпе. Троє на цій планеті майже здогадалися про все і один з них — ти.
— Хто ви? — вперто повторював Янсіп. Двійник зробив затяжну паузу.
— Я — твоя точна копія. Я — твоя модель і водночас я — частина того високоорганізованого розуму, про який ти здогадувався. Ти мав рацію, нас майже не можна побачити. — Янсіп-другий раптом засміявся: — “Нас” — звучить безглуздо. Існує лише згусток мислячої матерії, який не має форми і кольору. Це єдиний мислячий організм, здатний всепроникати і всеосягати. Це надзвичайно унікальний вияв життя, вище творіння Всесвіту. Крім того, я чи ми, як хочеш, можемо переміщатися на незміримо велетенські відстані і створювати моделі практично всіх предметів та істот, які зустрічаються нам. Прикладом того можу бути я — твоя модель.
Великі краплини поту заблищали на обличчі Янсіпа.
— Скажіть, — глухо мовив він, — ви… охопили всю нашу планету?
— Так.
— З якого часу?
— А ви хіба не здогадуєтесь? — у свою чергу запитав двійник.
Щось схоже на в’їдливу посмішку з’явилося у виразі його обличчя.
— Не зовсім, — сказав Янсіп, — з вашим існуванням я пов’язував біль голови, але характер цього зв’язку…
— Ха-ха! Характер зв’язку, — розвеселився двійник — невже тобі й досі не ясно, що мисляча матерія існує за рахунок енергії біострумів, які йдуть з мозку людини, тобто в даному разі — всіх людей вашої планети…
— …І якщо вам мало вільно випромінюваної енергії, то ви висмоктуєте більше, викликаючи біль у голові, виснаження мозку і смерть?! — гнівно вигукнув Янсіп.
— Ти не помиляєшся, друже. Коли матерія відчуває нестачу енергії, вона стимулює її великий вихід з мозку. Ми не винні в тому, що ви такі слабенькі.
Янсіп почервонів:
— То ви живитеся нами! Але ж це канібалізм! Це ж… ви паразити!..
— Чому? — цинічно заперечив двійник. — Адже до винайдення штучної їжі ви теж харчувалися тваринами, яких ви вбивали. Хіба не так?
— Так! Усе так! Та все ж ми перейшли на штучне харчування, коли досягли вищого щабля розвитку, і давно вже не чіпаємо тварин. Тепер вони у нас живуть вільно…
— Не будемо обговорювати цієї проблеми, — двійник зробив паузу. — Ми довго обирали вид енергії для свого існування, багато перепробували і зупинилися на біоенергії мислячих істот, у даному разі вас, людей.
Все, що чув Янсіп, здавалося йому жахливим сном. Невидимий гігантський спрут обплів планету і висмоктує життєву енергію людей, методично, поступово, з кожної людини, поки та не помре від виснаження. У пам’яті спливає образ Арксі, і Янсіпу стає нестерпно боляче… Арксі вже немає. Зате є робот, цей живий злочинець-манекен, та ще й у його, Янсіповому, образі.
— І як довго це триватиме?! — крикнув Янсіп.
Двійник багатозначно розвів руками:
— Поки не вичерпається весь запас енергії.
— Тобто, поки не вб’єте всіх нас?
— Саме так.
— І що ж далі?
— Далі ми перемістимося на іншу населену планету.
Янсіп відчув, що він на грані божевілля. Він не в змозі був усвідомити, як космос міг виродити такий жахливий живий і до того ж розумний організм, який пожирає цивілізації.
— Скільки планет ви вже погубили?
— Важко сказати, — байдуже махнув рукою Янсіп-другий. — Багато. Та це вже нецікаво. Зате зустрічатися з новими істотами завжди цікаво. Наші моделі міжзоряних кораблів уже розшукують такі планети і навіть дещо знайшли.
“Вирватися звідси, скликати раду і… що тоді? Що робити? — билася думка в Янсіповій голові. — Як боротися з невидимкою, яка… скрізь?”
Двійник зміряв поглядом Янсіпа, явно наміряючись щось сказати.
“Тільки хіміки! Так, тільки хіміки! Лише їхній газ “тета” чи “тау” спроможний якщо не знищити, то хоча б відігнати це чудовисько і порятувати планету. Треба негайно втікати і сповістити…” — Янсіп схопився, але тут же осів. Модель, мабуть, мала здатність паралізувати рухи і волю людини.
— Світіння — це теж ви? — раптом запитав Янсіп.
— Ми, — відповів мляво двійник. — Легке світіння, яке доводилося вам спостерігати, з’являється у тій ділянці матерії, де концентрується біоенергія для інтенсифікації процесу мислення.
Після короткої мовчанки подоба-модель вичавила на своєму лику злу посмішку, яка все більше дратувала Янсіпа.
— А тебе не цікавить, чому я прийшов до тебе?
“Справді, чому? І як це я раніше не запитав його?” — подумав Янсіп, але озвався досить байдуже:
— Так чому?
— Щоб убити тебе.
— Що?! — відсахнувся, бліднучи, Янсіп.
— Так, убити. Точніше, анігілювати. Ти вже все знаєш, тому жити тобі більше не можна. Ви втрьох і так додумалися багато до чого, — спокійно пояснив двійник.
“Ми… втрьох? — прокотилося луною в Янсіповій голові, що враз стала свинцевою. Доран з Олпетом. Вони, як і я… Та їм же загрожує небезпека! Що робити? Як попередити?”
Янсіп засовався на стільці.
— Я знаю, про що ти думаєш, — озвався двійник. — Про своїх друзів, правильно? — Очі в нього звузилися. — Так от, їх давно вже немає.
— Як немає?! — скрикнув у відчаї Янсіп, і раптом у ньому щось немов надломилося.
Він зрозумів усе. Доран з Олпетом убиті. Замість них розгулюють ці жахливі моделі-копії! І для нього спрут приготував копію… щоб ніхто нічого не помітив. Тепер зрозуміло, чому Доран і Олпет були такі дивні останнім часом… Та це ж були не Доран і Олпет!.. І з хіміками ніхто не зв’язувався!.. Тепер настала його черга, Янсіпова…
“Як врятуватися?! Як порятувати людство планети? — ця думка обпікала мозок. — Тільки газ!.. Сповістити всі центри. Сповістити хіміків. Адже наша розмова записується!.. Треба тільки передати фонокасету. Лише натиснути на кнопку… Кнопка біля вікна… Треба діяти!..”
— Душно, — вихопилося раптом у Янсіпа. — Закрию жалюзі.
Подоба-модель довго і пильно свердлила поглядом Янсіпа, ніби розв’язуючи складну задачу.
— Ти це можеш зробити, — поблажливо посміхнувся двійник, піднімаючи праву руку з витягнутими пальцями до рівня голови Янсіпа.
Янсіп поволі підвівся, підійшов до вікна і тремтячою рукою натиснув на обидві кнопки. Жалюзі і передавача. Фонокасета полетіла по планеті. “Встиг!.. — промайнуло в його свідомості, і тієї ж миті крісло, в якому сидів його ворог, осяяв яскравий спалах. — Тепер людство житиме!..”