День п’ятий
Інформаційне зведення:
Рішенням Наукової Ради припинено діяльність усіх наукових груп, за винятком груп дослідження акватрансформації, астрофізичних спостережень і дослідження фізики макропростору.
Для встановлення зв’язку з орбітальною станцією “Шпігель” створено групу міжпросторового зв’язку та локації.
На пошуки геологічних та гляціологічних партій, що працюють в умовах відкритої місцевості, вийшло три рятівних загони.
Уведено ліміт на воду…
Косташен рвучко сів на ліжку, і воно, піддатливо прогинаючись, набуло форми крісла. Нервово хрускотнув пальцями і з ненавистю поглянув на ящик крелофоніки, що стояв у кутку готельного номера. Концерт мав давно вже закінчитися, була середина ночі, але ніхто з трупи до готелю ще не повернувся. Навіть Брі.
Стіни кімнати, здавалося, тисли на Косташена, змикались навколо нього, як у похмурих оповіданнях Едгара По, і викликали атавістичну клаустрофобію. Та на саму лише думку про розблокування вікна йому ставало іще гірше. Що він там побачить? Глупу ніч. І сіре, землисте, без єдиної зірочки небо, яке ось уже п’яту добу (П’яту? Так, уже початок п’ятої доби) тисне на засніжену пустелю. Косташен міцно замружився, зціпив зуби, намагаючись спинити тремтіння в пальцях. І занесла ж його сюди лиха година!
Гастролі для Одама Косташена обіцяли бути недовгими. На Сніжані він давав свій передостанній концерт, потім у системі Гарднера, куди їхню трупу мав доставити транспорт, що постачав Сніжану водою, було заплановано його останній виступ, і — повернення на Землю. Та непередбачені обставини зламали цей чіткий, вивірений ним самим графік гастролей…
Від природи нервовий і запальний, Одам Косташен не любив непередбачених обставин. Не любив поспіху й метушні. У повсякденному житті намагався підтримувати розмірений і спокійний ритм, що не порушувався роками. Ранкова репетиція, двогодинна прогулянка в парку, потім прослухування нових крелофонічних записів (зрідка, якщо тема дуже йому імпонувала, збігалася з його настроєм, імпровізував на репетиційній крелофоніці), знову — тепер уже короткий — відпочинок і нарешті вечірній концерт. Так він накопичував енергію, яку потім до останку вихлюпував на своїх концертах. Цей розпорядок він змінював рідко із величезною неохотою. А якщо вже й вирушав на гастролі, то заздалегідь грунтовно обмірковував і зважував усе до найдрібніших деталей. Звичайно, в його затворницькому житті зустрічались і непередбачені обставини, особливо нервували вдосконалення крелофонічної апаратури, коли доводилося місяцями пристосовуватися до нових характеристик звучання, сприйняття і змінених амплітуд сплесків емоцій. Але все це були труднощі, так чи інакше пов’язані з його роботою, і він їх зрештою долав. Зараз же обставини були зовсім іншого порядку. Виплеканий Косташеном особливий світ, світ звуків, барв і запахів, прекрасних видінь, вибухнув, а сам він був викинутий у незрозумілий, непотрібний йому реальний людський світ.
Косташен потягнувся всім тілом. Потрібно розслабитися, відволіктися… Він викликав інформатор, і зі стіни випливла маленька фіолетова куля й застигла посеред кімнати.
“Що будемо дивитися?.. — мляво подумав Косташен. — Ну хоча б куди ми потрапили”.
— Зоряний атлас, — мовив він. — Каріатида.
Кімнату заполонила темрява. Поступово з неї виникло жовтогаряче сонце.
— Каріатида, — залунав безбарвний голос. — Зірка спектрального класу СЗ, стійка, маса 2,14 1033 /1,068 Сонячної, лінійний діаметр — 1 390 000 км, густина — 1,36 г/см3, температура на поверхні — 5300°К. Координати за шкалою Ройзмана на сьогоднішній день — 341, 148; 218, 046, 49, 670 (дані вказано в парсеках по відстанях від пульсарів із частотою 0,241; 0,013; 1,430 відповідно). Відстань до Землі…
— Годі! — перервав Косташен. — Планетна система!
— Планетна система, — слухняно відгукнувся голос.
Каріатида почала зменшуватись і віддалятися, а з простору повільно випливла ідеально біла планета із сяючою атмосферою.
— Сніжана, — продовжував голос, — єдина планета зірки Каріатиди… Склад атмосфери: азот — 76,4 %, кисень — 20,2 %, аргон — 3,39 %, інші гази — 0,02 %… Коливання середньодобової температури ±10–15 °C…Флора — відсутня… Фауна — відсутня… Сніжану занесено до Червоної книги планет, що відповідають стандарту Грейєра — Мойсеева… Наукові центри, бази, орбітальні станції і міста: академмістечко Центру космічних досліджень (філія).
Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.
— Населення на сьогоднішній день — 12 436 чоловік… Орбітальна станція класу “Шпігель”, — зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. — Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети — 418,6 км, мінімальне — 398,2 км, період обертання — 1 година 31 хвилина. Змінний персонал — 36 чоловік. Стандартна база “Північний полюс” — 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н20 кристалічна — температура плавлення +44,63 °C/. Висота снігового покриву від 100 до 200 метрів. Аномально висока температура плавлення снігового покриву не з’ясована. Висунуто гіпотези…
І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.
— Заходьте!
До кімнати увійшла Брітта.
— Можна? Ти не крелофонуєш?
— Можна, — Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. — Невже концерт тільки-но закінчився?
— Так, — вона чомусь зніяковіла. — Нас довго не відпускали…
— А хто був на крелофоиіці? Байрой? — ущипливо запитав він. — Та ти сідай, — похопився і швидко створив для неї крісло.
Брітта обережно сіла.
— Ода…
— Нездара… — процідив крізь зуби Косташен. — Слави йому схотілося!
Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.
— Ода, — тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. — Чому тебе сьогодні не було з нами?
— Тому що я дав тут уже всі свої концерти! — Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. — А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?
Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.
— Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги…
Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.
— Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице…
— Ода, — раптом ледь чутно запитала вона, — ти боїшся?..
Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.
— Ні! — Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. — Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі — як його там? — і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, — що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.
— Не треба так, Ода, — боязко почала Брітта. — Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен…
— А як треба? — Косташен не на жарт розлютився. — Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?
Брітта підвелася.
— Ні, ти посидь!
— Вибач, — вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, — але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду…
Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.
— Відчини, — сказала твердо.
Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.
— Ти… Ти не залишишся?
— Ні. Сьогодні. — ні, — і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: — Не треба. Випусти мене.
— Іди, — ледь чутно вимовив він і розблокував двері.
Брітта мовчки вийшла з кімнати.
Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася — і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.
Її почало тіпати.
“Мені страшно. Усім нам страшно, — подумала вона, охопивши себе руками. — І кожен — зі страхом наодинці”. Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю… Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує… Ода, Ода!..
Брітта вийшла на середину кімнати і опустилась у крісло, що послужливо виросло біля неї.
— Треба перевдягтись, — вголос подумала вона.
Стіна слухняно розсунулась, відкриваючи шафу, але Брітта навіть не зробила спроби підвестися: якась неймовірна апатія скувала її, не хотілось нічого робити, навіть ворушитися. І голова була порожньою, важкою, без жодної думки. І не виникало жодних бажань…
Брітта не змогла б сказати, скільки часу просиділа так — хвилину, годину чи більше. Час повністю зник для неї. Та коли врешті-решт опам’яталась і розблокувала вікно, вже світало.
Страх знову повернувся до неї, вона підвелася з крісла і повільно підійшла до вікна. Над академмістечком розгорявся сірий, неживий світанок.
Брітта вперлася в холодний пластик долонями і чолом. Містечко іще спало. Слабка поземка мела по його вулицях нетанучий сніг. Було порожньо, тихо, зверху тисло сіре, важке, неначе пластилінове небо. Раптом із-за обрію вистрибнула велика мерехтлива зірка і поволі почала підніматись по небосхилу. Брітта стрепенулася було, але швидко зрозуміла, що це таке, і відразу знітилася: орбітальна станція “Шпігель”.
— Як же довго це буде тривати?.. — з тугою прошепотіла вона.
Із третьої спроби Кратов прорвав заблоковані двері й просто-таки вдерся в лабораторію.
— Усе працюєш, затворнику, — мовив він, розстібаючи комір і витираючи піт із чола. — Ху, жарко!
У лабораторії було темно, миготіли далекі зорі, бубонів голос інформатора, а посередині висіло вугільно-чорне веретено.
— Здрастуй, Алеку, — стомлено відказали з темряви. — Проходь, якщо вже зміг прорватися.
Кратов з побоюванням ступнув уперед і відразу ж боляче забив коліно об величезну конструкцію, силует якої вималювався в темряві.
— Чорт! — лайнувся він. — Зараз я вам улаштую маленький розгардіяш!
— Добре вже, — в голосі пролунав жаль. — Якщо ти зламав двері, щоб мене побачити, то про яку роботу може йти мова?
Величезне чорне веретено зникло, повільно почало світлішати.
— Проходь.
У заставленій приладами лабораторії Кратов насилу відшукав очима Кронса. Той сидів за якоюсь установкою — визирала лише його голова — і дивився на Кратова втомленими запаленими очима.
— Мотлоху тут у тебе, як у Плюшкіна, — невдоволело пробурмотів Кратов і обережно обійшов схожу на готового до стрибка багатоногого хемопандра установку, що стояла в нього на шляху.
— Здаси новий корпус, буде ще більше, — бадьоро запевнив Кронс. — Проходь, сідай.
Кратов добрався до нього і сів у запропоноване крісло.
— Не спав? — Чи то запитав, чи то констатував Кронс. — Знову засідали до самого ранку… Ну і що ви там нового надумали в Раді?
Кратов розстебнув куртку і почав масирувати ділянку серця.
— Пригостив би кавою, чи що, — попрохав він. Кронс невесело мугикнув.
— Навіть якби Рада не наклала вето на воду, ти в мене міг би тільки мріяти про каву. Коли вже ти всерйоз зацікавишся власним серцем?
Кратов слабо відмахнувся, поліз у кишеню, дістав пігулку поліклетаміну і ковтнув її. Кронс похитав головою.
— Ну, а тепер давай викладай, навіщо прийшов. Адже ти останнім часом до мене просто так і не зазирнеш.
— Ти ж мене кавою не пригощаєш, — відказав невесело Кратов, застібаючи куртку. Біль у серці поступово стихав. — Будемо вважати, що цього разу я прийшов до тебе як до спеціаліста в галузі фізики макропростору. Мені потрібен максимум інформації про Чорні Кокони.
Якусь мить Кронс пильно дивився на Кротова і тільки мовчки жував губами.
— Ти вже… звертався по довідку до інформатора? — нарешті спитав він.
— Авжеж, — кивнув Кратов. — Але там практично нічого немає.
Інформація справді була мізерною: історія відкриття трьох відомих людству Чорних Коконів та куценькі дані спостережень за ними. Перший Чорний Кокон із розміром по осі більше двох парсеків було вікрито п’ятдесят шість років тому в системі Друянова. Другий, за розмірами приблизно такий самий, знайшли в двадцять шостому секторі і, нарешті, третій, найменший із них, усього в дві сотих парсека, виявили років п’ятнадцять тому недалеко від системи Джонатан. Проіснувавши вісім років, він несподівано розкрився, розтягнувши свої дві сотих парсека у півтора парсека вільного простору. Біля Коконів було створено стаціонарні станції спостереження, однак інформація про них була надзвичайно бідна. Чорні Кокони поглинали всі види випромінень, самі при цьому нічого не випромінювали, не мали жодних відомих людству полів і в той же час не пропускали всередину матеріальних тіл. Але найменше подобалась Кратову не відсутність інформації про Чорні Кокони, а тривалість їхнього існування, що не обмежувалась ані століттями, ні навіть тисячоліттями. Кронс знову пожував губами.
— Боюся, що знаю не більше…
— Та що я — мушу обценьками все з тебе витягати? — спересердя ляснув себе по коліні Кратов. — Невже за п’ятдесят років ніхто з вас не вигадав хоч поганенької теорії?!
— Якщо це, звісно, можна вважати теорією… — знизав плечима Кронс. — Років через десять після відкриття першого Кокона Фредіссон висунув одне припущення, засноване на його ж моделі пульсуючих галактик. Ядра галактик, згідно з його моделлю, періодично викидають матерію-простір, за рахунок чого і відбувається розширення нашого Всесвіту. Простір, тривіально висловлюючись, зморщується і жолобиться, в той час як галактики являють собою субстанції, які безперервно пухнуть і розштовхують одна одну. Природно, що в суміжних із іншими галактиками зонах цілком можливе утворення своєрідних згустків, а точніше — згортків простору. Втім, це не виключає утворення подібних згортків простору і в самих галактиках. На жаль, у суміжні зони ми поки що не проникли і не можемо стверджувати, що Чорні Кокони — це і є згортки Фредіссона. Так що можна сказати, Алеку, — Кронс іронічно посміхнувся, — нам казково пощастило, що Чорний Кокон утворився саме навколо Каріатиди і ми нарешті зможемо помацати його ізсередини.
— Еге ж, пощастило… Друа зі своїми хлопцями просто на сьомому небі від щастя…
— Так чого ж ти усе-таки прийшов? — різко запитав Кронс. — Гадаєш, я повірив у цю казочку про відсутність інформації? Адже про все, що я тобі зараз розповів, ти давно вже дізнався на Раді від самого Друа.
Кратов здивовано підняв брови і з цікавістю поглянув на Кронса, точніше, на його лису, блискучу голову, що визирала з-за установки.
— Своєрідна в тебе манера приймати гостей, — відзначив він. — Виставив голову, як лялька, з-за ширми… Слухай-но, може, ти там голий сидиш, га?
— Ти б краще не відбрикувався, — усміхнувся Кронс.
— Що ж, припустимо, я до тебе прийшов як до давнього приятеля…
— …котрого ти останнім часом відвідуєш лише в разі крайньої потреби, — докинув Кронс.
— Повторюю: як до свого давнього приятеля, щоб почути твою відверту думку про всі кроки, що їх здійснює Рада в становищі, що склалося на сьогодні.
Кронс ізнов пожував губами.
— Ну припустимо… Припустимо, що ти справді прийшов до мене саме з цього приводу… Так би мовити, взнати думку збоку, або ж ходіння Гарун-аль-Рашида в народ. Що ж, моя думка принаймні безстороння. Дозволь тебе запитати, навіщо ви заборонили роботу всіх наукових груп?.. Щоб посилити стан пригніченості, дати людям відчути їхню непотрібність, показати марність наших зусиль? Сидіть, мовляв, і чекайте, доки дядечки з Ради придумають що-небудь. А дядечки тільки те й знають, що засідають вдень і вночі, деруть горлянки, приймають ідіотські рішення, — вибач, але я справді вважаю, що твоя поведінка, м’яко кажучи, нерозумна — ковтати замість кави транквілізатори і сподіватись на чудо.
— А що ти запропонував би?
— Пропонувати в цьому випадку має Рада, а наша справа — приймати або ж відкидати ваші пропозиції. Та, на жаль, демократичні рішення зараз стали неможливими, оскільки Рада перейшла до прямої диктатури.
— У тебе все?
— Можу продовжити в тому ж дусі. Тебе це влаштує?
— Дякую, не треба, — Кратов похитав головою. — А слова які: рішення, демократія, диктатура… У складі Ради двадцять чоловік, які представляють не лише ведучі наукові групи академмістечка, а й такі, що відають будівництвом, постачанням, харчуванням тощо, — і це ти називаєш диктатурою? Так, ми не виносимо своїх рішень на загальне обговорення, але хіба ти не вважаєш, що зараз становище на Сніжані надзвичайне? Саме тому всі наші рішення обговоренню не підлягають. Далі. Ти скаржишся, що ми не даємо вам працювати, законсервували діяльність усіх наукових груп і тим самим кинули людей у депресію, так?
Кратов очікувально глянув на Кронса.
— Ну так, — погодився той.
— Взагалі-то це правильна думка, але занадто вже однобічна. Ну, а якщо вже відверто, то мене завжди вражала і продовжує вражати якась аномальна обмеженість більшості вчених у життєвих питаннях. Ви просто до такої міри закопались у науку, що повернути вас до дійсності можна, лише відібравши цю цяцьку. Але й тоді ви продовжуєте кричати тільки про одне: чому вам заважають працювати? Ми всередині Чорного Кокона? Прекрасно, про це можна тільки мріяти! Шкода, звісно, що нема всієї необхідної апаратури, але ми і з допомогою тієї, що є, знімемо такі дані, що всі охнуть! Життєві ресурси? Які ще там життєві ресурси? А-а, так кажуть же, що продукції оранжерей вистачить на всіх із лишком! Тільки чому в нас відключили енергію? На якій підставі? — Кратов перевів подих. — Ну, а вода, запасів якої навіть при урізаному розподілі вистачить максимум на півтора місяця? Що ви про це думаєте? Сподіваюсь, ви не збираєтесь вгамовувати спрагу за рахунок місцевих ресурсів, тим більше що за п’ятнадцять років вивчення цієї проблеми нікому не вдалося здійснити перехід зі снігу-44 до води-0?
— Не треба, — скривився Кронс. — Адже ми з тобою давно вже не хлопчаки, навіщо так згущувати барви? І вихід у нас все ж таки є, ти це чудово знаєш. Щоправда, вихід не дуже приємний… Та не марно ж їв свій хліб Шренінг?
— Акватрансформація? — примружився Кратов. — Десять років лабораторних дослідів по заміні в живій клітині води-0 на воду-44? А ти знаєш, що досліди на пацюках дають лише вісімдесятипроцентну гарантію?
— Знаю, — Кронс посміхнувся. — Здається, ми помінялися з тобою ролями. Тепер я мушу пояснювати директорові академмістечка те, що вирішено сьогодні на Раді.
— Ну-ну? — зацікавлено підвівся з крісла Кратов.
— Про це, до речі, давно вже всі знають. Якщо протягом двох місяців — здається, такий у нас запас води? — не станеться розгортки Кокона, то всі ми змушені будемо пройти через акватрансформацію. А розгортка, — я, мабуть, майже точно процитую слова Друа на Раді, — відбудеться нескоро.
— Настільки точно, що в мене мимоволі виникають деякі підозри… Засідання Ради зараз ведуться за зачиненими дверима і з заблокованим зв’язком. А втім, може, в тебе є жетон інспектора Комітету статусу людини, який дозволяє знати все?
Кронс знизав плечима.
— Якщо добре знаєш Друа і маєш ту саму інформацію про Чорні Кокони, що й він, то для цього не потрібно жетона.
Кратов почав обома долонями розтирати обличчя.
— Мене, однак, цікавить, хто ж він, цей інспектор, і чому досі не відкрився в такій екстремальній ситуації. Адже ж сидить він зараз десь, можливо, навіть у Раді, спостерігає, слухає, оцінює… — Кратов різко хитнув головою, намагаючись відігнати сонливість, що раптом напосіла на нього. — А втім, облишмо інспектора у спокої. Вирішивши питання про акватрансформацію, ми підійшли до іншого: чому припинено діяльність наукових груп? Сама вже акватрансформація вимагатиме величезної кількості енергії, якої в нас не так уже й багато. Крім того, належить забезпечити хоча б мінімум життєвих умов для акватрансформованих людей, а для цього потрібно: перепрограмувати синтезатори на випуск білка на основі води-44; побудувати нові оранжереї, де можна буде вирощувати акватрансформовані рослини, — на самому білкові довго не протягнеш; встановити в будинках кондиціонери з оптимальною температурою градусів так шістдесят п’ять; забезпечити людей теплим одягом, якого, до речі, у нас взагалі немає! Нарешті, вигнати вас із лабораторій і пристосувати їх під житлові приміщення, тому що, хай тобі буде відомо, сорок відсотків житлових котеджів побудовано з підручного матеріалу, тобто з льоду-44. Але й це не все. Є ще одна причина, з якої припинено діяльність усіх наукових груп. Зараз у полі знаходяться вісім геологічних і гляціологічних партій, зв’язку з ними немає, як нема його і з обома базами та зі “Шпігелем”. Передавач мовчить, радіо — теж. Якась неймовірна магнітна буря, лазерний промінь у цьому згорнутому просторі тремтить і вібрує… І тому нам потрібні зараз люди діла, такі, що вміють організувати будівельні роботи, провести рятувальні експедиції, перепрограмувати синтезатори, налагодити кондиціонери, добитися зв’язку хоча б зі “Шпігелем”, а не просто вчені, що вміють лише жонглювати мільйонами електроновольтів, яких у мене, до речі, і немає.
— Так, — прицмокнув губами Кронс. — Дякую за відвертість. Але чим я можу тобі допомогти, адже ти црийшов сюди не тільки для того, щоб пояснити мені ситуацію?
— Частково й для цього, — стиха мовив Кратов. — І от тепер, коли ти знаєш біль-менш усе про стан справ, я хотів би почути твою думку: якби ти був на моєму місці, коли б ти розпочав загальну акватрансформацію?
Кронс нарешті вийшов з-за пульта. Сухенький, малий, у завеликому на нього, вкритому численними складками комбінезоні, він повільно пройшовся по лабораторії, немовби розминаючи ноги.
— Адже ти давно вже вирішив це питання сам, — несподівано зупинившись прямо перед Кратовим, сказав він.
Кратов лише мовчки похилив голову.
— Ну, гаразд, — Кронс знову почав крокувати по лабораторії. — Я спробую поставити себе на твоє місце… Отже, що в нас є і чого в нас немає? Є запас води на півтора місяця і немає жодних житлових умов для акватрансформантів. На мою думку, розумним було б спершу підготувати нехай мінімальну базу життєзабезпечення і лише потім розпочинати акватрансформацію. — Кронс подивився Кратову прямо в вічі: — Але ж ти вирішив розпочати акватрансформацію негайно?
Кратов спокійно зустрів цей погляд.
— Так.
— Чому? Адже в нас принаймні місяць у запасі.
— Нема в нас місяця, — рівно проказав Кратов. — Навіть дня в нас немає. Тому що живуть на Сніжані.крім нас із тобою, ще й маленькі люди. Діти. Чотириста тридцять дев’ять дітей, що не досягли вісімнадцяти років. Їх що, теж до Шренінга?
— Так ось чому ти до мене прийшов, — задумливо мовив Кронс і раптом стрепенувся: — Алеку… а якщо… Кокон… завтра…
— Якщо… — Кратов відвів очі, і вся його фігура, ще мить тому зібрана, підтягнена, якось відразу осіла, він розслаблено відкинувся на спинку крісла. Руки нишпорили по кишенях у пошуках поліклетаміна. — Якщо ми проведемо акватрансформацію зараз, протягом двох тижнів, то дітям вистачить води на два роки…
Пола довго стояла в дверях дитячої кімнати. Дівчатка ще спали. Крізь прозору плівку манежу видно, що Станка цілісіньку ніч воювала з постіллю. Подушку вона ногами заштовхала в куток, під головою лежить ковдра, простирадло обгорнуте навколо талії, а сама Станка солодке спить посеред цього безладдя і вві сні з насолодою смокче великий палець правої руки. Ларінда ж, на відміну від молодшої сестрички, як лягала спати на бік, підклавши під щоку долоню, так і прокидалась у тому ж положенні.
На спектрофлюоритовій стінці в танку застигли різноколірні мультизайці та сміхотливі лепусенята. Пола зітхнула й стерла їх зі стіни. Кінчаються дитячі казки…
Вона схилилась над манежем, дивлячись на рожеве дитяче тільце, і раптом її охопила нестримна хвиля ніжності, захотілось схопити Станку на руки, розтермосити, притиснути до себе, поцілувати…
Пола відсахнулась від манежу. Відчувала: ще мить — і вона не зможе стриматися, розридається вголос і налякає дітей.
Підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Каріатида стояла вже високо над обрієм, і сніг на вулиці різав очі. Абсолютно сухе, тепле повітря відразу ж забило легені, і Пола закашлялася. Це допомогло їй оволодіти собою.
“Усе, годі. — Вона здмухнула волосся, що впало на чоло. — Не можна, щоб діти побачили тебе такою. Будь веселою і життєрадісною, начебто нічого не скоїлося”.
Пола повернулася і гучно сплеснула в долоні.
— Годі спати, соньки. Пора вставати. Півень проспівав!
На спектрофлюоритову стіну скочив вогненний півень і оглушливо кукурікнув.
Пола стягла ковдру з Ларінди, потім перехилилася через манеж і спробувала розбудити Станку.
— Ну-ну, досить потягусики робити, розплющуй оченята!
Вона поляскала Станку по спині, але у відповідь долинуло лише невиразне муркотіння.
— А от я зараз води холодної принесу, — пообіцяла Пола, і Станка, злякано здригнувшись, відразу ж розплющила очі.
Мати підхопила її під пахви й поставила на підлогу.
— Ось так воно краще. Поглянь, уже гноми давно на зарядку вишикувались, тебе чекають.
На передньому плані спектрофлюоритової стіни сім веселих гномів у різнобарвних шароварах почали робити ранкову зарядку. Трохи далі, на задньому плані стереозображення, дівчинка в трико виконувала вправи за системою Страдіссона. У кімнаті все дужче відчувався запах соснового бору, ранкової свіжості, ніби узлісся, де вистрибували зараз дівчинка та гноми, справді було поряд. Звідкілясь із-за розлогих сосен хрипким метрономом відміряла час зозуля, а в росяній траві сюрчали коники.
Пола рвучко відвернулася. Поштовхом руки відіслала ліжко та манеж у протилежну стіну, де постелі пройдуть дезобробку і ввечері повернуться на свої місця чистими й випрасуваними.
Ларінда позіхнула й, ставши навшпиньки, потягнулася. Потім відразу ж, без жодного переходу, вигнулася у місток.
— А я не хочу з гномами, — закапризувала Станка. — Я хочу, як Лалінда!
— Лалінда, Лалінда! — передражнила її старша сестра. Вона пружно відштовхнулась і перейшла із містка у стійку на руках. — Спершу “р” навчись вимовляти.
Станка набурмосилась і почала колупати ногою штучне трав’яне покриття підлоги.
— Що сталося, Станко? — спитала Пола. — Дивись, як Прошка весело зарядку робить!
Станка спідлоба позирнула на гномів.
— А чого вона длазниться!
Мати всміхнулась і погладила Станку по голові.
— Вона просто забула, що сама була такою ж.
Ларінда лише знизала плечима й, стріпнувши коротким волоссям, почала на місці крутити колесо.
Полі стало сумно. От уже й виросла старша донька. Чомусь ми, батьки, помічаємо це тільки тоді, коли скоїться щось із нами самими, коли ламається звичний ритм життя, з очей спадає полуда повсякденності, а з плечей — звичний тягар монотонних турбот. І ти раптом помічаєш; що на скронях у твого чоловіка прозирнула сивина, а в самої в куточках очей зібралися зморшки, що не піддаються масажу. А діти починають відмовчуватись при твоїх настирливих розпитуваннях, у них з’являються якісь свої таємниці, свої інтереси, формується непомітно для тебе й незалежно від тебе своє життя. І тоді ти усвідомлюєш, що твоя опіка їм уже не потрібна. Вони стали дорослими…
Ранкова зарядка скінчилася, і гноми, вихопивши з високої трави рушники, побігли до струмка вмиватися.
Пола знову плеснула в долоні.
— На превелику радість моїх дітей, бруднуль і невмивак, — виголосила вона, — вмивання відміняється!
— Ул-ла-а! — аж застрибала на місці Станка. Ларінда ж лише скоса кинула здивований погляд на матір.
— Відсьогодні ми будемо обтиратися снігом, — продовжувала Пола. — А тому всім одягти купальники і за п’ять хвилин бути в коридорі. — Вона рушила до дверей і вже звідти, обернувшись, підморгнула: — Усім зрозуміло? Вперед!
Пола зазирнула до їдальні, замовила сніданок, а потім зайшла до себе в кімнату, щоб скинути халат і вдягти темні окуляри. І тут її викликали зі Шкільного містечка. Вона відповіла на виклик, і в кутку кімнати репродукувався старший вихователь.
— Добридень, Поло.
— Добридень.
— Вибачте, що турбую вас так рано. Боявся пізніше не застати. Річ у тім, що вчора ви, забираючи дітей, не сказали нам, коли вони повернуться…
— Боюся, що я вам цього і зараз не зможу сказати… Старший вихователь похитав головою.
— Сподіваюсь, вони не багато пропустять по програмі? — спитала Пола.
— Ні. Гадаю, вони нічого не пропустять. У Шкільному майже нікого не залишилось… Вибачте, що потурбував. До побачення. Передавайте вітання Іржі.
І тут витримка на мить полишила Полу.
— Іржі пішов учора ввечері, — схлипнула вона. — Добровольцем.
Вихователь змінився на лиці. Якийсь час мовчав, потім сказав заспокійливо:
— Нічого, Поло. Будемо сподіватися, що все пройде нормально. А моє вітання Іржі все-таки не забудьте передати.
Пола боялася знову зірватися, тому лише мовчки кивнула і відключилася. Безцільно пройшлася по кімнаті, повільно скидаючи халат. Напросилася на співчуття…
— Мамо! — гукнула Станка із коридора. — Ми вже готові!
Пола здригнулася і провела рукою по обличчю. Вона мусить стриматися. Мусить, мусить, мусить… Зітхнула й, так і забувши вдягти окуляри, вийшла в коридор.
— Готові? — весело перепитала. — Тоді уперед!
Пола підхопила Станку на руки і разом із Ларіндою вибігла на ґанок. Тут вона легенько підштовхнула Ларінду, й вони всі втрьох опинились у заметі. Знявся вереск, і почався гармидер.
— Ой, мамочко! Ой, мамочко! — тільки повискувала Станка, поки мати натирала її снігом.
Потім вони грали в сніжки, й Полі дісталося більше за всіх, адже їй довелося битися проти двох. Нарешті помітила, що діти вже стомилися, вдала з себе переможену.
— Здаюся, здаюся! — змахнула руками.
— Перемога! — радісно вигукнула Ларінда і кинула останню сніжку в стіну дому.
— Ура-а! — підхопила переможний клич Станка і, підстрибнувши, почепилася матері на шию.
— Чудово! А тепер — у душову! — наказала Пола і, взявши доньку за плечі, повернула її обличчям до дверей. — Ларіндо! Прийміть іонний душ, перевдягніться і йдіть до їдальні снідати. І допоможи Станці одягнутися!
Пола простежила, щоб за дівчатками затяглась перетинка іонного душу. З умиванням, здається, покінчено. Вона провела долонею по плечах. Неприємне відчуття — тіло немов натерте парафіном. Сніг при розтиранні топився під пальцями й відразу ж застигав на тілі неприємною тонкою кіркою. Доведеться все ж таки відмінити подібне вмивання і обтиратися мокрим рушником, нехай навіть за рахунок зменшення своєї добової дози.
Пола пройшла до себе і натягла прямо на голе тіло комбінезон із біотрату. Цупка сіро-зелена тканина спочатку складками висіла на ній, але поступово почала стискатись, облягаючи тіло. Шкіру почало легенько поколювати— біотрат почав переробку виділень шкіри. Шкода, що цей матеріал ще не пройшов повної експериментальної перевірки. Якби дітям дозволили носити комбінезони з біотрату, то проблема умивання сама собою відпала б.
Насилу вичесавши з волосся парафіноподібний сніг, Пола глянула в дзеркало, знайшла свою зачіску задовільною і повернулась у їдальню, щоб накрити на стіл.
— Годі мньохатись! — гукнула вона в коридор, скінчивши сервірування столу. — Чи скоро ви там?
— А ми вже тут! — крикнула Станка, із гучним тупотом вриваючись до їдальні. — Чим ти нас будеш годувати?
— Тим, що на столі, — відповіла мати.
Слідом за Ставкою до їдальні увійшла Ларінда, самостійно виростила собі стілець і мовчки сіла.
— Ой, полуничка! — захоплено пролепетала Станка.
Мати легенько ляснула її по руках.
— Спочатку з’їмо кашу, а вже потім — полуниці.
Станка наприндилась було, але її увага швидко переключилась на інше. Вона підвелася зі свого стільчика й перелічила прибори на столі.
— А тато з нами лазом хіба не буде снідати? — спитала розчаровано.
У Поли перехопило горло. Вона гарячково намагалася щось вигадати, та її випередила Ларінда.
— Тато поїхав у відрядження, — повільно проказуючи слова, мовила вона і пильно подивилась на матір. — Його терміново викликали вночі.
Знає. Вся кров прилинула до обличчя Полі. Вона похилила голову, щоб не зустрічатись із уважним поглядом старшої дочки. Знає. Ну, що ж, вона вже доросла…
— А коли він повернеться?
— Станко! — підвищила голос Пола. — Ти сюди їсти прийшла чи розмовляти?
— А якщо…
— А якщо ти будеш базікати, то не одержиш полуниці.
Пола мигцем позирнула на Ларінду. Дочка, як і раніше, дивилась на неї не по-дитячому пильно. Мати взяла ложку і знову поклала її на стіл.
— Їж, Ларіндо, — стиха мовила вона, дивлячись, як Станка ображено копирсається ложкою в тарілці.
Їли мовчки. Пола швидко проковтнула свій сніданок, навіть не відчувши його смаку, і тільки після цього наважилася знову поглянути на дочок. Ларінда вже доїдала свою порцію — їла вона машинально, дивлячись кудись убік. Станка ж усе ще вередливо длубалась ложкою в кащі.
— Станко! — суворо сказала мати. — Їж швидше. А то ми з Ларіндою зараз візьмемось за полуниці, і тобі нічого не залишиться.
Станка стрепенулася:
— Я залаз, мамо! — запхнула до рота повну ложку каші й прошамкотіла: — Я швидко!
У цей час пролунав сигнал виклику. Пола хотіла відразу ж дати дозвіл, але щось її зупинило.
— Хто? — несподівано слабким голосом запитала вона.
— Редьярд Шренінг. Лабораторія акватрансформації.
Пола скочила і знову сіла. Обличчя її взялося червоними плямами.
— Зараз!
Вона знову зірвалася зі свого місця, відібрала у Станки ложку, зняла її зі стільця.
— Ідіть! Ідіть до себе в кімнату. Ларіндо, забав там чимось Станку.
— А полуниці? — обурилася Станка. — Мамо, а як же; полуниці?
— Ось вам полуниці, цукор, сметана, ложки, тарілки, ну, йдіть же! — Пола мало не виштовхала дівчат у коридор.
Якусь мить вона постояла, притулившись спиною до блокованих дверей, важко дихаючи.
— Так, — нарешті дозволила вона.
У кутку їдальні з’явився високий худорлявий чоловік у біотратовому комбінезоні.
— Поліна Бронт? — спитав він, дивлячись на неї втомленими, сумними очима. — Добридень.
— Що з ним? — забувши привітатись, видихнула із себе Пола. — Він… живий?
— Живий, — кивнув Шренінг. — І житиме, — випередив вій її наступне питання.
— Живий… — по щоках Поли побігли світлі сльози.
Шренінг відвів погляд.
— Вибачте, але я вам іще не все сказав.
Пола посилено закліпала очима, намагаючись спинити сльози.
— Що?!
— Ваш чоловік житиме, — повторив Шренінг. — Однак я мушу вас попередити. Річ у тім, що процес акватрансформації пройшов не зовсім вдало…
Серце Поли зупинилося.
— Він…
— Ні! — жорстко обірвав її Шренінг. — Клітини головного мозку вашого чоловіка не постраждали. Проте акватрансформація деяких внутрішніх органів, а також правої руки відбулась не повністю. Ми, звичайно, зробимо все можливе, щоб поставити його на ноги. Але цілковитою регенерацією організму вашого чоловіка ми зараз займатися не маємо права. Боюся, що в найближчі півроку взятись за його активне лікування не буде можливості.
Пола заплющила очі.
— Це нічого, — прошепотіла вона. — Головне, що він живий…
— Вибачте, — тихо мовив Шренінг і відключився.
Пола нічого не чула й не бачила. Живий. Живий. Він живий, і це найважливіше.
Нарешті вона уривчасто зітхнула й витерла сльози. І лише тут помітила, що Шренінга в кімнаті вже немає. Ніби омитий і оновлений її сльозами, навколишній світ знову став ясним і привітним.
Легким поштовхом Пола відіслала обідній стіл на кухню, вийшла в коридор і обережно зазирнула до дитячої кімнати.
Ларінда сиділа в кріслі біля вікна, заклавши ногу на ногу, і дивилася на Чорний Кокон, що обертався перед нею. Ледь чутно бубонів щось голос інформатора. Станка ж улаштувалася прямо на підлозі посеред кімнати. Перед нею стояла тарілка, на якій ще залишилось кілька полуниць…
Марта вимкнула будильник і заховала його під спальник. Потім озирнулася — чи не збудила кого? Здається, ні. Всі спали. Вона обережно зібрала свій одяг і, відхиливши запону намету, вислизнула назовні.
Було дуже рано, і Каріатида ще не зійшла, та снігове поле вже виблискувало сріблом. Марта відкинула назад голову. Передранкових зірок не було. Тільки самотня райдужна цятка орбітального супутника “Шпігель” перетинала непоспіхом сіре, землисте небо. Марта кинула прямо на сніг свій комбінезон і розпочала ранкову зарядку. Трохи розім’явшись, вона залізла в душову кабінку й хвилин п’ятнадцять із задоволенням хлюпалася під теплими струменями. Нарешті перекрила воду і, витершись насухо, вискочила з кабінки. Уже вдягаючись, Марта почула, як у сусідньому наметі хтось приглушено розмовляє.
“Кому це не спиться?” — здивувалась вона. Сіла прямо на сніг і, викручуючи вологе волосся, мимоволі почала прислухатися.
— …А чому відсутній зв’язок з Базою? — долинув бас Казимира. — Ти ж сам двічі перебирав радіопередавач і нічого в ньому не знайшов. А передавачі на обох “мюнхаузенах”? Ти не підраховував імовірність виходу із ладу одночасно трьох передавачів?
Казимиру щось відповіли, але Марта не розібрала слів. Видно, той, хто говорив, сидів спиною до входу.
— Не треба все звалювати на Друа! — підвищив голос Казимир. — Звісно… — тут, мабуть, на нього цитьнули, тому він продовжував уже тихше: — Звісно, так простіше, так можна все пояснити. Друга ставить експеримент — і ось ми п’ятий день з його ласки сидимо без зв’язку. Добре, хай це буде експеримент — я не дуже-то сильний у фізиці простору. Але навіть я можу уявити собі, яку кількість енергії потрібно витратити, щоб змінити фізику простору цілої системи!
Казимиру щось відповіли, і він знову підвищив голос:
— Як це до чого вся система? Я зірок не бачу!
У наметі заворушилися, начебто хтось влаштовувався позручніше, і відлога трохи відхилилася.
— По-перше, — почула Марта спокійний голос Ніколи, — тихше, всі ще сплять. По-друге, не будемо ворожити на кавовій гущі і приписувати Друа нереальні експерименти з фізикою простору цілої системи. Що насправді сталося, ми поки що не знаємо, хоча припустити можна багато чого. І, до ре, чі, не в таких глобальних масштабах, як це робиш ти. Чому б, наприклад, не уявити, що експеримент, не обов’язково по зміні фізики простору, стосується лише Сніжани? Адже ти звернув увагу на дивну дисперсію світла Каріатиди і “Шпігеля”? Цілком можливо, що світло зірок просто розмивається в атмосфері.
Марта мимоволі поглянула на небо, зойкнула і підхопилась на рівні ноги. Величезна, розбухла Каріатида, мінячись всіма кольорами веселки, уже піднялася з-за обрію. У наметі знову загув бас Казимира, але Марта, подолавши свою цікавість, бігцем кинулася до “диліжанса”. До підйому треба було встигнути приготувати сніданок, провести щоденний біотехогляд і перевірити енергозаряд обох “мюнхаузенів”.
Зі сніданком Марта, несподівано для себе, впоралась досить швидко. Вона викотила з “диліжанса” бувалу в бувальцях похідну кухню і ввела в неї програму комплексного сніданку — на складання оригінальної програми із чимось новеньким просто не залишалось часу, та й якість нестандартних страв, виготовлених похідною кухнею, завжди була далека від ідеалу. Як і слід було чекати, цей капосний ящик, виправдовуючи найгірші сподівання, ввімкнувся не відразу, і Марта спочатку добряче трусонула його, а потім спересердя вдарила кулаком по панелі. На її превеликий подив, похідна кухня відразу ж ожила, зайвий раз підтверджуючи, що для чудес біоелектроніки застосування фізичної сили іноді навіть корисне. Особливо, якщо мало тямиш у цій машинерії.
Із “мюнхаузенами” було складніше. І хоча Марта розбиралась у їхній будові ще менше, ніж у будові похідної кухні, застосувати і тут “кулачний ефект” не наважилася. На щастя, біотехогляд становив досить просту процедуру, єдиною неполадкою, над якою їй довелося довгенько-таки поморочитися, був капризний біоблок терморегулювання обшивки першого “мюнхаузена”. Врешті-решт їй вдалося відрегулювати настроювання біоблока і звести розходження з контрольними замірами до мінімуму.
Скінчивши біотехогляд, Марта вилізла із черева “мюнхаузена” і потяглася, випростовуючи спину. “Здається, встигла”, — задоволено подумала вона, мружачись від сонця. І раптом здригнулась — по табору прокотився сигнал підйому і відразу ж, автоматично ввімкнувшись, оглушливо загримотів запис першого концерту Косташена.
“Кралекові жарти”, — усміхнулась Марта. — Ну, стривай же!”
— Підйом! — весело загукала вона й, розігнавшись, стрибнула на намет, цілячи в те місце, де мав звичку спати Кралек. У наметі хтось придушено зойкнув.
— Кому там робити нічого? — сиплим спросоння голосом запитав Кралек.
— Підйом! — знову гукнула Марта і розреготалась.
З намету, тримаючись руками за ребра, виліз Кралек. Він охнув і присів, упираючись долонями в сніг.
— Так і ребра потрощити можна, — пожалівся він.
— Це через амортизаційні перебірки? — ущипливо зауважила Марта. — Бідолашко, який-бо ти кволий!
Кралек повільно повернувся і глянув на неї спідлоба.
— Гаразд, — мовив він. — Порахувались за концерт.
Із наметів почали поступово вилазити члени експедиційного загону. Останнім вийшов Казимир, невиспаний, зі змарнілим обличчям і червоними очима. На відміну від інших, був уже вдягнений і складалося враження, що спати він і не лягав.
— Хто це в нас тут такий естет? — невдоволено мовив він і, затуляючись рукою від сонця, рішуче рушив до “диліжанса”.
— Крутити зранку серйозну крелофоніку — просто блюзнірство, — кинув він, проходячи повз Марту.
Марта пирхнула.
— Доброго ранку! — гукнула вона в спину Казимиру.
Той щось нерозбірливо мугикнув, підійшов до “диліжанса” і вимкнув запис.
Поки члени експедиційного загону були зайняті ранковим моціоном, Марта простелила похідний килимок, виростила обідній стіл і почала сервірувати його. Вона ще не встигла повністю накрити на стіл, коли до неї, стрибаючи на одній нозі й намагаючись на ходу вдягти комбінезон, наблизився Кралек.
— Що в нас сьогодні на снідання? — спитав і, упоравшись нарешті зі своїм комбінезоном, поліз пальцями в салатницю.
— Ото нахаба! — ляснула його по руці Марта. — Наче дитина мала!
— Знову стандартний сніданок, — вередливо скривився Кралек, облизуючи пальці.
— Зате їстівний, на відміну від твоєї вчорашньої вечері!
Ззаду підійшли Боруся й Нікола і образливо зареготали.
— Та що ви тямите в шашликах із перцем! — тоном несправедливо скривдженого виголосив Кралек, прибравши велично-театральну позу.
— У перці з шашликами, — виправила Боруся, сідаючи в крісло. — По-моєму, твою вчорашню вечерю можна розглядати лише як диверсію або саботаж. Яке з цих двох визначень ти обереш для занесення до експедиційного журналу?
— Саботаж, — зітхнув Кралек. — Саботаж експедиційною партією гурманської вечері і мистецтва днювального.
— Сідай, гурмане, — наказала Марта. — А то я тебе потім не пущу за спільний стіл, вирощу окремий і подам учорашні шашлики. Вони ще залишились.
— Здаюся, — Кралек умить опинився за столом. Усі розсміялися.
— Доброго ранку, — до столу підійшла Наташа, на ходу стріпуючи вологим волоссям. — Що за сміх?
Вона кинула швидкий погляд на стіл, вихопила пальцями з тарілки сардинку і відправила її до рота.
— Угум… Сьогодні їсти можна.
Вибухнув гомеричний регіт.
— І ти, Бруте! — простогнав Кралек.
Наташа сіла до столу й почала накладати собі на тарілку смажену картоплю.
Останнім підійшов Казимир і мовчки сів поряд з Ніколою. Так само мовчки підчепив виделкою листок салату й поклав собі на тарілку.
— Щойно намагався зв’язатися з “черв’яком”, — похмуро звернувся він до Ніколи. — Цілковита тиша. — Казимир кинув виделку на стіл. — Абсолютна.
Нікола похитав головою і ковтнув томатний сік зі склянки.
— Марто, — мовив він, — після сніданку запрограмуйте “землерийку” на пошуки “черв’яка” з наказом про повернення. І ще — починайте помаленьку згортати табір. Сьогодні останній польовий день — завтра повертаємось на базу.
Марта здивовано підняла брови. Кралек обурено промимрив:
— Ми ж тільки-но почали роботи!
— Якщо до завтра зв’язок із базою не відновиться, — твердо проказав Нікола, — повертаємось.
— Плакали мої зразки під крижаним щитом, — зітхнула Боруся.
— Що б не скоїлося на білому світі-усе на краще, — флегматично відзначила Наташа.
Кралек невиразно чортихнувся, а Казимир зміряв її спопеляючим поглядом, проте на Иаташу це не справило жодного враження. Вона демонстративно продовжувала з апетитом їсти.
— Може, це справді експеримент Друа? — з надією спитала Марта.
— До чого тут Друа! — відмахнувся Казимир, але раптом пильно поглянув на Марту.
Версії про експеримент Друа за столом ніхто не висловлював.
Марта спаленіла, низько нахилилась над тарілкою і почала їсти швидше.
Казимир невесело мугикнув.
Кінець сніданку пройшов у цілковитій тиші.
Першим підвівся Нікола.
— Прошу не розхолоджуватись, — мовив він, витерши рота серветкою. — Сьогодні ще робочий день.
Марта нишком поглянула на стіл. Казимир, так і не доторкнувшись до їжі, відсунув свою порцію. Іншим разом Марта примусила б його все з’їсти, але зараз вона лише зітхнула і почала прибирати посуд.
— Заплановані на сьогодні дослідження доведеться відкласти, — почекавши, поки Марта прибере зі столу, продовжив Нікола. — Проведемо експрес-розвідку, щоб мати хоч якусь загальну картину для нашої подальшої роботи.
— Стук-грюк, аби з рук, — нишком докинув Кралек.
— Повторюю, — Нікола підвищив голос, — для нашої подальшої роботи. Будемо сподіватись, що все це просто прикре непорозуміння і що найбільше через тиждень ми знову зможемо продовжити наші дослідження.
— Сподіватись… Власне кажучи, що нам іще залишається? — знічено сказала Боруся.
— От і добре. Вважаю питання вирішеним і дискусію закінченою. За сьогодні ми маємо зробити багато, тому накреслимо план робіт. Казимире, зроби, будь ласка, карту.
Казимир мовчки кивнув і, масажуючи пальцями набряклі від безсоння повіки, відкинувся на спинку крісла, обідній стіл вріс у похідній килимок, а на його місці спроектувалося об’ємне зображення напівпрозорої товщі крижаного щита.
— Та-ак… — повільно проказав Нікола, нахиляючись уперед. — Казику, підеш з Кралеком та Наташею на першому “мюнхаузені”. Пройдете по штольні ось сюди, — він провів пальцем по карті, — потім звернете і пройдете вздовж каньйону. У каньйон не спускатися, каверни теж обминати. Тут на вашому шляху їх три…
Марта порпалася коло похідної кухні і слухала впіввуха. Образливо. Майже вся їхня робота зійде нанівець. Та ще образливіше буде, якщо це справді експеримент Друа і через чиєсь нехлюйство їх просто не попередили.
— Марто, — покликав її Нікола. — Що з “мюнхаузенами”?
— Нічого. Практично все в порядку. У першому трохи коверзує блок терморегулювання.
— Знову… Яке розходження по контрольних замірах?
— Трохи вище норми. П’ять-шість десятих градуса.
— Відрегулюєш у ходових умовах, — кинув Казимиру Нікола й підвівся. — Здається, все. До роботи. Марто, зніми, будь ласка, із шурфу захисний ковпак.
Марта заправила в утилізатор останню порцію брудного посуду, швидко помила руки і, відкривши на борту “диліжанса” загальний пульт управління шахтовими роботами, вимкнула захисне поле.
— Готово! — змахнула рукою.
— Бувай здорова! — гукнув їй Кралек, зарощуючи над собою ліхтар “мюнхаузена”. — Дивись не обпечись на сонці!
“Мюнхаузени” здригнулися, знялися з місця, подолали бруствер кристалічного фірна й пірнули в шурф. Якийсь час усе було тихо, та раптом у надрах крижаного щита глухо бухнуло, і з шурфу, неначе гейзер, вдарив гігантський струмінь льодяного пилу. Марта знову ввімкнула захисне поле й почала швидко нарощувати висоту його воронки. Над табором виріс величезний туманно-сріблястий смерч. Марта відразу ж скрутила його в спіраль і спрямувала викид убік від табору. Потім заблокувала потужність поля на стаціонарному режимі. Далеко на заході на снігову пустелю повільно спускалося сріблясте марево.
Марта вилізла з “диліжанса” і оцінюючим поглядом окинула територію табору. Сьогодні днювальному припало чимало роботи.
Найперше вона розморозила “землерийку”, ввела до неї програму і відправила по сліду “черв’яка”. Одержавши завдання, “землерийка” дзиґою закрутилась по табору, часто зупиняючись для підльодної зйомки. Проте зі зйомкою, вочевидь, нічого не вийшло, бо “землерийка” раптом невдоволено заверещала й побігла по величезній спіралі. Нарешті наштовхнулася на крихкий замет, полишений “черв’яком” на місці його входження в крижаний щит, і гулькнула туди. Якусь мить сніг у центрі замету ще ворушився, просідаючи вглиб, потім усе стихло.
Марта зітхнула, стягла через голову комбінезон і, залишившись у самому купальнику, почала пакувати в “диліжанс” експедиційне спорядження, розкидане по всьому табору.
Коли вона скінчила свою роботу, на втоптаному майданчику залишились лише два намети і самотня душова кабінка. За цей час Каріатида встигла майже досягти зеніту, однак сніговий гейзер із шурфу продовжував бити з неослабною силою. Обідати, певно, ніхто не збирався.
Про всяк випадок Марта замовила в похідній кухні обід “до запитання” і десь із півгодини безцільно тинялась по табору. Але потім махнула на все рукою і лягла загоряти прямо на сніг.
День восьмий
Інформаційне зведення
На сьогоднішній день сорок два добровольці пройшли акватрансформацію. Летальних випадків немає.
На північному сході академмістечка розпочалось будівництво оранжерей для вирощування акватрансформованих рослин. Роботи передбачається завершити у двотижневий термін.
Розконсервовані резервні синтезатори дали першу партію білка на основі води-44.
Всі спроби встановити зв’язок з орбітальною станцією “Шпігель” досі не досягли мети.
Для евакуації персоналу баз “Північний полюс” і “Південно-Східний хребет” відправлено бригади спеціального призначення. Завдання бригад: демонтаж наукового обладнання з метою збільшення житлової площі, цілковита герметизація баз і переведення їхніх систем життєзабезпечення на оборотні цикли. Переобладнані бази будуть використані для розміщення шкіл-інтернатів.
Продовжуються пошуки двох гляціологічних партій, які ведуть вільні дослідження на крижаному щиті…
— Послухайте, Ретдіс, — сухо мовив Кратов, — минає вже четверта доба, як п’ятнадцять чоловік під вашим керівництвом товчуть воду в ступі. Ви що, гадаєте, цим можна займатись довіку? Мені потрібен зв’язок зі “Шпігелем”!
Ретдіс різко випростався у кріслі. На зблідлому обличчі виразно проступило ластовиння.
— А ви пробували навчити кота їздити на велосипеді? — уїдливо поцікавився він.
— Ви ж спеціаліст найвищої кваліфікації! Це ваша робота, ваше друге “я”! Чи, може, це не відповідає дійсності?
— В умовах викривленого простору мені не доводилось працювати.
— Викривлений простір… Нікому не доводилось працювати є подібних умовах! Але ж голова на плечах у вас є? її, до речі, я досі вважав світлою!
— Саме завдяки їй я переконався, що всі сучасні засоби зв’язку в даній ситуації непридатні.
— Ретдіс, ви не вважаєте, що наша розмова почала скидатись на дуель? До того ж досить запеклу? — раптом пом’якшав Кратов.
Ретдіс насуплено мовчав.
— Здається, це моя провина, — продовжував Кратов, — і я прошу вибачення.
У відповідь — стриманий кивок.
— Чим зараз займаються ваші люди?
— Думають.
— Ну, що ж, загалом це теж робота.
— Я не можу примусити їх битися головою об стінку.
— Ми ж, здається, відклали шпаги вбік?
— Тоді давайте говорити по суті.
— Домовились. Отже, як я зрозумів, всі відомі способи зв’язку непридатні?
— Сучасні засоби зв’язку. Тобто ті, які ми зараз використовуємо. Відомих же засобів існує нескінченна множина, навіть якщо відкинути такі, як пневмопошта, тамтами тощо.
— Відомі… — Кратов почав посилено терти собі скроні. Весь минулий тиждень йому доводилося спати не більше двох-трьох годин на добу. — До речі, а чому ви розглядаєте лише сучасні способи зв’язку?
— Ми виходимо не стільки зі своїх можливостей, скільки з можливостей “Шпігеля”, а вони більш обмежені ніж наші.
Кратов замислився.
— Якщо не помиляюсь, то на “Шпігелі” є чудова оптична апаратура, що дозволяє їм милуватися ластовинням на наших носах…
Ретдіс заперечливо похитав головою,
— Що, вже пробували?
— Теоретично. На жаль, дисперсія світла в умовах викривленого простору настільки велика, що нам довелось би креслити літери довжиною в сотні метрів.
— То в чому ж річ? Хіба в нас немає підходящої площі? Пишіть на снігу.
— Боюсь, що ми вже згаяли час. Минуло вісім днів. Та й навряд чи будуть вони роздивлятись нас з допомогою оптики. Але я гадаю, що коли навіть ми не знайдемо способу зв’язку, то вони здогадаються спуститись на Сніжану в розвідувальній шлюпці…
— Цього ні в якому разі не можна допустити. Шлюпка може здійснити лише один рейс — сюди й назад. Інших кораблів у нас немає, і пального теж. І якщо вони прилетять сюди раніше, аніж ми знайдемо спосіб зв’язатися з ними, то це буде розвідувальний рейс з метою з’ясування ситуації. Дуже мало надії, що спустяться вони всім екіпажем. Таким чином, ті, що залишаються на станції, займуть місця, призначені для дітей. Тепер ви розумієте, чому нам так потрібен зв’язок?
На верхній губі Ретдіса виступили краплини поту.
— Вибачте, — насилу вимовив він. — Я про це не подумав. Я піду працювати.
— Хвилинку, — зупинив його Кратов. — Текст повинен бути приблизно таким: “Категорично забороняється використовувати шлюпку. Звільнити від наукової апаратури всі приміщення станції. Усі системи життєзабезпечення перевести на оборотні цикли, в першу чергу — баланс води”. Подумайте, як це скоротити до мінімуму, щоб менше писати, бо це займе багато часу. Але заборона на шлюпку — передусім. Все зрозуміло?
— Так. — Ретдіс витяг з кишені дешифратор і почаклував над ним. — Отже, так: “Шпігелю”. Шлюпку не використовувати. Зациклити системи життєзабезпечення. Наукову апаратуру — за борт”.
— Зрозуміють? — засумнівався Кратов.
— Потім можна буде написати більш детально.
— Гаразд. Ідіть.
— До побачення.
— Удачі, — побажав Кратов. — Зв’язок закінчено.
Ретдіс разом із кріслом укрився молочною плівкою і зник. Натомість залишилася біла кулька інформатора.
— Зв’язок з Торстайном, — кинув Кратов у пустоту свого кабінету.
Кулька інформатора швидко закрутилась у повітрі, розкидаючи на всі боки білі іскри. Минула хвилина, друга, а зв’язку не було.
— Інформаційний центр! Чому немає зв’язку з Торстайном?
На мить у кульці з’явилося розмите зображення якихось конструкцій і відразу ж зникло.
— У даний момент Торстайн знаходиться на будівництві оранжерей, — повідомив безбарвний голос. — Зв’язок із ним з технічних причин встановити не вдається.
Кратов почухав потилицю. З технічних причин. А втім, це, можливо, найбільш правильне формулювання…
— Коли намічено закінчити прокладення комунікацій на будівництво?
— У найближчі два-три дні.
— Добре. Коли Торстайн з’явиться на території академмістечка, з’єднайте його зі мною. Кінець.
Кратов зітхнув і замовив каву. Однак столик, що почав уже висуватись зі стінки, застиг на місці.
— В чому справа? — здивувався Кратов. — Чашечку кави!
Столик запульсував червоним світлом. Що ж, здається, інспекція охорони здоров’я всерйоз зайнялася Кратовим.
— Іди-но сюди, — наказав він столику.
Столик повільно підкотився. Кратов відкинув верхню кришку, ухопився за неї однією рукою, а іншою заліз у електронні нутрощі столика. Столик сіпнувся, але вирватися не зміг.
— Не можна! Не можна! Не можна! — заволав він.
Кратов намацав пломбу санітарного контролю і щосили рвонув її.
— Не мож… — захлинувся столик і стих.
Червоне світло повільно померкло.
— Чашечку кави, — знову попросив Кратов, закривши верхню кришку.
Столик замигтів зеленим світлом і взявся до роботи. Поки готувалася кава, Кратов викликав лабораторію Шренінга.
— Зв’язок заблоковано, — миттєво відповів інформаційний центр.
Що ж, знову все правильно. Кратов уявив собі, скільки рідних і просто знайомих тих, хто пройшвв акватрансформацію, намагаються зараз з’єднатися з лабораторією Шренінга.
— Розблокуйте від мого імені, — мовив він. — А втім, якщо Шренінг дуже зайнятий, виклик анулюйте.
У цю мить верхня кришка столика відкинулась, і з його черева на таці випливла чашка кави. Кратов обережно взяв її, подмухав і ковтнув. Від задоволення він навіть заплющив очі. Що й казати: целюстинська кава — найкраща в світі.
— А от цього, Алеку, я не радив би вам робити, — сказав хтось у кімнаті.
— Не позбавляйте старого останньої радості, — вимовив Кратов, знову ковтнув кави і розплющив очі.
Посеред кабінету в сріблясто-зеленому халаті стояв Шренінг, як завжди, акуратний, підтягнутий і зосереджений.
— Добридень, Ред. — Кратов поставив чашку на стіл. — Це твої фокуси?
— Добридень. Мої.
Поряд зі тренінгом з’явилась Анна в такому ж сріблясто-зеленому халаті і така ж сувора й акуратна.
— Добридень. Я вам категорично забороняю не лише пити каву, але й приймати транквілізатори.
Кратов, лукаво примружившись, поглянув на Анну.
— І не дивіться на мене, як на дівчинку!
— Добридень, люба! Не сердься, будь ласка, на старого діда, який просто милується твоєю молодістю і не може тобі перечити. Проте й послухатися теж. Тому прошу тебе, зроби вигляд, що ти нічого не помічаєш.
— В такому разі мені доведеться наполягати на вашій евакуації разом зі школами-інтернатами.
— Ну от! — удавано вжахнувся Кратов. — Виходить, що старе, що мале… Невже я так погано виглядаю?
— Тільки не утрируйте. Річ у тім, що після прийому будь-якого стимулятора організм людини перестає відповідати своїй статусграмі і протягом щонайменше трьох діб є непридатним для акватрансформації. Ви ж за останній час прийняли таку дозу стимуляторів і тонізаторів, що для відновлення вашої статусграми потрібно буде, очевидно, близько місяця.
— Дякую за інформацію, — лагідно мовив Кратов. — Я гадаю, ми пізніше повернемось до цього питання. Як у вас справи?
Анна відвернулася.
— Мені хотілось би, щоб ваше питання було вже вичерпане, — кинула вона через плече.
Шренінг склав руки на грудях і спідлоба дивився на Кратов а.
— Коли Вчена Рада обговорювала питання про акватрансформацію, я гарантував, що летальних випадків не буде. Інакше б я просто відмовився. Я не експериментую з людьми.
— Це треба розуміти так, що все йде добре?
— Інакше в мене не було б часу розмовляти з тобою.
— Добре… Слухай-но, Ред, або ж я не розумію чогось, або ж якась неув’язка. Про які гарантії ти казав, якщо в тебе на пацюках лише вісімдесятипроцентна відтворюваність?
Шренінг знизав плечима.
— Ці дані характеризують результати всіх експериментів, у тому числі й в екстремальних умовах, коли про об’єкт нічого не відомо. За наявності ж статусграми і відповідності їй об’єкта я можу гарантувати практично повну акватрансформацію.
У цю мить збоку від Шренінга замиготіла кулька інформатора.
— На зв’язку Торстайн, — повідомив інформаційний центр.
— Нехай почекає, — відмахнувся Кратов. — Що означає “практично повну”?
— Те, що я не господь бог, — різко відказав Шренінг. Обличчя його скам’яніло. — Як і будь-яка копія, статусграма не може дати абсолютно точної картини людського організму. Відхилення можливі, і вони будуть. Регенерацією ж я зможу зайнятися лише у виняткових випадках.
— Під відхиленнями ти маєш на увазі…
— Неповну акватрансформацію!
— Каліцтва… — тихо мовив Кратов. — А якщо ота сама неповна акватрансформація торкнеться мозку?
— Будь-яка церебростатусграма на три порядки вища від загальної статусграми організму. Тут гарантія стопроцентна.
— А що вам заважає досягти такої самої точності при знятті загальної статусграми?
— Коли Комітет статусу людини розробляв методику зняття статусграм, він не міг передбачити, що їх будуть використовувати з подібною метою. Навпаки, в Комітету була абсолютно протилежна мета: людина за будь: яких умов має залишатись людиною. У фізіологічному розумінні. І межі точності функціональних груп статусграм засновані саме на цьому визначенні.
— Ну, а все ж таки, тобі особисто що заважає досягти тієї ж точності зняття статусграми?
— Мені? — Шренінг знизав плечима. — У принципі ми можемо досягти такої ж точності. Та акватрансформація, як і звіряння особи в Комітеті статусу людини, проводиться за трьома статусами. А їх, як відомо, можна знімати не частіше аніж раз на рік.
— Це мені відомо, — зітхнув Кратов. — А якщо…
— Слухай-но, Кратов! — не витримав Шренінг. — Невже ти гадаєш, що ми не зважили всі можливі “а якщо”? Ми робимо все, що в наших силах, і не лише для того, щоб звести ризик до мінімуму, але й зберегти особистість і здоров’я кожної людини недоторканими!
— Ну, добре, — кивнув Кратов. — Спасибі за пояснення. До побачення. Успіху вам!
— Дякую, — Шренінг вимкнув зв’язок.
Кратов стомлено поклав голову на долоні. Треба хоча б хвилинку перепочити. Занадто вже невдячна робота координатора. Мало того, що відриваєш людей від роботи, даремно турбуєш їх, нервуєш, так іще й у власних очах виглядаєш дурнем.
— Зв’язок із Торстайном, — нарешті вимовив він.
Посеред кімнати з’явився огрядний чоловік в біотратовому комбінезоні. Він апетитно їв величезний протобан, клаптями відгортаючи м’яку шкірку, і, побачивши Кратова, анітрохи не зніяковів.
— Привіт! — помахав він половинкою протобана. — Твій канал був зайнятий, і я вирішив поки що під’їсти.
— Смачного, — мовив Кратов. — Добридень. Тебе коли-небудь можна буде застати не за трапезою?
Торстайн муркнув і з хрускотом відкусив шматок протобана.
— Перший час після акватрансформації, — пробелькотів він із набитим ротом. — Знаєш, у мене вже зараз вигляд білка-44 викликає спазми у шлунку.
— Нарешті-бо ти схуднеш, — саркастично зауважив Кратов.
— Можливо, можливо… — Торстайн доїв протобан і кинув шкірку в утилізатор. — Але я сподіваюсь, що вже через місяць оранжерея почне давати продукцію. До речі, навіщо я тобі знадобився?
— А по-твоєму, навіщо ти можеш знадобитися координаторові робіт?
Торстайн зробив великі очі.
— Так Рада все-таки призначила тебе координатором? Не заздрю…
— Я теж.
— Тебе ще ніхто не посилав кудись подалі, щоб не заважав працювати?
Кратов зітхнув.
— І не одноразово. Тільки у м’якшій формі.
— А чого ти хотів би? Так і мусить бути. Кожній людині неприємно, коли втручаються в її роботу. Особливо, якщо той, хто втручається, знає цю роботу тільки в загальних рисах, а звітувати вимагає по всій формі, та ще й підганяє. Ось і мене ти зараз почнеш мучити: що зроблено, в якому обсязі і чи можна прискорити. Ну, скажу я тобі, що перша черга стане до ладу через три дні, а весь комплекс — через три тижні. А ти мені що? Майже в директивному порядку запропонуєш скоротити строки. Скажімо, два дні і тиждень. І в мене це, звісно, викличе роздратування. Тому що будівництво йде в якнайшвидшому темпі, техніка в повному розумінні працює на знос, і прискорити роботи я ніяк не можу.
Кратов скривився, як від зубного болю.
— Давай обійдемося без психоаналізу моєї діяльності. Торстайн розреготався.
— От-от. Приблизно те ж саме думають і твої підлеглі.
— Та-ак… — розвів руками Кратов. — Підколов ти мене все-таки!
І в цю мить інформатор запульсував багряним вогником термінового виклику.
— Вибач, — стрепенувся Кратов. — Ми з тобою ще продовжимо розмову.
Торстайн негайно відключився, а на його місці відразу ж з’явився Ретдіс. Він був украй схвильований, руде волосся скуйовджене.
— Є зв’язок?! — нетерпляче вигукнув Кратов.
— Так!
— Яким чином?
— Світловими спалахами. Ми помітили їх, коли “Шпігель” проходив над академмістечком.
Неймовірний тягар упав з плечей Кратова. Є зв’язок! І як просто! Але вісім днів…
— Що вони передають? Ретдіс розгублено закліпав.
— Ми ще не розшифрували. Я відразу до вас…
— Добре. Тільки-но розшифруєте — доповісте мені. Коли встановите двосторонній зв’язок, передасте такий наказ, фіксуйте: “Начальнику астрофізичної орбітальної станції “Шпігель” Гржецу Сільверу. Наказ. Терміново демонтуйте всю наукову апаратуру і звільніть від неї приміщення станції. Всі системи життєзабезпечення переведіть на оборотні цикли. В першу чергу — баланс води. Персоналу станції підготуватись до евакуації. До надходження відповідного наказу категорично забороняється використовувати шлюпку. Директор академмістечка ЦКД (філіал) на Сніжані Алек Кратов”. Кінець.
— Тепер передамо, — з полегшенням сказав Ретдіс, вимкнув фіксатор і сховав його до кишені.
— У них, звичайно, виникнуть питання з приводу наказу, — продовжував Кратов. — Я сподіваюсь, ви самі зможете надати їм потрібну інформацію. У скрутних випадках звертайтесь прямо до мене. Про результати зв’язку доповісте на Раді.
— Добре. У вас все?
— Все. Успіху вам.
— Спасибі, — подякував Ретдіс і відключився.
Кратов дозволив собі розслабитись. Зі “Шпігелем”, здається, все владналося. Тепер залишились дрібниці. Кілька хвилин він полежав у кріслі із виглядом абсолютно задоволеної людини, а потім викликав Торстайна.
— Ти вибач, що нас перервали, — мовив Кратов, коли Торстайн знову з’явився у нього в кабінеті. — Продовжимо нашу розмову…
Ярек Томановський прокинувся від неприємного відчуття у животі. Все навкруги хиталося, боліла голова, нудило. В першу мить навіть не міг зрозуміти, де знаходиться. Потім згадав. Долаючи запаморочення, він виліз із амортизаційного кокона і став на підлогу, що вислизнула з-під ніг. Його занудило ще дужче. Неслухняними пальцями Ярек намацав у нагрудній кишені ампулу тонікаміду і проковтнув її. Свідомість поступово почала прояснюватись. От уже не міг собі уявити, що його може закачати. Він підбадьорився, зробив кілька присідань. У скронях загупало, він потроху оговтався.
У побутовому відсіці “махаона” напівморок і тиша. Мидза й Гарвен спали у своїх коконах. Під тьмяним нічником на столику стояв обід на одну особу. Ярек тільки позирнув на нього скоса і почав швидко вдягатись. Одягнувшись, усе ж таки переміг себе: налив у склянку томатного соку, добряче посолив і випив. Тихенько, щоб нікого не збудити, вийшов.
У рубці було світло і просторо. Прозора підлога створювала ілюзію того, що ти ступнув просто в повітря і зараз упадеш зі стометрової висоти у білі бархани, що пропливають під тобою.
— Доброго ранку, — привітав його Суніта. — Чого це ми такі зелені? Схоже, нас закачало?
Ярек зробив кислу міну й підійшов до Сінгурца, що сидів у кріслі пілота.
— Як справи? — запитав, зупинившись за спинкою крісла.
Сінгурц озирнувся.
— Нормально, — мовив він, звільняючи місце. — Ані тобі висхідних потоків, ані нисхідних, ані вихрових. Чудо, а не атмосфера. Навіть нецікаво. — Він потягнувся і позіхнув. — Сідай.
Ярек мовчки сів у крісло.
— Іди відпочивай, — сказав за спиною Ярека Ноалі. — Можливо, вночі буде вахта.
— Ет! — відмахнувся Сінгурц. — За такої погоди ми ще до вечора будемо на базі. — Він попрямував до побутового відсіку. — Спокійної вахти!
— Там на столі обід, — мовив йому вслід Ярек. — Поїж.
— Спасибі, — подякував Сінгурц, зачиняючи за собою двері.
— Чому не збудили? — спитав Ярек. Суніта пирхнув.
— Ми так солодко спали!
— Прийми тонікамід, — порадив Ноалі.
— Спасибі, я вже, — відповів Ярек, уважно вдивляючись у панорамний екран заднього огляду.
Позаду, з інтервалом у двісті метрів, розмірено похитуючись у автоматичному режимі, йшли іще два “махаони”. Останній через кожні п’ять кілометрів відстрілював у верхівки барханів віхи для зворотного шляху. “Махаони” звичайно здійснювали рейси між академмістечком і базами “Північний полюс” та “Південно-Західний хребет”, перевозячи вантажі й людей в автоматичному режимі за пеленгом. Та зараз це стало неможливим. Навіть допотопний компас у цьому клятому згорнутому просторі не хотів нічого показувати. Коли ж почали готувати бригади спеціального призначення для демонтажу станцій та підготовки їх для розміщення шкіл-інтернатів, то вималювалась вельми жалюгідна ситуація. Картографічна зйомка сніжанської поверхні свого часу була відправлена на Землю, копій не збереглось, і ніхто навіть приблизно не знав не те що відстані до станцій, але й у якому боці вони знаходяться. Казали, що Кратова, коли він про це дізнався, мало грець не вхопив. Він погрожував розігнати всю картографічну групу, проте виявилось, що її на Сніжані вже немає. Зйомку провадили студенти Картографічного інституту, еони зробили розмітку академмістечка та бази і відбули на Землю, забравши з собою всі матеріали для курсових робіт. І тепер шлях до баз доводилося прокладати заново, позначаючи його вішками.
— До речі, про анекдоти, — продовжив Суніта перервану зміною вахти пілота розмову. — Років зо три тому вільний бард Юрата Барвіт провів на Сніжані оригінальне дослідження виникнення та поширення анекдотів…
— Той самий? — здивувався Ноалі, — Засновник течії нового романтизму?
— Не знаю, можливо. Я в поезії не дуже-то петраю. Де він зараз, що з ним і чому він затримався тоді в нас на півроку, я теж не знаю. Чи то він шукав тут натхнення, чи то просто не встиг до відходу транспорту. Жінки влаштували Барвіту справжню облогу, і йому довелось чекати наступного рейсу. А втім, це не важливо. Головне — що він лишився.
Ярек зменшив екран заднього огляду, потім легенько попробував, як діють крила “махаона”. Величезна тінь на сніговій рівнині слухняно ковзнула вбік і повернулась на місце.
— О! Наш пілот, здається, починає приходити до тями! — почулося ззаду.
Ярек упівоберта розвернув крісло, щоб бачити одночасно і рубку і оглядові екрани.
— Скільки вже пройшли?
— Вісім тисяч, — відповів Ноалі. Ярек схвально присвиснув.
— Добре йдемо. Якщо курс правильний, години за три будемо над базою… То як там щодо анекдотів?
— Так! — вигукнув Суніта й засовався з кріслі, вмощуючись зручніше. — Отже, я зупинився на тому, що Юрата Барвіт лишився на Сніжані. Іще десь так з місяць жінки дарували його своєю увагою, але потім ажіотаж упав, і Юрата залишився наодинці зі своїм натхненням. Я гадаю, що якраз це і штовхнуло його на подібне дослідження. Саме тоді Друа провадив якийсь тонкий експеримент і зажадав від Ради накласти вето на Д-зв’язок, тому що збурення, що виникали при проколюванні простору Д-посилкою, заважали йому. Добро він одержав, і настали три місяці Великого сніжанського мовчання.
— По-моєму, йшлося про анекдоти, — перервав його Ярек.
— Саме до цього я й веду. Отже, як я вже казав, настало Велике сніжанське мовчання, яке для наміченого Юратою дослідження виявилось дуже доречним. Він виходив із того, що анекдоти знають усі, але ніхто не знає їхніх авторів. Населення на Сніжані в той час було невелике, тисяч п’ять, такий собі замкнений світ, на три місяці відірваний від Всесвіту. І в цьому замкненому світі з’явилися нові анекдоти. Заінтригований цією народною творчістю, Юрата взявся за пошуки таємничих авторів і почав методичне опитування: хто, від кого і коли почув новий анекдот. Спочатку ланцюжок його досліджень закінчувався екіпажем останнього транспорту або Д-зв’язковими, що посилались на розмови з іншими позапланетними станціями. Однак чим більше часу минало з моменту відбуття транспорту зі Сніжани й останнього сеансу зв’язку, тим частіше ланцюжок почав замикатися сам на себе. Причому — і це Юрату дещо збентежило — ланцюжок іноді замикався на ньому самому. Тоді Барвіт припинив будь-яке посередництво в передачі анекдотів, і тут сталося неймовірне: ступінь замикання ланцюжка на ньому зріс майже до ста процентів, а з датами почало таке коїтися, що він у відчаї мусив кинути свої опитування. На щастя, саме тоді на Сніжану прибув транспорт, і Юрата поспіхом на ньому ретирувався, як він сам казав, поки ще не з’їхав з глузду.
— Ну, а мораль? — поцікавився Ярек, мигцем глянув на екран і осікся. Не екрані заднього огляду виднівся повільно віддаляючись за обрій, сферичний дах бази. — Так скільки по розрахунках у вас до бази? — швидко запитав він у Ноалі.
— Біля одинадцяти тисяч.
— А пройшли?
— Майже дев’ять.
— Добре вирахувано, — крізь зуби процідив Ярек, різко повернувся разом із кріслом і поклав “махаон” у крутий віраж.
— Що ти робиш?! — тільки й устиг вигукнути Суніта, як його викинуло з крісла, і протилежна стінка рубки, м’яко замортизувавши, прийняла його на себе.
— Що роблю? — перепитав Ярек і увімкнув панорамний огляд. — Не хочу дати привід для чергового анекдоту. Поглянь ліворуч.
“Махаон”, стрімко нахилившись, розвертався, і з лівого борту з’явилося зображення бази.
— Не знаю, як ти, — прогугнявив Суніта, стежачи за переміщенням бази, — а я вже, здається, дав такий привід. Це ж треба, в абсолютно м’якій кабіні примудритись роз’юшити собі носа!
— Як же це ти? — співчутливо запитав Ноалі.
— Дуже просто: власним коліном. Луснула перетинка дверей побутового відсіку, і звідти вискочило троє напівголих людей.
— Що скоїлось? — прогудів Минда. — Приїхали? Ноалі несхвально поглянув на них.
— Одягніться. Нас зустрічають.
Вони бачили, що біля купола бази стоїть група людей і махає їм руками. Шрша вахта перезирнулась між собою і весело розсміялась. Ляскаючи один одного по спинах, вони полізли назад у побутовий відсік. Гарвен, який ішов останнім, оглянувся і побачив Суніту, що сидів долі.
— Що це з тобою? — здивувався він.
— Це в мене від надлишку почуттів, — прогугнявив Суніта, затискаючи носа пальцями. — Розумієш, різні люди по-різному виявляють свій захват. Одні, наприклад, вистрибують голяка, а інші віддають перевагу роз’юшеному носові.
— Може, допомогти?
— Дякую. Я вже. Гарвен пирхнув.
— Бажаю тобі успіху в твоєму починанні, — мовив він, зарощуючи за собою перетинку дверей. — Голову назад відкинь!
Ярек посадив “махаона” метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні “махаони”.
— Піди вмийся, — сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар “махаона”. — А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.
З усіх боків до “махаонів” бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним — Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.
Ярек задоволено поплескав долонею по борту “махаона”. Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.
Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.
— Нарешті! — засапавшись, видихнув він. — Сидимо понад тиждень без зв’язку… Що там у вас скоїлось?
Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.
— Що-небудь серйозне?
— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. — 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, — продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…
Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.
— Пробачте, — перервав він, — це все?
Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.
— Так, усе.
— Вчора вранці ми відправили в академмістечко “стрибунець”. Ви не зустрілись із ним?
— Ні, — обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.
Ярек мовчки кивнув і поліз у “махаон”. Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.
Під “махаоном” повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув “стрибунець” і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А “махаон”, байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в “стрибунця”.
— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.
Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.
— Вахта була важкою? — спитав він.
Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.
— Їх треба забрати.
— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.
Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.
Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…
У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав — економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, — йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.
Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо…
Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими — можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.
Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і — застиг від несподіванки.
Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них — жінки.
— Ода… Ми до тебе, — мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.
Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.
Одам перевів погляд на інших — цих він не знав.
— Здрастуйте, Косташен, — сказав хлопець.
Дівчина доброзичливо кивнула.
Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:
— Чим зобов’язаний?
Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.
— Ода… Вислухай нас, — спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.
— Чим зобов’язаний? — підвищив голос Косташен.
— Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, — просто сказав хлопець.
— Розібратись? — жовчно перепитав Косташен. — І це через тиждень після того, як ми опинились у Чорному Коконі? Довгенько ж ви збиралися!
Хлопець почервонів, але очі не опустив.
— Тут ми винні, — прямо відказав він. — Останнім часом було дуже багато клопотів… Але зараз ми готові відповісти на всі ваші запитання.
— На всі? Тоді скажіть, коли я зможу нарешті повернутися на Землю?
— Боюся, що ніколи, — холодно мовив хлопець.
Ніколи… Косташен зблід. Ось і вимовлено це слово.
Він відвернувся й підійшов до розблокованої віконної стіни. У густих сутінках містечко здавалося чужим, безлюдним, байдужим…
Косташен заблокував вікно і рвучко повернувся.
— Я вже сам у всьому розібрався. Ви іще щось хотіли?
Брітта безпомічно подивилася на Косташена.
— Ода, — мовила вона, — нас переселяють із готелю, його зараз почали готувати для…
— …іноваріантів! — вигукнув Косташен.
Брітта здивовано звела брови. Вона не зрозуміла. Зате ті двоє зрозуміли. Обличчя в них стали чужими, щока у хлопця смикнулася, ніби його вдарили.
— Не за цим вони прийшли! — крикнув Одам Брітті. — Точніше, не тільки за цим! Вони хочуть, щоб ми теж стали іноваріантами! А молоді люди знають, що їхні дії суперечать законові?
— Якому законові? — тихо спитав хлопець.
Він пильно дивився на Косташена.
— Не робіть із мене дурня, — аж засичав Косташен. — Ви що, гадаєте, я не знаю, для чого існує Комітет статусу людини? І що ця ваша акватрансформація є злочином проти цього статусу?
— Яким злочином? — іще тихіше спитав хлопець.
Він, як і раніше, не зводив пильного погляду з Косташена.
— Проти людства! Вам не ріжуть слух такі пишномовні фрази?
— Ода! — простогнала Брітта. — Як ти можеш! Це ж робиться заради дітей!
— Заради дітей?! Але чому заради такої високої мети люди повинні ставати каліками? А ці руки… — він подивився на свої випещені руки крелофоніста. — Хто мені дасть гарантію, що ці руки, не мої руки, а надбання всього людства, руки, якими захоплюється світ, залишаться цілими й неушкодженими?
Брітта здригнулась.
— І не кажіть мені про регенерацію! — зірвався на крик Косташен. — Кому буду я потрібний із регенерованими руками, якщо їх спершу доведеться вчити тримати ложку й виделку?
— Ходімо звідси! — сказала хлопцеві дівчина, не дивлячись на Косташена.
На обличчі в неї з’явилась огида.
— Ходімо, — кивнув хлопець.
Біля виходу він пропустив дівчину вперед і озирнувся.
— Скажу вам на прощання. Ви багато тут говорили про людство, про закони і злочини. Так от, мені б хотілося, щоб ви усвідомили для себе: на все життя, що вам лишилося, людство для вас буде зосереджене на Сніжані. Іншого людства нема й не буде. І закони, і злочини визначатимуться тут. Як і цінність ваших рук.
Косташен заскреготав зубами.
— Тиждень тому всі були в захопленні від моїх рук! — сказав він Брітті, коли вони залишилися самі. — А сьогодні вони потрібні їм на пласі!
— Припини! — закричала Брітта, затуляючи вуха. — І сядь! Мені треба з тобою поговорити.
Косташен приголомшено впав у крісло. Такою збудженою він іще ніколи її не бачив.
— Руки на плаху, кажеш! — Брітта ходила по кімнаті, обхопивши себе руками, наче їй було холодно. — Такі, як вони, ладні голови на плаху покласти, аби лиш діти не пройшли крізь усе це. А ти… — Вона зупинилась і подивилась на Косташена з ненавистю. — Раніше я намагалась не помічати подібних сплесків твого надмірного самолюбства. Раніше воно нікому не заважало, тому усі й ставились до нього поблажливо. Куди ж там, світова знаменитість! Ти підніс себе й крелофонію на непохитний п’єдестал, вище за який, як тобі здається, нічого нема й не буде. Не перебивай! — обірвала вона Косташена, який намагався щось заперечити. — Я завжди тебе вислуховувала, вислухай хоч раз і ти мене. Так, ти маєш рацію, мистецтво вічне, і цінність його безмежна. Але воно не варте й однієї дитячої сльозинки. Подумай! Подумай і приходь до нас.
— До кого це — до нас? — із викликом запитав Косташен.
— До мене, до Байроя. До людей.
— Отже, ти зараз ідеш до Байроя?
— Так, до Байроя.
Косташен іронічно гмукнув.
— А я вам не буду заважати?
— Дурень, — без злості відказала вона. — Байрой сьогодні вранці пройшов акватрансформацію.
Вона повернулась і пішла геть.
День десятий
Інформаційне зведення:
На сьогоднішній день триста двадцять сім чоловік пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.
Закінчено переобладнання готелю для прийому перших акватрансформантів. Оптимальна температура житлових приміщень становить шістдесят п’ять — сімдесят градусів по Цельсію.
Стала до ладу перша черга оранжерей.
Продовжується переобладнання баз та орбітального супутника для розміщення шкіл-інтернатів. З базами через орбітальний супутник установлено зв’язок. шляхом світлової сигналізації.
До цього часу не виявлено одну гляціологічну партію. Пошуки продовжуються.
За повідомленням групи дослідження фізики макропростору, в зв’язку з повною ізоляцією зоряної системи, на Сніжані очікується виявлення тепличного ефекту. За попередніми даними, в наступні два роки середньодобова температура на планеті підвищиться на п’ятнадцять — двадцять градусів…
— Поглянь, — сказала Анна Шренінгу і кивнула в бік вікна. — Вона вже другу годину тут крутиться.
Шренінг визирнув на вулицю. На снігу перед ґанком нерішуче тупцялося тонконоге дівчисько років дванадцяти-тринадцяти в сандалях на босу ногу і коротенькому платтячку. Побачивши, що на неї нарешті звернули увагу, дівчина швидко піднялася по східцях, але, ввійшовши в лабораторію, нерішуче зупинилась коло дверей.
— Здрастуйте, я до вас, — мовила вона і з неприхованою цікавістю почала роздивлятись лабораторію.
— Бачу, що до нас, — втомлено мовив Шренінг. Сірі очі дівчинки поглянули на нього не по-дитячому насторожено. — Що ти хотіла?
Вона похилила голову, пряме волосся впало на очі.
— У мене тут батько, — тихо вимовила.
Руки її м’яли нетанучий сніг.
Шренінг важко зітхнув.
— Як тебе звати? — лагідно спитала Анна.
— Ларінда, — дівчинка підвела голову. — Ларінда Бронт.
Іржі Бронт, подумав Шренінг. Гляціолог. Нерівномірна акватрансформація. Набряки кінцівок, легенів. У зв’язку з частковою акватрансформацією праву руку ампутовано по ліктьовий суглоб.
Анна підійшла до дівчинки й поклала їй руку на голову.
— Твій тато живий і здоровий. Але зараз його бачити не можна. Він проходить період адаптації. Через тиждень, я гадаю, ти зможеш його навідати.
“Свята лікарська брехня, — подумав Шренінг. — Через тиждень ти вже будеш на базі. Або на “Шпігелі”.
Дівчинка труснула головою, і Анна квапливо прибрала руку.
— Я не до тата. Я сама. Я теж хочу пройти акватрансформацію.
— Скільки тобі років? — глухо запитав Шренінг.
— Шістнадцять, — сміливо збрехала дівчинка.
— Ах, тобі шістнадцять! — грізно мовив хтось за її спиною.
Ларінда злякано озирнулась. У дверях стояв Алек Кратов.
Анна швидко відійшла до вікна.
— Ну, якщо тобі шістнадцять, то ти повинна добре знати історію. Зокрема, історію середніх віків. Правильно?
Ларінда кивнула.
— Тоді скажи мені, будь ласка, що робили в ті неспокійні похмурі часи з учнями, які безсоромно брехали?
Ларінда недовірливо блимнула на Кратова.
— Викликали батьків… — несміливо припустила вона.
— Двійка! Їх нещадно шмагали різками! По одному місцю. — Він підійшов до неї, взяв за плечі й повів до дверей. — Так що моя тобі порада, — він легенько ляснув її по тому самому місцю, — тікай звідси, поки я не почав застосовувати до тебе цей середньовічний, застарілий, але, на думку очевидців, вельми дійовий метод. І не заважай людям працювати! — гукнув він їй услід.
Кратов провів її поглядом, важко зітхнув і сказав:
— Здрастуйте, друзі.
Шренінг щось пробурмотів, Анна, ніби не чуючи, продовжувала дивитись у вікно.
— Багато у вас таких паломників?
Шренінг непевно знизав плечима.
— Ху, жарко тут у вас, — Кратов підійшов до Анни, обійняв її за плечі. — Важко?
Анна вивільнилась і мовчки відійшла на середину кімнати.
— Знаю, що не солодко, — зітхнув Кратов. Нараз примружився і звернувся до Шренінга. — Здійснилась твоя мрія, Ред.
Шренінг поглянув запитально.
— Пам’ятаєш, ти колись нарікав — які з нас лікарі? От, мовляв, раніше лікарі мали справу з людьми, а зараз із людьми мають справу автомати. Лікарі ж займаються теоретичними дослідженнями. Тепер у тебе як-не-як тисяч десять пацієнтів. Навіть більше.
— Тижнів через чотири в містечку не залишиться жодної нормальної людини.
— Через чотири тижні? — сторопів Кратов. — Та ти що?
— Те що чуєш! — вдарив кулаком по столу Шренінг. — Не можу я займатись усім одразу: людьми, біомеханізмами, посівним насінням, синтетичним м’ясом…
— Від сьогоднішнього дня в тебе залишаться тільки люди, — твердо пообіцяв Кратов. — Хлопці із санлабораторії вже освоїли твою методику й переключаються на все інше.
— Спасибі. От за це — спасибі.
— То як тепер із термінами?
— Тепер, можливо, вкладусь у два тижні, — знову спохмурнів Шренінг.
— Знаю, що тобі зараз хочеться, — усміхнувся Кратов. — Прогнати мене, як оте дівча, щоб не заважав людям працювати. До речі, я прийшов до вас з того ж приводу…
— Ні! — враз відрізала Анна.
— Що ні?
— Із вашим серцем…
— А що накажеш робити? Лікуватися? Ти ж сама чудово знаєш, що Центр серцево-судинної хірургії знаходиться не тут.
— Тим більше вам не можна.
— А що ж мені лишається? З дітьми на базу або на “Шпігель”? — Кратов зітхнув. — Ні, друзі. Якби я дарував людям безсмертя, я пішов би останнім. А так… Мене вчора вже звинуватили, що я створюю на Сніжані колонію іноваріантів.
Шренінг похолов. Те, чого він найбільше боявся…
— Хто це? — насупившись, спитав він. — Із КСЛ?
— Та ні, Комітет статусу людини поки що не втручався… Знайшовся тут один… — Кратов гірко посміхнувся. — А представник КСЛ щось не виявляє себе. Мовчить. Я навіть не знаю, хто він. Хтось же, мабуть, із вашої братії. Може, ти?
— Я? — щиро здивувався Шренінг. — Невже ти вважаєш, що представник КСЛ міг би взятись за таку справу?
— А чом би й ні? Зрештою, він теж людина… До речі, — похопився Кратов, — ми не забалакались?
— Та ні, — заспокоїв його Шренінг. — У нас є ще двадцять хилин до прийому наступної партії. Втім, час уже й скафандри одягати.
— А це навіщо? — Кратов із подивом оглянув лабораторію.
— У реанімаційному залі температура шістдесят п’ять градусів, — посміхнувся Шренінг. — Ти, мабуть, подумав, що ми тут працюємо? Тут ми відпочиваємо.
— Я піду з наступною партією, — рішуче мовив Кратов.
— Ні. Дві доби доведеться почекати, — заперечила Анна.
— Що, навіть по старій дружбі не можна без черги? — підморгнув Кратов.
— Не в тім річ. Просто дві доби вам доведеться нічого не пити. Зневоднений організм краще переносить акватрансформацію.
— Люба дівчино, — всміхнувся Кратов, — можеш мені повірити, що протягом двох діб я не лише нічого не пив, але й не їв. І статусграми за три роки у мене з собою.
— А як же ваша робота? — безнадійно запитала Анна, яка вже зрозуміла, що вмовити Кратова їй не вдасться.
— Робота? А до чого тут робота? Не бачу різниці, хто буде керівником робіт: Алек Кратов чи акватрансформант Алек Кратов.
Сажин у черговий раз озирнувся на свою змучену супутницю. Юсіку хитало, ноги в неї підгиналися, вона щохвилини перечіпалася через вивітрені борозни застиглого снігу.
— Все, — сказав Сажин. — Привал.
— Вибач, не можу більше… — Юсіка впала долілиць і зарилась обличчям у теплу вату снігу.
Сажин сів поряд, намагаючись, щоб його тінь прикривала її голову. Навколо, до самого обрію, простиралася снігова рівнина. Раніше, коли вони йшли по горбах, він уявляв собі, ніби вони йдуть пустелею по барханах склянисто-білого кристалічного піску, і це приносило певне полегшення. Тепер же він обманювати себе не міг: вони — на крижаному щиті, такому ж, як на Сніжній Королеві і на багатьох інших крижаних планетах, де йому довелося побувати. Якби ж хоч не спека…
На третій день після загадкового зникнення зірок з небосхилу та зв’язку з академмістечком вони вирішили повертатися. Але тут з’ясувалося, що повертатись їм нема на чому, адже енергетичний баланс їхнього “стрибунця” на нулі, і це була його, Сажина, провина. Йому так хотілося пошвидше вирушити в поле, подалі від міста, від людей, крім того, він добряче посварився з Клайперсом, розпорядником польових робіт, бо той не хотів відпускати його самого і нав’язав йому в напарники практикантку (очевидно, Клайперсу повідомили про причини його переводу зі Снігової Королеви на Сніжану), і Сажин навіть не спромігся перевірити енергетичний запас “стрибунця”. Друга його помилка: зробив малий запас води. На планетах, де йому доводилось працювати, такої проблеми ніколи не виникало, там вода знаходилася відразу ж за бортом машини у вигляді льоду чи снігу. Тут теж були лід і сніг. Та краще було б, якби це був пісок, — не так образливо.
Два дні “стрибунець” повз по крижаному щиту, живлячись від сонячних батарей, його перегрітий організм жадібно поглинав і без того обмежений запас води. Сажин уже почав думати про те, щоб залишити його й пересуватися пішки, але поки що не наважувався. Непередбачений випадок розвіяв його вагання: проходячи по крижаному схилу, “стрибунець” важко впав у сніжницю — величезну каверну, припорошену легким пухнастим снігом, — і зламав собі траки. Удвох із Юсікою вони законсервували “стрибунець”, залишили йому на час сну літрів зо два води і пішли, захопивши з собою запас харчів та решту води. Учора ввечері вони випили по останньому ковтку. Та не це було найстрашнішим. Навіть при відсутності води, вкрай знесилені, виснажені, вони через два-три дні мали вийти до міста, а ось у правильному виборі маршруту Сажин, який орієнтувався лише по сонцю, вже ие був упевнений.
Сажин стягнув із себе рюкзак, розкрив його і почав перебирати продукти. Вкотре він пошкодував, що не прихопив зі “стрибунця” всі туби із соком. Дістав пакет з консервованим м’ясом і простягнув Юсіці.
— Візьми поїж.
Юсіка подивилась на нього втомленим, порожнім поглядом.
— Їж! — наказав Сажин і силоміць увіпхнув їй у руку пакет.
Потім витяг з рюкзака інший, зубами розірвав обгортку і зі злістю почав жувати. М’ясо було теплим та соковитим, але в роті відразу ж пересихало, і він насилу міг ковтати. Так і хотілося набрати повні пригорщі снігу й заїсти ними сухий обід.
Сажин поглянув на Юсіку, яка повільно пережовувала м’ясо, обсмоктувала його, а потім випльовувала на сніг рештки. Відвернувся. Нарешті позаду зашаруділа порожня обгортка і зіжмаканою лушпайкою відлетіла вбік.
— Легше? — запитав він, скоса кинувши на свою супутницю погляд.
Вона похмуро кивнула.
— Роздягайся, — наказав він. — Біотрат, звичайно, чудова річ, але не зараз. Таке враження, що він висмоктує з тебе вологу, як насос.
— Я… — вона раптом почервоніла. — У мене нема купальника.
— А жити хочеш? — гаркнув Сажин їй в обличчя, відвернувся і почав стягати з себе комбінезон. — Я йтиму попереду і не обертатимусь. До речі, можеш пов’язати собі комбінезон на стегна. — Він запхав свій комбінезон у рюкзак, підвівся і закинув його за плечі. — Готова?
— Зараз… — було чутно, як вона шурхотіла одягом. — Так.
— Тоді ходімо. — Він поглянув на сонце, визначаючи маршрут. — Почнеш відставати — скажи.
Перші кроки, як завжди після короткого перепочинку, давались важко, відгукувались болем та ломотою в кожному м’язі. Потім Юсіка втягнулася. Вона пригадала, як Клайперс, призначаючи її на практику до Сажина, розповідав про нього і при цьому старанно ховав очі. Вона ж, засмучена тим, що не потрапила до комплексної експедиції, нічого не запам’ятала, крім того, що Сажина перевели на Сніжану з якоїсь іншої планети всупереч його бажанню із причини, сформульованої Клайперсом дуже невиразно й розпливчасто. Їй же ставилося за обов’язок не стільки вести роботи, скільки просто бути при ньому, не давати йому залишитись наодинці із самим собою. Зарані упереджені один проти одного, вони познайомились холодно й надалі контактів не шукали.
Сажин ішов розміреним натренованим кроком, зрідка, не обертаючись, питав у Юсіки, чи не відстала вона. Було нежарко, градусів двадцять, і легкий вітерець приємно холодив оголене тіло. Проте вже через годину Сажин зрозумів, що роздяглись вони даремно. Атмосфера Сніжани висмоктувала з тіла вологу незгірш біотратового комбінезона. Втім, чи Сніжани? Чим далі вони заглиблювались у цю снігову пустелю, тим настирливішою ставала фантастична думка, що виникла у нього з перших хвилин зникнення зірок. Здавалося, що якимсь гігантським космічним катаклізмом або ж із примхи чужого розуму їх перенесено зі Сніжани на подібну їй планету і залишено тут чи то Його Величністю Випадком, чи то для проведення жорстокого експерименту на виживання та кмітливість. Окрім снігу, нічого спільного зі Сніжаною він тут не знаходив. Сонце здавалось більшим, було якесь розмите, плямисто-райдужне, сніг на обрії також райдужний, мерехтливий, як горби на Землі у спекотний полудень. Сажин хотів було зупинитися, щоб знов одягтися, але передумав. До заходу сонця залишалося зовсім небагато, а зупинка означала втрату хвилин і метрів шляху.
Коли сонце сіло, він ще деякий час ішов, тримаючи курс на дві далекі сніжні сопки, та коли стемніло і довелося до болю напружувати очі, щоб розрізнити сопки, він зупинився. Ззаду в рюкзак тицьнулась Юсіка й сповзла на сніг. Сажин скинув із себе рюкзак і теж сів.
— Повітря тут таке сухе… — хрипко мовила Юсіка. — У мене вся шкіра потріскалася.
Сажин, не озираючись, сказав:
— Вибач, але нам краще вдягтися.
Він розкрив рюкзак і спробував вибрати щось на вечерю, але не зміг. Очі почало сильно різати, вони сльозилися, ніби в них потрапив пісок, і він не міг розрізнити етикеток на пакетах.
— Візьми, — простягнув один пакет Юсіці.
Вона не відповіла. Сажин озирнувся. Так і не одягнувшись, Юсіка спала на снігу, широко розкинувши руки. Обличчя в неї почорніло, загострилося, сухі, порепані губи безгучно ворушились уві сні.
Сажин зітхнув і закинув пакети назад у рюкзак. Що ж, замість вечері буде сніданок. Так, і не забути б завтра вдягнути світлофільтри. Нечутливість до сніжної сліпоти йому прищеплювали давно, і вона, очевидно, вже закінчилася. Неспішно вдягнув на себе комбінезон, обмацав кишені. Світлофільтри були там. Він поліз у кишеню, дістав їх, і разом з ними на сніг випав невеличкий блискучий квадрат, схожий на старовинний портсигар. Сажин обережно підняв його, погладив… Все повторюється. Він поглянув на Юсіку, на портсигар, знову на Юсіку. Ну чому, чому? Невже і цій дівчинці судилось умерти в нього на руках?
Сажин підійшов до Юсіки, став перед нею на коліна.
Навіть у темряві було видно, яка вона виснажена. Різко окреслились вилиці, ключиці, ребра, під маленькою гострою груддю помітно пульсувало серце. Сажин затулив очі долонями. Йому здалося, що час змістився назад і він знову стоїть на колінах на промерзлій, укритій кригою землі, прикриває долонями почорнілу квітку й намагається відігріти її своїм диханням…
День чотирнадцятий
Інформаційне зведення:
На сьогоднішній день тисяча вісімсот сорок чотири чоловіки пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.
Продовжуються пошуки гляціологічної партії. На даний момент жодних її слідів не виявлено…
Зал був величезний. Якби не архаїчні підвісні ліжка, що були в три яруси розміщені по всьому залу й приховували його величину, він здавався б іще більшим. Зовсім недавно в цьому залі виступав Косташен зі своєю трупою, а тепер зал став своєрідним перехідним містком між людиною і акватрансформантом.
Косташен лежаз на одному з ліжок третього ярусу в найдальшому кутку. Протилежний куток залу був вільний, і велика група людей грала там в якусь рухливу гру з м’ячем. Косташен намагався не дивитись туди. Активному зневодненню він протиставляв пасивне, ніби висловлюючи протест проти тієї сваволі, яку, з його точки зору, чинили над особою тут. Втім, була й інша причина його пасивного протесту, в якій не хотів зізнатись навіть самому собі: в такий спосіб він продовжував необхідний період зневоднення і тим самим віддаляв акватрансформацію, що так його страхала.
До цього залу Косташен потрапив проти своєї волі. Саме завдяки тим самим невідворотним обставинам, яких так не любив і боявся. Наступного ранку після тієї пам’ятної розмови він пішов із готелю й дві доби бродив у снігах по околицях міста. Тут зовсім випадково натрапив на Шкільне. Дитяче містечко з просторими навчальними залами, житловими котеджами й великим стадіоном із льодовим полем було мертве й порожнє. Ця занедбаність справила на Косташена таке моторошне враження, що він негайно залишив містечко. Здавалося, що люди відвернулись від нього і він залишився сам на сам з цим сніговим кошмаром. Страх самотності виявився сильнішим, ніж страх перед акватрансформацією, і він повернувся в місто. Готель уже повністю переобладнали для акватрансформантів, і Косташенові хоч-не-хоч довелося прийти сюди, на підготовчий пункт. І він прийшов. Мовчки. Проти своєї волі. Як на страту.
Унизу, прямо під ним, на ліжках згуртувалася невелика компанія, яка щось жваво обговорювала, та Косташен намагався не звертати на них уваги. Спершу це вдавалося, але зрештою розмова все ж зацікавила Одама. Йшлося про контакти з позаземними цивілізаціями, говорила в основному молодь, що горою стояла за інтенсифікацію контактів, і лише літній щупленький чоловік із швидкими веселими очима та слідами недавньої регенерації волосся на круглій, як куля, голові іронічно всіх присаджував. Спершу мова велася взагалі про принципи контактів як із гуманоїдними, так і з негуманоїдними цивілізаціями, потім перейшли до конкретних прикладів. Довго обговорювали якісь сумні події на Казковому Королівстві, лихим словом згадуючи при цьому Картографічну службу. Тоді хтось згадав про заборонений сектор у зоряному скупченні Кронідів, та цю тему не підтримали через відсутність інформації і якось одразу перейшли до обговорення ефекту очеретяного радіошепоту на Лапіді. Думки з цього приводу розділилися, і круглоголовий з іронією констатував: як і п’ятдесят років тому при відкритті радіошепоту. Після цього згадали про останнє розпорядження Комітету з питань позаземних цивілізацій про згортання робіт та евакуацію бази глаціологів на Сніговій Королеві, в зв’язку із виявленням там форм псевдогуманоїдного життя. Рудий сусід Косташена по ліжку, дебелий, не в міру енергійний коротун, був завзятим прихильником радикальних способів втручання. Безапеляційно він громив усі служби Комітету ППЦ за їхню надмірну м’якотілість та невживання рішучих заходів у критичних ситуаціях.
— Рано чи пізно контакт буде встановлено, — карбував він слова. — І після його встановлення потік інформації від цивілізації високорозвиненої переверне світогляд менш розвиненої цивілізації догори ногами. Так навіщо ж ми топчемося на місці і гайнуємо час, обмежуючись лише безстороннім спостереженням та збиранням фактів? Нехай нам це щось дає, але що мають вони? Чи не пора вже переходити до рішучих дій — хай контакт буде болісним, хай похитне всі підвалини цивілізації до самісіньких основ, хай його навіть доведеться нав’язувати силоміць…
— Вогнем і мечем, — ущипливо вставив круглоголовий. — Крістін пропонує відродити єзуїтський орден під егідою Комітету ППЦ — мета виправдовує засоби!
— Не утрируйте, Юліс, — скривився Крістін, — між іншим, у цьому девізі є раціональне зерно.
— Один такий самовільний емісар уже намагався застосувати це гасло на практиці, — суворо мовив Юліс. — Тими радикальними засобами, які ти так палко обстоюєш, він хотів посунути прогрес на Казковому Королівстві семимильними кроками і мало не перетворив планету на кладовище. З чого ти взяв, що слідом за контактом хлине потік інформації і що цей потік кому-небудь потрібний? Приміром, про який обмін інформацією може бути мова між нами й мурахами? Або між нами і бджолами?
— Це вже несерйозно, — відмахнувся Крістін. — До чого тут мурахи та бджоли?
— До того, що їхні досить високорозвинені спільності повністю підходять під визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу.
— Та-ак, аргумент! — саркастично мугикнув Крістін. — Між іншим, Платон колись давав визначення людини як двоногої істоти без пір’я. Та коли Діоген показав йому обскубаного півня, мусив доповнити це визначення, нагородивши своє двоноге голе створіння нігтями. Чи не час і Комітету ППЦ показати живу мураху, щоб вони доповнили своє визначення біологічних цивілізацій негуманоїдного типу?
— Хлопці, — втрутилась у розмову повновида дівчина, що сиділа прямо на підлозі, по-турецьки підібгавши під себе ноги. — Нудно!
— Іди пограй у м’яч, — роздратовано відмахнувся Крістін.
— Мені завжди стає нудно, — продовжила дівчина, — коли хтось починає проповідувати свої наївно-максималістські ідеї, вважаючи при цьому, що всі повинні слухати його із широко розкритими ротами.
— Браво, Інгрід! — засміявся Юліс. — Умиротворення сперечальників завжди було привілеєм жінок. Вважайте, що я підняв келих на вашу честь.
— Ловлю на слові, — лукаво примружилась дівчина. — Відразу ж після акватрансформації.
— Перш ніж лізти до когось із контактами, — сухо мовив хлопець з великим носом, — нам потрібно розібратися в собі.
— Перш ніж летіти до зірок, — передражнила його кучерява дівчина, що сиділа спиною до Косташена, — нам потрібно добре розібратись із самою Землею.
Усі засміялися.
— І взагалі, — вела далі дівчина, — коли мене намагаються переконати в доцільності пошуків істини буття, у повітрі вже витає теологічний туман і запах сірки.
— Або коли тобі починають розповідати про іноваріантів, — ще сухіше сказав володар великого носа.
Це справило враження. Усмішки згасли, усі замовкли, посерйознішали.
— Ми й досі не можемо встановити з ними контакт, — зітхнув хлопець. — Ми не знаємо їхньої мети, способу життя, ми навіть не бачили, як вони виглядають. Єдине, що нам поки що відоме, — їхнє місцезнаходження. Та й це, я вважаю, ненадовго. Вони просто не хочуть мати з нами нічого спільного, незважаючи на те, що їхні предки були такими ж людьми, як і ми.
— Чому ж;— заперечив Юліс, — основну їхню мету ми знаємо. Вони вважають, що з виходом у космос людина повинна еволюціонувати. І взагалі-то мають рацію. Адже наші предки теж колись були мавпами, рептиліями, рибами… Біологічна еволюція завжди зумовлює новий якісний стрибок прогресу, і я не знаю, чи правильно ми чинимо, зупиняючи свою еволюцію законом про статус людини.
— Ви що ж, пропонуєте нам усім стати монстрами?
— Нічого я не пропоную, — скривився Юліс— До речі, після акватрансформації ми теж будемо свого роду іноваріантами…
Далі розмова перейшла на анархію, що панувала в Картографічній службі, і Косташен уже не слухав. Значить, усе-таки він правий. Монстрами, ось ким вони стануть. Його кинуло в жар. Він скочив з ліжка і почав спускатись униз.
При виході із залу він насилу протиснувся через натовп збуджених людей. Це була чергова партія, але виклик її чомусь затримувався. Хтось міцно схопив його за лікоть, і він здригнувся, як хлопчик, спійманий на шкоді.
— Здрастуй, Косташен!
Обличчя того, хто говорив, було знайомим, але Косташен навіть не схотів згадувати, звідки він його знає.
— Куди ти зараз?
— На прогулянку, — Косташен, випручавшись, вийшов у коридор.
— Не затримуйся! Через дві години наша черга!
“Чорта пухлого, — зі злом подумав Косташен, виходячи на вулицю. — Через дві години мене в місті не буде”.
Він швидко знайшов їдальню. В. залі нікого не було. Він замовив комплексний обід на п’ять персон, та їсти нічого не став. Лише випив увесь сік. Порції так і залишив на столі — що йому тепер до того, як про нього подумають?
На вулиці він востаннє озирнувся на місто, плюнув собі під ноги і твердим кроком рушив у пустелю.
— Ти ба, хто завітав! — весело вигукнув Кратов, мерзлякувато вгортаючись у шубу. — Могли б, любі мої друзі, навідати мене й раніше. У моєму кабінеті поки ще плюс двадцять.
Кронс дивився на нього серйозно, не посміхаючись. Зліва від нього, боком до Кратова, похнюпившись, сидів Шренінг. Його великі руки, що безвільно лежали на колінах, ледь помітно здригалися.
— Здрастуй, Алеку, — привітався Кронс. — Як ти себе почуваєш?
— Дякую, не скаржуся. Втім, про моє здоров’я найкраще питати в Шренінга. До речі, Ред’ярде, а ти чому тут? У лабораторії щось сталося?
Шренінг навіть голови не підвів, ніби не чув.
— Я припинив усі роботи з акватрансформації, — мовив Кронс.
Кратов здивовано звів брови. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.
— А до чого тут ти?
— ….а також усі роботи, пов’язані з нею, — вів далі Кронс, — як повноважний представник Комітету статусу людини на Сніжані.
— Навіть так… — Кратов відкинувся в кріслі. — Я завжди чомусь вважав, що цією організацією заправляють медики… Отже, я помилявся. Але чому ти не зробив цього раніше?
— Раніше я не бачив іншого виходу.
— А зараз?
Кронс зітхнув.
— Кокон розгортається, Алеку.
Кратов здригнувся.
— Коли група дослідження фізики макропростору висунула припущення про виникнення на Сніжані тепличного ефекту, Друа провів деякі розрахунки. Виявилося, що енергія, випромінювана Каріатидою, порушить ентропійний фактор між самим Коконом і оточуючим його простором, а це примусить Кокон рано чи пізно розгорнутися.
— І коли ж це все станеться? — рівним голосом запитав Кратов.
— Зміну деяких параметрів згорнутого простору відзначено вже зараз. І вона продовжує наростати.
— Коли? — знову повторив питання Кратов.
— Із дня на день, — обізвався нарешті Шренінг.
Голови він так і не підняв.
Кратов перевів запитальний погляд на Кронса.
— Так, — підтвердив Кронс.
— Усе на краще, — тихо вимовив Кратов. Він покрутив головою, втягаючи її поглибше під комір шуби, і заплющив очі. — Камінь з плечей…
— Тобі… недобре? — насторожено запитав Кронс.
— Ну що ти, — слабко всміхнувся Кратов, не розплющуючи очей. — Просто я дуже стомився.
— Тобі нема в чому себе звинувачувати, — із притиском проказав Кронс. — Усе, що ти робив, ти робив для людей. В ім’я життя…
Усе не те він каже, не те! Скільки знав Кратова, а знав його давно, вони дружили ще зі студентської лави, його дії ніколи не суперечили його совісті, ніколи не потребували виправдання і, тим більше, співчуття.
— …Ніхто не може звинуватити тебе в поспішності вжитих заходів. Дані, які були в твоєму розпорядженні, не дозволяли тобі гаяти час. Будь-хто на твоєму місці вчинив би так само. І я теж…
— Кратов! — раптом голосно покликав Шренінг.
Кратов, як і раніше, сидів, відкинувшись у кріслі, руки його лежали на бильцях. Але голова неприродно схилилась на груди.
— Алек?! — іще нічого не розуміючи, покликав Кронс…
Павло Сажин не долетів до станції гляціологів на Сніговій Королеві. При вході в атмосферу відмовило управління, і його астробот по вузькій спіралі ввійшов у піке. Катапульта відкинула Сажина далеко вбік, і йому довелося близько години добиратися до місця катастрофи. Мороз був градусів п’ятнадцять, мела слабенька поземка, і Павло пошкодував, що, готуючись до посадки, не накинув на себе доху. Втім, наст був твердий, ступати було легко, і він швидко зігрівся. Коротка шестигодинна ніч Снігової Королеви видалася світлою, зоряною й тихою, якщо не зважати на шерех поземки, що довгими язиками зміїлася по рівнині.
Уже підходячи до місця катастрофи, Павло згадав, як хтось із проводжаючих, натякаючи на його прізвище, пожартував, що, мовляв, тепер у білому царстві Снігової Королеви з’явиться маленька чорна цятка, і невесело подумав, що тепер уже, мабуть, не одна цятка, а дві. І друга значно більша…
На місці, де вибухнув астробот, зяяла величезна яма. Сніг навкруг неї був мокрий і крихкий. Павло відчув, що його унти почали намокати, й став швидко спускатись по відкосу. Він уже був унизу, коли помітив, що посередині ями, поміж спотворених уламків його астробота, прямо на чорній землі, що дихала гарячою парою, хтось сидить.
“Оце тобі й на, — тьохнуло серце в Сажина. — Невже пошукова партія зі станції гляціологів так швидко мене знайшла?” Він придивився. Це була дівчина, що сиділа непорушно, обхопивши руками коліна і піднявши обличчя до зоряного неба. На плечі її була накинута якась дивна, в чорних плямах доха. Поверх неї важкими хвилями лежало волосся.
— Здрастуйте, — мовив він і ступнув уперед.
— Здрастуй. Хіба вже весна? — усміхнулася дівчина.
Павло спіткнувся.
— Кому як… — по-дурному пробурмотів він.
Краще б уже нічого не казав. Теж мені, знайшовся!
Дівчина зітхнула й похитала головою. Очі її згасли.
— Холодно, — мерзлякувато повела плечима. — Як тебе звати?
— Павло.
— Павло… — спроквола мовила вона і здивовано підняла вії. — Не розумію. Що означає твоє ім’я?
— Не знаю, — чесно зізнався Сажин.
— Не знаєш? — страшенно здивувалася вона. — Ну… а чим ти займаєшся? Хто ти такий?
— У даному випадку, по-моєму, я блазень гороховий.
— Гороховий… — із сумнівом мовила вона. — Неправда. Я всіх Горошків знаю. Ти мене обманюєш.
“Ні, — подумав Сажин, — подібна гра явно не для мене”.
— В такому разі дозвольте відрекомендуватися, — він церемонно вклонився. — Павло Сажин, гляціолог.
— Сажин? — повторила вона. — Так ось ти хто… — Вона провела рукою по землі і розтерла між пальців попіл, що прилип до них. — Значить, усе це твоє? — Вона обвела поглядом уламки астробота.
— Значить, моє, -зітхнув Павло. — А як тебе звати?
— Квіта, — вона трохи відсунулась і погладила щось поряд із собою на землі.
І тут Павло побачив малесенький непоказний кущик, що якимось дивом пробився тут, на місці катастрофи, а може, саме завдяки їй, з-під землі. Йому навіть здалося, що він усіма своїми листочками і крихітною голівкою тягнеться до тепла її руки.
— Ого! — мимоволі вихопилось у Павла.
Він присів навпочіпки, щоб покраще роздивитися цей життєлюбний кущик. І заціпенів. Він тільки зараз помітив, що дівчина боса.
Павло ковтнув слину і насилу відірвав погляд від її вимазаних сажею, із прилиплими до них грудочками вологої землі, ступнів ніг. Він ніби заново побачив її. Звичайна, земна дівчина, трошки кирпата, з важкими темно-рудими косами. Її довге червоне плаття, схоже на хітон, дивно фосфоресціювало. А на плечі було накинуто його доху— він упізнав її, незважаючи на розірвану полу та величезні підпалини.
— Хто… Хто ти?..
— Хто? — здивувалась вона. — Квіта. Я тут живу.
— …тут живу… — Павло сів. “А так, де ж іще? Не прилетіла ж вона зі мною”, — якось в’яло подумав він.
— Холодно, — зіщулилась дівчина. — Зроби що-небудь, ти ж бо Сажин…
Сажин, Сажин… Чому вона так виділяє його прізвище? Він зустрівся з її поглядом і встав. Певна річ, треба щось робити.
На його подив, незважаючи на те, що астробот розбився вщент, серед уламків було розкидано величезну кількість пластикових коробок і туб зі свіжою їжею, розплющених, закіптявлених, подертих, проте траплялися й цілі — з того продовольства, що він віз на базу (продукція польових синтезаторів не така вже велика радість для людей на чужій планеті, а власних оранжерей тут поки що не було), — а також різний мотлох із вантажного відсіку. Мабуть, з таким запасом тут можна було спокійнісінько зимувати, коли б зима на Сніговій Королеві не тривала вісімдесят років. Павло взяв навздогад дві туби, начебто із соком, потім йому на очі потрапив светр, без рукава, з великою, завбільшки з кулак, діркою, пропаленою на спині. Він загорнув туби в светр, підхопив каністру і повернувся назад. Коли підходив до дівчини, одна з туб вислизнула крізь дірку в светрі.
— Ой! — вигукнула дівчина й підхопила її над самісіньким кущиком. — Навіщо ти так… — мовила докірливо.
Павло промовчав. Він скинув із себе куртку, котім стягнув через голову свій светр і поклав їй на коліна.
— Одягайся, — сказав він і почав одягати светр без рукава.
Дівчина пирснула. Що ж, збоку це, мабуть, смішно, хоча й до біса холодно. Він знову вдягнув куртку, застебнувся, потім сів на землю й почав роззуватися.
— А взуття ми поділимо, — сказав він. — Тобі — унти, а мені— вовняні шкарпетки… Ти чому не вдягаєшся?
Дівчина сумно похитала головою.
— Мені не можна. Та я й не зігріюсь так. І не роззувайся. Взуватись мені теж не можна. Хіба що трохи зігріти ноги. — Вона обгорнула ноги светром Павла.
Павло мовчки поставив унти поряд з нею і почав споруджувати із уламків внутрішньої обшивки бота щось схоже на: вогнище.
— Взуйся, — несміливо запропонувала Квіта, але він навіть не повернув голови до неї.
Сажин хлюпнув у вогнище спирту й підпалив його, — єдине, що могло ще тут горіти. Потім відкрив одну з туб із соком і простягнув її дівчині. Вона відковтнула один раз, слабко всміхнулася й повернула тубу назад:
— Спасибі…
— Пий. Чого-чого, а цього добра нам вистачить.
— Ні, — похитала вона головою, — мені чомусь не хочеться.
Павло допив сік і налив у тубу з каністри.
— Випий, — запропонував. — Це добре зігріває.
Дівчина обережно понюхала, занурила в спирт мізинець і здригнулась.
— Хіба це можна пити? — мовила злякано.
— Навіть треба, — підбадьорив її Павло. — Пий.
— Ні, — рішуче сказала дівчина і хотіла було вихлюпнути спирт на землю, та Павло спіймав її руку і перехилив у себе спирт.
— Ой! — злякано вигукнула Квіта.
Спирт умить розтікся по підборіддю, висушуючи шкіру. Павло втерся і, швидко відкривши другу тубу із соком, зробив кілька ковтків.
— Ось так, — сказав він і простягнув до вогню ноги, які вже встигли замерзнути.
— Ні, — знову тихо повторила Квіта і сіла зручніше.
Кілька хвилин вони мовчали, потім вона несміливо запропонувала:
— Слухай-но, тобі ж холодно! Залазь до мені під доху, місця вистачить, та й тепліше удвох…
Павло не примусив себе вмовляти, заліз під доху і обійняв дівчину за плечі.
— Нічого, — намагався підбадьорити її, — найбільше через два дні нас знайдуть, і вже тоді на станції ми зігріємося по-справжньому.
Дівчина лише похитала головою.
Так вони й зустріли ранок. Маленьке сонце вистрибнуло з-за обрію і почало швидко підніматися по небосхилу. Але й воно не принесло дівчині радості. Спочатку вона стрепенулась, та відразу ж і знітилася.
— Зима, — зітхнула.
І тут Павло помітив, що пуп’янок квітки розкрився й тягнеться до сонця червоними пелюстками.
— Поглянь-но! А квіточка твоя розквітла!
Дівчина всміхнулась і обережно погладила квітку.
— Радість ти моя, — тихо сказала. — Помилились ми з тобою. Навіщо так рано прокинулись?
Сажин лише тепер почав дещо розуміти.
Разом із сонцем піднявся вітер. Він загасив імпровізоване вогнище і вмить виморозив землю в ямі, покривши її тонкою кіркою криги.
— Ну от і все, — вимовила дівчина холодними неслухняними губами. — Скоро тут усе замете…
Павло щільніше загорнув доху і міцно обійняв дівчину; вона зовсім, задубіла.
— Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище…
— Не треба, — зупинила вона його. — Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.
Павло хотів було встати, але вона його втримала.
— Спасибі тобі…
— За що?
— За крапельку весни… Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.
Дівчина раптом зблідла і заплющила очі.
— Ти тільки не бійся, це не буде страшно…
Сажин ошелешено дивився на неї.
— Я просто піду… І все. Спасибі тобі…
Він хотів щось сказати і затнувся. Дівчина повільно танула в нього в руках. Вона ставала все прозорішою і прозорішою, поки не зникла зовсім. Павло обережно торкнувся рукою землі, де щойно сиділа дівчина. Квітка знову згорнула пелюстки і низько похилилася. Кущик в’янув просто на очах.
— Павле! Павле! — Юсіка немилосердно трусила Сажина за вилоги комбінезона.
Він лише стогнав, але не приходив до тями. Тоді вона з останніх сил почала бити його по щоках. Нарешті він розплющив очі.
— Квіто… — простогнав.
Юсіка знесилено опустилася на теплий сніг.
— Що сталося? — спитав Павло і побачив зорі.
Бездонне, чорне небо всіяне міліардами зірок.
— Зірки… — не вірячи своїм очам, прошепотів він. — Зірки!
— Поглянь туди, — показала рукою Юсіка.
На обрії нічними вогнями сяяло місто. До цього часу воно ховалося в неймовірній дисперсії світла, а зараз відкрилось у всій своїй красі.
— Дійшли… — прошепотів Сажин.
Він насилу підвівся й допоміг устати Юсіці. З його кишені вислизнула золота ботанізирка і, вдарившись об наст, розкрилася, але вони не помітили цього. Похитуючись, підтримуючи одне одного, вони йшли до міста.
Щастя переповнювало Сажина. Все довкола теж стало прекрасним і промінилося щастям. Павло сам не помітив, як почав декламувати:
Вві сні
ти маришся мені
Уся у зорянім вогні…
В серпанку сліз.
В сум’ятті кіс.
Як спалах світла в бурштині;
Як блискавиці синій жар,
Як грому дальнього удар,
У пам’яті
застигла
ти…
Сажин читав один із нових віршів Юрати Барвіта, читав на повен голос — звідки й звуки бралися в пересохлому горлі, а Юсіка, змучено всміхаючись, дивилась на нього сяючими очима.
У сонний хлюпіт
давніх літ
В зелено-пінній глибині
Крізь пам’ять збурену -
політ…
Приходиш ти
лише вві сні -
Крізь біль,
крізь сміх,
крізь теплий сніг,
Крізь зір проміння голубе…
І знов
цілую я
тебе!
Вони йшли до міста, а на снігу залишився розкритий золотий квадрат, схожий на старовинний портсигар, Легкий вітерець лизнув його сніжним язиком, вихопив з нього якісь почорнілі зів’ялі пелюстки і поніс їх у пустелю.
Якщо хто-небудь гадає, що робота на станції “Проект Сандалуз-ІІ” — суцільна героїка і подвиг, то він глибоко помиляється. Звичайно, коли прилітаєш на Землю у відпустку, приємно помічати, як захоплені погляди дівчат зупиняються на шевроні твого комбінезона, але в душі розумієш: коли б вони познайомилися з роботою станції ближче, то їхня думка про твій героїзм різко змінилась би. Безумовно, ореол героїзму над нашими головами витає завдяки Сандалузькій катастрофі, що могла б перетворитися на трагедію для всієї Землі, якби не самопожертва пілота вантажно-пасажирського лайнера чи то “Земля — Пояс астероїдів”, чи то “Земля — супутники Юпітера”, який повертався на Землю. Комісія потім упродовж п’яти років розбиралась у причинах катастрофи, по крихтах збираючи відомості про експерименти, які здійснювалися у Науковому центрі Сандалуза (усі матеріали загинули — там, де було містечко, зяяв двохсоткілометровий у діаметрі і трьохкілометровий у глибину кратер із осклілими стінками). У лабораторіях Сандалуза велися досліди по одержанню надщільної речовини, або, як тепер кажуть, супермаси. Це зараз ми розумні і знаємо, що існують активна та пасивна форми супермаси. А вони були першими. Хоча, напевно, й вони передбачали можливість поглинання супермасою звичайної речовини, тому що тримали зону експерименту в силовому полі, але знати про існування в активної супермаси діафрагми аж ніяк не могли. Та все ж можна припустити, що в них була якась теорія нейтралізації супермаси, бо коли діафрагма, подолавши опір силового поля, почала всмоктувати в супермасу навколишню речовину, вони вимагали термінового удару по Сандалузу гравітаційним об’єктом максимальної потужності. Не знаю, що подіяло на пілота вантажно-пасажирського лайнера, який чекав у цьому секторі над Землею дозволу на посадку, але він не роздумував. Він кинув свій корабель у самісінький центр смерчу, иа повну потужність увімкнувши гравітаційні двигуни і вже по дорозі катапультував спершу пасажирський відсік, а потім пілотську кабіну. Пілоту пощастило— його кабіну викинуло із зони. А пасажирський відсік втягло у смерч… Поповзли було чутки, що він катапультував тільки себе, та, на щастя, мимо проходив метеорологічний супутник і зафіксував момент атаки кораблем Сандалуза, тож підозри померли в зародку.
Коли Комісія досконально розібралась у тих подіях, було прийнято постанову про категоричну заборону будь-яких досліджень речовини на Землі, і нашу лабораторію “Проект Сандалуз-ІІ” організували над Поясом астероїдів. Пасажирських трас тут немає, та про всяк випадок зону експерименту оточили сигнальними бакен-маяками і весь район нанесли на навігаційні карти як заборонений,
Працюємо ми, як то кажуть, на передньому рубежі науки, але героїкою, що викликає блиск в очах земних красунь, тут і не пахне. Ми обстрілюємо Око (так ми поміж собою охрестили супермасу) уламками астероїдів і знімаємо при цьому параметри процесів у супермасі. Ця лавина інформації дає певне уявлення і про процеси, що відбуваються в Білих Карликах й навіть у Чорних дірках та Квазарах.
Є, щоправда, один неприємний обов’язок: позмінне чергування в рубці стеження за бакен-маяками, щоб жодне стороннє тіло не проникло в зону експерименту й не завадило чистоті його проведення. Колектив станції в нас невеличкий, усього двадцять дві бойові одиниці, отож кожному доводиться раз на тиждень вісім годин нести вахту. Уявіть, наскільки це нудно, якщо за два роки існування станції в зону лише один раз залетів метеорит завбільшки з кулак, та й він був анігільований бакен-маяком без найменшої участі вахтового.
Іще сяк-так можна жити, коли йде обстріл Ока — вісім” десятиметрової “зіниці” активної супермаси, (є припущення, що в пасивній формі вона займатиме об’єм, що вимірюється максимум у десятках сантиметрів). Око оточене п’ятикілометровою сферою райдужної у промінні далекого сонця діафрагми — поля, природа якого не з’ясована й досі.
При потраплянні речовини в “зіницю” діафрагма різко скорочується, зникаючи в ній, Око нібито мигає і протягом двох з половиною хвилин “перетравлює” речовину. А потім діафрагма знову, але вже зі швидкістю на порядок меншою, повертається на місце. Так от, коли ти в цей час чергуєш у рубці, жити ще можна, але коли кінчається запас “робочої речовини” й наші штатні пілоти, Гідас і Банконі, ідуть виловлювати черговий астероїд, то від нудьги хоч помирай. Сидиш перед порожніми екранами, із сумом думаєш про те, як зараз хлопці в кают-компанії обговорюють результати останнього пострілу, і мало не виєш. Можна, звичайно, підключитися до кают-компанії і нишком послухати обговорення, та спробуй зроби це, коли тут-таки в рубці, у тебе за спиною, сидить начальник станції і щось захоплено обчислює на варіаторі, зрідка, ніби спеціально для того, щоб подратувати тебе, прицмокуючи язиком!
До повернення Гідаса та Банконі залишалося півгодини, і я вже справді ладен був завити від нудьги, щоб привернути увагу Шеланова до мого жалюгідного становища, коли бакен-маяк сектора 6-С дав попереджувальний сигнал. Я оглянувся на Шеланова.
— На тридцять дві хвилини раніше контрольного часу, — констатував він, позирнувши на годинник.
Автоматично увімкнувся селектор, і монотонний голос бакен-маяка доповів:
— У секторі 6-С виявлено об’єкт масою 12,4 мегатонни…
— Ого! — свиснув я.
На стереоекрані сектора 6-С виник уламок скелі, чимось схожий на збільшену крем’яну скребачку первісної людини. Біля основи скелі у сріблястому павутинні кріпильної арматури захвату висіли два десантні астроботи, які робітники Поясу астероїдів у просторіччні називали “мухоловами”.
Я навів на екран координатну сітку. Нічогенька собі скребачка — з кілометр завдовжки!
— …Об’єкт прямує в зону експерименту, — продовжував доповідати бакен-маяк. — Швидкість руху — 196,3 км/сек, прискорення — мінус 0,2 км/сек2. На запит об’єкт…
— Наші, — мовив я і подав бакен-маяку сигнал, що дозволяв об’єкту вхід у зону.
Маяк замовік.
— З’єднайся з ними, — підказав Шеланов.
“Можна подумати, що я не знаю своїх обов’язків”, — скривився я, але промовчав. Начальство є начальство.
— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, вас викликає база! Відповідайте!
— Базу чуємо, — пролунав голос Гідаса.
— А також бачимо, — додав Банконі, в голосі його вчувався смішок.
У хлопців був гарний настрій.
— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову сказав я і, поглянувши на координатну сітку, відтарабанив їхні координати.
— Спасибі, Іржику. Без тебе, любий, ми б ніяк не розібрались у своєму місцезнаходженні, — єхидно подякував Банконі.
Я нишком озирнувся на Шеланова. Начальник станції не любив фамільярності під час роботи.
— Знову в лихачі записалися, — невдоволено мовив він. — Чому ведете астероїд, зачепивши тільки з одного боку?
Я подивився на екран. Справді, обидва “мухолови” вчепились захватами в астероїд із видимого боку, і від цього скеля переміщалася якось перехняблено.
— В астероїда зміщений центр ваги, — швидко, занадто вже швидко відказав Банконі.
— Невже? — недовірливо перепитав Шеланов і заклацав клавішами на варіаторі.
Варіатор розгорнув на екрані просторове зображення полігона і висвітлив на ньому траєкторію польоту астероїда. Виходило, що хлопці мали зупинитися якраз на межі зони обстрілу.
— Збільшіть гальмування, — порадив Шеланов.
— Навіщо? — так само швидко відгукнувся Банконі. — Ми відбуксуємо астероїд прямісінько до катапульти.
— Ти що, збираєшся стріляти цілим астероїдом? — ущипливо мовив Шеланов. — Нам його маси вистачить на сотню пострілів. Відбуксуйте астероїд у міжзоння маяків 6-С, 5-С, 5-В. Там і будемо його розрізати.
Цього разу Банконі промовчав.
— Як мене зрозуміли? — спитав Шеланов.
Знов якась незрозуміла затримка з відповіддю. Шеланов невдоволено скривив губи.
— Що у вас знову скоїлось? Доповідайте!
І тут озвався нарешті Гідас. Голос у нього був сиплий, неначе застуджений.
— Доповідає бот ЗХ-46. Пілот Альваро Гідас. При спробі захоплення об’єкта частково виведено з ладу блок регулювання гравітації. На даний момент потужність гравіполя складає 0,1 від максимальної.
Я швидко прикинув подумки відношення потужності гравіполя до гальмування. Щось близько чотирьох “g”. Так, і справді в них там зараз гарний настрій…
— Ясно, — сухо мовив Шеланов. — Попереднє розпорядження відміняю. Продовжуйте рух за визначеним вами маршрутом. Пілот Альваро Гідас! Після повернення на базу ви одержите стягнення із занесенням у пілотську картку.
— Ти що, Руслане?! — обурено загорлав Банкові. — Ти ж там не був, нічого не бачив! Ця бісова каменюка оберталась із шаленою швидкістю!..
— Відставити! — обірвав його Шеланов. — Виконуйте розпорядження.
Я уявив, як Банкові зараз чортихається про себе. А може, відключивши зв’язок, і на весь голос. Що-що, а це він уміє. У всякому разі тиша в ефірі була підозрілою. Втім, догадки догадками, а робота роботою.
— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову викликав я. — Траєкторія вашого польоту рроходить занадто близько від бакен-маяка сектора 6-С. Глядіть не зачепіть.
— Знаємо, — невдоволено буркнув Банконі (значить, зв’язок усе-таки не відключив). — Ми вже проводимо коректування. Коли б тільки він сам нас не зачепив… Та що ви там, з глузду з’їхали?! — раптом вибухнув він. — Дайте маяку дозвіл на наш вихід у зону, а то він нас розстрілювати збирається!
Я сторопіло поглянув на комутатор зв’язку з сектором б-С. Горів зелений, дозволяючий сигнал. І відразу почув, як на іншій частоті бакен-маяк монотонно доповідає:
— …об’єкт не відповідає. Зважаючи на відсутність дозволу бази на вхід об’єкта в зону експеримент, об’єкт пропонується до анігіляції. До анігіляції залишилось дві хвилини тридцять секунд…
— Сектор 2-А, — спокійно підказав Шеланов.
Справді, на комутаторі зв’язку з сектором 2-А горів червоний попереджувальний сигнал.
— У секторі 2-А, — очевидно, вже не перший раз продовжував доповідати бакен-маяк, — виявлено об’єкт масою 62 тисячі тонн. Швидкість руху-12,8 м/сек. На запит об’єкт не відповідає…
— Увімкни екран, — знову підказав мені Шеланов. — Подивимось, що це за непроханий гість.
Здається, я почервонів. Навіть вуха тачали палати. Тюхтій! Та коли засвітився екран сектора 2-А, я остовпів. Мабуть, Шеланов теж. Хоча не знаю. На потилиці в мене очей нема.
Повільно переміщаючись по екрану, в зону входив пасажирський лайнер.
— До анігіляції залишилась одна хвилина тридцять секунд…
— Що там у вас? — спитав Банконі.
— Мовчати! — несподівано гримнув над моїм вухом Шеланов. — Тиша в ефірі! Припинити всі розмови!
І відразу ж напався на мене:
— Дай же ти нарешті дозвіл на вхід, інакше маяк розстріляє його!
Я квапливо дав дозвіл на вхід лайнера в зону.
— “Градієнт”, відповідайте! — перехилившись через моє плече до самого динаміка селектора, але вже на тон нижче, покликав Шеланов. — “Градієнт”, відповідайте! Чому мовчите? Ви знаходитесь у небезпечній зоні! Відповідайте!
“Який градієнт? — здивувався я. Пасажирський лайнер, що світився майже всіма ілюмінаторами, входив у зону. І лише тут я побачив написану на його борту назву.
— Мовчить, негідник! — лайнувся Шеланов.
— Може, він мертвий? — припустив Банконі.
— Який до біса мертвий! Ілюмінує, наче новорічна ялинка!
— “Градієнт”, відповідайте! — знову закричав Шеланов.
Краєчком вуха я чув, як Банконі про щось перемовляється з Гідасом, і повернувся до екрана сектора 6-С. Бот ЗХ-47, відстрілюючи кріпильну арматуру захватів, відшвартовувався від астероїда.
— Я — бот ЗХ-47, -доповів Банкрні. — Іду на перехоплення лайнера “Градієнт”.
Астероїд хитнуло, і він почав повільно обертатись. Я похолов. Як воно там Гідасові при його потужності гравіполя? Хоча ні. Практично нічого не зміниться — швидкість гальмування залишиться тією ж, лише вдвічі зросте потужність двигуна. Аби захвати витримали. Але, звичайно, вести незбалансований астероїд самому при чотирьох “g” Гідасу буде несолодко…
— Яке ще перехоплення? — вигукнув Шеланов. — Через десять хвилин лайнер буде в діафрагмі!
— Помовч, — спокійно порадив Банконі. — Це моя справа.
Я прикинув відстань і теж зрозумів — не встигне. Навіть долетіти він би не зміг — не вистачало часу на гальмування. Та й яким чином він гадав перехопити лайнер? Адже захвати відстрелені…
Проте в Банконі була на це своя точка зору. Як у того; пілота, що кинув свій лайнер на Сандалуз. “Мухолов” Банконі рвонув з місця і на максимальній тязі пішов по кривій траєкторії на перехоплення лайнера. Напевне, у пілотів це в крові: миттєва оцінка екстремальних ситуацій, і прийняття рішень.
— Що робить, паршивець, — прошепотів Шеланов. — Двигун занапастить…
“Мухолов” стрімко мчав навперейми лайнеру і не думав гальмувати. Шеланов висвітлив на варіаторі траєкторію його руху, і вона затанцювала на екрані, перетинаючись з траєкторією лайнера. Очевидно, Банконі вимкнув комп’ютер бота, який нізащо не допустив би зіткнення.
— Що робить, що робить… — цідив крізь зуби Шеланов. — Таж лайнер спалить його протиметеоритним захистом…
Але Банконі все правильно зробив. Комп’ютер лайнера вирахував, що йому енергетично вигідніше загальмувати, ніж знищити бот, що летів на таран, і він увімкнув гальмівні двигуни.
Вони розминулися біля самісінької діафрагми. “Мухолов” по дотичній пронизав її райдужну оболонку і, втративши прискорення, вискочив з другого боку. Лайнер же, зменшивши швидкість практично до нуля, повільно вповзав у діафрагму.
— Бот ЗХ-47, — уривчасто запитав Шеланов, — що у вас?
— Усе нормально, — бадьоро відгукнувся Банконі. — Двигун згорів. Гальмую аварійним, хімічним. До повної зупинки пального не вистачить.
— Потерпиш, — підкреслено спокійно мовив Шеланов. — Увімкни блок-пеленг, потім як-небудь виловимо тебе..
І тут засвітився центральний екран, на ньому з’явилось юне, майже хлоп’яче обличчя в пілотці капітана вантажно-пасажирського флоту.
— Я — “Градієнт”… — почав капітан і одразу ж замовк, почувши несамовитий крик Шеланова:
— Назад! “Градієнт” — назад!!! Двигуни на повну потужність і — назад!
Якусь мить хлопчисько-капітан ошелешено дивився на Шеланова, потім кинувся до пульта управління. На сусідньому екрані було видно, як двигуни лайнера, який уже мало не весь поринув під райдужну оболонку діафрагми, слабко засвітилися, лайнер майже зупинився… Та якихось часток секунди йому все-таки не вистачило. Лайнер вповз у діафрагму, і світіння двигунів згасло. Капітан “Градієнта” іще трохи покопирсався коло пульта і розгублено повернувся до нас.
— Не вмикаєтсья… — по-дитячому ображено промимрив він.
Шеланов безсило впав у крісло, прискорено дихаючи. “Адже це все, — з жахом подумав я. — З діафрагми лайнер нічим не витягнеш…”
— Яким чином ви опинились у забороненій зоні? — несподівано почув я за спиною спокійний голос.
Посеред рубки стояв капітан патрульно-рятувальної служби Нордвік. Три дні тому він висадився на станції з крейсера ПРС, котрий через тиждень після чергового патрулювання в своєму секторі повинен був забрати його. Не знаю, з якою метою Нордвік лишився на станції, може, просто перепочити і погомоніти по старій дружбі з Шелановим (він і раніше бував у нас), — але зараз він стояв тут.
— Я… — затнувся молоденький капітан “Градієнта”, але відразу ж опанував себе. — На лайнері “Градієнт” проводиться профілактичний огляд усіх систем управління. Оскільки профілактичний огляд позаплановий і всебічний, лайнер, щоб не заважати іншим суднам, був усунений з траси і виведений у “мертву зону”.
— За чиїм наказом провадиться профілактичний огляд?
Капітан “Градієнта” зніяковіло відвів очі вбік.
— За моїм…
— Ви що, при проведенні огляду вимкнули й астронавігаційну систему?
— Так.
— Якого дідька! — аж простогнав Шеланов і трохи піднявся в кріслі, з ненавистю дивлячись на екран. — Глянув хоча б на навігаційну карту, де наш район позначено як заборонений!
Хлопчисько-капітан злякано закліпав очима. Нордвік підійшов іззаду до Шеланова й заспокійливо поклав йому руку на плече.
— Це ваш перший самостійний рейс?
— Так, — квапливо кивнув капітан “Градієнта”.
Неначе це могло служити йому виправданням!
Шеланов знову застогнав.
“Допитливий хлопчисько”, — гірко подумав я. Звичайно, його можна було зрозуміти. Цілий рік стажування — і от нарешті він — капітан. Єдиний повелитель величезного космічного лайнера. Природно, що в своєму першому рейсі йому захотілося зробити хоча б щось самому, скажімо, провести профілактику.
— Скільки на борту пасажирів? — продовжував опитування Нордвік.
Я помітив, як він стиснув плече Шеланова.
— Вісімсот двадцять три. Туристський рейс “Земля — Марс — Кільця Сатурна — Пояс астероїдів — Земля”.
Молоденький капітан “Градієнта” раптом запобігливо посміхнувся і, заглядаючи в очі Нордвіку, запитав:
— Мене тепер відсторонять від роботи?
Я аж зубами заскреготів від безсилля. Від життя тебе відсторонять, бовдуре!
Здається, навіть на обличчі Нордвіка щось здригнулося.
— Жодних дій не починати, — жорстко мовив він. — Пасажирам, якщо поцікавляться, скажіть, що провадите профілактику. Чекайте зв’язку.
Нордвік нахилився над пультом і почав очима шукати щось на ньому. Хлопчисько з екрана дивився на нас приреченим поглядом. Якби він знав, що не на усунення з посади приречений, а разом з усіма своїми вісьмастами двадцятьма трьома пасажирами…
— Як це вимкнути? — роздратовано обернувся до мене Нордвік.
Я простягнув руку і клацнув клавішем. Центральний екран згас. Нордвік випростався й поглянув на Шеланова.
— Що будемо робити?
— А що ми можемо? — з болем у голосі спроквола мовив той. — Я вже перебрав подумки всі варіанти. Він приречений.
— Послухай! — підвищив голос Нордвік. — Там вісімсот двадцять три… двадцять чотири людини!
Шеланов зіщулився, як від удару. Мені теж стало мото; рошно. Нараз із холодною ясністю я побачив те, що відбувалося, ніби з боку.
— А чому б не спробувати витягти лайнер ботом? — знову спокійно спитав Нордвік.
Шеланов безтямно поглянув на нього.
— Чому не можна витягти лайнер ботом? — повторив запитання Нордвік.
— Тому що поле діафрагми глушить гравіімпульс двигунів, — відповів я.
— Але ж, як мені відомо, ви спеціально для польотів у діафрагмі встановили на ботах аварійні хімічні двигуни.
Я піднісся було духом, та відразу ж і зів’яв. Ці двигуни були призначені для баражування ботів у діафрагмі і не розраховані на додаткове навантаження.
— Вони занадто малопотужні, — мовив Шеланов. — Та й пального там на п’ять хвилин роботи.
— Ну, гаразд, — кивнув Нордвік. — Але, зрештою, можна ж пасивувати вашу активну супермасу, як… як… — він раптом затнувся і зміненим голосом закінчив: — Як у Сандалузі?
Шеланов чомусь відвернувся від нього.
— Ти ж знаєш, — проказав він кудись убік, — що для цього потрібен потужний гравітаційний удар, хоча б такий, як при роботі двигунів на повній потужності. Але лайнер їх увімкнути не може, а якщо ми вдаримо… Сам розумієш, що від нього залишиться.
Я гарячково перебирав подумки всі варіанти гравітаційного удару по Оку, та нічого путнього не знаходив. Лайнер був приречений.
— Чорти б забрали ваші бакен-маяки! — із запізнілою злістю просичав Нордвік. — Чому вони так пізно засікли лайнер? Адже зона виявлення в них понад сто тисяч кілометрів!
Шеланов тільки зітхнув. Пояснення зайві. Їх знав і сам Нордвік. Програма бакен-маяків не розрахована на хлопг. чаків, котрі дрейфують у просторі на лайнерах з вимкнутими комп’ютерами. Був би це астероїд, маяки давно подали б сигнал, а так, вони засікли лайнер, проте попереджувальний сигнал пролунав лише тоді, коли лайнер перетнув межу тисячокілометрової зони і, очевидно, не підкорився наказу зупинитися. Добре ще, хлопчисько у своїй невгамовній допитливості не добувся до блока метеоритного захисту корабля. Неважко собі уявити, що було б тоді з Банконі, та й із самим лайнером…
— Руслане, — несподівано звернувся до Шеланова. Нордвік, — а що відбувається, коли ви обстрілюєте Око?
— Що відбувається? — механічно перепитав Шеланов.
Мабуть, від нервового напруження він був якийсь загальмований..
— На який час згортається діафрагма?
— На дві з половиною хвилини… Та ні, Нордвіку, з цього теж нічого не вийде. Навіть при форсованому режимі для запуску двигунів потрібно не менше п’яти хвилин. Він не встигне…
— Зрозуміло! — сердито мовив Нордвік і повернувся до мене. — Скільки часу лишилось лайнеру до падіння в “зіницю”?
Я заклацав клавішами варіатора, вводячи завдання. На екрані засвітилися цифри: 42.24… 23… 22…
— Сорок дві хвилини…
— Негайно поверніть на станцію другий бот! — наказав Нордвік,
— Бот ЗХ-46, — викликав я Гідаса й увімкнув оглядовий екран біля катапульти, — негайно повертайтесь на станцію!
Гідас уже відбуксирував астероїд до катапульти, зупинив його метрах у п’ятистах від неї і тепер акуратно відстібав захвати.
— Та відстрель ти їх до бісової матері! — крикнув Нордвік. — Час дорогий!
— Ясно, — буркнув Гідас.
Бот на екрані відстрелив захвати, що залишились, і на граничній швидкості, майже як бот Банконі, рвонув з місця. Я вжахнувся. При такому старті в нього мало бути близько десяти “g”!
— Де у вас причальний майданчик ботів? — запитав Нордвік.
— Там, де й усі причали…
Нордвік кивнув головою і вийшов із рубки. Шеланов провів його байдужим поглядом, потім, ніби опам’ятавшись, скочив із крісла й вибіг слідом за ним.
— Що ти надумав? — почув я його схвильований голос.
І тут, треба сказати, я порушив статут вахти — за жодних обставин не полишати рубку. Увімкнув кают-компанію, гукнув: “Владику, терміново підміни мене в рубці!” — і, не чекаючи відповіді, вискочив слідом за Нордвіком та Шелановим.
Наздогнав я їх тільки біля закритого шлюзу причального тамбура. І саме вчасно. Перетинка шлюзу луснула, Нордвік, відмахнувшись від Шеланова, який щось гаряче йому доводив, увійшов до тамбура. Шеланов, не звернувши уваги, попрямував за ним.
“Тим краще”, — подумав я і теж вийшов на причал.
Посеред причалу, розчепірившись на магнітних присосках, стояв бот Гідаса. Вцілілі захвати були наполовину втягнені в корпус. У такому вигляді “мухолов” нагадував пророслу картоплину, поставлену на встромлені в неї сірники. Люк бота був зачинений.
— Що він — спить там? — стривожено мовив Нордвік.
Я підійшов до люка і штовхнув його рукою. Перетинка розійшлася, і ми побачили Гідаса, який зі страшним, розплюснутим перевантаженням обличчям лежав у кріслі. Він намагався встати, але в нього нічого не виходило.
Відштовхнувши мене, в кабіну “мухолова” вліз Нордвік і допоміг Гідасу вибратися назовні. Ноги не тримали його, він висів на Нордвікові ганчір’яною лялькою, руки конвульсійно здригалися.
— Протиперевантажувальний захист зовсім сів, — прохрипів він.
Я підскочив до Гідаса і підставив плече. Не церемонячись, Нордвік переклав його на мене і обернувся до бота. Але там уже, затуляючи собою люк, стояв Шеланов.
— Куди? — спокійно, але твердо спитав він.
— Туди, — так само твердо відказав Нордвік.
— Не маю права пустити тебе.
Плечі Нордвіка напружились, він набичився, здавалося, ще мить — і він просто відкине худенького Шеланова зі свого шляху. Та напруження раптом полишило його, він несподівано усміхнувся й сказав:
— Я розумію, про що ти думаєш. Дай мені пілота, щоб заспокоїти твою совість.
Нордвік повернувся до нас і подивився на Гідаса. Той уже трохи отямився й тремтячими руками розтирав набрякле обличчя.
Шеланов теж поглянув у наш бік.
— Ти ж сам бачиш…
— Ну, нехай іде зі мною цей, — Нордвік кивнув на мене. — Мені однаково, який баласт.
Певна річ, неприємно різонуло, що мене охрестили “баластом”. Та в подібній ситуації не до образ. Здається, це був саме той випадок, про який думають дівчата, захоплено дивлячись на шеврони наших комбінезонів.
— Гаразд, — усе ще вагаючись, мовив Шеланов і відступив від люка.
— Вибачте, — сказав я Шеланову, передав йому Гідаса й прослизнув у “мухолов”.
— Швидше, час дорогий! — гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.
— Стань за кріслом, — сказав він мені, — притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.
Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.
— Скільки в нас лишилось часу? — спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.
Звичайно, я не знав.
— Хвилин тридцять п’ять.
— Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?
Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові… Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.
— База?
— Черговий оператор станції “Проект Сандалуз-ІІ” на зв’язку, — відгукнувся Владик.
“Молодець!” — захоплено подумав я. Швидко він!
— Скільки в нас часу?
Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.
— Не зрозумів? — перепитав він.
Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.
— Владику, — сказав я, — переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.
Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.
Через силу, відчуваючи, як моє обличчя стає, очевидно, таким самим, як обличчя Гідаса, я простягнув руки і схопився за спинку крісла. Поперед себе я нічого не бачив, крім потилиці Нордвіка, — крісло повністю затуляло собою екран огляду. Шия Нордвіка почервоніла, але голову він тримав рівно. Довге волосся відкинулося назад, відкривши дивні вуха: ліве — нормальне, як у всіх людей, праве — відстовбурчене, стирчало перпендикулярно. У нас на станції жартували над ним поза очі: мовляв, у дитинстві батьки часто скубли його за вухо, до того ж лише за праве. Дивак, чому він не зробить пластичної операції?
“А Шеланова у нас прозвали Людовіком, — недоречно згадав я. — За довгий ніс, схожий на ніс одного з французьких королів…”
“Мухолов” різко сіпнуло. Очевидно, Нордвік почав гальмування. Руки не витримали, і мене кинуло обличчям, на сринку крісла, причому носом я тицьнувся в те саме відстовбурчене вухо Нордвіка. Обличчя в мене почало витягатись уперед, і тепер я вже не знав, на що воно стало схоже. Але в такому положенні були й певні переваги: притиснутий до спинки крісла, я тепер бачив екран огляду і райдужну діафрагму Ока, що невблаганно насувалася на нас.
Треба сказати, що входження в діафрагму не принесло мені задоволення. Спалахи в очах, різнобарвні кола на сітчатці, усе тіло затерпло… Й відразу невагомість. Гравідвигуни в діафрагмі не діяли.
Все-таки Нордвік був асом. Траєкторію польоту він розрахував чудово. Три секунди пропрацювали аварійні хімічні двигуни, і ми плавно пристали до перехідного тамбура пілотського відсіку.
Не знаю кому як, але я в невагомості почував себе вельми незатишно. Ми настільки звикли до штучної гравітації, що лише тепер, коли вперше опинився у невагомості, я зрозумів, що означала “космічна хвороба” для пасажирів на початку освоєння космічного простору. Таке відчуття, ніби ти падаєш разом із ботом у бездонну прірву, хотілось ухопитися за щось міцне і надійне, щоб уникнути цього падіння. Напевне, молоденький капітан1 “Градієнта” відчував те саме, тому що, коли луснула перетинка перехідного тамбура, він, чекаючи нас, висів коло входу, неприродно вчепившись рукою за поручень. Лише Нордвіку все було за іграшку. Він міцно, стояв на ногах, приклеєний до підлоги магнітними присосками, — екіпіровка працівників патрульно-рятувальної служби розраховувалась на всі випадки життя.
— Здрастуйте, — несміливо проказав капітан “Градієнта”. — У нас чомусь відмовила система штучної гравітації…
Не звертаючи на нього уваги, Нордвік пройшов у рубку лайнера і, наблизившись до корабельного комп’ютера, кількома чіткими рухами, відкрив передню панель. Ясна річ, капітанові ПРС належало знати рубку корабля як свої п’ять пальців. Відкинута догори панель комп’ютера величезним крилом загойдалася під стелею.
Капітан “Градієнта” розгублено спостерігав за діями Нордвіка, потім перевів на мене здивований погляд.
— Що сталося? — запитав тихо; з погано прихованою тривогою.
Мабуть, він був моїм ровесником — років двадцять два — двадцять три, — але щупленька постать, світле волосся, рожеві щоки робили його схожим на хлопчика. Втім, блондини завжди виглядають молодшими.
— Ви завели лайнер у зону експерименту станції “Проект Сандалуз-ІІ”, — процідив я, дивлячись у небесно-чисті очі капітана “Градієнта”. — Вам це про щось говорить?
Очі його здригнулися, потемнішали. Щось це йому таки говорило….
— Іржику, — покликав мене Нордвік, витягаючи із нутрощів комп’ютера якісь довгі білясті, схожі на макарони шнури з прозорими присосками на кінцях, — переключи, будь-ласка, час сюди, в рубку.
“Звідки він знає моє ім’я? — ошелешено подумав я. — На причалі назвав мене “цей”, а ще “баласт”… Я невпевнено, чіпляючись за предмети, що траплялися на моєму шляху, проплив до пульта керування і, пришвартувавшись до пілотського крісла, з’єднався з Владиком.
У нашому розпорядженні лишалося двадцять три хвилини. Точніше, не в нашому, а в розпорядженні Нордвіка, тому що тільки він знав, що потрібно робити.
Раптом увімкнувся внутрішній зв’язок, і дівочий голос, мабуть стюардеси, мовив:
— Капітане, пасажири скаржаться на невагомість…
— До біса! — гарикнув Нордвік. — Нехай потерплять півгодини!
Блідий капітан безгучно зіпав ротом.
— Де у вас можна поголитися? — несподівано звернувся до нього Нордвік.
— Поголитися?! — капітан очманіло втупився у нього.
— Так, поголитися, — роздратовано повторив Нордвік.
— У душовій…
— Депілат там є?
Вкрай збентежений хлопчисько-капітан лише кивнув, і Нордвік швидко покрокував у душову.
В цей час на екрані зв’язку замість Владика виник Шеланов.
— Де Нордвік? — спитав він.
— Здається, пішов голитися, — відповів я.
— Що?!
Я стенув плечима.
— Пішов голитися, кажу. Принаймні він шукав місце, де можна поголитися.
Шеланов дивився на мене так, ніби хотів перевірити, чи не з’їхав я з глузду.
— Чим ви там займаєтесь?
— Не знаю, — відверто признався я.
— А де капітан “Градієнта”?
— Тут.
— Давай його сюди!
Я повернувся. Капітан “Градієнта” висів коло тамбура, тримаючись за поручень.
— Вас кличуть, — холодно сказав я.
Він нарешті одірвався від поручня і став так само невпевнено, як перед цим я, пробиратись до пульта.
— Я слухаю, — мовив він, діставшись до крісла пілота.
— Хто — я? — присадив його Шеланов. — Доповідайте по формі.
Тримаючись за спинку крісла, капітан “Градієнта” випростався.
— Капітан вантажно-пасажирського лайнера “Градієнт”, пілот другого класу Чеслав Шеман на зв’язку, — відрапортував він.
Вперше я не почув у його голосі розгублених інтонацій.
— Отак воно краще, — кивнув Шеланов. — Начальник науково-дослідної станції “Проект Сандалуз-ІІ” Руслан Шеланов. Доповідайте, яких заходів уживаєте.
Чеслав Шеман знову розгублено глянув на мене, ніби чекав підказки.
— Я не одержував жодних вказівок…
В цей час у мене за спиною пролунав цокіт магнітних підошов, і я озирнувся. Із закутаною рушником головою з душової повертався Нордвік. Старанно розтираючи голову, він відсунув мене від крісла, сів і зняв рушник. Я обімлів. Від його буйної чуприни не лишилося й сліду. Голий череп соромливо рожевів, як це буває після депілату, а по ньому зміївся потворний глибокий шрам, ховаючись за відстовбурченим вухом.
— У мене нема часу вводити всіх у курс справи, — сказав Нордвік.
Я мимоволі кинув погляд на таймер. Сімнадцять чотирнадцять.
— Повідом про те, що сталося, в патрульно-рятувальну службу, — продовжував Нордвік. — І виклич мій крейсер. Може статися, що йому доведеться тут попрацювати…
— Уже викликали.
— Чудово. Тепер далі. Я вимкнув блокування системи запуску двигунів лайнера і спробую вивести двигуни на режим прямим нейрокеруванням. Цілком можливо, що я їх спалю, та дві хвилини вони працюватимуть на повну потужність. Твоє завдання: коли я буду готовий, вистрілиш в Око з катапульти… Адже ти казав, що діафрагма після обстрілу закривається на дві з половиною хвилини?
— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…
— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.
— У катапульті немає робочої речовини.
— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!
— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.
Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!
Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..
— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.
Повернувся до капітана “Градієнта”, пильно поглянув на нього.
— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?
Чеслав Шеман зіщулився.
— Ні… — прошепотів він.
— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?
Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.
— Я не зможу…
— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!
— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…
Нордвік аж підскочив.
— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.
— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.
Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:
— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…
— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.
Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;
— Тоді… — прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…
Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!
Чеслав Шеман зблід ще більше.
— Ні… — він злякано захитав головою. — Я не зможу…
— Зможеш. Більше це зробити нікому.
Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.
— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…
Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:
— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!
І тут я не витримав.
— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…
Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.
Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, “наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла “зіниця” супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці “мухолова”, на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти “зіниці” супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.
— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.
— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.
Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…
Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти “зіниці” супермаси.
— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.
Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.
— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.
— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.
Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.
— Передайте мамі…
І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.
“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.
Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на “Градієнті”, але діафрагма “погасила” їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.
Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і “зіниця” супермаси почала повільно відсуватися.
Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася “зіниця”, гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.
Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.
Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.
Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.
Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.
Вийшла порошинка з Ока…
На дисплеї замигтів червоний напис: “Аварія в двигунному відсіку!!!” — спалив-таки двигуна Нордвік… Я глянув на нього. Нордвік непорушно сидів у кріслі, порожніми очима втупившись у пульт управління. На його чолі швидко висихали великі краплини поту.
Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.
Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно — з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.
Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову — і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.
— Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти…
Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.
— Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, — відрубав він, — я не зможу посилати їх на смерть!
Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.
Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.
В голові моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку… Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це — вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал…
Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше — звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.
Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.
— То в чому справа? — не вельми люб’язно поцікавився капітан. — Беріть рятувальну шлюпку і летіть.
— Я не вмію керувати шлюпкою.
— Тоді сидіть і чекайте.
Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.
— Якщо ти не заперечуєш, Іржику, — почув я раптом за спиною голос, — це можу зробити я.
Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.
Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.
Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити… Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.
Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження — вираз мого обличчя чи синець…
— Де Шеланов? — запитав я.
— У медвідсіку, — відповів хтось.
Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.
У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн — лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.
— Треба було мені йти… — з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. — Я ж знаю “мухолов” як свої п’ять пальців… Треба було вивести його з діафрагми… розігнати… по спіральній траєкторії… і катапультуватися… Комп’ютер сам би довів…
— Я повернувся, — сказав я.
Шеланов мигцем глянув на мене.
— Дозвольте доповісти? — офіційним тоном запитав я.
— Потім, — відмахнувся він.
— Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на “Градієнті” межують зі злочином.
Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.
— Ану пішли звідси. — Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. — Що ти сказав? — спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.
— Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку — Нордвік вчинив убивство.
— З морального боку…
Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.
— Ти ще назви смерть Шемана подвигом. В результаті цього, як ти кажеш, злочину врятовано вісімсот двадцять три чоловіки, що опинилися в аварійній ситуації з його вини…
— Зараз не середньовіччя, щоб приносити когось у жертву! І навіть не двадцятий вік! Людина мусить сама…
— …сама виправляти свої помилки, — перервав мене Шеланов. — А Нордвіка не тобі судити.
— І не вам!
— Нікому… — тихо закінчив Шеланов, дивлячись мені у вічі. — Нема для нього суду.
— Є! Суд його власної совісті!
Шеланов раптом згас, очі його стали сумними, ніби він жалів мене за щось. Мене чи Нордвіка.
— Це він тебе? — показав рукою на синець. — Мені теж хочеться… До речі, ти знаєш ім’я пілота, який кинув свій лайнер на Сандалуз? — Втім, запитання було риторичне, і Шеланов не чекав відповіді.
— Це був Нордвік.
Я здригнувся від несподіванки.
— Але й це ще не все, — продовжував Шеланов. — Там, у пасажирському відсіку лайнера, знаходилась його сім’я. Дружина, трьохрічний син і п’ятирічна дочка. Так що совість у нього й так…
Я мовчав. Мені нічого було. сказати.
— Та й не в Сандалузькій катастрофі річ, — знову заговорив Шеланов. — Навіть якби не вона, Нордвік мав право на такий, наказ! Зарубай собі…
Він раптом затнувся і стривожено запитав:
— А де Нордвік?
— Там, у шлюпці…
— Де — там?!
— На шостому причалі…
І тоді Шеланов стрімко метнувся по коридору до причалу. Якусь мить я здивовано дивився вслід йому, а потім теж зірвався з місця й побіг за ним. Я зрозумів, про що родумав Шеланов.
Коли ми підбігли до причалів, з тамбура третьої платформи вийшли Банконі і незнайомець у формі рятувальника ПРС. Мало не зваливши їх з ніг, ми влетіли в тамбур шостого причалу. Перетинка шлюзу повільно затягалася, проте Шеланов устиг протиснутись у неї.
Рятувальна шлюпка, як і раніше, стояла на тому ж таки місці посередині причалу, лише вхідний люк був задраєний.
— Нордвіку! — важко дихаючи, Шеланов зупинився біля шлюпки. — Нордвіку!
Мовчання. Немовби в шлюпці нікого не було.
— Нордвіку, — вже спокійніше покликав Шеланов, — ти ж знаєш, що не зможеш стартувати, доки на причалі є люди. А я звідси не піду.
І знову мовчання. Нарешті перетинка луснула, і ми побачили Нордвіка, що стояв, тримаючись за краї люка.
Шеланов підійшов до нього і сів поруч. Вони мовчали. І я мовчав. Стояв і дивився на них, як бовдур.
Нордвік повернув до Шеланова голову й довго, ніби вперше побачив, дивився на нього. Я чомусь подумав, що зараз він скаже щось високе, на зразок: “Ти знаєш, я перебрав усі варіанти, щоб самому… А довелося послати його…”
Але він несподівано сказав:
— А ти ніколи не пробував карбувати свій профіль на монетах? По-моєму, непогано вийшло б…
Шеланов звів на нього очі.
— Мало тебе в дитинстві скубли за вухо…
І вони гірко, вимучено посміхнулися один одному. Вони знали про себе все.
І тоді я повернувся і пішов геть.
Вдень.
І вночі.
У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітали до стежки, протоптаної у прибережних скалах, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки з хрумкотінням вистрибували зі скляних, пластмасові вибухали пивом чи лимонадом, із бляшаних, іржавих і новісіньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла, у прованській олії, томатному соусі, власному соку; у вині, червоному та білому. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у підсвідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Він наступав на банку — вона чвакала сиропом та часточками ананасів — і йшов далі.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.
Вдень.
І вночі.
Барт лежав долілиць на широкому скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Він насолоджувався теплом, терся об граніт щокою, відчував усією поверхнею шкіри, як випаровується морська вода, що, наскрізь просочивши його, щемить у подряпинах та ранках. Нарешті вперше за сім днів він по-справжньому обсихає. Усе це сон. Поганий сон. З аварією корабля, самотністю, без харчів та прісної води. Боже, хоча б на острові хто-небудь жив! Він уявив, як зараз підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока… До одуріння. Його живіт стане великим і пружним, а він буде задоволено по ньому поплескувати і пити, пити… Тільки б на острові хто-небудь жив.
Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, стояла банка персикового соку. Найзвичайнісінька. Бляшана. Синя етикетка з намальованими на ній персиками та келихом з жовтогарячого соку. Він не повірив собі. Безглуздя! Мана! Чортівня якась… Труснув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив у неї, в цю банку, що вона є, що вона тут, поруч, підхопився і, обдираючи коліна, порачкував до неї.
Барт уже майже схопив її, як раптом чиясь тінь враз нависла над ним, і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ скелі, другий, на третьому бризнула соком і покотилася по схилу. Барт безсилим поглядом провів її й лише тоді підняв голову. Над ним, розставивши ноги, стояв майже голий — черевики та ще якась пов’язка на стегнах — абориген.
Барт сів.
— Навіщо ти це зробив? — запитав він.
Тубілець не поворухнувся, здавалося, навіть не дихав. Смаглява шкіра на його тілі виблискувала металом, очі, скляні й тьмяні, вп’ялися в одну точку, а з живота випирав прямокутник еволюційної скриньки — це було видно з ледь помітних обрисів напнутої шкіри.
Симбіот… Барт здригнувся, відсунувся вбік і притулився спиною до скелі. Його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.
“Форма, — подумав він. — Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь”.
— Що ти тут робиш, на острові? — знов озвався Барт.
Робот повернув голову, блимнув на нього байдужими скельцями очей.
— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — мляво показав униз, в улоговину.
— Що? — не зрозумів Барт, і придивився, уважніше.
Те, що він спочатку мав за ряботиння в очах, було насправді велетенською купою різнобарвних банок. Поки він видирався сюди, на скелі, якомога далі від ущент розтрощеного човна, від океану, частка якого солоною медузою бовталася у нього в животі, поки лежав на майданчику, такому сухому й теплому, — бачив лише кола, що шипіли й плавилися. Тільки кола… багатобарвні. Виявляється, це — консервні банки.
Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…
Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.
Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.
— Слухай, — промовив він і замовк.
“Усе це даремно”, — защеміло серце. Знову облизав губи.
— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?
Симбіот мовчав.
— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!
Барт дурив його. У нього в кишенях не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика, і робот ніяк не реагував на його благання, нібито знав про це. Він стояв непорушно, підставивши до сонця широку блискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.
Барт замовк. Стало моторошно. Острів, де з людей роблять машини всупереч усім конвенціям і законам, схопив його за горло сухою піщаною рукою спраги. Серед такого багатства… До болю стис у кишені складаний ніж, але тут же збагнув: це не зброя.
Відвернувся й почав дивитися в улоговину. Не думати, тільки не думати, що позаду в образі симбіота стоїть її Величність Костомаха.
Острів був вулканічного походження, про що свідчила ця улоговина, всіяна консервними банками, мов конфетті, — колишній вогнедишний кратер.
Барт ковтнув неіснуючу слину. Ось тут летіла банка… об цей виступ, об цей і… Здригнувся й глянув на робота, потім знову на виступ, де розлилася пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. “Спокійно, спокійно. Заспокойся, — сказав він собі. — Тільки спокійно”.
— Ти сам тут на острові? — запитав він.
— Сам.
Відлягло. “Не квапся, не метушись, — наказав собі Барт. — Продумай усе гарненько”. І сам себе не слухався, тіло тремтіло, мов у пропасниці.
Ось так, так і так, вирішив він, розрахував усі ходи наперед і, вибравши банку, що стояла на самісінькому краєчку майданчика, різко зірвався з місця й побіг до неї. Симбіст трохи почекав, а потім блискавкою метнувся до обриву й ударом ноги вибив банку з рук. Ударив він майстерно (очевидно, непогано грав у футбол, коли був людиною), підрізавши банку так, що вона завертілася навколо осі, а сам круто зупинився якраз над урвищем. І тоді Барт легенько, щоб не звалитися самому, підштовхнув його у спину. Робот сіпнувся назад, побалансував на одній нозі, але все-таки не втримався і полетів у провалля. Від удару об перший виступ у нього відлетіла ліва рука. Барт відвернувся, схопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ніж.
Це були консервовані яблука, залиті теплим, липким і несмачним сиропом. Він пив жадібно, не помічаючи гострих країв банки, обрізав губи і продовжував ковтати сироп по краплині, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот, аж поки сиропу в банці не залишилось. Нарешті Барт відкинув банку геть. Пити захотілося ще сильніше. Коло скелі, на осонні, побачив трикутну пластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі (“Нічого, — пробурмотів він, дмухаючи на пальці, — тим холодніше пиво…”) і надрізав краєчок. Доводилося пити повільно, ковток за ковтком, бо пиво було крижаним, аж зуби ломило. Зрештою він угамував спрагу. Ліг біля самісінького краю майданчика і став розглядати улоговину. Внизу, на осипу, із-за величезного валуна стирчали понівечені металеві ноги в гостроносих черевиках. Барт поглянув на свої побиті, подряпані ступні, потім знову вниз, скачав у роті гіркий від пива клубок слини і сплюнув в улоговину.
Було спекотно й задушливо, піт липкою плівкою стягав шкіру. Тіло охопила якась млявість, і він поринув з головою в млосний, напівдрімотний стан. Навіть не помітив, як над островом з’явився транспортний контейнер, чорний, з яскравим жовтогарячим написом, і лише коли тінь контейнера на мить накрила його, стрепенувся.
Серце у нього тьохнуло, він підхопився на ноги… І аж тоді збагнув, що контейнер автоматичний.
Контейнер зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і висипав зі свого черева купу консервних банок, які повільно, ніби лапатий сніг, підтримувані силовим полем, осідали на скелі. А контейнер зачинився, розвернувся й полетів назад. Про всяк випадок Барт помахав рукою — марно. Погукав услід — те ж саме. Він постояв, почекавши, поки цяточка контейнера не зникне на обрії, і сів. Боліли ступні ніг.
— Клята автоматика! — схопив банку, що потрапила під руку, і щосили пожбурив її в провалля.
Туди, де лежали підошвами догори черевики.
Від симбіота залишився тільки жахливо спотворений тулуб та дві ноги, які палицями стриміли над валуном. Поруч — половинкою розчахнутого кавуна — лежала голова. Дрібнюсінькі рожеві кристалики пам’яті виблискували на сонці. Барт поглянув і відвернувся. Колись це було людським мозком… Підійшовши ближче, стягнув із симбіота черевики, взяв їх і сів на валун.
“Щось надто легко дісталась мені перемога, — подумав він. — Занадто легко…”
Поруч валялися знівечені ноги робота, трохи нижче — тулуб. Від живота відбрунькувалася абсолютно неушкоджена призма еволюційної скриньки. Він нахилився, обережно доторкнувся до неї і взяв у руки. Скринька виявилася легкою, як дерев’яний брусок, і теплою.
“Приспали або підпоїли, — зринуло в думці. — А можливо, оглушили… Хоча навряд — якщо пошкодиш череп, “сировина” стане непридатною… Отже, підпоїли. Потім припасували скриньку до живота — і, будь ласка, через півгодини перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І нехай горить синім полум’ям Паризька конвенція, яка забороняє подібне виробництво, а на електричний стілець — так просто начхати!”
Барт зітхнув і обдивився довкола. Його оточували чорні з червонястим полиском базальтові скелі. “Майже як каньйон у Нью-Мехіко. Тільки зовсім відсутня рослинність…” — подумалось йому, і він заплющив очі.
…Позаду, під деревом, стояло старезне бунгало, і він почув, спиною відчув, як із рипінням прочинились двері й на світ божий, продираючі заспані оченята, виліз Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони з реготом почнуть вовтузитися в пилюці…
Поруч хтось стояв. Барт відчув це крізь примружені повіки, скривився, ніби хтось підгледів його видіння, і розплющив очі.
— Джіммі… — стрепенувся він. І тієї ж миті щось гаряче вдарило в голову: — Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!
Простягти руки, міцно обійняти його голову, розридатися, притиснути личком до живота…
Барт скочив на ноги, випустив із рук еволюційну скриньку… І Джіммі зник. Мов крізь землю провалився. Він ошелешено завмер.
Обійняти… схопити голову… притиснути до живота…
Виступив холодний піт. Еволюційну скриньку — в живіт!
Барт позадкував, — до дідька все! — і побіг, щохвилини озираючись угору, по схилу, а потім, ковзаючись на виступах, почав видиратися на скелі. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими радісними бісиками очей і кумедною (немає двох передніх зубів — верхнього і нижнього) усмішкою обличчя його хлопченяти.
Барт дістався до стежки і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.
— Йди геть, іди геть, геть… — скрегочучи зубами, благав він.
Відпустило.
Тоді він перевернувся на спину й глибоко декілька разів зітхнув. Погано. Вкрай погано. Щеміли зранені ноги, гуло в голові, вивертало нутрощі. Краєчком ока поглянув униз: залишки симбіота, розпластані на осипу…
“Занадто легко дісталася мені перемога”, — згадав він, і його пересмикнуло. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.
На спині лежати було незручно, муляли консервні банки, а одна так просто уп’ялася під лопатки. Барт посовався, трохи, не допомогло, тоді він піднявся на літкі, вгледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, і ось вона, та сама банка з гострими краями. Велика бляшанка з натуральною чорною ікрою.
Барт посміхнувся. Що-що, а от тобою мені ще ласувати не доводилося! Він узяв банку; покрутив у руках. На етикетці, якраз над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою, мерехтливою райдугою плавали слова: “Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація”.
Зітхнувши, поставив банку на камінь трохи вище. Останні сім днів він: харчувався переважно сирою рибою, яка спливала на поверхню, коли тисячотонне, громаддя корабля, надсадно ревучи, провалилося в океан і щезло в морській безодні, але зараз їсти солону риб’ячу ікру — не міг.
Купи, гори, велетенські гори консервних банок викидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, перетворюються в бридких синьо-зелених мух.
І це тут, на Землі, а у Всесвіті…
Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою та шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего здирав зі старателів, виснажених пропасницею та постійним недоїданням, цілі пригорщі чистих, мов сльоза, діамантів за кожну банку….Тепер Жолій Ха Грего лежить десь на дні, обнявши валізу, наповнену сльозами-діамантами, і не потрібно йому вже нічого.
Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть як мухи від голоду тільки тому, що Консервна корпорація нє бажає знижувати ціни на продукти і свої надлишки просто-на-просто викидає сюди. І ніхто про це не дізнається, бо міжконтинентальні пасажирські траси проходять вдалині від острова, а для цікавих одинаків, схожих на тебе, Барте, поставили страхопуда, якого можна легко зіпнухти у провалля, щоб він розбився ущент, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, і ти, звісно ж, хоч коли-небудь — через свою невгамовну цікавість, хай вона западеться! — спантеличено піднімеш її й глибоко — Сократ! — замислишся, і тоді з’явиться перед тобою чи то син, чи старенька мати, дружина, наречена, сіамський кіт, улюблене крісло або дідько його знає, що там іще, і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш просто до нестями, і тобі шалено закортить обняти трухлявий фамільний буфет або обшарпаний рідний будинок, притиснути його, та ще обов’язково до живота… ну, а коли тіло поволі наллється металом і ти станеш сталевим та дзвінким, — цього задоволення тобі вже не відчути.
Барт підвівся в уважно оглянув улоговину. Ось одна чорна пляма, а там іще одна. Коли гарненько пошукати, то тут можна знайти з десяток трупів симбіотів. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Це так само точно, як те, що не всім пощастило зіштовхнути робота в провалля, і що десь близько за скелею, можливо, ось за цією, з іржавими патьоками, розпростерся людський скелет. Білосніжний, відшліфований сонцем і дощами, він лежить, кісточками пальців вчепившись у тріщину між камінням, і вже не хоче пити. І їсти. А поруч стоять кілька новісіньких банок. З останньої партії…
Барт здригнувся. З улоговини долинув чийсь крик. Він прислухався.
— Та-а-ту! — знову крик.
Він кинувся до урвища. Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик, вимахував руками і дзвінко гукав.
— Джіммі… — з лагідною недовірою прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!
Десь у глибинах пролунав застережливий голос. Та Барт уже спалахнув збудженням. З вистрибом кинутися вниз, по-дитячому пустотливо, піддаючись, борюкатися, наввипередки мчати до озера, пірнати, грати у квача до посиніння, згодом влягтися на гарячому піску…
— Я зараз, Джіммі!!! — махнув він рукою і, повернувшись, ухопив банку з чорною ікрою. — Я ж ніколи ще… — затнувся і глянув на банку. — Хай тобі всячина! Це ж треба…
Банка полетіла геть, а він побіг униз, ризикуючи скрутити собі в’язи…
Вдень.
І вночі.
У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежини, протоптаної в прибережних скелях, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом чи молоком, із бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарш зі свинини, пирскали різноколірні желе. Коли під ногами траплялась велика бляшана банка з чорною ікрою, десь у підсвідомості зринало: “А я таки ще ніколи в житті не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку — вона стріляла блискучими глейкими горошинками — і крокував далі.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.
Вдень.
І вночі.
Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі — Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан.
— Які ж ми лякливі, — Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. — Ми всіх так боїмося?
Каштан не ворушився.
— Цікавий ти звір, — мовив Владик. — Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, — він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, — сподіваюся, ти не швидко бігаєш?
Звір знову зіп’явся на лапи.
— Бігаєш? — перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота.
Владик усміхнувся і випростався.
— Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?
— Підеш зі мною, — відказав звір.
— Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.
— Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик.
— Тут, — згодився звір.
— Тоді до зустрічі, — Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.
— До зустрічі, — мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.
Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.
— Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів?
— Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!
— Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив?
— Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.
— Недогляд, — сумно підтвердив Каштан.
— А, так ви іще й змовились!
— Змовились…
— До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?
Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.
— Анекдотам? — зацікавився Каштан.
— Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.
— Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо?
Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру,
— Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.
І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.
— Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка.
— Хіба ж так можна? — образився Каштан.
— Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!
— Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.
Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.
У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан.
— Здрастуй, — здивувалась Оленка.
— Здрастуй, — привітався Каштан.
— Утік із вольєри, — удавано сердито констатувала Оленка. — Мабуть, їсти хочеш?
— Їсти, — охоче згодився Каштан.
Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став.
Оленка занепокоїлась.
— Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати?
Каштан винувато переступив з ноги на ногу.
— Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою.
— Ходімо, — погодився Каштан.
Оленка аж здригнулася.
— Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти?
— Розмовляти? — невимовно здивувався Каштан.
— Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, — усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру.
Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб.
— Здрастуй, — сказала йому Оленка. — Як ми себе почуваємо? Нормально?
— Шташтуй, — прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду.
Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня.
— Здрастуй, — привіталася з нею Оленка. — Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович?
— Діло було так, — мовила пересмішниця Владиковим голосом. — Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому…
Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим — чим усе ж таки годувати Каштана?
Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі:
— А от іще. В одного магараджі був слон…
— До побачення, — сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері.
На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною проблемою для Оленки лишився Каштан. Але тут вона вже нічого не могла вигадати. Хіба що поговорити з капітаном…
Оленка пройшла через весь звіринець прямо до перехідного відсіку. Каштан невідступно чимчикував за нею. Біля самих дверей Оленка зупинилась.
— Ти що, зі мною хочеш піти, Каштанчику? — спитала вона.
— Ходім, — мовив Каштан, нетерпляче тупцюючи на місці.
— Тобі туди не можна, — лагідно сказала Оленка. — Ти вже повір мені, я тебе із задоволенням узяла б із собою. Але там для тебе погана атмосфера.
— Погана атмосфера? — недовірливо вимовив, Каштан. — Ходім.
Оленка усміхнулася, заперечливо похитала головою і зачинила за собою двері. В останню мить їй здалося, що у вузьких прорізах очей звіра застигла образа.
Оленка з’єдналась із рубкою корабля прямо з коридора.
— Марку Петровичу, — покликала вона капітана.
— Так, — капітан підвів голову і глянув на екран. — Що там у вас, Лукашова?
— Марку Петровичу, Каштанчик нічого не їсть.
— Хто це такий — Каштанчик? — наморщив лоба капітан.
— Цей той шпичастий чемодан, якого я вчора привів, — підказав із кутка рубки Владик.
— Не їсть — отже, не хоче, — буркнув не повертаючись Микита Шустов.
Він був зайнятий прокладкою курсу корабля, а йому заважали.
— Добре, Лукашова, — сказав капітан. — Ідіть до рубки, що-небудь придумаємо.
Але придумати вони нічого не змогли. Каштан не їв уже цілий тиждень і почував себе чудово, чого, щоправда, не можна було сказати про екіпаж корабля. Владик десь вичитав, що на Землі один павук не їв цілих сімнадцять років, і намагався цим фактом заспокоїти Оленку. Але вона лише недовірливо хитала головою.
— Адже Каштанчик не павук, — відказувала вона. — І ти знаєш, Владику, він іноді так точно вгадує відповіді на питання, що просто острах бере. Шкода буде, якщо ми не довеземо його до Землі…
На це Владик лише загадково мугикнув, і з наступного дня пересмішниця почала пригощати Оленку анекдотами про псевдорозумних…
Розв’язка настала на восьмий день. Не встигла Оленка зайти до відсіку звіринця, як Каштан кинувся до неї і мало не збив із ніг. Оленка ледве встояла і швидко причинила за собою двері тамбура.
— Що з тобою, Каштанчику? — із тривогою запитала вона.
— Погана атмосфера, — прохрипів звір і знову кинувся на двері. — Ходім!
— Та що ти, милесенький, заспокойся, — намагалася умовити його Оленка, однак це не допомагало.
Каштан продовжував твердити своє “ходім!” і стрибати на двері.
І тоді Оленка вирішила, що великого лиха не скоїться, якщо вона випустить Каштана в корабель. Нехай спробує кисню і тоді вже напевне не схоче вистромляти свого допитливого носа із відсіку звіринця, звісно, зовсім не тому, що даний ніс у нього просто відсутній.
На її подив, кисень ніяк не подіяв на Каштана. Він зовсім не збирався метатися по коридорі, стрибати на двері тамбура вже з іншого боку. Десь хвилину він постояв, ніби вагаючись, і раптом його панцир луснув навпіл, як шкаралупа справжнісінького каштана, і впав додолу. Оленка скрикнула. Зі шкаралупи вистрибнув блискучий брунатний шестиніг із величезними білястими очима і весело затупотів по підлозі.
— Атмосфера! — радісно виголосив він. — Погана не атмосфера!
В Оленки підігнулися ноги, і вона схопилася рукою за стінку. Із розламаного панцира стирчали якісь різноколірні трубочки та металеві застібки.
“Мамочко, — розгублено подумала Оленка. — Та що ж це діється?” Неслухняними ногами вона старанно обійшла цю дивну шкаралупу, добралася до переговорного пристрою і з’єдналась із рубкою.
— Марку Петровичу, — покликала вона тремтячим голосом, не зводячи очей із шкаралупи, — Каштан-бо наш… розумний!
— Так… — спроквола сказав зайнятий чимось капітан. — Каштан розумний… Добре… Що? Що за нісенітниці, Лукашова? — капітан прокашлявся. — Вибачайте, Олено Павлівно. Ви, напевне, перевтомилися?
— Вона просто наслухалася балачок пересмішниці про псевдорозумних, — реготнув Владик.
— Лукашова, — повчально мовив капітан, — на Раймонді немає жодних ознак цивілізації. А для своїх розиграшів ви могли б знайти когось молодшого.
— Та ні ж бо! — закричала Оленка. — Ніякий Каштан не раймондець! Він зараз у коридорі, дихає нашим повітрям і… — Оленці перехопило подих, — і тут лежить його скафандр…
— Що?
В рубці знявся такий собі невеличкий щарварок, який можуть зчинити троє чоловіків у просторій кімнаті лише при великому бажанні, і відразу ж усіх як вітром змело з екрана. За мить вони вже вихором влетіли в коридор, мало не зваливши з ніг Каштана, та він устиг вчасно відстрибнути до стінки.
— Та-а-ак… — сказав Владик і, присівши навпочіпки, обережно поторгав якусь металеву трубочку на шкаралупі. — Невже? Оце тобі й чудо в чемодані.
Тієї ж миті ззаду до нього підскочив Каштан і просто-таки майстерно, по-футбольному копнув його задньою лівою лапою.
— Дружнє привітання! — радісно виголосив він Владиковим голосом.
Коли єгер Шустов уперше почув від хлопчаків, які збирали в тайзі лимонник, що біля Сизої сопки хтось викопав велику, але неглибоку яму, він не надав цьому особливого значення. Та мало хто може вирити яму в тайзі — чи то ведмідь, що жирує корінням перед зимовою сплячкою, чи — ще ймовірніше — дикі свині. Коли ж через два дні. про подібну яму, але вже коло Тихвиного джерела, розповів йому сусід, який ловив там із сином на вудочку харіусів, єгер вирішив подивитись, хто ж це бешкетує в заказнику.
Яму коло Тихвиного джерела Шустов насилу знайшов. Точніше, ніякої ями вже не було. Води джерела, просочилися крізь грунт, затопили її, і утворилось невеличке, метрів до десяти в діаметрі, кругле озеречко. Складалося враження, що земля в цьому місці просто просіла, бо на краях озерця не було видно викидів свіжої землі. Але зблизька воно було неглибоким, сантиметрів двадцять-тридцять, єгер пройшов по ньому в чоботях — крізь прозору воду проглядалося дно, рівне і глинясте. Наче хтось акуратно зрізав шар дерну і трохи землі та й поніс усе це із собою.
Це було дивно й незрозуміло. Шустов декілька разів обійшов довкола озеречка, але жодних слідів, не знайшов. Тоді він вирішив глянути на яму біля Сизої сопки.
По балці, вздовж струмка, туди було кілометрів п’ять. А якщо навпростець, через сопки, то значно ближче. Отож вирішив Шустов іти навпрошки, хоча вздовж струмка дорога була краща. Досить легко він подолав першу сопку, але перейти через другу виявилося не такою вже й простою справою. Стрімкий схил сопки густо заріс чагарником; Шустову довелося продиратися крізь його колючі зарості до вершини. Якби єгер народився у тайзі, ніколи не обрав би подібного шляху. Не завжди найкоротша відстань у тайзі буває водночас і найближчою. Але до цього Шустов працював у доглянутих, окультурених лісах Підмосков’я, сюди ж, до Примор’я, приїхав лише рік тому і через те не встиг ще пристосуватись до місцевих умов.
Шустов нарешті зійшов на сопку і зупинився, щоб перепочити й роззирнутися. Перед ним була іще одна сопка, на щастя, не така стрімка, як ця. За нею починався старий кедрівник насіннєвого фонду і простирався аж до Сизої сопки. А внизу, в розпадку, прозирала крізь дерева довга, вузька зелена галявина, що тяглася кілометрів зо два до того місця, де сопки зливалися в одну, утворюючи підкову.
І саме там, у кінці галявини, єгер побачив постать людини. Він з подивом глянув у бінокль і несамохіть усміхнувся. От кого вже не сподівався зустріти в тайзі, то це художника. Той стояв спиною до нього поміж двох кущів барбарису. Стара, вицвіла штормівка енергійно ворушилася на його плечах, очевидно, художник малював швидко і розгонисто. Зрідка з-під його правиці визирав сірий ріжок мольберта. Трохи збоку і метрів на десять попереду стояв ще один мольберт, але якийсь дивний, абсолютно чорний, блискучий.
Спершу Шустов хотів було підійти подивитися. Адже не кожного дня зустрінеш у тайзі художника. Але прикинув відстань і відмовився від цієї думки. Краще потім, на зворотному шляху. Якщо, звичайно, художник не закінчить роботу і не піде.
Яма коло Сизої сопки нічого не пояснила Шустову. Вона була точнісінькою копією ями Тихвиного джерела. Такою ж неглибокою, круглою, тільки сухою. Хлопчаки добряче затоптали її дно, проте де-не-де поміж слідів прозирала ідеально рівна блискуча поверхня. Неначе яму не копали, а акуратно вирізали якимось велетенським інструментом. Викидів землі теж ніде не було видно.
Хоч як сушив єгер голову над походженням цих ям, нічого путящого вигадати не міг. Раніше подібне явище можна було пояснити витівками нечистої сили, а зараз — літаючими тарілками та зеленими чоловічками із вільно варійованою кількістю очей і кінцівок. Втім, як першим, так і другим можна було пояснити все що завгодно.
Так нічого й не збагнув Шустов і змушений був вертатися ні з чим.
Навчений гірким досвідом, він спочатку хотів було податися вздовж струмка, але потім, згадавши про художника, вирішив піти старим шляхом, щоб подивитися на ескізи. У підмосковних лісах він часто зустрічав художників, які малювали пейзажі, а от у тайзі бачив уперше.
Ідучи старим кедрівником, єгер узяв трохи праворуч і вийшов прямісінько до сідловини. Піднявшись на сопку, він побачив крізь дерева чорний мольберт і, потішений тим, що художник іще тут, почав спускатися. Однак те, що він побачив, змусило його остовпіти.
На тому місці, де якихось дві години тому стояв художник, зяяла кругла неглибока яма. Ні художника, ні кущів барбарису, що їх він, очевидно, малював, не було. І лише трохи збоку самотньо стирчав на тринозі похилений мольберт.
Із незрозумілою, весь час наростаючою тривогою Шустов обережно наблизився до ями. Жодних слідів боротьби або чогось гіршого єгер не помітив. У тайзі панувала тиша і спокій. І лише яма глинистою плямою мовчки оповідала про щось моторошне.
Шустов мигцем глянув на мольберт. Художник уже встиг грунтовно попрацювати, але зараз єгерю було не до того. “Може, відійшов кудись убік”, — безнадійно подумав він. І тут у себе під ногами побачив зібгану брудну ганчірку. Записка?! Ні, це була просто ганчірка, якою художник витирав пензлі. Шустов розчаровано зіжмакав її і запхнув до кишені. Потім випростався, озирнувся вусебіч і спершу стиха, а потім на повний голос почав кликати художника.
Він чекав художника аж до пізнього вечора, обережно ходив довкола ями, відшукуючи неіснуючі сліди, зрідка кликав його охриплим голосом, усе ще сподіваючись на щось. Та коли в тайзі погустішали сутінки і по розпадку повіяв холодний осінній вітер, єгер поклав собі на плечі мольберт — як його складати, він не знав, — востаннє гукнув художника і, щомиті озираючись, попрямував до селища.
Клоре довго роздивлявся картину, тримаючи її на витягнутих руках. Картина була невелика, п’ятдесят на п’ятдесят, і являла собою майстерно виконаний пейзаж лугу, порослого різнотрав’ям. Враження трохи псувала занадто скрупульозна деталізованість — художник копітко, із фотографічною точністю, виписав кожну травинку, — але принцип побудови композиції, без заднього плану, на чорному тлі товстого пластику, викликав дивне відчуття двоїстості. Дисонанс невикінченості і майстерності.
— Я, звісно, не знавець живопису і навіть не шанувальник, — нарешті промовив Клоре, — але мені подобається. — Він повернув картину боком і здивовано підняв брови. — Це стереопис?
— Ні, — похитав головою Тифієв. — Картину намальовано наприкінці двадцятого сторіччя. Приблизно в дев’яності роки. Тоді стереопису ще не було.
— Стривай але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.
— Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.
— Так? Ну, тобі, певна річ, видніше… Хто-небудь із відомих?
— Ні, — зітхнув Тифієв. — Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин — портрети героїв БАМу — і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією — і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику
— Це, звісно, цікаво… — прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. — А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?
— Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.
— Ай-я-я-я! — покивав пальцем Клоре. — За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то — у справі! — він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: — Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків…
— А вони мені порадили — до тебе. Вони не можуть узяти зіскоб.
— Так? Ну гаразд, спробую якось на дозвіллі. А що, ніхто не малював подібним чином?
— Ніхто. Полосін написав у такій манері близько сорока картин, але техніка виконання й досі нікому не відомаі.
— Добре, вмовив, — ляснув, себе по коліну Клоре. — Але швидко не обіцяю. До речі, як там твоя монографія… про нових реалістів, чи що? Коли я тебе бачив востаннє, ти начебто її закінчував…
Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день.
— Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.
Привітатися він забув.
— Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.
Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.
— Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере?
— Знаю.
— Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом.
— Я тобі про це вже казав.
— Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?
— Знаю.
— А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.
Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.
— Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула!
У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:
— Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить!
Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.
— Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.
Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.
— Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди.
— Так…
Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.
— А де ж Полосін?
Тифієв розгубився.
— Таж Полосін помер…
— Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими.
— Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.
— Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?
Тифієв мимоволі всміхнувся.
— Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.
Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.
Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.
— Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре?
— Клоре? Ліве крило, другий поверх.
— Дякую.
— Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.
— До речі, — відрекомендувався він по дорозі, — Бартишев.
Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:
— Заходьте.
— Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре.
Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.
Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.
— Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.
— А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті!
— Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай!
Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.
— Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін?
— Ні, — відказав Бартишев, — це Тифієв.
— А де Полосін?
— Полосін помер…
— Як? — Обличчя хлопця видовжилося.
Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:
— Це трапилося майже сто років тому.
Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.
— Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами.
— Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв.
— Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, — Клоре кивнув у бік клумб. — Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але… він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..
Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.
— Тут, колего, ви помиляєтесь, — встряв у розмову Бартишев. — На мою думку, це згортання простору…
Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле… Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.
— Щось подібне я й сподівався побачити, — стиха мовив він.
Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.
— Та яка різниця, як це назвати! — запально доводив Клоре.
— Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось…
— Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?
— Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, — його вже немає.
— А от щодо цього в мене є сумніви! — голосно сказав Тифієв.
Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.
— Щодо чого?
— Щодо того, що його вже немає.
У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.
— Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, — мовив він, дістаючи картину з портфеля.
Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.