На всій сорокакілометровій смузі пляжу вирувало життя. Прибережні селища, що розрослися спішно збудованими санаторіями, пансіонатами, таборами, кемпінгами і злилися в одну суцільну лінію, були переповнені відпускниками Многолюддя, здавалося, вже вихлюпнулось через край і перетворилось на мільйоннолику масу, яка верещала, ревла, невпинно щось жувала, пеклася на сонці. Люди весело, з криком хлюпались у хвилях, гамірливо відвойовували ще не займані латки гарячого прибережного піску, щоб очманівши від спеки, знову кинутись у море.
Я відчував непереборце бажання розчинитись у цьому рухливому строкатому натовпі, слухати шум прибою, довити солоні бризки, зануривши ноги у літепло ласкавих хвиль. Та натомість ми з Оленою нудились у довгій черзі, що огинала фанерний барак, до стіни якого було притулено велику афішу: зверху криво написано “ІЛЮЗІОН”, а нижче йшов перелік фільмів у програмі з рекламним описом технічних новинок, застосованих при зйомках. Не люблю я такі видовиська і не розумію масової пристрасті до них. Та особливо неприємно мені було від того, що моя Олена обожнювала подібні розваги й ні за що не погодилася б випустити з рук таку рідкісну для неї нагоду.
— “Ілюзіон!” Допотопна назва! У часи Чапліна так називали кожен другий синематограф.
— А може, вони відроджують традиції?
— Традиції Чапліна? У цьому хліві?
Олена поблажливо глянула на потріскані фанерні щити, на яких ще вгадувався голубий колір. З глибини барака долинали млосні звуки скрипки.
— А що? У цьому є своя екзотика.
— Чого вартий сам добір: “Безумне серце”, “Перше кохання” “Нарцис”!.. Суцільна парфюмерія, — не вгавав я.
— Дурниці! Головне — ефект присутності.
— Я б віддав перевагу ефекту відсутності.
— Тоді йди на пляж. Хто тебе тримає?
Олена відвернулась і рішуче ступила вперед. Поки добралися до столика, за яким юна смаглявка в бікіні, неспішно відривала квитки, ми встигли ще двічі пересваритися. Мовчки вмостились у переповненому бараці. Всередині він був ще непривабливішим, ніж зовні. На передній стіні звисав білий квадрат екрана, під розсохлими бантинами стелі три вентилятори мляво перемішували задушливе повітря. Глядачі дружно рипіли старими дерев’яними стільцями. На помості перед екраном з’явився товстун у чесучевому костюмі і, щомиті витираючи хустинкою лоба, почав щось говорити. Мабуть, його зовсім не обходило, що за гамором текст чути було лише в передніх рядах, бо не вмовкав, час від часу поглипуючи у зім’ятий аркуш паперу.
— Про що він говорить?
— Не розберу. Напевне, загодя вибачається за неякісне зображення і можливі технічні неполадки, — розсміялась Олена.
Потай я заздрю і схиляюся перед оптимістами. А обдарованість Олени у цьому плані була просто неперевершеною. З першого ж дня нашого знайомства я припав до цього джерела невичерпної віри у щасливий кінець у всіх без винятку випадках життя, плекаючи надію, що колись воно стане моїм. Тільки моїм.
Нарешті товстун вимучив свою промову і під мляві оплески зник за дверима. Два напівголі техніки у джинсах, не кваплячись, почепили на стіни якесь причандалля; пошарпані динаміки, софіти і навіщось квадрати фольги. Все було, як я і передбачав: дешевенька балаганщина, на яку, одначе, клює всякий курортник. Так воно й сталося. Застрекотіли проектори, і страшно подряпана кіноплівка почала гнати сентиментальні кадри “Безумного серця”. Синхронного зображення на екрані й фользі не було, а динаміки мелодраматично хрипіли.
Та біс із ним, аби лиш їй догодити!
Я заплющив очі, щоб не дратуватись усіма цими дурницями на екрані. Раптом мені сяйнуло: кіносеанс — це просто ритуал. І річ не в тім, що показують, важливий сам факт показу. Причому ритуал з жертвою, а жертва — це три години нашої відпустки. Зраділий від такого відкриття, я співчутливо потиснув Оленчине зап’ястя. Та, на мій подив, вона різко відсмикнула руку — напевне, ще сердилася за недавню суперечку, а тепер, пересвідчившись, що на екрані справжня халтура, гнівається на мене ще дужче. Жіноча логіка!
Я обачно вирішив, перечекати. Тим часом “Безумне серце” змінилось на “Перше кохання”. Дивитись на безконечні походеньки його головного героя не було сил. А коли на екрані затанцювали титри “Нарциса”, я не витримав.
— Почекаю на тебе біля виходу, — шепнув я Олені.
Вона не відповіла, сиділа, втупившись в екран. Навпомацки, штовхаючи сусідів, наступаючи на чиїсь ноги, я вибрався із залу і пірнув під важку плюшеву запону, яка прикривала двері. Потреби у ній, власне, вже не було, бо надворі геть смерклося. Як швидко промайнув час за цією нісенітницею!
Я запалив сигарету, проганяючи дрож і якусь неясну тривогу. Стояти біля цього фанерного балагана під холодним морським вітром було незатишно. До того ж навколо ні звуку, лише звідкілясь долинала танцювальна музика.
Ні звуку?
Не може бути, щоб у цьому трухлявому сараї була така звукоізоляція. Вісім динаміків можуть розбудити навіть мертвих. А може, стрічка обірвалася?
Напевне, так і є. Я прочинив двері, відхилив запону. Безмовна темінь дихнула холодним, затхлим повітрям. Ніякого шуму апаратури, ніякого відчуття людського натовпу, ніяких запахів. Поснули вони там, чи що? Я зайшов усередину й намацав першого стільця.
Він був порожній! Другий теж… третій… Що за дива?
Я кашлянув, і звук кашлю лунко відбили фанерні стіни. Раптом на мене накотила хвиля жаху. Тремтячою рукою вийняв запальничку. Тьмяний вогник освітив порожні ряди. Жодної живої душі, а біля ніг купка чи то зіжмаканого паперу, чи то сухого листя.
— Олено! — глухо погукав я.
Збоку на стіні помітив вимикач. Клацнув — люмінісцентне світло, замиготівши під стелею, залило приміщення з давно невиметеним сміттям. Таке враження, що принаймні місяць тут не ступала людська нога…
Студений вітер пронизував наскрізь. Я вибіг на білу від місячного сяйва асфальтову доріжку, що вела до кемпінгу, де в одному з невеличких дощатих будиночків ми оселились. Я не пам’ятав повороту, не пам’ятав також великої циліндричної башти, але каштановий гай, за яким мають бути… Добіг до дерев і побачив, що це не каштани, а акації, густі, високі, які бувають лише на півдні.
Чортівня якась. Спершу проґавив кінець сеансу, тепер заблукав. І це на третій день відпустки, у досить уже знайомому місці! А тут взагалі немає ніякого житла. Вдалині на узвишші помітив поодинокі вогники. Зовсім збитий з пантелику, я попрямував до них.
Крізь зашторені шибки веранди просочувалося світло. За вікнами хтось рухався, було чути, як бряжчав посуд. Піднявшись на ґанок, я натиснув кнопку дзвінка. Фіранка відсунулась — мене розглядали.
— Чого вам? — озвався жіночий голос.
Я пояснив якомога переконливіше.
— Тут немає такого кемпінгу.
Жінка прочинила двері, завбачливо залишивши їх на ланцюжку.
— Як то немає? “Прибій”, у нас путівки на весь липень.
— Липень? Зараз уже кінець вересня.
Кінець вересня? Може, у мене була летаргія? Жінка підозріливо дивилася на мене — посинілого на холоднотму вітрі, в легенькій безрукавці, у білих літніх штанях і пляжних капцях на босу ногу.
— А як пройти в міліцію?
— Прямо вулицею, потім повернете праворуч. У них там вивіска горить. — На мить завагавшись, вона додала: — Ніч надворі — застудитесь. Хочете, я дам вам старий чоловіків піджак? — Вона зникла і через якусь хвилю простягла мені піджак: — Повернете, коли знайдете свій кемпінг.
Це вже було сказано з неприхованою іронією.
— Послухайте…
Але жінка вже зачинила двері і знову загриміла посудом.
На вулиці я ляснув себе по задній кишені. Ага, документи й гроші при мені. А тепер швидше знайти міліцію. Повинні ж там відповісти: чому “Ілюзіон”, чому кінець вересня, де дівся кемпінг, де Олена й, нарешті, що коїться зі мною? Про останнє я подумав з якоюсь саркастичною цікавістю.
Сухорлявий лейтенант слухав, не одриваючись від кросворда. Підвів голову лише тоді, коли я закінчив.
— Документи є?
Я поліз по гаманця і тут помітив, що штани мої не білі, а світло-сірі в смужку, тобто наче й не мої. Лейтенант очікувально дивився на мене, і я бачив, що він не вірить жодному моєму слову. Гамуючи істеричний смішок, я розповів йому ще про жінку, яка змилосердилась і дала мені цей піджак. Він переводив погляд то на паспорт, то на мене, а потім, не підводячись із стільця, відчинив двері у себе за спиною.
— Рєзник! Годі спати, робота прийшла.
У дверях з’явився заспаний парубійко-сержант.
— Помісти громадянина поки що. Треба розібратися.
— Мене? За віщо? Я ж вам усе пояснив, показав документи!
— Це не ваші документи.
Сержант, оцінивши ситуацію, зачинив вхідні двері.
— Як… не мої?
Втім, це мене майже не здивувало. Цієї миті я був уже певен — це він. Це ного номер. Я не знаю, як в і н його виконує, але це його фокуси. Той, із Тюріна.
Коли лейтенант підсунув дзеркальце, з якого на мене дивився абсолютно незнайомий тридцятирічний блондин з невеличким шрамом під оком і з розкішною шевелюрою, я так розвеселився, що міліціонери довго не могли мене заспокоїти, відпоюючи водою. Нарешті вони поклали мене на голий тапчан у сусідній кімнаті, де я, знесилений, нарешті заснув.
Містечко називалось Актуба. Його вузенькі вулички з одноповерховими будиночками косо спускалися до спокійного, осіннього моря.
Я прямував саме туди. Злість, подив і відчай, що охопили мене після метаморфози в “Ілюзіоні”, поступилися місцем байдужості до власної долі. У чужому гаманці, який я відкривав не без гидливості, окрім документів на ім’я невідомого мені Глінки, було ще кілька зіжмаканих десяток і п’ятірок, квитанція камери схову, рахунки за міжміські телефонні розмови, записник, рясно всіяний номерами телефонів. Поряд з номером найчастіше було вписане жіноче ім’я. Скажімо, так: “32-28-17 — Віка. Іваново”. Або ще простіше: 54-819 — Райка”. Чоловічі прізвища супроводжувалися ініціалами. Декілька номерів буде з мого міста.
З міліції його відпустили, резонно подумавши, мабуть, що злочинець сам до них не піде, а диваки на зразок такого, як я нехай, мовляв, самі дають собі раду.
Я побачив, як до причалу швартується невеличкий катер, і наліг на ноги, Поблизу в невеличкому відкритому кафе за одним із порожніх столиків нудьгували двійко дівчат. Вгледівши мене, одна з них рвучко підвелась і пішла назустріч. Нічого не розуміючи, я ступив крок убік, щоб дати їй дорогу, але вона схопила мене за пояс і роздратовано смикнула до себе.
— У чому річ? — здивувався я.
— Він ще запитує! Майко, на котру ми домовлялися?
Майка неохоче підвелася і, ступила, нам назустріч.
— На одинадцяту.
— Чуєш? — перша тицьнула мене пальцем у живіт. — Навіть не питаю, де ти нічку ночував!
Я вже не сумнівався, що це знайомі чоловіка, подобу якого за чиїмось умислом мені довелося прибрати. Вирішив не розкриватися.
— Там! — непевно показав я на околицю містечка.
— Знаємо, — втрутилася друга, насмішкувато позираючи на мій піджак. — В Ірки? Кітель Михайла, хіба ні?
— Звідки ти знаєш? — вдавано образився я.
— Гаразд, годі, — обірвала перша, — Вирішили їхати, отже їдемо. Через нього два катери пропустили. Ходімо швидше.
Дівчата, взявши мене обіруч, про щось весело щебетали. Я обережно відмовчувався, зрозумівши лише одне: їхній від’їзд був погоджений з моїм. І речі цих безтурботних курортних пташечок теж зберігалися на тому березі затоки у камері схову. Катер розвернувся, і я, прощально шукаючи очима сіро-голубу споруду “Ілюзіону”, ще встиг розгледіти дві чи три постаті, що маячіли біля неї. Це здалося дивним, адже “Ілюзіон” зараз — порожня халупа, залишена на зиму напризволяще.
Катер гойднуло, і Рита, смаглявка з виразно окресленими, азіатськими рисами обличчя, поклала голову мені на плече. Судячи з усього, мій “альтер его” був з, нею у досить близьких стосунках. Майка, повновида блондинка з карими очима, котру літня засмага так і не зачепила, безжурно вдивлялась удалечінь. Навпроти, через прохід, сидів джентльменського виду сивуватий чоловік й іронічно позирав на нас крізь скельця окулярів.
З розмови з дівчатами я майже нічого не вивідав. Напевне, це було банальне скороминуче курортне знайомство, яке не полишає ніякого сліду, хіба що випадкові імена, телефони, адреси у записнику. Мабуть, Глінка був неабияким зальотником. Це я втямив з реакції дівчат на мою незвичну для них поведінку.
— Дивись на нього — як у воду опущений!
Джентльмен навпроти знову іронічно блиснув окулярами. Щось у ньому мене насторожувало. Безперечно, лого я бачу вперше. Може, і він був в “Ілюзіоні”. А може, й, ні. Моя підозріливість була зрозумілою. Я намагався проаналізувати, що ж зі мною трапилось і як це назвати. Придумував найнеймовірніші версії: трансплантація особистості (неповна), пересадка душ з часово-просторовими спотвореннями місцевого характеру, персонокрадство. Останнє видалося мені особливо ефектним, і я почав мстиво придумувати можливі покарання персонокрадіям, поки не схаменувся: навряд чи у юридичній практиці був прецедент моєму випадку.
Так чи інакше, але я перебував у тілесній оболонці незнайомого хлопця, мучився невідомістю і чужими рефлексами. Раптом нестерпно захотілося курити.
Джентльмен, певне, помітив це з моїх мимовільних рухів, бо запросив сісти біля нього. Берег уже наближався, до порту лишалося хвилин десять ходу.
— Що, від’їжджаєте? — Він пильно глянув мені у вічі.
частуючи сигаретою.
— Так, пора.
— Що ж, тоді ласкаво просимо до нас через рік. Зупинитесь у Франі, як завше?
Точно, він мене знає.
Співрозмовник несподівано взяв мене за плече і почав щось нащупувати. Я скривився.
— Що, досі болить?
— Аз якої біди йому боліти?
— Після вивиху минуло десь місяць з гаком, чи не так? Я ж тоді вам руку вправляв. Ви що, забули? — Він змовницьки підморгнув і засміявся.
Отже, цей, очевидно, лікар, знає мене давно. Варто спробувати дещо у нього випитати.
— Лікарю, тут зі мною скоїлся щось дивне. Вам не доводилося бувати в літньому кінотеатрі… “Ілюзіон”?
— Ні, а що? Тут на кожному кроці — то кіно, то танці. Він, певне, чекав від мене веселенької розповіді.
— Там, лікарю, — провадив я далі, дивлячись йому у вічі, — відбуваються жахливі речі. Там підміняють людей, безкарно тасують ними у просторі й часі.
У лікаря повільно згасала усмішка. Тепер він дивився на мене з іншим, як мені здалося, професійним інтересом.
— …Одружитися вам треба… Негоже кращі літа розмінювати на тимчасові знайомства, — кивнув він у бік дівчат.
Лікар, напевне, сприйняв мою розповідь за химерну маячню гульвіси, котрий трішки звихнувся на своїх походеньках.
Катер причалив. Подали трап. Лікар підвівся, зняв плаща зі спинки. Ще раз турботливо помацав моє плече.
— Так не годиться. Не личить вам, — наголосив на слові “вам”, — вдавати з себе того, ким ви насправді не є. Подумайте над цим.
Він прощально підняв капелюха і статечно рушив до трапа. Я спантеличено дивився йому вслід.
Майка і Рита знову ескортували мене по набережній. Біля входу до парку я ще раз побачив лікаря. Коли ми порівнялися, він ледь помітно змахнув ціпком, промовисто глянув на мене і щез за колонами входу.
Лише в поїзді, коли дівчата заснули, а я вже. вкотре силкувався відшукати якусь логіку в. моїй абсурдній ситуації, у пам’яті раптом сплив той помах ціпка. Точнісінько так робив старенький дворецький з фільму “Перше кохання”, який я дивився того злощасного вечора в “Ілюзіоні”.
Зійти у Соцмістечку я вирішив неспроста. Як з’ясувалося з розмови з Майкою, тут мешкав загадковий Валентин Глінка. Я вже мав тверду підозру, що там, в “Ілюзіоні”, без нього не обійшлося.
Хоч як дивно, але в містечку я з першої ж миті почував себе так упевнено, наче це було моє рідне місто. Не розпитуючи нікого, одразу знайшов потрібний мені автобус, знаючи, до якої зупинки треба їхати.
Світало, високі копри і все довкола заливало рожевувате світло. Величезний гірничо-збагачувальний комбінат гримотів поряд, на зубах відчувалося характерне поскрипування. Троє хлопців увійшли в автобус і кивнули мені, як знайомому.
Ось і мій будинок у ряду бетонних блоків. Не роздумуючи, вибіг на третій поверх, упевнений, що моя кімната саме тут, дістав з валізи ключа. За спиною хтось привітався, але від хвилювання я навіть не відповів. Замок легко відкрився.
Кімната була незатишною і неприбраною — звичайний парубоцький барліг. Не роздягаючись, я вмостився у великому потертому кріслі. Ніби збирався когось почекати, поки не схаменувся — адже я тут господар.
Дивно: хоча пам’ять і звички Глінки на кожному кроці давали про себе знати, водночас я чітко контролював ситуацію. Розглядав кімнату очима стороннього, який уперше зайшов сюди, а почувався так, наче прожив тут не один рік.
Згадав про душову в кінці коридора. Став під тугі цівки води. У сусідній кабіні теж хтось хлюпався. Я побачив дебелого чорнявого парубка і пригадав, що звати його… Борисом, так, здається, Борисом. Він, широко усміхаючись, дивився на мене.
— Валька приїхав! Привіт, баламуте! Ти чого такий набурмосений? Нагрішив, мабуть? А я — на зміну. Увечері зайду. Підемо на Верхній, відзначимо твоє повернення.
Тобі коли. на роботу?
— П’ятого, — відповів я без затримки.
— А, ще три дні.. Тоді бувай, до вечора! Я ліг на диван. Чужа кімната, чужа оболонка, чуже життя… Не минуло й кількох днів, як я починаю до цього звикати. А може, це життєлюбний характер Глінки в такий спосіб виявляв свою здатність до швидкої адаптації?.. Незчувся, як заснув, міцно, по-справжньому, уперше після “Ілюзіону”.
…У вечірніх сутінках наді мною схилився Борис. Я прокидався повільно, моє “я” знову роздвоювалось.
— Вставай, старий, бо все царство небесне проспиш. Одягайся!
Коли ми вже виходили, Борис згадав:
— А ключ від гаража? Ключ від гаража. Але ж я не вмію водити! Треба якось викручуватись.
— Слухай, Борисе, ми ж там вип’ємо!
— Ну й що? Заночуєш у Віри. — Сміючись, він виштовхнув мене з кімнати.
“Свій” гараж я знайшов зразу. Відчинив дверцята автомобіля, сів за кермо, досить впевнено завів машину і виїхав на подвір’я. Автоматика чужої пам’яті спрацьовувала бездоганно.
По дорозі їхав обережно, не піддаючись імпульсам Глінки піддати газу. “Як на похорон”, — іронічно зауважив Борис. Я ще не до кінця вірив у своє вміння водити, й тому був напружений і зосереджений.
— Поворот не проґав.
Борис перестав жартувати і час від часу кидав нацмене насторожені погляди. Що ж, усе логічно. Моя поведінка мусила вселити в нього певну підозру.
Як я і сподівався, пам’ять послужливо підказала мені поворот, а біля одного з котеджів нога рефлекторно натиснула на гальма. Приїхали.
…Вечірку пам’ятав туманно. Шум, гамір, мішанина незнайомих і водночас знайомих облич, гучна музика, дружні обійми, поцілунки. Того вечора я, тобто Валентин Глінка, мабуть, веселився як ніколи, бо безперестану сипав жартами, анекдотами, співав, танцював.
…У напівтемній вітальні хтось бренькає на піаніно. Я з новою знайомою сиджу біля вікна. Її теж звуть Оленою. Популярне ім’я.
— Знаєш, Оленко, — звертаюсь я до дівчини, — я звик до порожнечі. Порожнеча не така вже порожня. Глянь-но у вікно. Все, що ти бачиш там, — безмежні простори порожнечі, яка незбагненна. Але…
Бачу Бориса, він когось вишукує очима серед пар, що тупцюють у танці. Мабуть, мене. Щезає.
— Але у цієї порожнечі дивовижні властивості, — веду я далі. — Типова галактика дуже схожа на завихрення, які виникають у склянці чаю, коли в ній покрутити ложечкою…
Навіщо все це базікання? Але мені так хочеться виговоритись.
— Завихрення вакууму породжує матерію! Зірки утворюються з вакууму, як пухирці в рідині. Матерія — це розрідження порожнечі.
Дівчина мовчить, таємниче усміхаючись.
— Так ось, Оленко, чи можлива така річ, як інертність порожнечі? Інерцоїд…
Її посмішка мене насторожує. Я замовкаю.
— У макросвіті діють зовсім інші закони, — нарешті озивається вона. — Так мене у школі вчили. Не знаю, чи доречно порівнювати вихор у склянці з галактикою. В принципі.
Ні, вона не така вже дурненька, до того ж підозріло добре знається на речах, протипоказаних гарненьким дівчатам. Тепер мене вже важко зупинити.
— Матерії немає звідки братися. Є лише порожнеча, тобто вакуум, як носій генів матерії. Фундаментальні ж дослідження вакууму тільки розпочинаються.
— Облишимо це, давай краще потанцюємо.
І справді, нехай горить вогнем цей інерцоїд вакууму. Сумнівна розробка, від якої відгонить чортівнею і псевдонаукою. Чи я мало від нього натерпівся?.. Боюся, що химерна пригода з “Ілюзіоном” теж пов’язана з ним.
Удосвіта, коли в домі ще всі спали, до мене зайшла Віра. Це моя двоюрідна сестра, про що я довідався ще звечора.
— Послухай, Валентине, що це з тобою скоїлось? — занепокоєно запитала вона.
— А хіба що?.. — ухиляюсь від відповіді.
— Не крути. Ти якийсь невпізнанний. Закохався, чи що?
— Невже я схожий на закоханого?
— Тоді навіщо дівчині баки забивав? Молов різні небилиці. Ну, гаразд, увечері побалакаємо.
Віра пішла. Як же мені тепер поводитись? Треба визначити лінію поведінки хоча б на найближчий час. По-перше, годі імітувати Глінку, у змові проти мене він не замішаний. Тим паче що на заводі він у пошані, і мені його не замінити. Мій власний висновок, що Глінка здатен лише на банальні витівки й примітивне спілкування, луснув, як мильна булька. Не такий він уже й простий, як видалося на перший погляд. І люблять його не лише за життєрадісну вдачу. Спортсмен, кращий оператор стану, автор дванадцяти свідоцтв на винаходи — ось хто такий справжній Глінка. От тільки де його шукати? За логікою, він має бути в моїй тілесній оболонці й робити те, що я, — шукати себе. А може, в цьому й весь фокус, щоб примусити шукати його? Тоді я робитиму інакше. Треба хоч під землею, а знайти тих вівісекторів від “Ілюзіону”. Це — по-друге. Й останнє — Олена… Де вона?
Я рішуче відкинув ковдру. Сьогодні ж рушаю додому!
Рідне місто зустріло мене непривітно. Ще на вокзалі обдало холодним дощем, відшмагало вітром і кинуло у вировисько міського транспорту.
У череві автобуса все спресовано до краю. Впівоберта до мене стояла вродлива пишноволоса дівчина. Але не вона привернула мою увагу. За красунею, мало не рвучи держаки, повиснув огрядний чоловік. Від напруги й тисняви його верхня губа і почервонілий лоб зросилися потом. Я мало не скрикнув — це був адміністратор “Ілюзіону”!
Протиснувшись на кілька сантиметрів уперед, я торкнув його за плече і тихо промовив:
— Ви були адміністратором “Ілюзіону”?
— Був, а що? — насупився товстун.
— Річ у тім… — затнувсь я на мить, — що і я там був.
— Мало хто там був. Популярне видовище, — іронічно гмукнув він.
— Надзвичайно, — ніби не помічаючи його іронії, притакнув я. — Але мова не про те. Там зі мною скоїлася дивна пригода. Я вийшов звідти зовсім іншою людиною.
— Що ж тут дивного? Мистецтво — велика сила!
Він явно глузував. Все в мені збурилося, давався взнаки Глінчин норов, але я пригамував його. Вчинити скандал було не в моїх інтересах, тому я вів далі спокійніше:
— Одне слово, вийшло так, що під час сеансу мене підмінили. Зараз я інший.
— Ага! Лено, там більше нікого не було з такими порушеннями психіки? — несподівано звернувся він до пишноволосої красуні.
Мене як блискавкою вдарило. Ще одне Олена! Отже — це одна компанія, вони заодно і все зна ють. Красуня вдавано співчутливо хитнула головою.
— Треба ж таке! Вкрали його у нього, і де він колиш ній тепер, невідомо.
— Буває, — усміхнувся адміністратор.
Тут уже я не витримав. Розштовхавши пасажирів, міцно взяв товстуна за барки.
— Ось що я вам скажу: все ви чудово знаєте. Ви з однієї зграї. І той із Тюріна теж. Рано чи пізно дізнаюсь, навіщо ви це зробили. А зараз здам, куди слід, або… просто наб’ю пику.
— Спокійніше, спокійніше, — примирливо мовив товстун і, несподівано спритно крутнувшись на місці, вхопив свою супутницю за руку й рвонувся до дверей.
Я кинувся за ним, проте стулки дверей автобуса, який саме рушав із зупинки, зачинилися перед самісіньким моїм носом.
Олена, як завжди, з’явилася несподівано.
— Давно чекаєш?
— Сто років.
Вона подалася до мене, і я відчув тепло її тіла з-під розстебнутого пальта.
— Від тебе пахне аптекою.
— Отакої! — Вона розсміялася. — Скажеш мені про це років через сорок…
— Ні, це комплімент. У дитинстві аптека на нашій вулиці здавалася мені найпривабливішим місцем на світі. Від неї віяло запахом таємниці.
— А для мене таємницею були горища й дахи. До тринадцяти років не злазила з них.
Прохідними дворами ми вибралися на знайому безлюдну вулицю, що закінчувалася безлистим темним парком.
— Десь тут, — показав я на гущавину голих стовбурів, — ми сиділи тоді… пам’ятаєш?
Вона ствердно кивнула. Назустріч нам з бічної алеї вийшла жінка в оранжевому пальті. Вона котила дитячу коляску. Я довго вдивлявся у цей язичок полум’я, що миготів серед сірих дерев.
— Сядемо? — Олена показала на вимиту затяжними осінніми дощами лаву з вмерзлим у заглибинах прозорим льодком.
— А тобі не холодно?
— Ні, — її бив легенький дрож. — Сідай, мені хочеться побути тут. Андрійку, що ти зібрався робити?
— Піду до Свічні.
— Яз тобою. Хочу тобі допомогти.
— Це моя справа, тут допомогти неможливо.
— Даремно ти так. Я знаю, що кажу.
У її словах вгадувався якийсь підтекст. А може, самовпевненість закоханої жінки, яка переконана, що їй під силу розібратися в усіх чоловічих справах.
— Гаразд, ось мої наміри. Я скажу твоєму унікально логічному Свічні, що розпрощався з інерцоїдами й подібними псевдоідеями. Зокрема, з вакуумом. Попрошу якусь ґрунтовну тему з перспективою реального впровадження, наприклад: “Гідродинаміка рідкого середовища у сучасних автоматичних передачах”. Мені набридли примарні гіпотези. Я пересвідчився, що змарнував час на дурниці. На розв’язання задач, на яких уже поламали зуби не такі мудреці.
— Говори, говори, — Олена нетерпляче повела плечем.
— Розумієш, спочатку кожен вважає, що треба братися лише за фундаментальні завдання. Приміром, кожному астрофізикові-початківцю хочеться переглянути другий закон термодинаміки на підставі останніх даних радіоастрономії. Вічний двигун, просторово-часова єдність, причинно-наслідкова залежність, одне слово, маса усталених речей, які кортить перевірити. Адже скидати ідолів завжди приємне… І мене тоді спокусила ця проблема — природа усього нинішнього. Хоча я весь час думав, що це якась грандіозна містифікація. Воно невловиме — це нинішнє: тільки-но виникнувши із неіснуючого майбутнього, воно одразу стає минулим.
— Тому ти й почав займатися інерцією континіуму?
— Так, я хотів експериментально переконатись у реальності становлення часу. Якщо це реальне явище, то йому мають бути властиві спільні ознаки. Прискорення, уповільнення, певна інертність процесу. Інертність — це всесвітня властивість.
— Отже, — Олена усміхнулася, — твій інерцоїд — щось на зразок машини часу?
— Ні, він має виявити наявність часу.
Вона здивовано глянула на мене:
— Як це?
— Бо є теоретики, котрі взагалі сумніваються в існуванні феномена часу.
— Гаразд, що ще ти скажеш Свічні?
— Скажу, що розкаююсь у своїх помилках, що тепер він може покластися на мене як на розсудливого, тверезого працівника. Я повертаюсь у русло нормального наукового пошуку, у світ маленьких проблем і нескладних завдань. Віднині я — надійний гвинтик великого механізму науки.
Олена здригнулася.
— Ти вирішив це остаточно?
— Так, я довго думав над цим,
— Гаразд, тоді підемо, — сказала вона тихо.
Залитий білим світлом великих ліхтарів, парк здавався геть вимерлим. Олена підвелася з лави. Я глянув на неї — її обличчя було бліде, безбарвне, якесь ніби чуже.
— Отак я думаю розправитись із самим собою.
— І зі мною теж…
“Чому вона так близько до серця взяла мої дурні проблеми? Хіба не досить того, що ми разом і так буде завжди? — думав я тоді. — Треба вибити з голови всю цю маячню і зажити нормально”.
Ми повільно брели парковими доріжками, поки Олена раптом не зупинилась і не вигукнула майже розпачливо:
— Ти зраджуєш самого себе. Інерцоїд — твоя робота. Ніхто, крім тебе, нею не займатиметься. Ти мусиш її закінчити, — і круто повернувшись, рушила до виходу.
Вона була явно чимось засмучена, пригнічена. Не хотілося залишати її в такому настрої.
— Я проведу тебе.
— Не варто, тут близько. Завтра зустрінемося.
— Гаразд. Я зателефоную о четвертій.
— Добре, — погодилась байдуже.
На прощання мляво махнула рукою у жовтій рукавичці і, не обертаючись, пішла, довгим, слабо освітленим тунелем Лермонтовської. Її постать скоро розчинилась у сніговій завірюсі, яка зненацька впала на наше місто.
Радіо пікнуло кілька разів і безповоротно відрізало частину часу, яка передувала сигналу. Частина ця простягалась у минуле до Нуль-пункту. У момент Нуль-пункту. часу не існувало.
Я перевернувся на спину. Тепер треба зібрати з усіх частин тіла маленькі порції волі в один імпульс, який мав зірвати, мене з ліжка, кинути у зарядку, засунути під душ, одягнути й виштовхнути під похмуре осіннє небо.
Цікаво, як складеться сьогоднішній день? Буде побачення з Оленою. Близько восьмої вона прийде під навісу “Рампи”, як завжди спізнившись. Але це ввечері. А зараз, через півгодини, на мене чекав затхлий вестибюль технологічного корпусу з мішаниною найрізноманітніших запахів. Я пройду під трубами з латаами розтерзаної ізоляції”. Побачу жовтооку красуню Агату — кицьку, яку ми інарекли так на честь королеви детективу за вміння добратися до наших харчів, де б їх не ховали. Потім — два прогони сходів у ліпних орнаментах часів архітектурних надмірностей, темний високий коридор. Несподівано відчиняться: двері зава, і назустріч мені вийде Фляк з похмурим і невиспаним обличчям. Ні мене, ні Фляка не втішить ця зустріч. Але він візьме мене за лікоть, і ми відійдемо у куток до старої сушильної шафи — місця усіх конфіденційних балачок. Мимо нас процокають каблуками Лілечка, Клавочка і Міра — схожі одна на одну, наче три сестри, лаборантки Федченка.
Розмова буде такою:
— Ну як, Андрійку?
— Без змін, Юхиме Михайловичу.
Пауза. З операторської долине регіт Ісаєва, вийде у синьому халаті Павло.
— Я запитую, бо пора фінішувати.
— Знаю.
— Мають же бути якісь результати. Позитивні, негативні… Ти знаєш, пробити твій інерцоїд — річ нелегка. Пригадуєш, як я вмовляв Свічню? Але я цього добився, бо знаю — ти світла голова, новатор. Я в тебе вірив і зараз вірю. Але потрібен результат.
— Юхиме Михайловичу, проблема настільки глибока, що я тільки визначаю її контури. А як буде далі — рано гадати.
Махну рукою і спробую піти. Але Фляк так просто не відчепиться.
— Мені, Андрію, перед ученою радою звїтуватися треба. Щороку, — це вже з металевими нотками у голосі.
— Тоді ми продемонструємо весь отой мотлох, який щодня вимітають із нашої кімнати. Журнал спостережень заповнений до кінця. Можете доповісти, що робота зараз у стадії повної невизначеності.
Фляк роздратовано відмахнеться, мовляв, так ніхто не рапортує. А коли я нарешті вирву свого ліктя з його чіпких рук, він кине мені вслід категорично офіційно:
— Ось що, Андрію Олександровичу, матеріали для звіту покладіть мені на стіл до тридцятого. І не пізніше!
Я зайду в лабораторію. Ніл копирсатиметься викруткою у поламаному самописці. Санькін настроюватиме гіроскоп. На сьогодні тридцять вісім вимірів, точно за графіком. Наука у нас планова… Пронизливо вищатиме циліндр, в магнітній пастці якого обертатиметься порожнеча. Вкотре подумки відзначу, що зовні все це дуже скидається на шарлатанство. А далі монотонна робота: дослід, результат, порівняння. Виміри, виміри, виміри… О шостій я відкладу ручку, втуплюся в аркуш паперу й думатиму про те, що треба нарешті розпрощатися з цією авантюрою — моїм інерцоїдом.
Та все склалося зовсім не так. Може, це передбачення годилося б для іншого дня. А сьогодні, ледве переступивши інститутський поріг, я отримав вказівку їхати в Тюріно, куди привезли апаратуру по нашій темі. Ми з Юрою й похмурим водієм нашого інститутського рафика влетіли на привокзальну площу невеликого райцентру, де на нас чекав чоловік, який супроводжував вантаж. Називатиму його той.
Той кивнув нам, але підходити не спішив. Це був смаглявий молодик, високий і міцний. Тримався спокійно, впевнено. Докуривши сигарету, він мовчки сів поруч з водієм, коротко командуючи: ліворуч, прямо… Рафик підкотив до воріт обшарпаного пакгаузу.
— Приїхали, — сказав той. Витягнув накладну, розписався і віддав водієві. — Запитайте Полякова й одержіть вантаж.
Коли водій з Юрою пішли, той повернувся до мене, ніби навмисне чекав, щоб залишитися віч-на-віч.
— Апаратура для гравіметрії.
— Так.
— Комплект для вимірювання інерційної маси.
— Звідки вам це відомо?
— Хоча б з переліку у накладній.
Я не сподівався, що вантаж супроводжуватиме такий ерудит. Той вів далі:
— Усе перевірено добре, крім імпульсного годинника. Продукція іншого заводу.
— Ми їх не замовляли.
— Знадобиться, — сказав той упевнено. — Без нього інерцоїд неможливий.
— У вас що, хтось працює в цьому напрямку?
Той відповів заперечливо. Від решти запитань просто відмахнувся. Незважаючи на це, він справляв враження людини, особисто зацікавленої у нашій роботі.
— Тепер ви маєте довести її до кінця. Зичу успіху.
Його категоричність зачепила мене. Хто він такий, власне?
— А вам що до цього? — запитав я досить грубо. — Інерцоїд, знаєте, моя тема.
— Знаю, — той знову ошелешив мене.
— …так ось, завершити її чи кинути — це моя справа. Наскільки я знаю, ніхто в країні не працює в цьому напрямку. Ніхто уявлення не має, як до цього підступитись. А може, я помилився, вибравши цю тему!
— Не кричіть, чого ви розійшлись.
Водій і Юра були вже тут, здивовано прислухаючись до нашої суперечки. Рафик розвернувся і рушив до готелю. Той акуратно, намагаючись не забруднити свою рожево-зелену куртку об заляпаний багнюкою борт машини, вийшов і жестом попросив, щоб я відкрив віконце. Це мене здивувало, адже тільки-но ми майже посварилися.
— Знаєте що, — той явно намагався говорити спокійно, — забудьте про всілякі дурниці, що заважають вам займатися своєю справою. Треба закінчити роботу. Так буде краще і для вас… і для всіх.
Той ще раз кивнув мені і попрямував до входу в готель. Я спантеличено дивився йому вслід.
Отак складались обставини в минулому році. До вирішальної зустрічі із Свічнего лишалося менше ніж місяць, а до “Ілюзіону” було ще ой як далеко. Бездоріжжя й роздоріжжя — ось що було в тому листопаді.
Студений вітер немилосердно рвав пальто, сік обличчя колючою крупою. Хтось хутко пробіг з ялинкою, сповитою, ніби впіймана русалка. Через якусь годину вона розпуститься у фантастичну диво-казку і поверне нас у далеке дитинство. Але я скептик і знаю, що невдовзі у міських дворах запалахкотять кострища з цих уже обідраних красунь. Казку неможливо вберегти, немає їй місця у нашій реальності.
І все ж — іти чи не йти? А може, в цю ніч, на межі двох років, варто побути наодинці з собою? Чи не час, як то кажуть, підбити підсумки, подумати, як жити далі в моєму новому становищі? Бо минуле — суцільне банкрутство. А що попереду — теж неясно.
Чи піти до Іваницьких? Буде Новий рік з телевізором, тостами… Буде свято, жарти, сміх, бенгальські вогні і… ніяких підсумків. Нормальне, розмірене життя.
До нього я вже почав звикати з того часу, коли в образі Глінки потрапив на роботу до Руденка. Щоправда, попервах вражала непотрібність того, чим займався цей спокійний, якийсь ніби сонний колектив. Теми з вимученими назвами, щось на зразок “Покажчик активності літосфери і яйценосність легорнів” чи “Коливання рівня світового океану і поширення кобальтових солей”, чомусь аж ніяк не заважали існувати цілому штату нероб.
Потрапив я до цієї компанії через безвихідь. Повернутися до Фляка, ясна річ, і мови не могло бути. Хто ж нормальний слухатиме патякання якогось божевільного про те, що він, бачте, ваш нещасний працівник, якому лихі люди поміняли подобу. Експериментатори з “Ілюзіону” все добре виважили. Їх ніхто ніколи не зможе викрити, їм нічого боятися. Мені лишалося тільки одне, — будь-що розшукати їх.
Я найняв кімнату неподалік від вокзалу. Все моє добро — книги, записи, слайди — лишилося в Олени, бо до неї я перебрався зразу ж, коли ми вирішили одружитись. А наша поїздка до моря — то була справжня весільна подорож.
Найбільше, чого бракувало в моєму нинішньому становищі — це хоч трохи розумної, цілеспрямованої енергійної діяльності. Якщо у Фляка робота й здавалася трохи ефемерною, то у Руденка її взагалі не було. Чоловіки тут постійно товклися на східцях, до отупіння пережовуючи старі анекдоти й футбольно-хокейні новини, жінки були зайняті в’язанням, викрійками та інтригами. Затхлий, рутинний світ.
Як же я докотився до такого життя, опинився в цьому болоті?! Зрікся мети, зневірився у мрії. Ні, не “Ілюзіон” змінив мене. Ще з тієї розмови з Оленою у парку я обмірковував відступництво. Цю підленьку думку почав виношувати ще тоді, коли зрозумів: тягар не по мені, я можу зламатися.
…Зимовий вітер люто шмагав мене. Я досі нерішуче стояв біля виходу з магазину. Невже дамся засмоктати баговинню бездумного існування? І вечори в Іваницьких будуть єдиною втіхою серед сірих, нудних днів? Невже я більше нічого не можу, нічого не вартий?
Розбирали злість і розпач. Мабуть, я лайнувся вголос, бо якийсь чоловік, судячи з усього п’яничка, що стояв неподалік, раптом здригнувся і подався вперед. Напевне, вирішив, що матиме дружка в новорічну ніч. Нас було лише двоє: продавці вже лаштувалися зачиняти.
Пакет з новорічними подарунками у руці нагадував, що треба рушати. То тут, то там вікна спалахували різнокольоровими вогнями ялинок. Вулиця поволі безлюдніла. До Іваницьких ще встигну. Серед моїх нових знайомих їх можна було терпіти. До того ж Неля Іваницька працювала вентральній технічній бібліотеці, що було мені на руку, бо з недавніх пір я все-таки зважився повернутися до інерцоїда. Вечорами відновлював у пам’яті деталі, аналізував. Зрозумів, що без цього не можу. Я не ховався ні від кого, з ким знався в минулому житті, — вони б однаково нічого не запідозрили. Зі своїм лихом не ділився ні з ким. Зрештою, це було б просто смішно. Звикав, що відтепер в усьому мушу покладатися на самого себе. Філіал Руденка був в іншому районі міста, але кілька, разів я зустрічав на вулиці Ніла, Сенькіна, інших. Якось побачив у машині вічно насупленого Фляка, а зовсім недавно Олену. Вона пройшла мимо, чимось заклопотана. Глянула на мене байдуже, як і мало бути.
Дивно, але й у мені теж нічого не ворухнулось. Я майже не думав про неї. Натомість з’явилися порожнеча, самотність і спустошеність. Можливо, саме це змусило мене знову повернутися до інерцоїда.
Я ще раз пройшовся біля виходу з магазину. Гарне місце вибрав для спогадів — нічого й казати. П’яничка, не втрачаючи надії, зиркав на мене.
Годі, вирішено! До Іваницьких я не піду, хоча саме сьогодні вони мали демонструвати альбом Хокусаї. Хай без мене… До них я ще навідаюсь, може, й докину свого словечка у їхні безконечні й дилетантські розмови про прекрасне. Але сьогодні мені ліпше буде в моїй маленькій конурці на третьому поверсі, де на столі лежать списані й чисті аркуші паперу, маленький калькулятор і книги з технічної бібліотеки. Відступник не має права на свято. Треба спокутувати свою провину.
— Правильно, синку! — почулося несподівано. Чоловік, якого я спершу сприйняв за п’яничку, доброзичливо дивився на мене: — З Новим роком тебе, і розійдемось по домівках, до своїх справ!
Він повернувся і пішов твердою ходою спокійної ділової людини. Отже, я помилився. А може, він заодно з тими експериментаторами, які ввижалися мені мало не на кожному кроці? І все-таки його слова якось зігріли, підбадьорили мене. До під’їзду я ступив в останні передноворічні хвилини: над містом стояв передзвін курантів, і з їх останнім ударом у небо злетіли дві яскраво-червоні ракети.
Мене лихоманило. Кидало то в піт, то в холод. Тіло наче хтось натирав шорсткою, мокрою рукавицею.
Вранці я ледве доплентався до дверей кімнати господині квартири, та потім згадав, що вона поїхала до доньки у Київ. З передпокою зателефонував Руденку. Трубка на дотик ніби гумова. Потім — у поліклініку. У відповідь чулися безнадійні короткі гудки, — все місто звалив непоборний заморський грип. Я поклав трубку й почовгав до ліжка.
Мабуть, хвороба таки міцно мене вхопила, бо за хвилю, заплющивши очі й задрімавши, я відчув, що в кімнаті хтось є.
На стільці біля мого столу сидів той і щось швидко писав, час від часу позираючи на мене.
— Андрій Паєв?
— Так, — відповів я, ніскільки не дивуючись.
Жар і дрімота долали мене.
— Вік?
— Тридцять один…
— Рід занять?
— Виношую ідеї…
Той старанно записав і оком не змигнувши.
— Об’єкт досліджень?
— Ніщо…
— Результати?
— Відповідні…
— Наміри?
— Ті самі. Я завершу роботу. Треба лише…
Той перебив мене: “Це добре, але тепер слід зайнятися вами”, — і, підвівшись, підійшов до дзеркальної шафи, що стояла біля дверей.
У дзеркалі я впізнав колишнього себе, яким був до метаморфози в “Ілюзіоні”. У дзеркало я дивився на того… Якимось дивом я набув здатності бачити з двох місць одразу— з ліжка, на якому лежав, і з дзеркала. “Марення”, — майнуло у свідомості, і я знесилено заплющив повіки. Тепер дивився тільки “дзеркальний” я. Пелена дрімоти застилала мені мозок. Щоб розвіятись, я виглянув у вікно: там, унизу, діловито котив густий потік машин. Дивно, але Паєв не спав і спав водночас.
Той уже стояв біля мене і спокійно спостерігав міську метушню, його місце за столом зайняв адміністратор з “Ілюзіону”. Насупившись, він заклопотано порпався в купі паперів, очевидно, переглядав записи.
— Чого було не взятися за щось матеріальне? Більшість так і робить: ядерна фізика, біоніка, космогонія — все це більш-менш конкретне… — невдоволено бурчав адміністратор. — І додав, ніби вибачаючись: — Та це не моя справа. Моя роль — організація і забезпечення пошуку. Визначати мету — справа Паєва.
І тут з’явилася Олена — всі в зборі. Я почувався на диво свіжим, бадьорим і легко підвівся з ліжка. “Порядок”, — подумали ми всі одночасно й усміхнулися, задоволені спільністю нашого мислення. Воно злилося воєдино, і ми одразу відчули, як гармонійно доповнюємо одне одного: аналітичне мислення адміністратора, чіткий, конкретний розум того, енергійний, “поліваріантний” мозок Глінки, дивний, скептичний, креативний інтелект Паєва і витончена, одухотворена свідомість Олени. Ми вп’ятьох, існуючи нарізно, створили могутнє кільце спільної свідомості, яка функціонувала синхронно, і здивовано, навіть із захватом дослухалися до цього приголомшливого відчуття…
І — стоп. Я знову сам у темній кімнаті: в срібній ложечці таблетка етазолу, вода злегка тремтить у склянці. Здається, я не такий уже й хворий, хоча…
— ….визначимо наші функції, — вів далі товстун-адміністратор. — Гадаю, ми всі однаково уявляємо нашу пентаду. Паєв — рушій нашого товариства. Він назвав себе ідеєносієм, і це цілком правильно. Врешті всі ми працюємо на Паєва. На тобі, Андрію, величезна відповідальність — вибір мети. І якщо ти вже взявся — ми всі з тобою!
Того звали Вадимом, це я визначив одразу. Між нами ще лишилася неприязнь від тієї першої розмови біля пакгаузу, але це вже був швидше антагонізм однодумців, які йдуть до спільної мети різними шляхами. Хто ж тут за старшого? Я насилу повернувся до стіни — вони всі четверо сиділи переді мною, дивлячись напружено й вимогливо. Стіни не було, був тьмяний кахельний коридор, що мертво відсвічував за їхніми спинами. Я заплющив очі.
— Він погано почуває себе, — сказала Олена.
Її прохолодна рука лягла мені на чоло. Спокійний Вадимів голос:
— Згадай, як ми всі спершу почували себе? Синтез свідомості — це вам не іграшка. Андрій — лідер, індивідуаліст, некомунікант. Ясно, що йому особливо кепсько в момент злиття п’ятірки.
…Настирлива маячня. Страхітлива, безглузда форма грипу з маніакіально точною темою розчинення у множинному розумі. Я знову спробував вибратися до передпокою, щоб додзвонитись у поліклініку.
— Перебої, — стривожився Глінка.
— Треба починати, — це вже адміністратор.
— Синтез є, але нестабільний. Не можна ризикувати. Цього ми добивалися майже рік. Андрію!
Це вже мені. Чи варто озиватися на голос фантома? Персонажа власного сну? Я розсміявся, та вони всі були такі зосереджені, ніби збиралися робити щось серйозне.
Адміністратор приготувався записувати.
— Як ти уявляєш продовження роботи?
— Необхідний глибокий вакуум. Дуже чистий. Вакуум, який зараз одержують у лабораторіях, — це газ, дуже розріджений, але газ… Тому експеримент не зовсім коректний…
— Через цей вакуум?
— Так. — Я говорив повільно, підшукуючи слова. — Якщо в моєму інерцоїді у вихорі поля й утворяться один-два штучних атоми… як же їх визначити серед решти? Адже там їх прірва…
Несподівано я знову відключився, чим страшенно всіх налякав, але швидко прийшов до тями.
— …всесвітнє розширення пояснюється появою речовини у надрах космосу. Водень виникає з порожнечі…
Якийсь час ми обмірковували гіпотезу. Кільце наших свідомостей знову зімкнулось, і я відчував себе єдиним у п’яти особах. А власне, чому в п’яти?
— Про це потім, — перервав звідкілясь мою думку адміністратор. — То що, спробуємо? Якщо на Землі такий вакуум неможливий…
Усі ми зрозуміли, що він мав на увазі. Наш колективний мозок напружився до краю. Олена зблідла. Глінка скреготнув зубами.
— Вірте у себе, — глухо мовив адміністратор. — Почали!
Здавалося, наче хтось підніс нам до очей схему привокзальних колій. Але ні, це не схема, з висоти пташиного польоту чітко видно малесенькі состави, що довгими гусеницями повзали далеко внизу, у морозному тумані.
— Далі!
Ми стали безтілесним згустком розуму, що проникнув у чорноту зоряної безодні. Над нами голубів гігантський серп Землі. Ми завмерли у цій; космічній тиші.
— Тут? — хрипко спитав адміністратор. Здалося, що і його залізна воля не витримує. — Чи не досить?
— Ні, — відповів я твердо. Я знайшов смугу Чумацького Шляху, роздвоєну і надзвичайно яскраву. — Треба стати над…
Вони все зрозуміли. Зорі щезли… Під нам. и у непроглядній далині висіла пласка хмара зоряного пилу, незбагненно величезна, з кошлатими спіральними рукавами, повними зірок і газу, які виходили із сліпучої, твердої кульки керна. Вдалині висів рій Магелланової хмари.
Це було дивовижно. Нас охопило невимовне торжество. Галактика лежала, мов млинець, — пласке завихрення порожнечі вісімдесят парсеків у діаметрі, повна зірок-пухирців.
— А як би побачити її в часі? — це я. Й тут же: — Вадиме, інтерпретатор — твоя черга!
І нерухомий диск ураз ожив. Він розкручувався під нами з величавою повільністю. Потягнулися рукави, розбухаючи масою розжарених зірок, за ними пливли безконечні смуги пилу, а керн, швидко обертаючись, став схожий на сяючу сферу.
— Керн… У ядрах галактик утворюються зорі… — Мені знову ставало погано, я відчував — вони тривожаться за мене, підтримують з усіх сил. — Керн, — повторив я.
І ми опинилися в сліпучому жерлі керна, у горнилі яскравих молодих сонць, які, обертаючись у ньому з неймовірною швидкістю, вистрілювали, вилітали з нього по евольвентах, по спіральних траєкторіях у тисячі світлових років завдовжки… Ми повільно рухалися вздовж осі керна, вивчаючи його, розуміли тепер, як у глибині, у переродженій всесвітнім обертанням порожнечі, утворюється струмінь речовини. Невичерпний струмінь речовини…
Простір, вакуум зараз, здавалося, без зусиль показували мені свою будову, свою змінену безмежним напруженням структуру, давали до рук ключ від таємниці перетворення простору в речовину. Та відчувалося, що всі ми вже вибиваємося з сил.
— Олено, пиши! — крикнув я. — Пиши! — Я вчепився руками за бильця ліжка, ніби це могло допомогти мені.
У цьому безмежному, вируючому соплі галактики, який метав довкруг розплавлений, щойно створений водень, неможливо було думати про щось інше; і все ж я відчував, як Олена з судомною поспішністю вхопила кулькову ручку.
— Швидше! — здавленим голосом попросив адміністратор, і було видно, яких неймовірних зусиль він докладає.
Я гарячково диктував. У мені з жахливою швидкістю народжувалась маса понять і формулювань, незнайомих термінів, абстрактних структур і дивних, неймовірних видовищ. Голова розколювалась від усього цього, я, очевидно, був усе-таки хворий…
— Швидше! — повторив пошепки адміністратор, і хоч ми допомагали йому, як могли, щоб протриматись ще мить у цьому прекрасному пеклі, ми знали — він більше не зможе…
Сонця з’являлися і роїлись у чорній прірві, що оберталась, і шалений вихор розкидав їх по безконечних спіралях галактики…
— Олено!
Та Олена й так фіксувала кожне моє слово, а Глінка допомагав їй, перетворюючи мою безглузду нерозбірливу скоромовку в точну, осмислену мову…
— Олено, швидше!
Гігантський світ погас, наче хтось блискавично висмикнув мене з неймовірної далини й шпурнув на ліжко — у скромному будинку, у звичайному великому місті, на рядовій планеті, Я задихався під легенькою ковдрою.
Непомітно підкрався вечір. Тонко бряжчав у буфеті посуд, у безлюдній квартирі мирно стрекотіло радіо. Я буквально доповз до кухні й випив води. У голові наче вистигала космічна топка. Відчинив кватирку, і студене повітря обдало мене чистою, здоровою прохолодою.
Треба викликати лікаря, ці фантастичні марення до добра не доведуть. Але в трубці знову лише часті гудки. Повісив її, і тієї ж миті задзвонив телефон.
— Слухаю.
— Андрію, як ти, Андрію?
— Хто це?…
— Олена. Ми щойно…
Я натиснув на важіль. Знову починається… Пошкутильгав до ліжка. Проходячи повз стіл, глипнув на стос списаних аркушів. Оленчиним почерком (і моїм водночас) косо й криво на них були записані якісь божевільні, немислимі формули. Я спробував розібратися в них — і не збагнув жодного слова! Мабуть, я був усе-таки дуже хворий…
— Сюди, — показав Вадим на вхід до вбого прикрашеного цегляним орнаментом будинку.
Ми підійшли до нього з тилу. Подвір’я було оточене різними прибудовами, сараями, загиджене собаками. У кутку двору — імпровізований каток: двоє дівчаток у шубках мовчки гойдалися на гойдалці, звареній із труб.
Ми піднялися по сходах, захаращених усіляким мотлохом. Звідкілясь долинало цокання друкарської машинки.
Вадим спинився біля оббитих дерматином дверей і штовхнув їх. Біля входу я встиг помітити табличку — чорні літери під склом невиразно повідомляли про якийсь “центр”. З вузького коридорчика було видно кімнату з великим вікном, там сиділа молоденька друкарка й захоплено працювала, випнувши від старання губи. Коли ми проходили повз неї, вона підвела очі й усміхнулася мені, як давньому знайомому. Я не одразу впізнав у ній музу автобуса, Лену, чарівну всезнайку.
— Далі, — сказав Вадим.
Ми звернули у тупиковий коридор. Тут, у бічній темряві, горіла слабенька лампочка, на стінах висіли стенди. і Вадим смикнув за ручку останні двері й мовив з порога.
— Ми прийшли.
— Заходьте, — почулося у відповідь.
Знайомий голос. Адміністратор стояв в еркері напівкруглої кімнати, яка випуклістю виходила на перехрестя Демидівської і Другої Червоної — я одразу впізнав їх, хоча ракурс був незвичайний. Під вікном приткнувся старий двотумбовий стіл, з яким контрастувало новеньке крісло, що оберталося, кілька. стільців вишикувались під стіною. Там же — два новенькі стелажі, заповнені папками й книгами. Стоси нерозібраних книг і журналів під вікном, а ще — відчинений допотопний сейф з двоголовим орлом на внутрішньому боці дверцят.
— Сідайте, — запросив адміністратор.
Він був утомлений, заклопотаний, та, приймаючи мене, гостинно усміхався. Я не помилився — саме гостинно.
— Я не потрібен, Роберте Павловичу? — спитав Вадим уже з суміжної кімнати.
Вікон у цій кімнаті не було, і в напівтемряві можна було розгледіти нікелеві накладки на округлому емальованому барабані. Під ним лежала бухта синього нейлонового шланга, на ній — старий електронний калькулятор.
— Непорядок творення, — сказав адміністратор, простеживши за моїм поглядом. — Ми щойно перебралися сюди. Не хороми, звичайно, та на перших порах і це зійде.
Він задоволено роззирнувся. Колишні купецькі апартаменти, безліч разів перероблені для потреб нового життя, нагадували загнану шкапу, яка покірно чекає, чим же її нав’ючать цього разу.
— І звідси піде ваше велике починання.
— Саме звідси. — Адміністратор, очевидно, теж належав до племені оптимістів. — Чом би й ні? Згадайте, в якому сараї починали роботу подружжя Кюрі.
— Підходяща аналогія.
— Аналогія ця зобов’язує, маєте слушність. — Він сів у крісло й несподівано гостро глянув на мене: — Ну як, приємно знову стати собою? — Адміністратор зареготав, обертаючись разом із кріслом.
— А ви ж як гадали? Бували колись у чужій шкурі?
Товстун спохмурнів.
— Я з неї не вилажу, щоб ви знали. Моя кодова кличка у вас — “Адміністратор”, чи не так?
— Так.
— Відповідає дійсності. Бачте, я став керувати єдиним у країні центром по вивченню інтуїції. До речі, Вадим ознайомив вас із суттю справи, хоча б коротко?
Я розсміявся.
— Вадим — еталон стислості.
— Ясно. Він прекрасно знав, що я захочу зробити це сам. А як Руденки відреагували на його прихід?
— З підозрою.
— Не звертайте уваги, вам уже там не працювати. А тепер до діла. Ви вже знаєте своє місце в п’ятірці. У пентаді, як її гучно охрестили, ви — лідер. Але це не означає, що поза п’ятіркою ви щось надзвичайне. Найбільший потенціал інтуїції — у Олени…
Він пильно подивився на мене. Видно, знав про наші стосунки. Мені стало не по собі: не вельми приємно, коли про тебе знають майже все.
Він постукав пальцями по склу, зосередився.
— Вадим розповів вам про ККІ?
— Колективні кільця інтуїції? Так.
— А ви розшифрували свої записи?
— Це настільки вище від мого рівня, що працювати доведеться довго.
Адміністратор знову зареготав.
— Знову ви про своє! Кустар-одиночка, бачте, все ще нічого не збагнув… Розшифруємо спільними зусиллями. Тепер, слава богу, отримав офіційний статус. Це дає значні переваги, але й дещо сковує свободу дій… таких, як операція “Ілюзіон”.
— До того ж цілком протизаконних. З явним порушенням прав людини! — не витримав я.
— А як ви розумієте права особи?
— Право людини бути самим собою.
— Ну от, бачте, наші погляди цілком збігаються. А до моменту “Ілюзіону” ви готові були переродитися у чортзна-що. Як особистість.
— Звідки ви це взяли?
— Ваш перехід до Руденка, відмова від теми — вашої кровної праці, — це, щоб ви знали, був ваш крах… Інерцоїд поля, вакуум, як зворотний бік матеріальності, одне слово, такі роботи цілком у руслі вашого покликання. Це у нас перевірено на спеціальних тестах.
— Слід гадати, ви знаєте про мене більше, ніж я сам.
— Ми всі в п’ятірці достатньо знаємо одне одного, — кинув він примирливо.
Помовчали. Знизу, від перехрестя, долинав гул автомобілів, стрекотіла Оленина машинка.
— Одне слово, наша інтуїція збігається за всіма параметрами, утворюючи спільний арсенал інтуїції, так звану пентаду. Не подобається мені цей термін, та що вдієш… Зате рівень інтуїтивного проникнення підвищується не в п’ять разів, зважте, а значно більше… Особливо в момент збігу піків.
— ?..
— Оптимумів активності.
— Але ж інтуїтивне знання недостовірне!
— Дурниці! Ми уявлення не маємо, як воно народжується у нас, ми просто користуємося ним, і все. З недовірою, правда, з острахом, оскільки часом інтуїція підводить.
— От бачите.
— Але ж так само підводять експериментатора й недостатньо вивірені прилади. І відсутність навичок роботи з ними. Треба вивчати інтуїцію, може, навіть як багатообіцяючу функцію людського розуму.
Останні слова прозвучали з пафосом. Адміністратор підвівся, легенько потягнувся. Видно було, що він не звик засиджуватись за столом.
— Ми зібрали вже сім п’ятірок, — сказав він. — Робота копітка, виснажлива, зате результат втішає… Знімати дистанційно параметри психіки навчилися зовсім недавно. Тому й виникла ідея “Ілюзіону”. Під виглядом атракціону, видовища…
— Низькопробного, — перебив я його.
— …ми могли проводити свої дослідження з будь-ким із глядачів під час сеансу. Ваші параметри дала нам Олена…
“Коли ж це? А-а, згадав! Ще у Фляка… Справді… вона привела мене до своїх церебральників, наче жартома клеїла датчики на лобі й таке інше… Отже, Олена…”
— І тоді ж ми вирішили продемонструвати вам небезпеку вашого переродження. Буквально дати вам змогу побувати в чужому обличчі. Чули щось про параперсоналізм?
— Доводилося дещо. Лжевчення про переміщення душ?
— Не душ, а свідомостей. Так от, Глінка зголосився бути донором, Олена затягла вас до кінотеатру… А до цього ми півтора місяця обстежували глядачів. Кінотеатр — дуже зручне місце. Спробуйте-но змусити людину три години просидіти майже нерухомо, а в кіно вона на це приречена. Так от, про вас: зізнаюся, ми не розраховували на такий успіх. Ну, думали, триватиме день-два…
— А щоб вам, вівісектори! Ну, а зміщення в часі?
— Не в часі, а в свідомості. Якусь частину власного досвіду Глінки ви сприйняли блискавично, проживши два місяці його життям і тут же забули його повністю. Цей ефект ми ще недостатньо вивчили.
— Виходить, я перший піддослідний?
— Не заностесь, Андрію! Зрештою, першим був я… — Адміністратор пружною ходою крокував по кімнаті. — Тепер ви знаєте, що таке п’ятірка. Я, ви, Вадим, Олена, Валентин — єдине ціле за відповідних умов. Ми, як могли, намагалися очистити вашу справжність, аутентичність для контакту з нами, ми виривали вас із вашої власної омани, рятували від зради самого себе. Що ж, методи ризиковані, але тільки так можна було забезпечити успіх експерименту.
— Вадим казав, що ви майже не користуєтесь апаратурою.
— Коли п’ятірка “зібрана”, потреба в апаратурі відпадає. Будь-який інструментарій — всього-на-всього підсилювач досвіду, ми ж маємо справу зовсім з іншим… Те, що у нас є, — він кивнув на сусідню кімнату, — це лише індикатори психіки. Рівноміри, так би мовити. Вони аж ніяк не впливають на “зібраність” п’ятірки.
— Чому саме п’ятірки? І як відбувається це злиття?
— Чому п’ятірки — про це спитайте у природи-матінки. Не знаємо ще, це відкриття — попереду. Можливо, з допомогою тих самих інтуїтивних рейдів… А злиття інтуїцій відбувається без будь-якого містичного флеру: досить трьом з п’яти зосередити увагу на чомусь одному — і матимемо ефект. В оптимумі, зрозуміло. Двоє інших можуть тут же підключитися самі по собі.
— А ці троє… щось подібне можуть?
— Ви про наш рейд у керн? Звичайно, ні. Учотирьох трохи краще, але п’ятірка…
Він захоплено потер руки. Я ніяк не міг збагнути, подобається він мені чи я терпіти його не можу. Звичайно, він вгадав мої думки.
— Не має значення, як ви до мене ставитесь. Чи до Вадима. Це конструктивний антагонізм всередині цілого. Важливо інше — чи будете ви свідомо продовжувати працювати з нами.
В цю мить без стуку розчинилися двері, і в кімнату зайшов Валентин Глінка — в пальто, тірольському капелюсі, з портфелем. Зупинившись на порозі, дивився на мене, беззвучно сміючись. Я вивчав його, як недавнє власне відображення.
— Привіт, двійник! Ну, як я тобі? — Він усміхався, тряс мені руку, плескав по плечу. — Розумієте, Роберте Павловичу, приїхав до мене у Соцмістечко, влаштував вечірку, залицявся до моєї дівчини. Словом, розійшовся.
— Ти з машиною?
— Так.
— Тоді давай до мене додому, розвантажуйся. Поки що поживемо разом. І Андрія підкинь по дорозі.
— Гаразд. — Глінка широко всміхнувся і спитав: — То що, працюватимеш з нами?
Про це мав би запитати адміністратор, але Глінка випередив його. Я підвівся, підійшов до вікна. На перехресті скупчилися десятки машин, які йшли сюди на підйом з окружної дороги. Знайомі з дитинства вулиці були якісь незвичні й навіть трохи чужі. Мабуть, тепер я бачив їх по-новому. Незвичний для себе був і я сам після цієї розмови, після всього, що трапилось.
Значить, був рейд… Значить, кільце інтуїтивного розуму і справді вирвалося далеко за межі сьогоднішніх знань, і все, що сталося зі мною, — логічно пояснима дійсність.
Я обернувся.
— Не знаю, Валентине… Роберте Павловичу. Дайте подумати.
Та я вже знав, що погоджусь. І головне — бачив, що й вони знали й раділи.
Ми знову вдвох — на безлюдній косі пляжу. З сірого моря напливають холодні лютневі хмари, прозора хвиля розмірено шелестить у крижаній береговій кірці… Олена — у тій самій шубці, в якій я зустрів її тоді… Невдовзі звечоріє, ми самі на всьому узбережжі, серед пошматованих зимовими штормами кольорових навісів і грибків…
— Знаєш, — раптом сказала Олена, — весь цей час у мене було таке відчуття, ніби я зраджую тебе, щоб цього не зробив ти сам.
Скидалося на мелодраму. Я на мить засумнівався, чи розумно вчинив, приїхавши сюди, в цей край, який знемагав у чеканні далекого літа. Олена викликала мене телеграмою. Вона з трьома помічниками мала демонтувати решту нескладного обладнання “Ілюзіону”, хоч Роберт і не особливо за нього тримався.
— Не зробив… — повторив я машинально.
Олена йшла попереду вздовж самого краю крижаної води. Я ступав по жорсткій корі мерзлого піску.
— Чому ж ти одразу все не пояснила? Тоді, в парку… Ще рік тому?
Вона обернулась, ртутний відблиск холодних морських просторів лежав на її обличчі.
— Гадаєш… мені легко було тримати все це в собі? По-перше, Роберт, він суворо-пресуворо заборонив; звірив твою персональну установку з “прогностикою” — є там у нас така спеціальна машина, — і вона щоразу видавала негативний результат.
— Чортова “прогностика”!.. А по-друге?
— А по-друге, я знаю тебе краще за будь-яку “прогностику”. Тебе можна переконати лише таким чином… Діянням, ось яким.
Мабуть, так воно і є. З цим не можна не погодитись.
— І ти з самого початку була з ними?
— Так. З Робертом познайомилася ще студенткою — прийшов до нас на курс дуже цікавий дядечко, провів блискавичні дослідження над нами всіма, запропонував тести, зняв енцефалограму. Відібрав трьох, серед них була і я.
— Він весь час займався інтуїцією?
— Звичайно. Це його тема, так само, як твоя — інерцоїд. Саме тому він учепився за тебе. Роберт любить одержимих…
— “Ілюзіон” — служба покликання?.
— Не іронізуй, Андрію. У твоєму випадку це абсолютно точно. Роберт так і сказав: “Ми йдемо на це не лише тому, що ризикуємо втратити лідера, що пропадає унікальна наукова розробка…” Він запевняв, що йдеться про твою долю!
— Якось і сам дійшов би істини…
— Я бачила, як ти до неї доходив. І була готова на все, щоб ти став колишнім… Навіть якби довелося втратити тебе…
Слід гадати, що так і сталось. Я промовчав — не знаю, що казати в таких випадках. Ми поволі наближалися до вицвілого каркаса “Ілюзіону”, що бовванів удалині. Він скидався на викинутий хвилею корпус розбитої баржі.
— Сьогодні все відвезли, — сказала Олена.
— Що ж там усе-таки було? Вона всміхнулася.
— Звичайна апаратура, тепер уже серійна. Для знімання характеристик у трьохсот глядачів одразу. От і все. Та коли я привела тебе…
— Ну, ну!
— Поставили ще один блок, активний… каталізатор. Він стимулював контакт, інтуїтивний контакт. Але ти тоді… був не зовсім ти. Ти був дезорганізований, пригнічений, деформований як особистість. Некомунікант, як визначив Роберт.
— А хто ще знав про це? Я підозрював майже всіх.
— У курсі були Віра, лікар, чоловік, про якого ти подумав, що він п’яничка — тоді, перед святом, — і ще кілька наших, котрі супроводжували тебе по черзі. Ну й клопоту ти нам завдав!
Ми стояли під старим навісом із склопластику. Заходити всередину не хотілося.
— А синтез у п’ятірку для рейду?
— Це не важко було зробити, внутрішньо ти став майже колишнім, треба було лише вловити пік…
Я згадав керн. Досі не вірилося в це переживання.
— Та-а-к, засліплює… І все ж недостовірно.
Олена раптом штовхнула мене, жартома — як колись, у добрі часи.
— Після всього, що сталося, ти, мабуть, не довіряєш самому собі?
— Ще б пак! І головне — як у цьому переконати непосвячених? До того ж розшифровка моїх… наших з тобою записів посувається туго.
Олена колупнула носком чобітка мерзлу грудку піску.
— Тепер усе буде гаразд. Ми вже провадимо вісім розробок з найрізноманітніших тем, діапазон — від мікрокосмосу до живої праматерії. Залучаємо фахівців…
Зимові сутінки насувалися на узбережжя. Миттю, як лихоманка, налетів спогад про той вечір — осінній, холодний. Я згадав, що треба повернути піджак тій добросердній жінці, та як її тепер знайти? Невизначеність, цілковита невизначеність…
Олена пильно глянула на мене. Я знав, думок своїх від неї не приховати, адже ми з однієї п’ятірки. Вона несміливо взяла мене за руку…
— Слухай, Андрію. Бачиш цей пляж?
Я ковзнув поглядом по сіро-жовтому полю.
— Бачиш, який він: неприбраний, мертвий! Здається, царство вічного запустіння й холоднечі, яке ніколи вже не оживе. Але ж ти знаєш, не мине й трьох місяців…
І справді, не мине й трьох місяців, як вохристий пісок, окроплений травневими дощами, збере у своїй товщі тепло, сонячна зелень виграватиме у хвилях, і тисячі засмаглих тіл хлюпатимуться в лагідному прибої. Аж тепер я збагнув її задум: вона покликала мене сюди, щоб показати нижню точку відліку — зимовий пляж. Отже, Олена…
— Ну, звичайно! — скрикнула вона. — Весь цей час! День за днем — яка це була мука! І тепер, якщо ти мене простиш…
Вона уткнулася в мій шарф, здригаючись усім тілом. Я взяв її почервонілі від холоду руки й притулив до своїх розпашілих щік.
— Що, маленька? Гадаєш, можна все поновити? Адже стільки…
Вона підвела залите слізьми обличчя.
— Ні! Не треба нічого поновлювати. Нехай усе спочатку, усе заново, все-все!
У голому передгір’ї тьмяно світили жовті вогники Актуби, і чорна зимова хмара пливла посвітлілим небом на захід. Ми знали — її вже наздоганяв золотавий світанок…
У монотонне читання параграфів зрідка вривалися голоси з вулиці, випадковий шум; неподалік у зоопарку кричав павич, гул транспорту, ніби звукове тісто, піднімався над полуденним містом, проникав в усі щілини, в’язнув у вухах.
У помпезному залі суду нас було троє — я, суддя і Станка. Я дивився на Станку, наче вперше бачив її. Вона сиділа на високому табуреті перед столом судді, як біля стойки бару. Жовті сандалії на гладенькій засмаглій ступні, Синя парчева спідниця до п’ят скульптурно драпірувала повні щиколотки й стегна. Смужка смаглявої шкіри під короткою блузкою, облямованою шовковим шнуром… Як для розлучення — не зовсім підходяще. Та Станка ніколи не клопоталася тим, щоб одяг відповідав обставинам.
Далі. Округлі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся розсипалося по плечах — чорна лискуча хвиля, гребінь у ній — наче човен Хокусаї. У вухах крихітні сережки, стрімкий злет брів, заломлених біля скронь, чітка лінія губ і носа. Затемнені окуляри приховують очі, та я знаю їх, бо запам’ятав назавжди за ці три (майже три) роки щастя.
Суддя скінчив і хвильку, як годилося, помовчав. Останні його слова: “Ви вільні у своїх рішеннях, однак подумайте”. — “Мені думати нічого, я — проти, усіма фібрами душі проти”. Станка нетерпляче підвелася з табурета, навіть не глянувши у мій бік.
— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цього чоловіка.
Я остовпів. Суддя співчутливо глянув на мене.
— Ваше рішення остаточне? — в його голосі відчувався заклик до примирення.
— Так, остаточне.
Видно, Станка приготувала цю фразу вже давно. А я чомусь ніяк не сподівався на такий кінець; ще місяць тому був певен, що все владнається, варто лише поговорити з нею… Найгірше, що я міг припустити, — це звичайне розлученая. Все-таки лишалися шанси зійтися в майбутньому.
Значить, остаточне! Свідомість мою наче обпекло крижаним струменем. Суддя тим часом торкнувся дзвіночка — цугом увійшли четверо свідків.
Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — вища.
Станка круто повернулась і пішла. Мені щось казаля, можливо, навіть допомогли встати. Оговтавшись, збагнув, що сиджу в кімнатці, яка примикала до залу, намагаючись стримати рукою судорожне посмикування щоки.
Цього слід було сподіватись. До цього йшлося. Ми — різні. Насильно милим не будеш, та що ж робити, що тепер робити?
Неподалік від мене стояв чоловік у строгому брунатному мундирі. Він, очевидно, чека©, доки я отямлюсь. Чоловік підійшов до мене, співчутливо і водночас твердо поплескав по плечу.
— Бадьоріше, друже! Ви ж мужчина, чи не так? Не би перший, не ви й останній. А може, воно й краще для вас.
Він підморгнув мені, всміхнувся. “Судовий виконавець, — нарешті збагнув я. — Зараз він для мене, як кат”.
Чоловік тим часом розкрив папку і став перебирати якісь папери, формуляри.
— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому, — почав він. — Ви знаєте, — на обличчі в нього ьаграла посмішка і тут же згасла, як зовсім недоречна, — у мене інтуїція на результат процесу. Я сказав собі: а що, Кесторе, тут пахне максимумом. Найрадикальніше розлучення, без права на апеляцію, з негайним виконанням. Отож, поки суд та діло, не завадить заздалегідь зібрати картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не скніти в ізоляторі зайвих півмісяця. Ось вона, погляньте!
Він з тріумфом розклав на столі строкату схему. Я чув про ці схеми, та ніколи не гадав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поруч, його коротенький зміст все ще не доходив до мене. А виконавець продовжував:
— Погляньте сюди. За вироком, ми повинні забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають можливість зустрічі з вашою колишньою дружиною. У Кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Однак згідно з недавно прийнятою поправкою, він назвав її номер і дату, козирнувши професійною пам’яттю, — відповідач, як особа, що постраждала, може відмовитися від даного варіанту і випробувати інший. За цією поправкою, у його розпорядженні має бути не менше сорока інших реальностей. Тож нема чого нарікати.
Сорок варіантів! Блеф, усе це мене не цікавить. Мені потрібен лише єдиний — зі Станкою, та його мене якраз і позбавляють. Жінка має право вимагати цього, так вважав і я (до суду). Схема здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.
Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.
— Ось це — ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі у зашій реальності, коли б… хм… усе було гаразд. Аж до вашого природного кінця. Та Станка… — він запитально подивився на мене.
— Гайдук.
— От-от, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем. Значить так. Станка Гайдук завимагала максимального розлучення…
Назіщо він усе це повторює? А може, я виглядаю зараз безнадійним недоумком?
— …ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному випадку намагалися прокласти найоптимальніше проходження. Роботонька, скажу я вам, непроста, копітка, важка праця!
Він розпалився і говорив, говорив… Я й не помітив, як надворі посутеніло.
— Реальності, — казав Нестор, — у нашому імовірнісному світі є здійснення неймовірностей. Їх стільки, скільки можна собі уявити, і ще стільки ж. Вони безболісно співіснують. — (Усе це я знав ще з шкільного курсу.)
Перехід з реальності в реальність здійснює варіатор. Техніка переходу добре відпрацьована й абсолютно безпечна, треба лише навчитися маніпулювати мініатюрним табло, що нагадує дитячу гру в п’ятнадцять. Сорок реальностей для можливого їх проходження відібрали за принципом різноманітності. Річ у тім, казав Нестор, що реальності суміжні, вони примикають одна до одної, різняться лише дрібницями, тому розбіг між вибраними реальностями взято величезний.
— Ви однолюб, чи не так? — раптом урвав Нестор свої пояснення.
Я підтвердив. Перед ним лежала моя картка з психотипом, в якій усе це було записано у відповідній графі… Однолюб, на превеликий жаль, однолюб…
— Ми це врахували. Складаючи ваш набір варіацій, намагалися забезпечити можливість заміни…
Я відмахнувся.
— …досить повноцінної заміни Станки Гайдук відповідним типом жінки. Не знаю, наскільки це нам удалося, вам буде видніше, та гадаю, така можливість є.
І тут я вперше зацікавився. Нестор вийняв дистанційне табло. Користуватися ним було не складніше, ніж запальничкою, треба було лише переміщати пронумеровані призмочки з однієї клітинки на іншу. Поєднання призмочок давало індекс потрібної реальності. Цей індекс приймав головний варіатор (Нестор вказав на шпиль величезної будівлі без вікон) і тут же переносив власника плаского табло куди слід.
— Як це робиться? — спитав я без особливого інтересу.
— Навіщо це вам? Ви що, коли піднімаєтесь ліфтом, також запитуєте, якої він системи — індукційної чи лебідкової? Краще розберіться у схемі, в нас обмаль часу.
І справді, шум за вікном стихав, центр міста під вечір пустів, лише у зоопарку все ще ричав якийсь звір, що ніяк не міг змиритися з неволею. Голоси, сплески звуків стали віддалятися: десь там вносила свою лепту в цю реальність Станка. Я ж учився перебуванню в інших реальностях.
— Ось тут, — утовкмачував мені виконавець, — найспокійніша зона реальностей, близьких до нашої. Тут стабільний, налагоджений суспільний устрій, ви почуватиметесь, як удома. Однак імовірність зустрічі зі Станкою-штрих — так назвемо вашу майбутню обраницю — не вельми велика. Тут, — він перемістив свій палець з широкої коричневої смуги на вузький голубий струмочок, в одному місці ці дві лінії утворювали накладку чудернацької форми, — в цьому перетині можливість зустрічі більша. Так звана течія Еко. Не плутати з Еро. (Вишневий шлейф Еро заливав нижній край схеми.) В Еро шанси трохи гірші… Якщо пощастить, як кажуть. Непогано в Теті. Тут вам може пофортунити. Імовірність — тридцять відсотків з гачком, це вже багато, майже точно. Затим Джунго, Космі, Ліро, Анга, Сублімат — тут скрізь ваші шанси у межах сімнадцяти-двадцяти. Афро, Термі, Зет…
Півсхеми займала рожева пляма. Дві мої варіації перетинали її в різних місцях. Білий пунктир проходив через рожеву пустелю, як караванний шлях.
— А це? — спитав я.
— Це? — Нестор знітився. — Це — Імперія, область атавістичних реальностей. Словом, ми уникаємо направляти туди засуджених. Це, так би мовити, крайній захід.
Він задумливо потер чоло. Уже геть стемніло, і під стелею спалахнув неяскравий плафон.
— Та у вас значні шанси в цій області, — сказав виконавець. — Не більші, правда, ніж у Теті, але — порівняно. Ми не могли ігнорувати цього при складанні розкладки, тут закладено дві варіації. Хоча…
Я насторожився.
— Особисто я не раджу вам користуватися трасами, прокладеними в Імперії, Там зараз досить кепсько.
— Не має значення. Знайду її, де б вона не була.
— Так-то воно так… — виконавець невиразно всміхнувся. — Однак ми все ж повинні попередити людину про можливі наслідки вибору. Я вам рекомендую Еко. Може, там пошук буде триваліший, зате гарантія благополучного кінця. Еко взагалі вирізняється гармонією і миром.
— Ясно.
Я підвівся. Нестор вручив мені пласку коробочку, щоб повправлявся. Поки що без зв’язку з варіатором. Я набрав код варіації в Еро.
— Правильно, — сказав Нестор. — Тепер Сентро, Прекрасно.
Копія схеми, віддрукована на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора, дещо спрощену, поряд з нею — табличка сполучень. Я набрав ще кілька варіацій.
— Помилитися ви не можете. У будь-якому випадку це буде одна з призначених для вас траєкторій. Крім цього, цим табло не зможе скористатися ніхто інший — варіатор безпомильно ідентифікує.
— Зрозуміло. Дякую.
— Нема за що. Це наш обов’язок.
Якусь мить ми дивилися один на одного. Дивна річ, цей рядовий судейський чиновник Нестор був мені зараз навдивовижу симпатичним — остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності: лисуватий кремезний блондин у брунатному мундирі, доброзичливий і гуманний, наскільки це дозволено судовому виконавцеві. Зволікати не було сенсу, і Нестор, розуміючи це, також підвівся з-за столу.
— Зв’язок з варіатором, — сказав він у мікрофон. І мені: — Усе буде гаразд.
Я все ще не зважувався. Дивне відчуття — як перед розстрілом. І взагалі, чи існують ці реальності насправді? Нестор усміхнувся.
— Особливість будь-якої реальності — її існування. Отже, з чого почнемо?
— З… з Теті. А втім, чи не однаково?
— Ну, бувайте. Хай вам щастить. Більше ми з вами тут не побачимось, мабуть. Бажаю вам знайти своє кохання.
Ми потисли один одному руки, і я набрав варіацію Теті. Щось клацнуло — і все оповила пітьма.
…Сублімат, Таш, Віві. Минулого місяця в Таш було особливо нестерпно: пилові бурі, відполірований летючим піском метал цистерноподібних жител, в яких знайшли притулок невибагливі бородані, звихнені на ідеї самообмеження… чи, може, пізнання, я погано їх зрозумів. Ці туманні повільні розглагольствування під невпинний гул вихору, зарозумні абстракції при світлі масляних каганців… Мені також треба було зібратися з думками.
Я сидів у стандартному придорожньому кафе, вже вкотре вивчаючи схему на зворотному боці табло. Комбінація призм показувала, що знаходжусь я в одному з відгалужень Анга. Це була пристойна, досить цивілізована, дещо навіть нудна реальність на зразок тієї, з якої мене вигнали за рішенням суду. Існування в ній могло скрасити лише кохання.
Але в Анга кохання не було надзвичайною цінністю, як у моїй рідній реальності чи в реальності Ліро. В Анга до неї підходили з практицизмом, який інколи, як мені здалося, межував з цинізмом. Можливо, винні в цьому були самі жінки Анга — худі, церемонні, з пісними, завчасно зів’ялими обличчями, в шорстких, наче панцер, вдяганках… Що й казати, тут не було бодай натяку на Станку.
Я багато на що сподівався від Еро, хоч і набрав код даної варіації з побоюванням. Реальність, яка культивувала еротику протягом тисячоліть, може викликати побоювання у будь-кого. Впізнати Станку в одній з цих вакханок?! Однак Еро в області, в яку я увімкнувся, давно вичерпала все шаленство такого способу життя і дотримувалась його екстравагантних традицій хіба що як ритуалу.
Судячи з усього, для багатьох мешканців Еро подібний спосіб життя був обтяжливим, і вони активно шукали інших точок прикладання своїх сил. В Еро я Станки не знайшов, тому покинув планету з радістю. Ця реальність здалася мені порівняно сумирною, ускладнень з її мешканцями майже не було, коли, звичайно, не брати до уваги численні спроби зваблювання, позбавлені вогню справжньої пристрасті. Як я вже казав, Еро переживала кризу соціальних устремлінь.
Інша річ — Ліро. Тут кохання підносилось на найвищий рівень. Як я невдовзі збагнув, стан екстатичного захоплення з будь-якого приводу був цілком нормальним явищем у масштабах цієї екзальтованої реальності. В Ліро, у глибині країни, якою я подорожував на ослі, я часто зустрічав самітників, котрі до самозабуття декламували вірші серед неродючих рівнин. Саме там я зустрів Станку-І, як це й передрікав Нестор. Вона грала у відкритому театрі серед руїн мегаполіса. Побачивши її з верхнього ряду запущеного амфітеатру, я стрімголов кинувся вниз, перескочив через поламану рампу й схопив її у свої обійми. Це нікого особливо не здивувало. Станка легенько вивільнилась і продовжувала монолог. Здається, то був Евріпід, щось давньогрецьке, правда, з якимись нісенітницями. Можливо, в Ліро давні греки також різнилися від наших.
Біля Станки-І — (Едди, як її тут називали) я провів чотири важкі дні. Біля, поруч — це не перебільшення. Лише згодом я збагнув, що для неї не існувало нікого, крім Евріпіда, її вигаданих героїв і героїнь. Театр, це дивне лицедійство, до якого у мене вроджена відраза, для неї був усім. Зі мною вона була ніби сомнамбула, як манекен. Я розповів їй свою історію, яка здалася їй тривіальною, надто вже неромантичною. Чоловік втрачає дружину й шукає їй можливу заміну, двійника — саме так витлумачила вона її. Едда не могла кохати мене. Вона вже кохала Евріпіда, тож, мабуть, і не помітила, коли я зник.
Потім Джунго. Серед високих, енергійних мешканців цієї реальності я зустрів Станку-ІІ — її темношкірий варіант. Вона була оператором хромопульта в Превені (одна з метрополій), виглядала трохи молодшою за Станку, стрункішою, я б сказав, спортивнішою. Я так і не дізнався, як її звуть: стежив за нею здалеку з холодним захопленням.
Хромопульти нашій реальності невідомі, в усякому разі я про них нічого не чув. Вони служать для складання колористичного коду в спеціалізованій системі інформації, суті якої я так і не збагнув.
Я не смів підступитися до нової іпостасі моєї коханої — у спалахах різнобарвного полум’я, наче цариця полярного сяйва, Станка-ІІ легко приборкувала водоспади світла, фарб, кольорових вихорів, примарних форм. У чорному костюмі, схожому на фрак, з дуже короткою зачіскою — такої ніколи не носила Станка, — вона легко й чітко чаклувала над пультом. Усе це відбувалося на околиці перенасиченого технікою міста, в червоному глянцюватому білдінгу, куди привела мене ретельно опрацьована схема. Довкруг снували мешканці Джунго, на диво непосидючі істоти, — такої величезної кількості засобів пересування я не бачив у жодній іншій реальності. В одязі із порівняно бідної області Сублімат я сам собі здавався сільським недотепою всередині величезного досконалого механізму.
Я стояв біля кабіни Станки-ІІ дуже довго, вона помітила мене і кілька разів стурбовано зиркнула в мій бік. Довкола всі були чимось зайняті, я не зустрів у місті жодної людини, яка б тинялася без діла: Джунго була повнокровним прагматичним світом, не схильним до рефлексів. Неподалік виднілися ще три хромопульти, ними управляли чоловіки. Нарешті я покинув глянцевий білдінг із сильним порушенням зору і з певністю, що Станка-ІІ цілком чужа мені, недосяжна, як Магелланові хмари…
В Теті — релігійні чвари. Жінки носили головні убори, що нагадували густі накомарники, які майже цілком закривали обличчя; можливо, як обіцяв Нестор, у мене були чудові шанси для пошуку саме тут. Але цей убір-маска… І все ж я пробув у Теті досить довго, сподіваючись на чудо. Станка-ІІІ, я відчував це, була десь поруч, лише руку простягни… Вервечки задрапірованих жіночих постатей у затишних вуличках білокам’яних поселень, оточених гігантськими платанами, протяжні голоси глашатаїв, котрі закликали до молитви, — відчувалося, що віки тут минали одноманітно, плелись, як караван верблюдів.
Я майже звик подорожувати з реальності в реальність, наче пасажир, котрий набирає код маршруту в пневматичному метро. Одного разу я навіть скористався табличкою перехідника в Еко, щоб завершити суперечку з одним доморощеним філософом, котрий стверджував, що реальність може бути лише єдина (він, звичайно, мав на увазі свою). І все ж було ясно, що багато мешканців різних реальностей настільки відповідали їхнім умовам, що не змогли б і дня прожити в якійсь іншій реальності.
Лиш тепер я збагнув, яким своєрідним був розвиток моєї рідної реальності, яка досягла такого високого розвитку, що стала використовувати феномен проникнення утилітарно. Яскравий приклад — мій вирок.
У Зет, серед пуритан-аграріїв, які возвели жебрацтво в культ (незважаючи на досить високий розвиток техніки), я розмовляв з одним із ідеологів цієї течії, який поставив собі за мету максимальне зменшення власних потреб. Розмова наша відбувалася на ріллі. Мій співбесідник, босий, в рубищі, важко ступав піщаною борозною, налягаючи на самохідний плуг. Я крокував поруч.
— Витратити всі свої душевні сили на пристрасть до жінки? Невже у тебе немає справжньої любові?
У діалекті Зет існувало чимало тонкощів, тому я не одразу збагнув, про що говорить мій співбесідник.
— Але ж… кохання до жінки… що може бути прекраснішим?
По правді сказати, я відчував, що фраза ця звучить трохи фальшиво. Життя мешканців Зет — щоденна важка праця, а кохання зводилося в них до тілесних утіх. Однак у моєму арсеналі був чималий досвід знайомства з іншими реальностями. Жодна з них не могла дати мені якоїсь альтернативи з цього приводу. По суті, вони цікавили ме”е лише як такі, де перебувала Станка-І.
— А може, брате, ти маєш на увазі любов до ближнього?
Старий зупинився, витер піт з чола подолом брудної сорочки. Великий овід сів йому на вилицю. Орач скосив на нього оком і лише тоді, коли той наситився і полетів, продовжив нашу розмову. Я перепитав:
— Любов до ближнього?
— Саме так.
— Але ж це справа автоматів!
— Автоматів? — здивувався він.
— Звичайно, усілякої автоматики сервісу. Вона набагато надійніша, ніж люди. Автомати не сплять, не забувають, не грублять, на все реагують правильно і вчасно.
Аскет здивовано дивився на мене. Зет сповідувала терпимість і всепрощення, внаслідок чого почуття її мешканців виснажились до краю. Мабуть, у слово “любов” старий вкладав абстрактний смисл.
— Тобі треба до нашої общини, брате мій. Ти самотній. Так скінчилася наша бесіда. Ти пропонуєш мешканцеві
Зет душу, а тобі пропонують навзамін полювання на зебр (Афро), віщунку-знахарку (Сублімат), п’ять дівчат різної масті (Еро), місце в привілейованій гробниці в області закоренілих некрофілів (Стікс). Тепер ось цей обідранець заманює мене в общину, щоб серед фанатичних подвижників я чимскоріше позбувся гніту навіяного мені згубного потягу.
— Іди до нас, брате, треба шукати єднання з людьми.
Старий узявся за плуга й уклонився мені. Худі лопатки напружились під вицвілою сорочкою, старечі ступні стрягли у грунті. Я дивився йому вслід. Він аж ніяк не приваблював мене, я не збирався заглиблюватись у принципи їхнього добровільно-каторжного гуманізму, однак старий усе ж спантеличив мене: він поставив запитання, але не підказав відповіді.
Чи може статися так, що все своє життя я проведу в цьому засланні, у далеких, чужих мені областях буття, в безрезультатних пошуках своєї коханої? І які сумнівні ці пошуки мініатюрного, замкнутого щастя серед численних варіацій людського буття, свідком яких довелося мені бути! Як примирити їх масштаби? І чи може бути у мене ще якесь призначення?
…У безликій реальності Анга, у придорожньому кафе сидів я вже не одну годину, міркуючи, що діяти. Важко було в цьому зізнатися, але переходи з одного буття в інше, безконечні, марні пошуки Станки починали мені добряче набридати. Я став подумувати про притулок на тривалий час — може, й на все життя — в одній із реальностей, яка найбільше приглянулася мені.
Звичним рухом я набрав код Імперії і ввімкнув варіатор.
До моменту, коли я потрапив в Імперію, вона вже цілком забрехалась, пропилась і прокралась, була охоплена анархією, розкладалась. Центральною, колись розкішною, вулицею брів різношерстий люд: на узбіччі — острови згорілих машин, з розбитих вітрин несло смородом паленої синтетики, попіл і листя кружляли в повітрі, падали на голови людей, як снігопад. Та ніхто не звертав на це уваги.
Я дістав з портфеля светра і надів поверх сорочки. Два підозрілі типи дивились на мене, перемовляючись у півголоса. Попереду, кварталів за два, щось відбувалося, чулися крики й одноманітні короткі повискування сирени. Промчав патрульний джип з солдатами у глибоких касках — мені здалося, що всі вони, а також водій добряче п’яні. Зі стіни косо звисав портрет опасистого лисого старигана, прострелений у двох місцях.
За весь час своїх мандрів з допомогою варіатора я не відчував якихось незручностей, все було гаразд. Мимоволі я схопився за кишеню, де лежала табличка, — вона була на місці. Цей мій жест, очевидно, злякав волоцюг: вони повернулись і почимчикували геть.
Три геліокоптери з’явилися над високими будинками, один з них випустив хмарку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті ж заклики до вірності йому й самопожертви, що й скрізь на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Все це не вельми подобалось мені. І все-таки шанси пошуку тут були досить високими, як казав Нестор. Я повинен був використати їх максимально, перш ніж оселитися в Анга.
Поки я стояв у нерішучості перед сяючим фасадом нічного клубу, дещо попсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулицю заповнив натовп, який висипав із ближнього провулка. Це був згусток, тромб, що закупорював вулицю метрів за сімдесят від мене. І в цей натовп ударили струменями брандспойти чи то піною, чи газом, я не міг розібрати. Крики, гуркіт танків, що з’явилися невідомо звідки, і, головне, — вибух газової міни неподалік від мене. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили гамселив у зачинені скляні двері.
З-за конторки біля входу хтось підвівся (то був швейцар), байдуже глянув на мене і знову зник.
— Чого ти там товчешся, недотепо? — гукнув мені на бігу хлопець у розірваній куртці. — Линяй чимдуж!
Пролунали постріли — звук, що нагадував відкупорювання пробки. Гумові кулі застрибали, наче м’ячики, по плитах панелі. У паніці я тупцював під дашком входу, гарячково намагаючись вийняти з кишені рятівну табличку, щоб набрати код будь-якої реальності, бо тільки всемогутній варіатор міг визволити мене звідси. І саме в цю мить страшний удар у сонячне сплетіння майже переломив мене навпіл…
— …Друже, як ти? — з пітьми, підсвічене каганцем, на мене дивилося незнайоме обличчя.
Я поворухнувся — тіло було немічне. Тверде ліжко скрипнуло. З маленького віконечка лилося тьмяне місячне світло.
— Починає приходити до тями, — сказав чоловік з каганцем і відійшов від мене.
П’ятачок світла перемістився і освітив групу чоловіків за столом. Їх було шестеро, і всі вони, очевидно, з нетерпінням чекали продовження перерваної розмови.
— Так от, Чіпе, — мовив один із них з кучерявою борідкою, тут сказано, що питання треба вирішити найближчим часйм. — Він помахав над каганцем якимось папером. — А чим ми можемо відповісти на це? Чи маємо ми зв’язок, інформаційний центр, зброю? Можу доповісти комітетові — нічого цього у нас поки що немає.
— Усе є! — заперечив хтось.
— Потенційно, — почулося з кутка.
— Звичайно, втрачено багато часу. — Чоловік, котрий підходив до мене, забрав папір із рук бородатого. — Хунта значно випереджає нас. І агентура у неї досвідченіша. Видно, охранка цього лайна (далі він іменував диктатора саме так), починає потихеньку перебігати до них. Даремно дехто гадав, що досить його повалити — і ділу кінець, мовляв, революції ніхто більше не стоїть на заваді. Він запалив, схилившись над каганцем.
— Ми забули про заразу розкладу. Про люмпена, карних злочинців, паразитів, погромників, які вичікують підходящого моменту, щоб дірватися до жирного кусня. Тепер стало ясно, що їх терор може бути страшнішим, ніж нинішній режим.
— Цей режим конає в агонії.
— Саме в цьому і складність становища. Саме тепер слід переорієнтувати мету руху і негайно починати боротьбу з головним ворогом — фашизмом, що активізувався. Це, товариші, питання самого нашого існування.
— Боротися з жабами, коли вони захоплять владу, буде неймовірно важко, — обізвався високий чорнявий чоловік, який досі мовчав. — А мішок з лайном майже готовий передати їм трон.
— Ми можемо розраховувати лише на робітників і частину інтелігенції.
— Не тільки. Усім допік цей режим. Країна готова до революції.
— І до фашизму, — докинув високий.
— Ти, Ліно, песиміст. Та частина мерзоти, що зараз є в країні, буде легко придушена здоровими силами. Коли розмірковувати так, як ти, то багато наших завдань…
Я одвернувся до стіни. Неголосна бесіда змовників заколисувала мене, біль поволі стихав. Треба було відпочити, дочекатися ранку і назавжди покинути цю тривожну реальність з безчинствами й насиллям. Те, що вони підібрали мене під час розгону демонстрації, було лише актом інстинктивної людяності.
Коли я прокинувся, Ліно (він був господарем квартири) мив посуд у щербатій раковині біля дверей. На вулиці йшов дощ. Я сів на ліжку й огледів кімнату, шукаючи поглядом портфеля. Мені не терпілося якомога швидше вибратися з цієї неспокійної, незатишної країни. Ліно помітив мій погляд.
— Ваші речі на полиці. А портфеля узяв Чіп, щоб перенести дещо. Він вам його поверне.
Чекова книжка в портфелі, у потайній кишені. Із сорока виділених мені реальностей, у більшої частини, був грошовий обіг, навіть в Анга, яку я облюбував. Втрачати чеки не хотілося. От так діла! Спочатку тебе рятують, потім ти стаєш довічним боржником рятівника. Я погладжував табло в кишені. Може, плюнути на портфель? У Космі вже давно скасовано гроші… І ніщо не зв’язуватиме мене з прогнилим світом Імперії. Адже Нестор попереджав — це небезпечна реальність.
Врешті, табличка перехідника зі мною. Будь-якої миті я можу уникнути можливих неприємностей (я сподівався, що вчорашній збіг обставин більше не повториться). А оскільки мені доводиться чекати Чіпа, то чи не спробувати розшукати його самому?
— Де можна знайти Чіпа? — спитав я у Ліно.
— Ніде. — Ліно, очевидно, не довіряв мені. — В Меласі, в Турку, біля заводів. У різних місцях. За ним стежать.
— Хто?
— Охранка. І жаби.
— ?
— Люди хунти. Хунта засікає наших активістів.
— Як же ми тоді з ним стрінемося? Мені час іти.
Ліно підійшов до мене. Зблизька він виглядав молодшим, ніж здалося спершу. Вуса приховували свіжий рожевий шрам над губою. Він витер фартухом руки.
— Ну що ж. Я скажу вам, де Чіп. Та він і сам просив мене про це, але я проти такої довіри. Перший зустрічний… А може, ти, — він раптом зиркнув на мене з підозрою, — підісланий ними?
Я поклявся, чим міг, що я не з охранки і не з жаб. Навіть розповів йому про мету свого перебування тут. У двох словах. Мабуть, це переконало його, хоч від мого пояснення про численні реальності він відмахнувся, як від надокучливої мухи.
— Ви просто-напросто містик, зараз багато таких розплодилося, — сказав Ліно. — Ну й діла! Земля перевертається, а він у цьому кавардаку хоче відшукати свою бабу! Навіть не її саму, а хоча б схожу на неї!
Він наче потішався наді мною. Я вирвав у нього з рук свою табличку, яку демонстрував для більшої переконливості. У мене вдома нікому б і на думку не спало кепкувати з священного почуття, яких би форм воно не набувало.
— Ідіть у Меласі, на Фонтанну, там на куті є забігайлівка, її всі знають. Пройдете головним залом і кухнею на склад. Скажете — до Чіпа. Давайте!
— Дякую за притулок! — злегка вклонився я Ліно і за звичкою поліз до кишені, та тут же згадав…
Ліно зрозумів мій жест.
— Не треба. Якщо ви чимось зможете прислужитися революції — це окупить усе. Візьміть парасолю, надворі дощ.
Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов на вулицю. Сіра бруківка, залита водою, безлюдна. Поодинокі постаті стриміли у підворіттях будиночків, що скидалися на нетрі. Вітер шматував мокрі плакати. Тут були зовсім інші заклики; мабуть, в охранки не дійшли руки до цих місць.
Я швидко крокував мокрим тротуаром. Постаті у підворіттях вітали мене характерним жестом — піднятим угору стиснутим кулаком. Напівзабутий символ солідарності. Я збагнув: учора багато хто бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, ніс на своїх плечах Чіп та його товариші. Видно, Чіп був тут відомою особою. І тепер безробітні приймали мене за активіста. Я всміхнувся і відповів на їхнє привітання.
Меласі виявився похмурим заводським районом. Тут було так само безлюдно, лише біля деяких воріт стояли пікети. Хоч я й мав парасольку, все ж добряче змок, поки дістався Фонтанної. Невдовзі побачив і забігайлівку — на ґанку, широкому, наче паперть, стояли молоді хлопці, начебто просто так собі, однак, поки я дійшов туди, три чи чотири велосипедисти під’їхали до ґанку і після короткої розмови продовжили свій шлях. “Зв’язкові”, — здогадався я.
Намагаючись триматись якомога невимушеніше, я вчинив так, як наказав мені Ліно; біля складу мене перепинив веснянкуватий чолов’яга і міцно потис руку. Всередині довгого складського барака було людно, за низьким стелажем, перетвореним у стіл, жваво сперечалися робітники у зелених спецівках.
— Це товариш від Чіпа, — відрекомендував мене веснянкуватий. Усі замовкли. Я пройшов до столу. Чіпа не було, видно, сталася помилка. Мій провідник не зрозумів мене (я ще погано володів діалектом) і вирішив, що я-повноважний представник Чіпа. Треба було пояснити, що це непорозуміння.
— Товариші, — (краще було користуватися їхньою формою звертання), — я потрапив до вас…
Шум, що здійнявся, як вихор заглушив мої слова. Наступної миті страшний удар буквально зірвав з барака легкий дах, і всередину увірвався вітер, що його здійняв завислий над складом вертоліт. З трьох люків днища викинули трапи, по них, наче макаки, спускалися натреновані хлопці в пістрявих куртках, з автоматами напоготові. Голос, підсилений радіорупором, проревів:
— Усім до стіни! Руки за голову! Не рухатись!
Веснянкуватий зблід.
— Жаби! — шепнув він мені, — Все пропало, вони випередили нас!
— Мовчати! Не перемовлятись! — гаркнув один.
Ми всі стояли обличчям до стіни. “Треба було забиратися звідси ще вранці, — подумав я із запізнілим каяттям. — Невідомо, що тепер буде”.
Судячи з усього, нальотчики порпались у шухлядах стола. Вони перемовлялися впівголоса, швидко й по-діловому. Кілька інших обшукували тих, хто стояв біля стіни, — було чути специфічне поплескування по тілу. БІЛЯ протилежної стіни пролунав постріл, потім хтось упав. Затим — кілька різких ударів і крик:
— Виродки! Жаби! Усіх не візьмете! Ми вас, сучі діти…
Знову постріл. Я боявся ворухнутись. Про те, щоб дістати табло, не могло бути й мови.
Спритні руки, що обмацували мене, наткнулися на табличку й вийняли її. Я втратив голову від гніву й страху.
— Не зачіпай! Вона моя! — крикнув я і замахнувся на нальотчика.
Той ударив мене прикладом по руках.
— Стояти! Що ти собі дозволяєш?! До стіни! А це що за штукенція?
— Амулет! Поклади де взяв, скотино!
— Цей чоловік тут випадково, — озвався веснянкуватий. — Він ні до чого не причетний.
Веснянкуватий намагався вигородити мене. Рятував “активіста”. Але зараз я однаково ненавидів і цих убивць-штурмовиків, і невдах-революціонерів, через яких попав у таку заворуху. Найкраще, звичайно, було мовчати: повинна ж хунта дотримуватись хоч якоїсь законності. Буде розслідування, і я постараюсь перехитрити їх. Пояснюючи будову таблички, увімкну варіатор…
Нас загнали у критий переповнений грузовик. Веснянкуватого не було, можливо, його увіпхнули в іншу машину. Мокрий одяг на нас парував. Мовчазних, прибитих людей везли кудись неспокійним містом. Постріли лунали то зовсім поруч, то десь далеко. Наш охоронець також дав автоматну чергу вздовж вулиці. Найгірше було мені. Я жахався, коли думав про порожню праву кишеню. Я звик до таблички, як до універсальної візи, як до власного транспортного засобу, врешті, — і ось тепер вона у якогось невігласа-солдафона. Він може поламати її, знищити. Я ледь не закричав від люті. Несподівано хтось тицьнув мені в долоню скрученого папірця. Я потай прочитав записку. Нас везуть в Калаху. Біля переїзду через залізничну колію буде стовп. План переїзду — кілька нерівних ліній.
Тільки цього бракувало! Непорозуміння продовжувало діяти: я автоматично ставав вожаком. Ззаду легенько постукали по спині пальцями — квапили з розпорядженням. Чорт візьми, а може, це шанс?
Я мигцем озирнувся. Лише сторонньому могло здаватися, що це везуть на забій покірних, цілком зламаних дірдей, — м’язи їхні були напружені до краю, вони перебігали поглядами зверху вниз, на темний мокрий брезент над головою, на охорону біля заднього борту… Нальотчики не зв’язали нас, були певні, що така тіснява тримає краще, ніж кайдани.
— За сигналом — кидаємось від центру. Ламаємо борти. Конвой беремо заложниками.
Я шепнув це на вухо своєму сусідові і одразу відчув, як слова ці моментально передалися із вуст в уста, спаяли усіх в єдиний злиток. Звідки у мене, ця авантюрна жилка? Може, від того, що мене ніколи не позбавляли свободи?
Ми здригалися від напруження. Ось уже і ліс, позначений на плані, гілки дерев час від часу черкали об брезент. Мить — і скрегіт гальм, тріск бортів… Тент, позбавлений опори, накрив людей. Автоматна черга, крики… Я упав на мокру землю, на мене — інші, величезний протектор беззвучно — очевидно, приглушений водій відпустив гальма — накочувався на мене. Я скочив на ноги. З лісу застрекотів автомат — це відстрілювались вцілілі конвоїри. Хлопці у зелених спецівках уже збивали замки з бортів переднього грузовика (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, — дорога була вільною. Позаду, в далекій перспективі просіки, на шосе з’явилися “джипи”. Розгублені люди дивилися на мене, дехто уже біг до лісу…
— В машину! — це був швидше істеричний крик, ніж наказ. — В оту машину, — вказав я на передню. — А цю — на переїзд і підпалити! Тим, кому не вистачить місця, — потай пробиратися в місто.
Веснянкуватий знову був поруч, він тицьнув мені щось важке — пістолет. Я командував, кричав, зриваючи голос, жестикулював, наче маріонетка. Дивна річ — усі мої накази виконувались негайно! “Джипи” зупинились, не доїжджаючи до нас: багаття з величезного грузовика було й справді страшним. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє — у лісі.
На третій день путчу Чіп викликав мене по портативній рації.
— Скільки вас?
— Двісті чотирнадцять… ні, двісті дванадцять.
— Жаби?
— Утримують квартал 8. За три кілометри від річки.
— Як ви?
— Забарикадувалися з двох боків. На випадок чбго можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.
— Порядок. Передавай своїм: у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр, Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, як тільки він закріпиться. А поки що можемо лише забрати поранених.
В його голосі відчувалася втома, та й сам я порядно втомився. З того часу, як ми зустрілися з ним після втечі, минула, здавалося, ціла епоха; увесь цей час тривали вуличні бої. Хунта не змогла знищити революцію одним ударом, але тільки тепер стало ясно, якою важкою буде боротьба.
З-за водокачки вдарили ракети, і барикади здригнулися. Я перекотився через бруствер і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене своє темне обличчя, клацнув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляного кафе на перехресті раптом упав, як підкошений, і за ним з’явилося сіре, вуглувате тіло танка. Один, два… І тут…
— Вітаю, дорогий мій підопічний!
Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього пронозу… Нестора! Це він, посміхаючись, простягав мені руку. А я? З пов’язкою на передпліччі, у порваній брудній одежі, зі зброєю в руках, з самого пекла бою — опинитися тут, у тій самій кімнатці при залі суду, зі шпилем, що виблискував за вікном. Нестор заходився від сміху.
— Це ж треба! Я, очевидно, визволив вас з Імперії в дуже підходящий момент, чи не так? Мабуть, не солодко там, натерпілися лиха? Але тепер усім вашим бідам — кінець.
Він узяв зі столу цупкий аркуш паперу в райдужних розводах і урочисто зачитав:
— “Анулюється прийняте судом рішення”… хм, так… від такого-то, позивач така-то… відповідач… а втім, усе це не варто повторювати, головне не це… Ага, ось: “за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, її шлюб з відповідачем”, — з вами тобто, — “може бути негайно поновлений, якщо цього захоче відповідач”.
“Станка? Хто це? А-а… Станка”, — нарешті дійшло до мене.
Чиновник дивився на мене, як на іменинника.
— Жіночі капризи можуть набувати в наших умовах катастрофічних масштабів. Учора вона прийшла сюди зі своїм адвокатом, заплакана: ясна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!
Станка знову зі мною… але там, на барикадах… Там же зараз рознесуть усе на друзки!
— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше не знадобиться, — сказав Нестор.
Я машинально лапнув себе по кишені.
— У мене його забрали.
— Забрали? А втім, в Імперії могло статися що завгодно. Вам доведеться відшкодувати його вартість — це не так уже й дешево, але Станка Гайдук, гадаю, варта того. Що це з вами? Розпишіться ось тут.
Я невпевнено, як неписьменний, узяв ручку і тримав її на відстані, як щось важке. Вона лежала в моїй долоні, як закіптюжений патрон. Патрон від протитанкової гвинтівки…
Нестор розуміюче всміхнувся. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивки. Врешті-решт, чи це не удача? Хіба не про це я й мріяти не смів у своїх поневіряннях? Коли вже бути відвертим, то й боротися я став лише тому, щоб мати бодай якийсь шанс відвоювати свою табличку у жаб. І Станка. Станка повернулася!
Та дивна річ — радість від того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитись у мою душу, надихнути мене — стомленого украй, отупілого в огні останнього тижня.
На долоні ще помітна була вм’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. В той перший день путчу, коли ми пізно вночі пробилися до групи Чіпа, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але все, що він сказав мені, запам’яталося назавжди.
— Ліно мені про все розповів. — Чіп звів на мене темні очі. — Цікава історія…
Кажучи це, він увесь час переводив погляд на карту — новеньку, з запахом друкарської фарби, з яскравими кольоровими стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її у кабіні грузовика.
— Цікаво, що й казати. Усе життя — в погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? Із краю в край…
— З реальності в реальність.
— Ну, це для мене занадто складно, я простий горновий. Для мене тут одна реальність, одна любов — революція. І для них також.
І справді, всі, хто заходив і виходив від Чіпа, кричав і палив, сперечався, а інколи мовчав, поринувши у свої думи, всі світилися зсередини небаченим, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного за день у фортецю, знаходився один із центрів повстання. З хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватись ситуація. Місто здригалося від канонади, крізь широченне вікно в кімнаті було видно заграви.
— Єдина реальність — це боротьба. Усе інше в порівнянні з нею нічого не варте. Та коли вже на твою долю випало таке свято…
Він не доказав, мабуть, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному.
— Ви проявили непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання в районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили їм про вас. Йдіть, командуйте! Гадаю, це ваше справжнє діло.
— Але ж я…
Він потис мені руку і зняв телефонну трубку. Убіг Ліно, за ним ще двоє, вони потягнули Чіпа до вікна, показуючи на заграву. Це горіли склади. Трохи згодом ми мчали з провідником на мотоциклі нічним містом, серед стрілянини й пожеж, побоюючись натрапити на міну…
Я кинув ручку на стіл.
А коли я не погоджусь?
Нестор усе ще посміхався, він сприйняв мої слова як неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.
— Я не хочу повертатися.
Мене охопила тривога, та тепер уже не за себе.
— Танки, танки з жабами!
— Що?
Можливо, він подумав, що я з глузду з’їхав, та мені було байдуже.
— Швидше варіатор! Я повинен негайно вернутись!
Нестор уже все збагнув і одразу скис.
— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію, аж до моменту підпису вашої дружини.
— Якої в біса дружини? У вас випадково немає… протитанкових патронів?
Нестор холодно дивився на мене. З жертви великого почуття у нього на очах я перетворювався у відщепенця, котрий знайшов своє покликання у чужій кривавій чварі. Але ця битва уже не може бути для мене чужою…
— Ну, чого ж ви стоїте? Я маю на це право, ви самі казали!
— Усе правильно. Та врахуйте — це ваше остаточне рішення. У вас уже не буде можливості вибору. Повернення також виключено.
Він усе ще зволікав.
— Я зрозумів, що вас можуть убити у будь-який момент?
— Вмикайте варіатор, чорти б вас ухопили!
За скляними дверима кімнати, в глибині коридора, я побачив жіночу постать, вона швидко наближалася. Рука Нестора нестерпно повільно рухалася по панелі пульта…
Ти мав рацію Чіп. Є лише одна реальність, одна-єдина, заради якої варто жити.
Близько першої ночі монтаж було закінчено. Старий “телефункен”, привезений батьком з війни, стояв без своїх ампірних обладунків — вони валялися в кутку, як непотрібний мотлох. На задній стінці непорушно застиг орел рейху, похмуро стирчали оголені радіолампи і конденсатори, контрастуючи з новенькими ажурними платами. Сухо потріскував, остигаючи, вимкнутий паяльник.
Кит перестроїв діапазон КВ старого приймача на аматорський, десятиметровий, для спостережень за роботою операторів. “Такий приймач має бути у кожного солідного короткохвильовика”, — сказав йому Гутков, у якого він узяв схему переобладнання.
Іван Кит не без гордощів глянув на свого монстра і уявив його собі у блискучому корпусі з нержавійки. Згодом увімкнув у мережу. В запилених скляних циліндриках зачервонились нитки розжарювання, спалахнув, роздвоївся зелений індикатор, і в динаміку почувся слабкий фон, що переривався потріскуванням.
Іван перевів гетеродин на режим телефонного зв’язку: Повільно пройшовся переробленим діапазоном. В ефірі вирувало життя. Іван засік кілька станцій, зв’язатися з якими, як він гадав, було не так уже й важко.
Слід сказати, що радіолюбитель Кит УБ-5-082-53 був людиною вельми наполегливою і досить самовпевненою, тому його мета — за рік стати одним з кращих аматорів республіки не здавалася недосяжною.
Кит ще трохи покрутив ручку настройки. Разів зо два проскочив станцію, яка транслювала музику — прекрасно аранжирований блюз довоєнних років. Кит був знавцем, поціновувачем і колекціонером записів свінгу 30-х років. Він підстроївся, погасив світло і ліг на диван.
За блюзом ішла “Лікарня Сент-Джеймс” — Іван упізнав їх одразу. Меланхолійна протяжна мелодія витала в обшарпаній кімнаті, по смугах світла, по незаштореному вікну, в яке лилося місячне сяйво. Іван притишив звук, щоб не розбудити домашніх. Подумав, що, може, варто зв’язатися, домовитися про обмін, та сон уже брав його в свої обійми.
Вдруге вийти в ефір він зміг лише через тиждень. В усі ці сонячні морозяні дні він катався на лижах. Кінець його канікул збігся з ремонтом електромережі, а він так хотів завершити станцію! Втім, Кит не дуже вже й печалився, справедливо вважаючи, що людина має бути різнобічно розвиненою. На лижах він познайомився з Галиною. Виявилося, що вони обоє навчаються на одному факультеті, але дівчина на два курси нижче.
Перед виходом на зв’язок Іван упакував непоказне обладнання в ящик з нержавійки, на рукоятки варіаторів надів нові ручки, підключив контрольні прилади і лише тоді сів перед пультом, як він називав свій радіостіл.
Невдовзі зв’язався з оператором із сусідньої області. УБ-5-082-53 зробив ще кілька викликів, але безрезультатно. Врешті, розсердившись (передусім на малопотужну антену передатчика), він вирішив припинити сеанс, але знову наткнувся на знайому вже радіостанцію.
В ефірі був шанувальник музики 30-х років. Оркестр до самозабуття вигравав “Іннес”, допотопну мелодію: торохтів ударник, завивали під сурдинку труби, імітуючи зі старомодною грайливістю людський голос. Коли платівка скінчилася, чоловічий голос виголосив довгу тираду по-польському. Здається, то були новини й прогноз погоди. Отже, станція не любительська, а найімовірніше — широкомовна. Дивно, як їй удалося вийти на частоти аматорського діапазону.
Іван відзначив, що стиль передачі витримано блискуче, — музичний концерт завершився відповідним екскурсом в історію. Імена давно забутих діячів — Галіфакса, Чіано, Рібентропа, Юзефа Бена мали, очевидно, викликати у слухачів відчуття історичного комфорту. Зі смаком змонтовано, нічого не скажеш.
Кит розповів про все Гуткову. Голова радіоклубу записав частоту, але на його приймачі станції не було; Іван тим часом кілька разів успішно виходив в ефір. Як для початківця, результати у нього були чудові — 5 країн, 11 областей, дальність зв’язку 1750 кілометрів. Кілька разів він натрапив на польську станцію, однак, захоплений пошуком, не став відволікатись. Та якось все ж зупинився на ній і буз вражений — програма станції була та сама: довоєнна музика й відповідні новини. Іван покликав Гуткова.
Гутков з висоти свого досвіду дивився на двадцятип’ятирічного ентузіаста трохи недовірливо, але вагома пачка підтверджень зв’язку вплинули й на нього.
Вони сіли за пульт. Іван одразу піймав станцію. Гутков зосередився — він трохи розумів по-польському.
— Цікаво, — сказав він нарешті. — Говорять про проблеми вільного міста Данціга… Про “польський коридор”… Позицію президента Мостицького… Реакція Заходу на денонсування Гітлером пакту з Польщею… Згадують Судети…
— А може, це якась загальноосвітня програма з ухилом в історію? — сказав Іван.
— Не знаю, дай ще послухати. Думка католицького духовенства… Прогноз погоди…
Прогноз погоди давався на “чварте червца”, тобто четверте червня. Друзі ошелешено глянули на розмальовані морозом вікна.
— І так увесь час? — спитав Гутков.
— Ага. Таке враження…
— …що станція — ще з тих часів? Ти це хотів сказати?
Іван знітився. Він найбільше боявся стати посміховиськом. І все-таки не витримав:
— …ніби до неї не тисяча кілометрів, а сорок років, ніби…
Гутков жестом зупинив його. Почалася музична програма: концерт Марлен Дітріх, котра, як було сказано, емігрувала з рейху.
Гутков з Іваном слухали мовчки. Реальний світ раптом змістився, відійшов на другий план. Епоха свінгу й концтаборів, патефонів і штурмовиків, таємних договорів і зрад, наївний і жорстокий, небезпечний передвоєнний дух запанував у кімнаті Кита.
Щоб позбутися цієї мари, Іван спішно вимкнув приймач. Закурили.
— А що коли ця станція все-таки у довоєнній Польщі? — сказав неквапом Гутков.
— Як же таке може бути?
— А звідки мені знати? Дай-но схему переобладнання…
Іван дістав схему, зняв корпус.
— Зробив усе, як ти казав. Змінив ємність контура і коефіцієнт перекриття діапазонів. Змінив частоту.
Гутков уважно все оглянув. Переобладнання виконано чисто. Нічого технічно складного тут не було.
— А це що за лампи? — спитав він.
— Старі, ще з тих часів. Трофейні, — пояснив Іван.
Гутков висмикнув лампу з гнізда, повертів у руках:
— Може, через це? — сказав роздумливо.
— Що ти маєш на увазі? — підвів на нього погляд Кит.
— Ну, тимчасовий зв’язок, сам розумієш, така штука… Тут звичайні наші мірки не підходять. Може, ця лампа, — Гутков підніс її до очей, — тридцять дев’ятого року має якийсь особливий резонанс… саме на свій час? — Гутков замовк, вражений власним здогадом. — Інакше я також брав би цю станцію. Але ж не раз пробував — нуль, індикатор навіть не ворухнеться.
Вони охрестили станцію “Катовіце-39” — за часом і місцем. Феномен з минулого вони хотіли піднести ученому світові не як туземці, котрі знайшли метеорит. Мовляв, самі не ликом шиті. У них було дві гіпотези. Гутков вважав, що станція існувала в іншому часовому вимірі, так би мовити, паралельному нашому, однак віддаленому від нього на сорок з гаком років. Кит схилявся до думки, що в єдиному просторозо-часовому континуумі склалася можливість контакту (щоправда, однобічного) між минулим і майбутнім. Обидві гіпотези були предметом запеклих суперечок і згод, сварок і примирень. Гутков з Китом перегорнули гори інформації з релятивізму. Співбесіди й сеанси прослуховування проводились у повній секретності. По інституту поповзли чутки, що Кит і Гутков, як одержимі, працюють над кольоровим стереовізором. Чутки ці, правда, вони ж самі й поширювали.
— Розумієш, — казав Іван Галині, єдиній, кому він відкрив таємницю з вельми неохочого дозволу Гуткова, — розумієш, там уже червень. В Данцігу заворушення. Німці провокують поляків, а маршал Ридз-Смігли розмахує шаблею. Тим часом Гітлер стягує війська до східного кордону!
Галина жувала пиріжок і дивилась на Івана своїми світлими очима.
— Але ж, Ваню, тут уже нічим не зарадиш. Ти ж знаєш, чим усе це скінчилося.
— Знаю, знаю, звичайно, але…
Після цієї розмови невгамовний Кит знову спробував вийти на зв’язок з минулим, але даремно. Катовіце-39 працювала, можливо, лише в режимі передачі.
Гутков запропонував інший варіант — працювати впритул до частоти станції, створювати їй перешкоди і таким чином привернути до себе увагу. Так і зробили.
Та Катовіце-39 не реагувала. Кит заважав їй цілих п’ять днів — станція працювала, як звичайно. Але десь через тиждень диктор попросив вибачення у слухачів за погану якість звучання і сказав, що причини з’ясовуються. Киту вдалося-таки втрутитись у передачу 1939 року. Значить, зв’язок можливий!
Тільки тепер Іван з Гутковим перейнялися реальністю минулого, що звучало з динаміка, йшов черговий перегляд міжнародних новин. Диктор повідомляв про ноту комісара Ходацького Грейзеру. Про рішимість поляків захистити свій край. За календарем Катовіце-39 було 7 серпня 1939 року. Польща була вже приречена.
— Невдовзі вони передаватимуть повітряні тривоги, — сухо мовив Гутков. — До початку війни трохи менше місяця.
Диктор замовк. В динаміку почулося сухе уривчасте булькання, наче кипіло, піднімалось безбережне море багна, яке от-от затопить усю Європу.
Ваня Кит, струсивши з себе відчуття невідворотності того, що відбувалося (відбулося? відбудеться?) в цьому минулому-майбутньому 1939 році, сів за пульт. Гутков навіть не питав, що він збирається робити, — Іван хотів за всяку ціну, будь-яким кодом оповістити Катовіце-39 про акцію “Консерви”, що планувалася в містечку Глейвіц. Про агресію. Про другу світову війну.
Гутков підійшов до нього, поклав руки на плечі. Сказав тихо:
— Я розумію тебе, Ваню. Це тепер важливіше, ніж наш зв’язок у часі. Тебе можуть не розшифрувати, не зрозуміти, тобі можуть не повірити взагалі, але треба, необхідно спробувати. Та я зараз не про це… — Він помовчав, підбираючи слова. — Ти розповідав мені, що твоя мати була евакуйована і познайомилася з твоїм батьком в Іркутську після його демобілізації. Ну, і так далі. Я ось до чого все це веду: твоя поява на світ обумовлена війною. Зрозумій, якщо твоя передача досягне мети, все, можливо, піде іншим шляхом. Але для тебе в тому майбутньому вже не буде місця. Я хочу, щоб ти це збагнув.
“Не буде його, Івана Кита, радіолюбителя, спортсмена, старости курсу? Не буде зустрічей з Галинкою? Не буде його взагалі — життєрадісного хлопця на самому початку чесного, світлого шляху? І, можливо, не буде другої світової війни…”
Іван, не вагаючись переключився на передачу і знайшов потрібну частоту…
Мати добре закутала хлопчика, і вони вийшли на вулицю. Передмістя вже спало, лише десь далеко валував недремний собака. Вони спустилися східцями із плитняку. Попереду, в тьмяному освітленні нечастих ліхтарів, виднівся довгий тротуар.
Хлопчик, як завше, йшов попереду і, задерши голову, дивився на небо.
— А на тому малюнку не так. — Він несподівано зупинився і обернувся до матері, вона ледь не налетіла на нього. — Там цяточки з гострими шпичечками.
— А-а, он ти про що. Це дуже стара книжка. Так колись зображували зірки. З промінчиками.
— Зірки? — здивовано запитав хлопчик. — Ти ніколи мені про них не розповідала.
— Ще розповім. Завтра, коли увімкнуть день.
— У тій книжці написано, що день не вмикався, а наставав.
— Це майже одне й те саме… Скажи, нащо ти взяв цю книжку? Тато дуже гніватиметься, коли дізнається.
— Я сам йому скажу. І попрошу, щоб розповів мені, коли ти не хочеш.
Якийсь час вони йшли мовчки повз похмурі сплячі будинки, які ледь вгадувались у мороці. Врешті хлопчикові, мабуть, набридло мовчати.
— І вони світились? — запитав він у матері.
— Хто — вони? — Жінка вже загубила ниточку розмови, думаючи про своє. — Ах, зірки? Звичайно. Тільки неяскраво.
— Слабше, нілі оці ліхтарі?
— Набагато.
— Слабше, ніж; лампи у теплицях?
— Звичайно.
— Слабше, ніж денні світильники?
— І порівняти не можна.
Хлопчик замислився.
— І від них не було ніякої користі?
Він уже звик, що все довкола приносило якусь користь, було на найсуворішому обліку, тепло і світло — особливо.
— Ніякої, синку, — неуважно відповіла мати.
— Все одно… — зітхнув хлопчик, — це було, мабуть, дуже гарно.
— Не знаю… Уже давно нема тих людей, котрі бачили їх. Зірок було багато…
Жінка невизначено махнула рукою у бік тьмяної заграви над горизонтом, в якій крижинами проступали численні прозорі остови теплиць. Від світної хмари тягнувся в зеніт тонкий, ледь помітний промінчик. Жебоніла вода — в теплицях увімкнули дощ.
— А це що? — запитав хлопчик, кивнувши на промінчик.
— Це наш інверсійний слід, — відповіла мати.
— Інве… іне..?
— Цей слід ми залишаємо за собою, коли летимо в порожнечі.
— Але ж ми нікуди не летимо!
Хлопчик розсердився. Він подумав, що з нього кепкують.
— Тобі так здається, синку, — ласкаво сказала мати. — Насправді ж ми летимо. З жахливою, величезною швидкістю. Ми витрачаємо на це майже всю свою енергію. І, напевне, надаремно.
У материному голосі хлопчик вловив стримувану гіркоту.
— Чому надаремно? І навіщо нам летіти? Адже нам і так добре, правда, мамо?
— Ні, маленький. Ми мусили полетіти, щоб урятуватись. Там, де ми жили колись, усе мало загинути — сонце, зірки, цілий світ…
— О-о! І ми вчасно втекли?
— Так, мій хлопчику. Але наша енергія вичерпується, а нам треба дістатися ген до тієї плямки. Вона зветься Другою метасистемою.
Хлопчик подивився туди, куди вказувала мати, і побачив над дахом будинку струмування світла.
— Ми на півдорозі туди. Вся наша енергія затрачається на рух — ось чому довкруг так холодно й темно. Дехто уже сумнівається, чи варто взагалі летіти.
Жінка раптом піймала себе на тому, що розповідає синові про серйозні, малозрозумілі йому речі. І все ж продовжувала:
— Вони кажуть: давайте припинимо прискорення, нам однаково не долетіти до світлового порога. Давайте зробимо невеличке сонце, схоже на те, що вибухнуло там. його вистачить на тисячі років. Поживемо, як люди, а не як кроти.
— Сонце? Це, напевно, добре?
— Добре, синку, але тоді ми не долетимо. Тобто долетимо, але занадто пізно. Це сонце вигорить, і тут, на землі, також усе остигне, І туди долетить лише мертва крижина.
Світна плямка так само невідступно висіла у високості.
— А там?
— А там чудово, дитино. Це молодий Всесвіт зі сліпучими, гарячими зірками. Ми оберемо собі хороше сонце з привітними зеленими планетами, оселимося там і забудемо про ці століття мороку. Ми не загинемо…
Мати замовкла. Вдалині, в прорізі дверей наземної станції, з’явилася постать. Хлопчик кинувся до чоловіка й повис у нього на шиї.
— Татку, мама мені про все розповіла! Ти, напевно, нічого не знаєш? Ми всі летимо. До зірок! Енергії не вистачає!
Батько посадив хлопчика на плече й усміхнувся дружині:
— Не забивай дитині голову. В сім’ї досить одного прибічника руху.
А хлопчик не вгавав:
— Коли ми долетимо, татку? Коли?
— Коли ти виростеш. — Дощ в теплицях різко припинився. — І якщо вистачить пороху. Якщо придумаємо, як з усього цього викрутитись.
— Придумаєте, татку. — Хлопчик свято вірив у батька і його товаришів.
Батько невесело посміхнувся:
— Не певен, — сказав він. — І тоді вся надія на тебе, синку. Ти не підведеш.
Татко, як завше, жартував. Та хлопчик уловив — а може, йому здалося? — глибоко затаєну надію в голосі дорослого, сильного чоловіка. І по-новому подивився на світну пляму, наче прикидаючи відстань, яку ще залишилося здолати.
Тільки не зупинятись на півдорозі. Не губитись, не розтрачувати намарне сил! Далі, до зірок!
Це, врешті, стало усіх дратувати: здоровань років двадцяти чотирьох ходить і скімлить: “Увесь Барток, треба ж такому статись!” А наступного дня: “Де тепер знайдеш Брамса в хорошому виконанні?” Або іще гірше — почує по радіо цю симфонічну музику і ледь не в сльози: “Хіба в таких умовах щось послухаєш?” Воно й правда, грім гримить оглушливо, блискавки у небі шугають, а таке пілікання й комар заглушити може, не те що грім. А їх тут сила-силенна. Таку музику видають, що куди тій класиці. Нарешті за вечерею Самохвалов грюкнув долонею по столу:
— Цить уже, Олександре! Стрибати до стелі треба від удачі нашої, я досі не йму віри, що пройшли пороги і хоч би кого замочило! А що твоя музика під воду зіграла — сам винен. Хто на самісінький верх ящика свого поклав, щоб його, не приведи боже, не пошкодило? Отож-бо. Його й струснуло.
Правду каже начальник. Як зараз пам’ятаю: понесло нашу барку на бистрині. Самохвалов з Федором біля керма, решта — напоготові з жердинами. По стрижню пінна смуга, як фарватер, ми по смузі. Перший поріг пройшли, осіли м’яко, як у ліфті; ухнули в другий — буруни, водоверті… Тут нас і труснуло об підводний голяк. Ну, думаю собі, готуйся, Петре, в моржі. Аж ні, ще разів зо три черкнуло по залізних бортах і винесло на спокійну воду. Я аж заспіваз від радості — не заведено купатися в Сибіру за 65-ю широтою навіть улітку.
Дивлюся, а Сашко сам не свій, видерся нагору, на поклажу нашу, шукає щось, зазирає всюди. А його дискотеку, напевно, вже риби у бистрині обнюхують.
Словом, меломан Сашко, спеціаліст класний, але меломан. Часом це гірше, ніж алкоголізм: лежить чоловік в наушниках на розкладачці своїй, очі скляні, нічого не бачить, не чує, кайфує мовчки. Зачепити його в цю мить— боронь боже! Федора одного разу трохи не приголомшив. Ці меломани як тільки не догоджають своїм органам слуху: і регулювання швидкості найтонше, і тонарми надчутливі, і стереофонія чи квадрофонія… Скрипкові справа, духові зліва… Дай їм волю, слухали б вони свою музику в чотири вуха, і то мало. Втонула — і бог з нею.
Не від хорошого життя понесло нас по Вілюю. Як відпрацювали шосту повністю, демонтували бурову і сидимо на тюках — вертольота дожидаємо. День чекаємо, другий… Нарешті відповідають Самохвалову з головної контори: 1 парк вертольотів кинуто на боротьбу з лісовою пожежею за Маликаєм. Коли впораються — невідомо. Запропонували почекати.
Та Самохвалов не з тих, хто чекати любить. Видивився біля берега на мілині невелику барку, понтон не понтон — металеву посудину водотоннажністю тонн на вісімдесят, поржавілу й продірявлену в кількох місцях. Хто її у верхів’я ріки затягнув — загадка. Самохвалов не ламав собі над цим голову, одразу узявся гарненько її оглядати. Законопатили ми її у двох місцях, перекантували гуртом і підігнали до стоянки. А там я вже дірки заварив, повантажились— і гайда! Восьма — вище по ріці кілометрів за шістдесят, а що там пороги, Самохвалов не знав. Коли води достатньо, їх не видко, а цього року Вілюй добряче обмілів.
Восьмої дісталися надвечір. Розвантажуємось, ставимо палатку, місце для бурової шукаємо. За роботою нашому Сашкові начебто не до рапсодій. А як стали бурити, побут налагодили, розпакували бібліотеку, шахи, доміно — тут і він свою кеадрофонію дістав, умостився перед колонками і дивиться. Вірите, сидить, як над небіжчиком. Ящик відкрив — там у нього магнітні стрічки — усе збирався диски свої переписати, та при нашому мандрівному житті хіба вгадаєш, коли це зробити краще? Хлопці лише перезирнулись, а епідеміолог Дзюба трохи згодом сказав, що треба щось робити.
А чим тут зарадиш — сімсот кілометрів тайга, як у пісні співається, та й платівки свої він збирав усе свідоме життя, рідкісні, каже, були, унікальні. Працюємо ми собі на восьмій: зйомка, зразки грунту, гідрологія. Дзюба нишпорить рідколіссям, іксодових кліщів своїх вишукує, одне слово — комплексна пошукова партія за роботою.
Самохвалов (він у нас і мерзлотник, і геолог, і топограф) парку усім влаштував — за тиждень відпрацювали восьму. Олександр знову шле радіотелеграму начальству, щоб вертоліт прислали. У відповідь — нічого втішного: гасять пожежу, вогонь розростається, палають сотні гектарів лісу. Та воно й не дивно: спека, як у пустелі. Не віриться, що ми в центрі Східного Сибіру.
Вимушений простій у нас. До решти позицій плавом не дістатися. Сидимо ми одного разу, козла забиваємо на нашому складному столику, аж у голові шумить. Федя-механік щось насвистує собі під ніс. Сашко лежить в шезлонзі і кольоровими фломастерами ліниво вимальовує якусь схему з журналу “Радіо”. Аж раптом стрепенувся:
— Федоре, ти що це насвистував щойно?
Механік глянув на нього:
— Що? А нічого, дурниця якась у голову влізла.
Сашко насупився.
— Ніяка це не дурниця, а Вольфганг Амадей Моцарт. Квартет мі-бемоль мажор, К-458 “Мисливський”.
У Федора очі на лоба полізли. Він і не підозрював, бідолаха, що насвистує таку премудрість.
— Але скажу тобі, страшенно фальшивиш, та головну тему я усе-таки впізнав. Де ти слухав Моцарта?
— А хрін його знає, — ударив Федя доміно по столу. — В гуртожитку у технікумі наслухався. Бувало, до екзаменів готуюсь, а хлопці гармидер зчинили — спасу нема, ну, візьму динамік під саме вухо, увімкну шосту програму, там завше цю музику передавали, дам повен звук — і вчу собі кінематику, динаміку, політекономію… Прекрасно зосереджує, скажу я вам.
— А-а, — розчаровано мовив наш меломан.
— Одне догано, — продовжував Федя, обдумуючи ситуацію на столі, — з того часу всі ці етюди, увертюри, сонати, балети, сюїти, арії, симфонії засіли у мене в голові, так і бродять, наче закваска. Заважають — страх! — і оглушливо закінчив гру.
Сашко на те йому ні слова. Цілий день на річці пропадав. А ввечері довго балакав про щось із Дзюбою.
Дзюба — спеціаліст з вірусних захворювань, передусім кліщового енцефаліту. За програмою досліджень йому належало обстежити всі точки на енцефалітну небезпеку. А ще — виявити залишкові симптоми перенесеного захворювання у місцевого населення з допомогою “прямої ревізії головного мозку шляхом локально сфокусованого хвильового щупа на частотах нормальної активності кори”. От як ця штукенція іменуєтсья. Цей щуп начебто дає йому повну картину будь-якої ділянки мозку. Він уже обстежив ним кількох мисливців-промисловиків, Самохвалова. Пропонував і нам, та ми відмовились. Боязко якось давати прощупувати свій мозок навіть найлегшим доторком.
Так от, причепився до Дзюби наш Олександр. Почав здалеку: мовляв, яку інформацію дає цей хвильовий палець? Яка там схема, електроніка? Які ділянки кори як спеціалізовані? Одне слово, поставив собі хлопець за мету дісталися до того музичного багатства, яке осіло у Федоровій голові.
— Розумієте, Микито Олександровичу, я його не раз слухав. — (Треба сказати, що з того часу, як Сашко вперше почув Федорове насвистування, він нипав за ним слідом і дослухався до найтихішого мугикання.) — Фальшивить він у мелодії, моделювання звука нікуди не годиться, контрапункт не простежується, а от темперація досконала, та й дух твору він передає абсолютно точно. Та ви самі послухайте!
Федір копирсався у движкові, меланхолійно щось насвистуючи. Сашко визначив: фантазія-експрес до-дієз мінор Фридерика Шопена. Федір погодився обстежити свою “музичну шкатулку” Дзюбиним щупом за умови, що він вийме усю цю класику з кори головного мозку.
— Набридла за двадцять років, як гірка редька! Скрипочки, віолончелі кляті, фаготи, валторни, пропади вони пропадом! Я, може, цю. вільну ділянку мозку для діла справжнього використаю. Рацуху якусь придумаю з механіки, — казав він.
— Навряд, — зауважив на те Дзюба. — Ця ділянка мозку виключно для музики. Просто вона у тебе навдивовижу містка.
Отже, вирішили вони списати з Федорових звивин усю цю поліфонію, що не давала йому спокою. Змонтували рекордер — гібрид підсилювача, магнітофона, звукових колонок і Дзюбиного енцефалоскопа. Морочилися з ним удень і вночі, навіть Самохвалов, дивлячись на них, схвально кивав головою: цінує в людях одержимість, сам такий.
Зрозуміло, не одразу все пішло у них гладко. Спочатку динаміки ледве шипіли в кутках палатки. Та Сашко, незважаючи ні на що, страшенно радів: перешкоди, мовляв, усунути — це справа техніки, зате відповідність оригіналові — виняткова.
Щоб не переобтяжувати Федора під час тривалих пробних сеансів, вони підвісили до датчиків на його лисині довгий тонкий шнур. Хлопці кпили з них, та трійця навіть вухом не вела. Бувало, мудрують Сашко з Дзюбою під навісом, варіометри крутять, щось підспівують, з колонок вже звуки фортепіано чутно, а Федір сидить задумливо над вирвою з вудочкою. Або варить суп із концентратів. Лебідку нашу похідну ремонтує чи просто спить.
Нарешті домоглися вони потрібної якості звучання. Сяють обидва — описати важко! Зняли з Федора довгий дистанційний повідок: тепер, кажуть, повинні проїхатися по всій його музичній області щупом, а тому він має бути поруч. Федір радий невимовно.
— Давайте, хлопці, швидше, не терпиться вже бути, як усі люди.
Сашко відповів йому, що багато хто й мріяти не сміє про таку музичну пам’ять, яку йому, дурневі, незаслужено відвалила природа. Дзюба штовхнув його ліктем — не сперечайся, мовляв, з ходячою філармонією, а то ще образиться і дасть відбій. І рекордер запрацював, почав перемотувати Федине добро на бобіну.
Страшенно чутливий, видно, був цей щуп, і не менш заплутаною була структура Фединої музичної пам’яті. Ллються з динаміка, приміром, “Пори року” Чайковського і раптом — уже щось інше.
— Звідки Равель, Микито Олександровичу, як це ви умудрилися перескочити на Равеля? — кричить Сашко,
— Сам не знаю, вів щупом, як звичайно…
— А, чорт! Знову доведеться запис монтувати!
Вони вже наловчилися маркірувати стрічку з перерваним записом. Федя знову відтворював річ з того самого місця, але момент, коли він це зробить, передбачити було неможливо.
Це було таки незабутнє видовище: восьмимісна палатка, під навісом біля апаратури чаклують Сашко з Дзюбою, з палатки на всю довколишню тайгу звучить “Богатирська симфонія” Мусоргського. А винуватець усього цього, сорокалітній товстун у трусах і чоботях на босу ногу, сидить над відром і чистить рибу на юшку. Величні звуки зринають з його засмаглого тімені і раптом — ку-ііік: — “конфетки-бараночки, словно лебеди, саночки…”
— Стоп! Стоп! — волає Сашко. І до Федора: — Ех ти, всеїдний слухач! Жодної речі без накладок…
— А чого? — дивується Федір, — хороша пісенька. Ти її, Сашко, не чіпай, нехай лишається.
Чимало таких пісеньок було у Федоровій пам’яті. Та немало й справжніх шедеврів виплило з його рідковолосої скарбниці.
— Ви тільки подумайте, хлопці, це ж Бенджамін Бріттен! “Воєнний реквієм”… — захоплено говорив Сашко.
…Звучить сумна музика, задумались усі, дивимось на ріку у призахідному сонці: спокійну, лагідну, ніби вже зараз готову підкоритися неминучим холодам. Навіть Самохвалова пройняло. І раптом — знову — ку-ііік: “Катя, Катя, милая Катюша, я за тебе в воду і в огонь!”
Ну, тут уже навіть я не витримав:
— Тьху, — кажу, — Федю, як тебе шпурляє у світі музики! Дай хоч щось одне спокійно дослухати.
Образився він:
— Та хіба ж я винен? Скоріше б уже списали все…
Списували ще днів зо три з невеликими інтервалами.
А з півночі вже насувалися хмари, стало прохолодно; невдовзі почнуться затяжні серпневі дощі, провісники осені, а значить — скінчилося коротке тутешнє літо, спека, пожежі в тайзі, наше вимушене неробство. До того часу вимотали з Федора шістдесят чотири півторагодинні котушки— Стравінський і Верді, Скрябін, Дворжак, Рахманінов, Паганіні, Глюк, Бетховен, Шостакович, Ліст, Шуман, Гріг…
— Закінчуйте, хлопці, час збиратися, — сказав нарешті Самохвалов.
— Ще трохи, Михайле Володимировичу, зовсім небагато лишилося — “хвостик” від увертюри до “Норми” Белліні.
Дзюба ще раз пройшовся своїм щупом. Серед пісеньок і завивань вокально-інструментальних груп нічого не лишилося, крім стійкого фону спустошених клітин музичної пам’яті. Десь на краю цієї пустелі він упіймав “хвостика” “Норми” і списав його.
— Ну, Федю, усе! Піднімайся! Зняли ми з тебе закляття музичної класики. Ну, як, полегшало тобі?
Жартує лікар, та бачу — Федору не по собі стало. Підійшов я до нього:
— Що з тобою? — питаю. — Позеленів увесь.
— Нічого, Петре, — відповідає, — це з незвички. Порожньо якось стало без цієї клятої мури. Пісеньки воно, звичайно… — він не доказав, махнув рукою й подався на бурову — розбирати вишку.
Здавалося б, кінець історії. З восьмої нас нарешті перекинули вертольотом одразу на чотирнадцяту, кілометрів за сто на південь від Айхала, у кам’янистий розпадок з озерцем. Придивляюсь я до Федора — бурильник і механік завжди поруч — і помічаю: неспокійний він став, посмутнів. Ні полювання, ні рибалка, ні доміно його не тішать. Якось увечері підходить до Сашка:
— Саш, коли музику свою розкладати будеш?
— А тобі що? Чи, може, лишилося щось? Так ми миттю, енцефалограф Дзюба ще не переробив.
— Не поспішай, Сашко… Нічого не лишилося, в тому то й річ… Чи гадав я, що так мені не вистачатиме цього… — (Він соромився своєї слабкості, наш Федір.) — Сам не знаю, навіщо воно мені, а не можу — і край!
Сашко сів на розкладачці й довго дивився на Федора.
— Виходить, пограбували ми тебе, Федю, спустошили, а того й не подумали, що… нічого в людині немає безцільного, і коли є в ній місце для музики, то не може воно залишатися порожнім! А ми до тебе… як до золотої жили — взяли що треба — і геть із шурфу… Цінителі, культурні люди! Недобре вийшло. Та ти зажди…
Він кинувся у куток палатки, де був склад, і звідти полетіли ватянки, рюкзаки, матраци… Ми мовчки допомагали йому розбирати речі, аж поки дісталися до звукових колонок. Було вже темно, з навколишніх хребтів здувало сніг, він обліплював кволі ялиночки, крем’янистий розпадок, береги озерця, а ми сиділи й слухали чудову музику, вона хвилювала, бентежила наші серця, а Федір тихо, замріяно усміхався…
Хто лічить до десяти тисяч, хто уявляє собі нескінченні отари овець чи довгі вервечки телеграфних стовпів, а у Вікентія Михайловича Сороки своя метода боротьби з безсонням — їзда на автомобілі.
Як тільки закінчуються телевізійні передачі, він, ретельно продумавши маршрут майбутньої поїздки, поспішає влягтися. Заплющивши очі, подумки сідає в лімузин, тягач, трейлер, автобус чи всюдихід — в залежності від того, куди намітив поїздку цієї ночі, вмикає першу передачу й рушає з місця. Подумки упевнено мчить він нічними вулицями рідного міста, повз знайомі будинки, сам вмикає у світлофорах потрібне світло, знаходить вихід із складних транспортних ситуацій, поки нарешті натомлені руки не зісковзують з керма. А вранці, виспаний і бадьорий, він каже дружині:
— Учора, Капо, проїхав я по Луначарській, а там ще кілька кварталів — і одразу заснув.
Або:
— Знаєш, цієї ночі петляв-петляв по місту години зо три, уже в очах мерехтіти стало, руки від керма заніміли — а заснути не можу. І треба ж мені було сісти в цей ЗІЛ!
— А ти, Віко, в “Запорожець” сідай. Пам’ятаєш, минулого тижня ти їздпз тільки на ньому і спав, як ягня, — радить дружина.
— Ай справді, Капусю, — згоджується Вікентій Михайлович. — А то хоч бери й еленіум приймай.
Поїздки ці були маленькою таємницею літнього подружжя. Скажи комусь — казна-що подумають. Скажуть, з глузду з’їхав бухгалтер! Тим паче що й прав водія у нього немає й ніколи не було.
Останнє дуже непокоїло Вікентія Михайловича, тому в своїх уявних поїздках по місту він намагався обходитись без регулювальників і постових, а коли вони все ж з’явилися на узбіччі, піддавав газу і чимдуж мчав від небезпечного місця.
Відомості з автомобільного світу надходили до бухгалтера Сороки з двох джерел: від десятирічного внука Гешки і з журналу “За рулем”. Таким чином, Вікентій Михайлович був у курсі всіх автомобільних новацій: одним з перших став користуватися ременями безпеки, застосовувати електронне запалювання, вихлопну систему з фільтрами… Кілька разів після скромних сімейних свят Вікентій Михайлович зважувався вирушити в дорогу на закордонних машинах. “Ситроєн” і “гольф” припали йому до вподоби, а от спортивний “феррарі” аж ніяк: оглядовість невелика, у кріслі майже лежиш — ледь не врізався у кіоск.
Останнім часом Вікентій Михайлович віддавав перевагу вітчизняним машинам, передусім “Москвичу”-пікапу за надійність, простоту, невибагливість. Якось він навіть засперечався з цього приводу із співробітниками. Вони лаяли “Москвич”, хоча, по правді, в ньому їх не влаштовувала лише ціна.
— А як на мене, то кращої машини годі знайти. Сів за руль — і одразу… — почав було Вікентій Михайлович.
— Що одразу? — перебили його співробітники, з цікавістю поглядаючи на бухгалтера. Сорока був неговіркий, бувало, слова з нього не витягнеш, а тут, гляди, про автомобіль почав…
— Нічого, нічого, — знітився Вікентій Михайлович. — Машина як машина, — і одразу ж замовк.
Цей випадок швидко забувся, бо саме приспів час річного звіту. Весь кошторисно-фінансовий відділ працював, не підводячи голови. Хто б міг подумати, що холодний і точний світ цифр може викликати такі бурі: то начальник відділу робив розноси керівникам секторів через фігуру сальто, яка йому ніяк не подобалась, то банк опротестував депоновані вклади, то замовники не підтверджували фінансування й відмовлялися платити за вже виконану роботу. Грозова хмара нависла над відділом.
Вікентій Михайлович тепер усе частіше роз’їжджав безлюдними вулицями далеко за північ, міняв машини й маршрути — нічого не допомагало. Все частіше відволікали його під час їзди сторонні думки. “Як ця Маркіна наплутала вчора у своєму звіті!” — якось подумав він і не помітив, як поїхав на червоне світло.
Майже щоночі бачив він тепер патруль ДАІ у повній бойовій готовності на залізничному переїзді біля Сортирувальної і мчав мимо, не чекаючи, поки його зупинять. Він став дуже неуважний до знаків і покажчиків, одного разу навіть поїхав по Семиградській назустріч потокові машин, забувши, що там односторонній рух.
— Знаєш, Капітоліно, — скаржився Сорока дружині, — ця зануда Клюєв геть розперезався — (Клюєв був начальником відділу). -Через нього я вночі вже на “ягуарі” їздив. Тричі на червоне світло пролітав.
Дружина з тривогою дивилася на нього.
— А ти спробуй знову на “Москвичі”.
“Звісно, жінка, — думав Вікентій Михайлович. — Вона думає, що справа в машині. Коли б так. Біда в начальникові”.
Він роздягнувся під сумну мелодію осені, що Долинала з телевізорами пірнув під атласну ковдру, Біля під’їзду вже стояв світло-сірий “Плімут”. Сорока без особливої охоти сів за кермо й важко зітхнув. “Ремізов знову помйд лився в обрахунках не багато не мало — на три тисячі сімсот. За всім треба стежити самому”, — подумав невесело. Пошукав ногою зчеплення і згадав, що тут трансмісія автоматична. “І Зіна також. Начебто досвідчений працівник, знає, яке відповідальне діло — звіт. Так ні, на тобі — у декретну відпустку пішла”. Він нешвидко їхав по Бурсацькому спуску, звикаючи до незнайомої машини. Раптом побачив у дзеркальці яскраво-синю мигалку позаду й почув характерне: уіі-уіі-уіі-уі-іі. Цього тільки бракувало! Сорока, незважаючи на знак, різко звернув наліво і погнав по темній і вузькій Університетській.
— Ти глянь, що виробляє! — не міг стримати обурення лейтенант Петрищев.
На голому асфальті навскоси виднілися дві чорні смуги — наче велетень, незадоволений кривими лініями горизонтальної розмітки, спробував стерти їх чорною гумкою.
— Тормознув перед самим поїздом. Я вже думав — ну, артист, побігаєш ти в мене за правами. Тільки рушив до нього, а він як рвоне — і будь здоров! Як йому вдалося під шлагбаум проскочити — не второпаю!
Патрульному сержантові Круку було не по собі. Мало кому з порушників вдавалося вислизнути у нього з-під рук.
— А що за машина? — спитав Петрищев.
— Закордонна марка. Сіра, низенька. Номер ДВ-23, а далі, здається, йшло нерозбірливо 45.
Лейтенант Петрищев не вірив власним вухам. Щоб Крук не запам’ятав номера порушника? Такого ще не було.
— Кажеш, це вже третє таке порушення? Чому ж раніше не доповів?
— Винен, товаришу лейтенант. Сам хотів розібратися. Та й іноземець, гадаю. Дипломат, не приведи господи.
Крук не сказав лейтенантові, що все це дуже дивно і неправдоподібно: щовечора різні автомобілі, а за кермом той самий водій, і якісь вони невиразні; номери, як правило, розібрати важко і головне — цей лунатик вислизає з будь-яких рогаток.
— Час би вже йому й з’явитися, — сказав сержант — Близько одинадцятої він щоразу тут як тут.
Крук сів у мотоцийл, перевірив двигун. Напівтемряву Сортувальної прорізали сліпучі фари.
— Ось він — королівська точність! — потер руки Крук.
Лейтенант кинувся на узбіччя й підняв свій жезл. Світло-сірий силует промчав повз нього, як метеор. На мить у світлі тьмяного вуличного ліхтаря Петрищев побачив за кермом чоловіка, який уже куняв.
— Сержанте, в погоню! Зв’язок по рації! — скомандував він.
Круків мотоцикл вилетів на дорогу. А в ефірі вже лунало: “Усім патрульним постам ДАІ і черговим машинам…”
Спочатку сержантові здавалось, що оранжеві вогні
“Плімута” наближаються з кожною миттю. Обганяючи нічні порожні трамваї, мчали вони з Петрищевим по Клочковській. Крук заблимав фарами і з жахом побачив, що втікач клює носом.
— Засинає, мерзотник! — процідив він крізь зуби.
Сержант скерував на трамвайну лінію, щоб обігнати “дипломата” і притиснути його до узбіччя. Але той, наче прокинувшись, піддав газу, за три хвилини домчав до розв’язки по окружній і вискочив на бетонку. Крук помітно відстав, хоча спідометр показував усі сто двадцять. “Повернув на Київське шосе. Там тепер має бути Полупан з патрульною “Волгою”.
Але що це? Окружна дорога раптом поширшала метрів до двадцяти, і на сусідню смугу, як здалося сержантові, сів невеликий дирижабль; втім, це міг бути звичайнісінький бензовоз. Мало що привидиться у темряві! Однак було вже не так-то й темно. Прозоре рожеве сяйво зароджувалось у похмурих листопадових небесах і осявало все навкруги.
Сержант упізнавав знайомі місця. Окружна дорога кудись зникла разом з “Плімутом”, м’яка бузкова губкоподібна рослинність вкривала землю. Спантеличений Крук поставив мотоцикла під розлогим баобабом. Із заростей губок вискочила жінка й кинулася в епіцентр рожевого сяйва. Крук гукнув її, та вона навіть не озирнулась. Йому стало не по собі.
Сержант дістав портативну рацію, та в цю мить з-за горизонту з’явився велетень у нарукавниках і громовим голосом став про щось питати у симпатичного дідка, що сидів за письмовим столом. Жінка палко захищала його. Довкола голови дідка, наче німб, неначе хмарка комарів танцювали стовпці цифр.
У дідкові Крук упізнав порушника, та підступитися до нього не міг: морська хвиля понесла в туманну далечінь невеликий шафоподібний ковчег з бухгалтером, а на чистому небі вже проектувалося табло портативного калькулятора, на якому з’явилися зелені літери: “Клюєв — дурень!”
— От так влип! — подумав сержант з прикрістю.
Він раптом збагнув, що розгулює по підвіконню, широкому, наче тротуар, між величезними горщиками з кактусами. Ні мотоцикла, ні рації ніде не було видно.
…Бухгалтер Сорока вже давно солодко похрапував, згорнувшись клубочком під атласною ковдрою, а похмурий сержант Крук все ще намагався виплутатись з лабіринтів чужого сну, куди закинула його нелегка й небезпечна міліцейська служба.
Він узяв мене за підборіддя і став роздивлятися очі. Трохи згодом мовив:
— Кепські справи, одразу видно.
Я був переконаний, що з зором у мене все гаразд. Сорок п’ять років стукнуло, а про окуляри і думати не думав. Та спеціалісту, звичайно, видніше.
Клацнув вимикач — і в напівтемному кабінеті засяяли, як екрани з магічними письменами, дві іспитові таблиці. Лікар звелів дивитися на них. Я бачив усі літери аж до третього рядка знизу, далі йшла така дрібнота, що розпізнати її міг хіба що легендарний Соколине Око. Куди вже краще?
Та незважаючи на це, лікар запросив мене на кушетку і уважно обстежив. Довго водив над обличчям своїм гострим, як воронячий клюв, носом. Чимось закапав очі, помасажував скроні, а відтак посадив мене перед апаратом з червоними присосками. Підвів їх мені до очей, увімкнув апарат. Я сидів, наче кінь у шорах, а лікар розпитував і записував — вік, професію, сімейний стан, звички, алкоголь, куріння…
— У вас змалечку такий зір? — пильно глянув на мене.
— Який? Ви, лікарю, говорите так, наче у мене катаракта. А я зроду-віку на очі не скаржився.
— Даремно, даремно… Основна функція зору у вас ледве визначається.
— Я бачу дорожній знак за три квартали…
— Це для зору не головне. Це все одно що сказати, ніби основна функція руки — дотик.
— Я що — дальтонік?
— Не в цьому річ. Дещо ми сьогодні виправимо. На мій погляд, у вас дуже потужна система зору, бачення, однак повторюю — блокована від народження. Ця штукенція зніме блокаду. Можливо, обійдеться одним сеансом. Він підійшов до мене, вимкнув апарат і відвів присоски. Я подивився довкруг — жодних зорових змін. Шарлатан, та й годі!
До кабінету вже заходив інший пацієнт. Роздратований, я вийшов на вулицю. Був уже полудень, вересневе сонце на і мить осліпило мене. Коли я розплющив очі, одразу збагнув, що бачу інакше!
Було таке враження, наче пласка, стерта чорно-біла фотографія ожила, стала кольоровою, об’ємною і рухомою, вражаючи деталями. Знайома вулиця здалася мені грандіозним руслом глибокого каньйону, утвореного двома рядами височезних будинків, їхні плоскі фасади, сполучаючись, як величезні кольорові соти, створювали таку складну геометричну гру, що у мене запаморочилась голова. Просто перед моїм обличчя злегка гойдався розлапистий листок каштана. Він загіпнотизував мене вишуканим симетричним ажурним опахалом, якого вже торкнулася осінь.
Уздовж вуличного русла мчали автомобілі — блискучі металеві істоти. Я був вражений. Я знав вулиці по назвах, будинки— по номерах, відрізняв вишню від горобини за формою листочків, міг за самим лише силуетом сказати, якої марки автомобіль. Але так я не бачив їх ніколи. Я крутив головою, як школяр на гонках по вертикальній стіні.
Мене заворожила металева брама — раніше вона була для мене лише ворітьми, через які я входив до парку. Чавунна кришка люка на тротуарі також привернула мою увагу: опуклі літери, відполіровані тисячами підошов, таємниче сяяли на запиленому дискові. Раніше я помітив би люк лише в тому випадку, коли б він був відкритий — можна оступитись.
Ось так, зупиняючись на кожному кроці, брів я додому. Не скажу, що все довкола виглядало таким досконалим, як каштановий лист чи, скажімо, автомобілі. Будинок з колонадою, що стояв на перехресті, густо обліплений грубими бетонними скульптурами, прикро вразив мене своєю потворністю. До сьогоднішнього дня я знав лише, що в ньому міститься Академія мистецтв. Вигляд річки в кам’яному обличкуванні, що несла свої чорні, мертві води, з намулистим дном, в якому застряли пляшки й різний непотріб, змусив мене спішно одвернутись.
Прийшовши нарешті додому, я, не роздягаючись, упав на ліжко. Калейдоскоп болісно-яскравих вражень закрутився переді мною й розсипався, як гроно фейєрверка. Я заснув.
Ганна стояла біля ліжка й з огидою дивилася на мене. Я завжди вважав, що моя дружина-красуня. Зараз я бачив перед собою випещену жінку, котрої вже торкнулася невмолима старість, з обличчям жадібним і солодкуватим водночас, вкритим товстим шаром косметики, на якому застигло здивування.
— Ти що, п’яний? З ногами на ліжку!
Спальня завжди була її святилищем. Я розгледівся. Згідно з моїм новим розумінням це було втілення дорогої низькопробності. Я вибачився й підвівся. Пройшов у ванну, зазирнув у дзеркало, сподіваючись на дальші переоцінки, однак усе виявилось не таким уже й поганим: на мене дивився чоловік середніх років, позбавлений індивідуальності, — такі обличчя забуваються вмить. А я й не підозрював, що у мене вигляд типового: формаліста. Вважав себе оригіналом, неповторною особистістю.
Ну й клопоту завдав мені цей окуліст, думав я, заходячи в кімнату. Раніше я знав, що живу в найкращому районі міста, що умови у мене чудові. А зараз навіть вид з вікна на задвірки буквально образив мене.
Погляд зупинився на папці з репродукціями імпресіоністів, що їх останнім часом колекціонувала дружива. Я завжди кпив з неї — імпресіоністів та й усіх інших художників мав за ніщо. Я розкрив папку — і забув про все на світі. Дружина ледве відірвала мене від цього заняття — настав час вечеряти.
Ми їли й дивились телевізор. Почалась моя улюблена розважальна програма. Уже з перших кадрів зрозумів, що це дешева фальшивка, вимучена від початку до кінця, із заяложеними дотепами й нудотними пісеньками. Засмучений, я взяв свою тарілку й подався на кухню (Ганна не дозволила мені вимкнути телевізор) і там уже доїв вечерю, не підводячи погляд від тарілки, аби не побачити щось іще.
Тепер, коли минув місяць після мого візиту до окуліста, я не знаходжу сові місця, розгублений украй. То мені здається, що він відкрив переді мнаю повий світ, повен захоплюючих, вражаючих ракурсів і форм, дав можливість побачити суть, речей. Водночас мені жаль за моїм безтурботним ісауванням, коли я бачив лише оболонку явищ, коли мене не вражало ні прекрасне, ні потворне, коли довкола мене був світ простих понять і уявлень. Лікар мав рацію: дивитись і бачити — абсолютно різні речі.
Скажу відверто, я вже був на тій вулиці, де приймає окуліст, але там йшов ремонт, амбулаторія переїхала, а куди — ніхто до пуття так і не сказав.
Кальфонову раптом спало на думку почитати збірку віршів Еміля Кватроченка. Можливо, тому, що треба ж час від часу контролювати, що читає донька. А може, спрацював майже втрачений рефлекс {юність йото припала на поетичний бум кінця 50-х років). Минув час, він втратив масу ілюзій, одружився, мав квартиру і машину і на поезію тепер дивився, як на римовані дурниці. Поети в йото суспільній ієрархії займали досить-таки низький щабель — десь між шаблековтачами й шарлатанами — торговцями мумійо.
Кальфонов став читати першого вірша. І дивна річ, несміливі рядки початківця захоиили його, а коли дочитував останню строфу, глухе ридання вирвалося у нього з грудей, Кальфонов злякано затулив рота долонею і озирнувся: чи не помітив хтось із домашніх? Хвалити бога, дочка дивилася телевізор у сусідній кімнаті, а дружина торохтіла посудом на кухні. Кальфонов полегшено зітхнув.
— Це ж треба, молодий, зелений поет, а як за душу хапає! — мовив сам до себе.
Він перегорнув сторінку. На очі йому знову набігли сльози, хоча, здавалося, у вірші нічого особливого не було — поет традиційно оспівував рідну природу. Та Кальфонова пройняло так, що він, боячись заридати уголос, кинувся у ванну, увімкнув воду і дав волю сльозам.
Цей його захоплений стан минув дуже швидко, і Кальфонов подивувався власній вразливості. Спробував відтворити вірш по пам’яті: порожні слова, заяложені штампи легко збиралися у квітасте, як сарафанчик, рукоділля. Йому стало соромно за себе і за розхитані нерви, і він поплентав у спальню.
Сусід Кальфонова по під’їзду, капітан у відставці Селезньов, був вродженим ідеалістом. Навіть двадцять п’ять років служби в армії не змінили його. Колись, аде на дійсній службі, Селезньов займався радіоперехопленням, а у вільний час намагався вловити сигнали розумних істот із Всесвіту. Розумних істот на землі йому, очевидно, бракувало. Він навіть послав депешу в околиці Лебедя, у якій квапив його жителів з контактом. Селезньов не став зашифровувати текст у складні математичні форми, бо вірив, що ці розумні істоти і так усе збагнуть, отож пустив його через звичайнісіньку армійську тропосферну лінійку. Ця депеша довго, мабуть, мандруватиме у космічному просторі, поки, можливо, натрапить на розумних істот.
Таким от диваком був капітан Селезньов. Виконавши свою космічну місію і вийшовши у відставку (майже водночас), він раптом збагнув, що життя людей, котрі оточували його тепер, небагате на події та емоції, одноманітне, розписане до години, одне слово, збіднює, засушує пот чуття. Колись ідеаліст Селезньов думав, що так ведеться лише’військовим, а всі інші живуть куди веселіше й цікавіше. Він мріяв, як нарешті прекрасно заживе в цьому захоплюючому світі без субординацій, козирянь і постійної бойової готовності.
На відміну від інших ідеалістів, котрі обмежуються констатацією прикрого факту і побудовою абстрактних моделей, Селезньов був ідеалістом діяння. Він вважав, що якимось чином повинен виправити таке становище. Так зародилась у нього ідея підсилювача емоцій, генератора переживань, словом, ефективного стимулятора духовного життя.
І Селезньов почав міркувати над приладом. Як і багато хто з ідеалістів, він безмежно вірив в науку і був переконаний, що всі людські біди — від недостатнього впровадження досягнень науки в життя. Додамо до цього його діяльну, навіть фанатичну натуру, а ще — фундаментальне знання радіотехніки, електроніки й обізнаність з науково-популярною літературою з психології. Зовнішність у Селезньова теж була незвичайна: костисте обличчя, вкрите сіткою дрібних капілярів, витрішкуваті зелені очі, залишки сивини на круглій голові, кволий, нервовий; офіцерський мундир сидів на ньому, як на козлах для пиляння дров, — і стане зрозуміло, що перед вами людина, яка вперто йде до мети. Тож не дивно, що він так і лишився неодруженим.
Одержимий ідеєю, Селезньов не звертав ніякісінької уваги на власну невлаштованість. Його однокімнатна квартира в панельному будинку була незатишною, як контора. Скрізь, куди не кинеш оком, — блоки акумулятора. Голу стіну він прикрасив зведеною схемою, яку власноручно намалював триколірним плакаром.
Будучи справжнім месією, відставний капітан, звичайно, і не здогадувався про це. Він діяв так, як підказувала йому його натура, був переконаний, що такий стимулятор зробити можна й необхідно — от і край. Центральна бібліотека — квартира-майстерня, їдальня навпроти, зрідка кіно — так жив капітан Селезньов. Насправді ж про життя він знав дуже мало і все ж хотів покращити його.
А от Кальфонов знав про життя усе. Він був значно молодшим від свого сусіда, але коли життя Селезньова скидалося на спокійний плин води в каналі, то життя Кальфонова нагадувало водоспади, розливи, льодостави і (дуже рідко) пересихання. На цій многотрудній життєвій дорозі Кальфонов твердо засвоїв, що таке благо, а що для нього зло, і умудрявся, спритно оминаючи зло, накопичувати блага. Не будемо уточнювати, чим займався Кальфонов, скажемо лише, що на той час, про який іде мова, він досяг найкращої форми. Ось тому його так засмутила власна вразливість.
Слід сказати, що Селезньов намагався не винаходити велосипед, він працював у руслі гіпотетично розвинутої версії, за якою різні центри мозку можна збуджувати дистанційно електромагнітним полем дуже спеціалізованих параметрів. Ясна річ, капітан, як і всякий альтруїст, випробовував дію свого підсилювача на собі. У цьому полягав методологічний прорахунок його починання. Селезньов вважав, що його власний психічний лад мало чим відрізняється від психіки будь-якої людини, як, скажімо, польова радіостанція Р-104 від станції Р-105. І коли його стимулятор почав створювати слабке поле на зразок “патетик” — так назвав капітан стан високої духовності, — він страшенно зрадів і справедливо відзначив, що дальша ефективність приладу залежить лише від збільшення або зменшення його потужності й точності настройки.
Селезньов, як ми вже казали, погано знав людей. Він навіть подумати не міг, що оптимум його духовного стану може відповідати найнижчому емоційшому рівневі іншої людини. Тією іншою людиною, психічним антиподом Селезньова і був Кальфонов. А Селезньов і не підозрював про його існування; він взагалі не думав про окремих людей— ідеалісти думають лише про людство в цілому.
Цікаво, що зіткнення їх доль відбулося, так би мовити, заочно. Типовий випадок для нашого часу, коли роками можна жити поруч з людиною і нічого не знати про неї або ж знати не більше, ніж про гаданих жителів сузір’я Лебедя.
Після перших випробувань свого приладу Селезньов вніс значні зміни у схему, подбав і про його мініатюризацію, бо ж хіба схоче хтось возити заради свого духовного комфорту шістдесят кілограмів радіоапаратури на тачці?
Капітан перейшов на мікросхеми, а на великому стимуляторі відпрацьовував ескізні емоційні наводки. Він прагнув зробити зовсім маленький прилад, завбільшки з портсигар, який давав би увесь спектр високих людських почуттів — від глибокого стану світової скорботи до моцартівського торжества. Але переважно він мав працювати в режимі радості й спокою.
Поки Селезньов препаював схему, Кальфонов уже позбувся хандри і з подвоєною енергією зайнявся своїм добробутом. У світі благ було ще чимало такого, що не належало йому. Кальфонов вдало скуповував одні речі і вдало збував інші.
А капітан займався своїм, тепер уже мініатюрним стимулятором. Це аж ніяк не позначилося б на самопочутті Кальфонова, коли б капітан випробовував свій прилад там, де й першого разу, — радіус дії поля не перевищував двох метрів. Але на тому місці тепер знаходився перший, великий стимулятор, і він змушений був збирати свого кишенькового генератора на тумбочці у передпокої — єдиному вільному місці. Як на гріх, тумбочка ця знаходилася якраз навпроти крісла, в якому Кальфонов у своїй квартирі щовечора всідався дивитись телевізор.
Цього вечора йшло щось багатосерійне, лубочне. Кальфонов завжди терпляче ставився до такої нуди, бо вважав, що хороше кольорове зображення здатне замінити художні достоїнства. І раптом вія відчув, що усе його єство охоплює нездоланна злість, лють.
— Доки крутитимуть таку погань! — заревів він несподівано на всю квартиру і ледве стримався, щоб не пожбурити у телевізор попільницею.
Звідки йому було знати, що саме в цю мить Селезньов відпрацьовував на собі індукцію “олімпійський спокій” (як ми вже казали, психотяпи сусідів були діаметрально протилежними).
— Що це ти, Ніко, тобі ж учора так сподобалася серія, — несміливо сказала дружина.
І саме з цієї фрази розгорівся у квартирі Кальфонова грандіозний скандал, подробиці якого не станемо описувати, занадто вже вони неприємні.
Очевидно, окремі імпульси поля досягли й безневинної дружини Кальфонова, бо ж несподівано для самої себе зважилась вона заперечити чоловікові театрально-драматичним тоном.
Сварка не припинилася й тоді, коли подружжя покинуло передпокій, а отже, і зону дії стимулятора, за інерцією вона тривала ще досить довго.
Селезньов чув, як вібрує від криків залізобетонна перегородка, і гадав, що його прилад покладе край усім скандалам і сваркам.
Іншим разом він перевіряв роботу стимулятора в режимі “зосередженість, що передує великому осяянню”. Кальфонов у себе в кімнаті читав газету “Футбол — хоккей”. Якоїсь миті він відчув настійну, як комариний писк, веселість, вулкан глумливого гумору заклекотів у ньому, вихлюпуючись назовні. Насамперед віа порівняв уславлену хокейну команду з затурканими жуками-гнойовиками. Для футболістів знайшлося ще краще порівняння. Затим настала черга домочадців. Усе це вів робив, з величезним задоволенням, захлинаючись від сміху, дриґаючи ногами, надриваючи чималенького живота. Дружина й донька з тривогою і переляком дивилися на нього. Нарешті глава сім’ї, жовчно посміхаючись і чортихаючись, пішов спати.
— Він що, випив? — спитала стурбовано донька.
Мати лише стенула плечима.
Стимулятор ставав усе досконалішим, і невдовзі Кальфонову вже не було життя через психічні потрясіння, що надходили від сусіда. То він ставив під сумків усе своє життя (Селезньов працював у режимі “горде усвідомлення достоїнства й сили”), то знемагав від почуття страхітливої безнадії (у Селезньова йшла “світла віра в людяність і власну значущість”), то йому хотілося вовком вити від безпричинної туги і смутку (у Селезньова настала черга “нірвано”). Найгіршим було те, що ці почуття могли мати реальну підоснову. Кальфонов був далеко не дурень і в глибині душі підозрював, що речове благополуччя може легко стати фікцією. Капітан своїми пробними сеансами змушував Кальфонова зазирати в ці заборонені глибини. Таким чином, до моменту, коли Селезньов завершив роботу над стимулятором, Кальфонов був на грані психічного помішання.
Чому ж відставний ентузіаст працював у гордій самотності? Чому не зв’язався, скажімо, хоча б з товариством винахідників і раціоналізаторів? Як думав він впроваджувати свій винахід в широкі маси, які ні про що не здогадувалися?
Я не можу відповісти на ці запитання, підозрюю лише, що й сам Селезньов не особливо замислювався над цим. Правда, його, як і кожного першовідкривача, охоплювало цілком зрозуміле нетерпіння. Він прагнув якнайшвидше побачити одухотворюючу дію свого стимулятора на звичайних людей, котрі перебували, як він вважав, у духовній пустелі. Але оскільки Селезньов був людиною надто добросовісною, він ще довгенько вдосконалював прилад і тим самим геть розхитав усамітнений, але дуже міцний маленький світ родини Кальфонових.
Щоб емоційні потоки, які випромінював прилад, не вельми відволікали його від роботи, Селезньов дотепно й надійно убезпечив себе: екранував голову від поля, злегка обприскавши бронзовою фарбою свого старого берета.
І нарешті настав довгожданий день. Капітан закрутив останнього гвинтика у чорну пласку коробочку, поклав викрутку і полегшено зітхнув. Уперше за останні півроку він міг отак спокійно посидіти. На Селезньова найшла раптом така апатія, яка буває лише після важкої перевтоми.
Але тепер у нього був засіб, чудодійний засіб проти песимізму і зневіри — стимулятор. Селезньов увімкнув його, встановив на поділці, яка відповідала почуттю “вселенської гармонії”, і блаженно всівся на дивані. Наче з вершини Олімпу оглянув він свої скромні володіння — непофарбовані секції радіатора під незаштореним вікном, два столи, завалені різними радіотехнічними деталями, куток, у якому височіла піраміда книжок, журналів і довідників, повне відро недокурків, зіжмаканих аркушів паперу, батареї пляшок з-під кефіру. І все це освітлювала трьохсотватна лампа під саморобним абажуром з фольги. Оселя Селезньова могла вселити жах у кожного, крім його самого. Капітан ніколи не зважав на такі дрібниці.
Він сидів і мізкував, де найкраще випробувати стимулятор: у магазині, на вокзалі чи просто у натовпі. Врешті вирішив, що для перших дослідів штучного духовного життя найкраще підходить кінозал.
Коли Селезньов виходив з дому, він зустрів високого опасистого чоловіка, що біг кудись, на ходу налягаючи плаща. Вони розминулись, навіть не глянувши один на одного.
У кінотеатрі вже почався сеанс, давали хроніку під бравурний марш. Капітан Селезньов обережно пройшов на вільне місце під невдоволений шепіт потривожених глядачів і став чекати підходящого моменту на екрані, щоб у консонанс з ним включитися в духовне життя абсолютно незнайомих йому людей, котрі сиділи в залі.
Фільм був саме тим сурогатом видовища, яке потрібно було Селезньову для експерименту. Він не пробуджував жодних почуттів, не втамовував духовну спрагу, з якою простодушні громадяни прийшли до кінотеатру. Глядачі були потенційно настроєні на спілкування з мистецтвом, вони розкрились назустріч йому, як квіти назустріч сонцю, та замість нього засвітилась мертва дугова лампа. Таким чином утворилася грандіозна система “фільм — кінозал”, очевидно, заряджена негативно внаслідок масового розчарузання. Мінус цей зростав. Саме у цю пробоїну капітан Селезньов ударив своїм імпульсом “феєрія свідомості”.
Капітанів стимулятор діяв тепер на відстані близько п’ятдесяти метрів. Тому як тільки він клацнув тумблером, зал одразу заціпенів. Люди перестали жувати цукерки, розмовляти, кашляти — такою несподіваною, такою незвичайною була глибина наведеного переживання, яке охопило їх. Селезньов, нап’яливши на лоба свого металізованого берета, увесь напружившись, чекав.
Раптом наче шквал налетів. Стимулятор ніби розшарував психіку глядачів на всі можливі граничні стани — від повного відчаю до гомеричних веселощів. Частота імпульсу виявилась для кожного дуже індивідуальною, надзвичайно тонкою, чіткою смугою сильного почуття.
У залі плакали, кричали, обурювались, свистіли, стогнали, охали; дебела жінка, що сиділа поруч із Селезньовим, заходилась від ридання, а сусід справа качався у проході від сміху. За якусь лише мить кінозал перетворився на божевільню. Хтось пожбурив в екран портфелем. А позаду Селезньова лунало: “Та це ж шедевр!” Експансивний юнак зімлів від захоплення, а його подруга з жахом дивилася на екран… А там була та сама нісенітниця: герой переслідував свою обраницю в березовому гаю, вони пурхали між білокорих дерев, як два метелики. Світило сонечко, пілікали скрипки…
Капітан жахнувся — хвиля небувалих емоцій ототожнювалась у свідомості цих людей з широкоформатною халтурою на екрані. Ідеаліст Селезньов навіть не уявляв, що для більшості людей почуття повинно бути пов’язане з якимось об’єктом. Його стимулятор викликав дику переоцінку цінностей, він возвеличував і драматизував дрібниці. Він був, по суті, підсилювачем сурогату, носієм сурогату повноцінного емоційного життя. А ще гірше те, що під акомпанемент цього приладу на батарейках можна було прожити сіреньке, непримітне життя і бути переконаним, що воно яскраве, високе, наповнене глибоким змістом…
Зал шаленів. Селезньов сторопіло потягнувся до приладу й вимкнув його. Майже одночасно в залі спалахнуло світло. Буря пристрастей, як це було й з Кальфоновим, не вщухала, і ще довго із залу долинали схвильовані репліки.
Капітан пробирався до виходу. На душі у нього було порожньо й нерадісно. Він жив у цьому світі лише завдяки своїм утопіям. Щойно загинула одна з них, мабуть, чи не найкраща. Селезньов боявся вертатися додому, у свою моторошну (він раптом збагнув це) кімнату, під нестерпно яскраву лампу, до мертвих, бездушних каркасів стимулятора.
Він брів серед суботнього натовпу. Нікому не було діла до жодних фікцій. Був квітень, легенький вітерець доносив дим багать із парку, весна ще тільки вступала у свої права.
Селезньов сів на лаву і бездумно дивився вдалечінь. Що бачив там цей старіючий невдаха? Може, виховательку дитбудинку Ксеню Львівну, котра в далекому тридцять четвертому подарувала йому альбом? Таню, анастезіолога з медсанбату, яка так і не змогла обезболити свою відмову, коли він запропонував їй руку і серце? Розумних істот із сузір’я Лебедя? Гадаю, що нічого подібного капітану не ввижалося. Він важко дихав — дрімота вже брала його в свої обійми.
Поруч грався з цуценям хлопчик, на протилежному кінці лавки про щось таємниче шепотіли двоє закоханих. Вони дратували капітана, він прагнув повної самотності. Селезньов увімкнув стимулятор: “Зараз ви розлетитесь у різні боки, голубчики!” — задоволено подумав він. Та дивна річ: хлопчик, як і раніше, ганяв за цуценям, весело сміявся, а закохані дивилися одне на одного, не помічаючи нікого й нічого довкруг.
Капітан згадав, що реакція на поле може бути зворотною, і увімкнув по черзі “почуття вічності”, “демонізм”, “пафос”… Стимулятор не діяв на людей. Можливо, щось сталося? Селезньов зняв свого металізованого берета і тієї ж миті відчув дурний штучний пафос. Виявляється, стимулятор справний!
І тут ідеалістові Селезньову сяйнуло: очевидно, ніяке штучне випромінювання неспроможне увірватися у світ закоханих, який заповнений взаємним почуттям. Марними були намагання подіяти на хлопчика і навіть цуценя: вони обидва були щасливі, і цю радість не зрівняти зі стороннім лоскотанням центрів радості, як це робив стимулятор.
Значить, треба братися за куди важче завдання: починати конструювати щось таке, що б наповнювало світ людини любов’ю й самовідданістю, пафосом і драматизмом боротьби, героїкою пошуку і безконечним дерзанням думки…
Селезньов вимкнув стимулятор, тепер уже назавжди, і пішов із скверу. Щораз кроки його ширшали, наче він одержував іззовні порції невичерпної енергії, обличчя осяяла якась нова думка, він майже біг, цей літній невиправний ідеаліст Селезньов…
Я цілком міг би закінчити розповідь на цій багатообіцяючій ноті, залишивши несимпатичного Кальфонова напризволяще. Та все ж варто наостанок згадати й про нього.
Так от, Кальфонов того ж дня повернувся від іменитого невропатолога цілком заспокоєний. Той не знайшов у нього ніяких ознак хвороби (а так воно й було) і мотивував його періодичні нервові зриви стресами й перевтомою. Лікар порадив Кальфонову пройти курс лікування за системою аутотренінгу в одного із своїх колег, та Кальфонов, до якого вже повернулася його колишня самовпевненість, відмовився від сумнівних напівгіпнотичних сеансів. Єдиний слід, який залишила уся ця історія в його непростому бутті — незрозумілий страх перед однією із стін своєї квартири, — назавжди лишився родинною таємницею.
Мені зрозумілі його побоювання. Поки живуть люди, котрі, нехай на свій лад, по-дитячому навіть, наївно і невправно намагаються викоренити бездуховність, кальфоновим є чого боятися. А найбільше їм слід остерігатися сусідів-ідеалістів, мрійників, ентузіастів і фантазерів.
Струхлявіла задня стінка письмового стола з червоного дерева одного прекрасного дня розсипалась на друзки.
Стара Каневська, вигрібаючи сміття віничком із пір’я, з жалем подумала, що не лише над нею має владу невблаганний час. Ламалися, трухлявіли меблі, підлога, протікав дах — столітній будинок осідав, хилився назад, наче падав у все глибшу непритомність, але ніхто вже не звертав уваги на його біди: по всій околиці залізні богатирі-екскаватори ламали направо й наліво старі особняки, дачі часів еклектики, бараки суворих років воєнного комунізму. Увесь район підлягав зносу, і Каневську це засмутило — адже руйнували країну її дитинства.
Блідий промінчик листопадового сонця пульсував у хмарці потривожених порошинок. Похмура кімната, заставлена важкими, старомодними меблями, здавалося б, аж ніяк не підходяще місце для таємниці. І все ж вона тут була. За стіною, що розсипалась, вузлуваті подагричні пальці старої намацали тайничок, нішу, де вже бозна-скільки років лежала пласка томпакова табакерка з вигадливими вензелями на кришці, скупими ампірними візерунками, з перламутровою застібкою збоку. Всередині щось шаруділо, наче листя сухого тютюну. Чи банкноти з розкішним двоглавим орлом. Або любовні листи часів Кримської війни…
Каневська з подивом розглядала табакерку і зовсім не поспішала відкрити її, наче боялась, що таємниця одразу ж перестане бути таємницею, як тільки вона дізнається, що там лежить.
Так воно й сталося. У табакерці була пачка медичних рецептів, тонких потьмянілих аркушиків: в кімнаті запахло старими фоліантами. Каневська розчаровано дивилася на табакерку — краще б, звичайно, листи. А втім, рецепти теж непогано, тим паче старовинні. Вицвілі рядки, кольорові чорнила, різні почерки, латинь, французька, архаїчна російська…
“Термопсиса травы сушоныя истолочь довольно вступе и две щепоти праху сего в медный сосуд поместить, где воды бить должно три рюмки. По чем кипятить оное и в пору, как пузырями пойдет, опия шарик весьма малый присовокупить. Действительно будет в три дня первыя новой луны, испивать же его по осемь капель на раз, при сем яшмы камень непременно в виду держать. Великие дает зрению преимущества, то и вспять увидеть можно, что в прошлой поре…”
Рецепт трохи відгонив чортівнею. Вона з цікавістю взяла другий аркушик.
“Моровыя язвы превозмочь у люди и скотины всякой солодки корень свежеотрытый, над серою прокоптивши. Крестовника стебель и корневище тем же манером иссушив, от сапа коням в овес домешивать. А как от гипоходрии должно наилутшим признать цвету крапивного отвар поровну с мадерою, причем не лишне шалфею да толокнянки добавить. Испив сего, немалую радость исцеленный оказать может, а который и полететь имеет силу, аки птах”.
Не іпохондрію їй лікувати треба, а поліартрит, атеросклероз, варикозне розширення вен, одне слово, багато що. У важкій, нерівній боротьбі зі своїм згасаючим організмом лише дух старої жінки лишався незайманим: хтозна, звідки брались у ній ці вічні джерела добра й життєвої сили.
На відміну від бабусі, Славко у свої сім років уже був скептиком — маленький уламок недовговічної сім’ї, котрий з ґвалту безконечних сварок між батьками раптом потрапив у старенький будиночок на околиці, похмурий і тихий, із зарослим палісадником під вікнами, із запахом цвілі, ліків і самотності.
Каневська зняла окуляри й підсліпуватими очима задивилась на багряний листопадовий захід. Промені сонця, наче рентгенівські, просвічували вже голий сад, безлюдну вулицю. Біля похилених парканів з’явилася маленька постать з ранцем за плечима: Славко повертався зі школи. Каневська спішно поклала табакерку в шухляду і зашкутильгала на кухню.
“Ей, Тума Малюк!” — співала Рита Павоне з платівки. Хвилястий папуга пританцьовував на жердинці і підсвистував улад. Він обожнював цю річ. На іншу музику ніяк не реагував. Тому й назвали вони папугу Тума Малюк. Усіх трьох — стару, хлопчика й наївну зелену пташку єднала дивна дружба, рідкісна мовчазна симпатія, яка вечорами робила їхню оселю невпізнанною.
Величезний. абажур з китицями висів посеред кімнати, наче сяюча медуза, хлопчик грався з папугою, а Каневська знову взялася за рецепти.
“Облегчение болей верное средство италианской камфоры золотник, зерна какавного горсть, чемерицы настойки водочной и ландыша луковинку — запарить все совместно, отдельно же мятной травы с полынным листом крошить мелко, на желтке соколином тереть и к болезному месту класть. Отвар скрозь новий холст перецедивши…”
Каневська відклала цей рецепт до болезаспокійливих. Вона перебирала пожовклі аркушики, відбираючи потрібне. Багато хто переконаний, що у давнину люди були здоровіші, ніж зараз, а дехто взагалі визнає лише ті народні засоби лікування, які може без ризику для житгтя вживати тільки дуже здорова людина. Стара Каневська не належала до таких фанатів, та серйозний стиль приписів двохсотлітньої давності викликав довіру, вселяв надію. Вона вирішила, що все це треба показати дільничному лікарю Аліні Холевій.
Рецепти від ішіасу, від почечуї, водянки, від безплідності… У тих, що були написані латиною, містилося коротке пояснення російською мовою: “Противу глист”, “Холерное предупреждение”… Рецепт з поміткою “Персоны текучия” вона також відклала убік. Звучало загадково, але хтозна, від чого воно…
Стара помітила, що Славко покинув Малюка і задивився у темне вікно, машинально перебираючи торочки штори. Вона вже знала, що зараз він неминуче запитає. А й справді, чом би доньці не заходити до них частіше, ніж раз у місяць? Вона енергійно шукала свого щастя, йшла до нього напролом, нестримно, залишаючи за собою руїни й порожнечу… Семирічний хлопчик стояв біля вікна і з гіркотою думав, що в світі немає нічого, крім цієї непроглядної темряви, і що вони — він, бабуся й Тума Малюк — лише через недогляд, чудом уціліли в безмежному розливі осінньої ночі.
— Ба-а, ну коли вже прийде мама? — почулося від вікна.
Каневська вже відібрала зо два десятки різних приписів проти хвороб, що докучали їй.
Аліна прийшла у вівторок, як завше і прочитала рецепти, написані латиною. В її голівці серед усіляких дурниць, які відклалися там за неповні двадцять п’ять років життя, міцно вкоренилося переконання, що магія й чари існують і в нашій механізованій реальності. Вона вчитувалася в рядки, від яких віяло заклинаннями й чаклунством. Лікар вона була молодий і поганенький, та володіла просто-таки енциклопедичними знаннями в тих” галузях, які безпосередньо не стосувалися її фаху.
— Фузаріум — це отруйний грибок, з’являється на пророслих зернах. Правда, тут його треба дещицю… на кінчику; ланцета, як написано. Лактіс, дві унції — от і протиотрута. Селенцереуса молоді паростки — це, напевне, від спазмолітії. Ефірного масла геліотропа — чотирнадцять грамів, хібіскума настойки — одна нутта, крапля тобто. Цілком нешкідливі складові. Обіцяють повну рухомість і навіть… навіть… — Аліна захлинулась від захвату, старенькій також передався її трепет. — Персона транзітус… це означає, найімовірніше, транзитна особа! Ну й ну!
Каневська не зрозуміла. “Транзитна особа” нагадала їй вокзал, вона давно вже нікуди не їздила.
— Ні, це в іншому значенні, — пояснювала Аліна. — Ви нічого не чули про параперсоналізм?
Стара, як заворожена, дивилася на яскраві, гарно підфарбовані губи дівчини і слухала усі ці ідеалістичні дурниці.
Суть параперсоналізму полягала ось у чому. Вважалося, що особа і її психотип циклічно повністю відтворюються в різні епохи, в різних місцях. Теоретики параперсоналізму доводили, що в цьому випадку можливий транзит психіки, свідомості у повному їх обсягу від одного носія до іншого і навпаки. Механізм такого переходу вони пояснювали дуже вже плутано й туманно. І саме це робило положення параперсоналізму особливо переконливими для Аліни.
— І в синтоїзмі, знаєте, — казала вона Каневській, — є дуже схожі моменти. Буддизм і йога уявляють це інакше, але все-таки подібно. А стародавні народні повір’я…
Каневська все життя була матеріалісткою.
— Так що, — спитала вона, — це ліки від поліартриту?
— Тут про це прямо не сказано, — невпевнено відповіла Аліна. — Обіцяють повну рухомість. А втім, можна перевірити, рецепт нескладний, ліки нешкідливі. Я вам їх замовлю у свого знайомого фармаколога, йому обов’язково треба показати все це?
Аліна знову загорілася. Вона була переконана, що порятунок від поліартриту — то лише побічна дія чарівного ліку, а головне — переміщення особи по своїх часових іпостасях. Для початкуючого лікаря Аліна була надто вже безвідповідальною особою.
Дощ не вщухав уже котрий день, і Каневській часом здавалося, що легенди про всесвітній потоп могли з’явитися лише під акомпанемент саме такого безперервного осіннього дощу. Погода вплинула на всіх: Славко нудився й капризував, Тума Малюк мовчав у своїй клітці, а суглоби старенької наче просякли біллю.
Удень на хвильку забігла Аліна, залишила в передпокої маленьку пляшечку і одразу зникла, кивнувши через вікно головою.
Каневська згадала про ліки лише тепер, коли позбулася всіх денних клопотів і вже несила було терпіти біль у суглобах. Вона вийшла до передпокою, і саме цієї миті оглушливо загримів грім, завило в димарі, здавалося, вітер от-от зірве дах. Каневська вхопила пляшечку й кинулася до кімнати.
Тума Малюк вивільнив голівку з-під крила і, здавалося, осудливо подивився на неї: мовляв, північ уже, в таку ніч давно пора спати, аби швидше діждатися ранку й позбутися цієї страшної негоди, а не тинятися по кімнаті. Каневська відмахнулася від нього: їй не можна жити швидше, вона ще мусить виростити онука. Старенька підійшла до ліжка, в якому спав Славко, поправила на ньому ковдру, потім відкрила пляшечку і накапала у склянку десять крапель зеленавої рідини — саме стільки, скільки було вказано в рецепті, й випила.
Тієї ж миті наче вихор підхопив її старече, немічне тіло і поніс, несамовито рвучи його, мов ганчір’яну ляльку.
Наче громове зітхання пронеслося по залу, наче вітер забуття, і Евеліна вхопилася за поручень, щоб не впасти. Їй стало млосно, вона сповзла на нижню сходинку, зімкнула повіки. У короткому забутті вона побачила темну високу кімнату з абажуром, з кліткою папуги у кутку, усе було до болю знайоме. Дивна утіха була в тій кімнаті, такій несхожій на довгий, сліпучо-білий зал зі скульптурами, картинами на стінах і особливою, музейною тишею. За цими стінами вона не могла нічого собі уявити — там було ніщо, абсолютна невідомість. Господи, хоч би хто зайшов! Важко, як сімдесятилітня старушенція, вона підвелася й підійшла до широкої прозорої панелі в стіні. І вмить усе стало на свої місця. За музеєм, де йому й належало бути, розкинувся парк “Олімпія”; по білих, розпечених сонцем плитах йшли поодинокі перехожі, спекотний вітер нагинав прибережні пальми, за дальнім молом, за вигином пляжу виднілися, наче розмиті суховієм, знебарвлені млою громаддя літнього міста. Звідси, з третього ярусу експозиції, цей звичний пейзаж знову видався їй нереальним, незрозумілим. “Еві, Еві, що з тобою?” — спитав би у неї зараз Марк. Вона піймала себе на тому, що шукає на панелі ручку, аби відчинити вікно. Та панель була герметичною.
Двоє відвідувачів, чоловік і жінка, увійшли до залу, де були скульптури, і здивовано глянули на неї. Треба взяти себе в руки, вона просто стомилась, реставруючи цю Ніку. Понівечене крилате мармурове божество наче витало у кутку на прозорому постаменті; Евелінині різці валялися біля сходні. Увійшло ще троє чоловіків, один з них відразу взявся копіювати бронзовий торс.
Евеліна сховалася за дзеркальним пілоном і глянула на своє відображення. На неї розгублено дивилася розгублена темноока, світловолоса, струнка дівчина в легкому робочому комбінезоні, вкритому мармуровим пилом. Евеліна роздивлялася себе, як незнайомку.
Дивне відчуття минало поволі, як морський відплив, поступово до неї повертався звичний її стан ясності й життєрадісної діловитості. Осяяна богинею перемоги, вона пропрацювала до вечора, поки геть не знесиліла. Музей уже заповнювали відвідувачі. І знову наче шок: вона ніяк не могла згадати, як дісталася додому, на той берег затоки. Коли ж напружила пам’ять, у хвилях бентежної уяви несподівано виник хисткий жовтий екіпаж на косо укладених на бруківці стальних напрямних. Його туї же витіснила сіро-голуба труба траси з індексами відгалужень, що стрімко вилітали назустріч. “Додому, Еві, додому!” Вона майже бігла крізь натовп, ледве встигаючи відповідати на привітання.
На круглій терасі під колосом із Амарни Евеліна зупинилась, наче чогось дожидаючи. Вітер спав, дальній хвилеріз затягло водяною порошею, що висявала у призахідному мареві, з безконечності океану накочувались оранжеві вали. На горизонті плавучий острів Веста повагом ніс своє багатокілометрове тіло.
І тоді усе її єство, витіснивши незрозумілу тривогу, сповнила підсвідома радість юності. Наче вперше відчувши безмежну свободу початку життя, лише тепер збагнувши енергію юної плоті, розквітаючої жіночності, стояла вона перед цією рокітливою величчю, і лише десь на дні пам’яті маячило як тривожний знак, як прихований докір якесь незрозуміле питання, що стосувалося скоріше всього не її. Щастя Еві було повним, воно простягалося неосяжно далеко, аж ген за палаючий горизонт.
Вона попрямувала до станції траси навпрошки, через парк. Чіткий гігантський сфероїд повітряної служби завис над узбережжям, приймав і спускав сотні капсул за секунду, нагадуючи вулик, оточений бджолами; за ним у непроглядних садах околиць просвічувала вервечка приморських дач, що тяглися аж до темної маси мегаполіса. Громаддя грозових хмар насувалося з заходу, наче блукаючий гірський хребет.
Платанові зарості парку огортали сутінки, напоєні міцним ароматом квітів. Висока пампасна трава стиха шуміла під теплим бризом, а в кронах низьких японських вишень стрекотіла зграйка кольорових папугайяиків. Побачивши їх, Евеліна знову стривожилась і хотіла швидше пройти мимо. Та маленька пташка, що звикла до неї, довірливо підлетіла до дівчини і, вмостившись у неї на плечі, прокричала: “Тума Малюк!”
Наче розряд спалахнув у мозку Евеліни. Так ось що не давало їй спокою цілий день: вона повинна негайно вернутися туди, далеко і давно, у старенький будиночок, до свого хлопчика. Що вона накоїла?! Як опинилася в цьому палаці, як стала юною і чарівною дівчиною, дуже схожою на ту Евеліну, якою вона була сорок п’ять років тому?
Щастя її тануло, як віск: усе — Марк, кохання, юність, робота — не могло встояти перед тим, що десь далеко звідси, невідомо в якому місці й часі живе самотній хлопчик, за якого вона в одвіті до кінця своїх днів. Та як туди дістатися, як?
I хвилі пам’яті, затоплюючи усе довкола хороводом подробиць, відомих лише Каневській, розімкнули вражену свідомість, роз’єднали назавжди нитку життя, з єднану, на мить — життя старої Каневської і юної, сповненої сил Евеліни з прекрасної країни майбутнього.
Під ранок негода вщухла, і на прихоплену легким морозцем землю падав пухнастий сніг. Безформність осені була лише грубим каркасом для витончених конструкцій зими. Протяг, як миттєвий спогад, ковзнув по кімнаті, залишивши тонкий аромат приморських тропіків.
Стара Каневська прокинулась у своєму кріслі-гойдалці. Корява яблуня під вікном, геть обліплена снігом, скидалася на біломармурову крилату фігурку, яку вона бачила невідомо де. Беззвучно осипалися білі небеса на притихлу околицю. Славко, прокинувшись, заверещав від радості, і папуга, перекидаючись на жердинці, вторив йому веселою тріскотнею.
Каневська, звично премагаючи біль в скрипучих суглобах, поралась на кухні — готувала сніданок, прибирала, потім займалася безліччю справ, втомливих, але необхідних, які стали змістом життя багатьох зовні непримітних людей, котрі також роблять свій внесок уже тепер у створення того світу, в який так несподівано і так ненадовго зазирнула Каневська. А поки що їй треба всього лишень виростити онука, щоб він став творцем того світу ясності, краси й труда, в якому житимуть наші нащадки, так разюче не схожі на нас, щоб, незважаючи на всі знегоди, став він достойним цього світу — мудрим і чесним, стійким і веселим.
Зимовий промінь сонця упав на старече обличчя, і якусь мить на ньому жив прекрасний вираз крилатої Ніки-войовниці.
Гай Фламіній байдуже дивився на сліпучу гладінь Тразименського озера. Біля грузького берега втамовувала спрагу кіннота, просто перед нею хлюпалися лучники з Кампаньї, а лівий берег, чистіший, залишили куховарам.
День видався спекотний і задушливий, консул знемагав під навісом з вензелями, і раб раз по раз обливав його водою з широкогорлого глека.
Квестор Марій з двома лікторами давно вже стояв перед консулом, сонце палило нещадно, і він не переставав витирати рясний піт з чола. Поруч з ним стояв дивно одягнений варвар: довга сіра куртка з великими вилогами надіта поверх білої сорочки з тонкого полотна, рукави якої на зап’ясті стягували цікаві застібки, замість капців з сирівцю — чорна блискуча взуванка. На шиї — довгий клапоть тканини дуже ніжної розцвітки.
Квестор, що звик до брудних голів, які пахли козлами, був немало здивований. З цікавістю дивився на нього й консул.
Ліктори тримали в руках його поклажу.
— Він каже, — почав Марій, — що його жбани розлітаються на безліч шматків і знищують усе довкола. Він твердить, що можна вбити будь-кого ось таким шматочком свинцю, о найсвітліший!
Квестор привів купця на свій страх і ризик. Всупереч його побоюванням, Фламіній не розсердився, а навпаки, одразу пожвавішав.
— Шматочком свинцю! Й дурневі відомо, що свинець отрута.
— Не так, як ти гадаєш, володарю. Він каже, що може метнути його з такою силою, що той проткне будь-кого наскрізь.
Консул недовірливо глянув на чужоземця. Той, перехопивши його погляд, пробубонів:
— Пара пачем — пара беллюм![2]
Фламіній ледве второпав зміст сказаного — комівояжер говорив поганою ламаною мовою. Як правило, вожді варварів знали латинь набагато краще.
— Нехай покаже, — звелів консул.
Один з лікторів поклав до ніг чужоземця чорну теку з ручкою і блискучими прикрасами на кришці. Торговець натиснув на одну з них, тека відчинилась, і всі мимоволі ахнули.
Чужоземець дістав з теки овальну металеву диньку доволі грубої роботи: уздовж і впоперек на ній були зроблені насічки, і незнайома річ нагадувала надрізаний з усіх боків лимон. Потім у нього в руках з’явилася штукенція з напівкруглою дужкою і гачком у ній. Консул запримітив у теці ще кілька вельми цікавих предметів.
— Розтлумач йому, — сказав консул, звертаючись до квестора, — що мені зараз не до цього. Мені потрібні фессалійські луки й стріли, александрійські пращі, хороші ясенові списи, а не ці брязкальця.
Торговець уважно прислухався до слів консула і начебто збагнув, про що йдеться.
— Проміса кадунт ін дебітум,[3] — прогнусавив він з готовністю. — Хев ю є… табула раса? Е фрії плейс, фріі спот ов граас?
— Шукає підходяще місце, полянку, щоб продемонструвати свій витвір, — здогадався кмітливий Марій.
Фламіній махнув рукою у бік гайка піній. Четверо рабів легко підняли паланкін з воєначальником, свита рушила слідом. Ліктори не спускали очей з купця.
Консул звелів поставити паланкін у тіні, а чужеземце-ві вказав на невеличку галявинку — ну, що ж, мовляв, пробуй.
Той узяв металеву диньку і, зважуючи її на руці, гадав, куди краще метнути. Потім поклав її знову до теки, зняв затісного піджака, поправив краватку і злегка розім’явся.
Квестор раптом ляснув себе долонею по пласкому чолі (не здогадався, мовляв, раніше) і наказав своєму слузі-лівійцю стати у центрі галявини. Раб, опустивши голову, покірно виконав наказ.
Торговця такий поворот дуже збентежив. Він гаряче засперечався з Марієм. “Айм контра, — повторював він, — ітз є крайм де леге лята[4]”, — змішуючи латинь з англійською.
Лівієць переминався з ноги на ногу, відганяючись від надокучливих оводів, що злетілися до озера на міцний запах кінського поту. Консул нетерпеливився — виходило, що його, першу людину в республіці, хотіли пошити в дурні!
— У чім річ? — запитав він гнівно у квестора.
— Цей варвар стверждує, що в його країні не випробовують зброю на людях.
— Дурниці! — зареготав Гай Фламіній. — На кому ж тоді випробовувати? Нехай не корчить дурня!
Квестор знову заговорив з торговцем. Та варвар стояв на своєму.
— Він каже, що вбити людину — злочин, — обернувся квестор до консула.
— Скажи йому, що це раб. Чи він такий дурний, що не розуміє різниці? Та швидше, мені набридло це зволікання!
Марій і варвар засперечалися знову. Консул кивнув мізинцем, і виночерпій наповнив кубок світлим молодим вином з похідного шкіряного міха.
— Чужоземець каже, що в їхній країні немає рабів.
— Брехні! Таких країн не знайдеш ніде у світі.
З озера долинули звуки ріжків — час було обідати. Усі неприязно дивилися на чоловіка в білій сорочці, через якого змушені були стовбичити тут.
— Його країна, — провадив далі Марій, — наймогутніша у світі. Це країна вільних, народ сам обирає собі володарів.
Фламіній спохмурнів. Як і кожен справжній патріот, він вважав, що так можна сказати тільки про Рим. А чи не Ганнібалів це лазутчик? Консул не звик панькатися з римлянами, а з варварами й поготів.
— Скажи йому, що коли не покаже, як діє його зброя, я примушу його зробити це силою. Ми відберемо у нього цю його забавку, а самого запроторимо в каменоломні.
— Доунт харрі, — захвилювався торговець, адже усе пішло не так, як він того хотів.
Він знову щось сказав Марію. До роздратованого воєначальника долинуло: “Дифіт ін плено, Ганнібал ніар ззе кемп. Вім ві ріппелере ліцет”.[5]
— О Фламінію! Коли вірити його словам, Ганнібал оточив нас. Ми можемо виграти битву, лише купивши у нього зброю і навчившись нею володіти. Він просить десять тисяч таланів, — сказав украй схвильований Марій.
— Що йому ще відомо про Ганнібала? Він повинен про все розповісти, інакше я звелю катувати його.
Консул уже не сумнівався, що має справу з лазутчиком, який прагне будь-що залякати римлян. Він підкликав писаря, наказав записувати допит. Варвар був розгублений, та раптом він відскочив убік і став водити своєю чорною цяцькою з гачком з консула на квестора, на лікторів, котрі навіть не оголили мечів (торговець здавався їм цілком сумирним), і знову щось швидко заторохтів:
— Ганнібал вууд бі смейшд хоул йо амі, ексепт ітелікс. Пура верітас. Юу вейст темпора. — Він подивився на консула і спрямував пістолета просто йому в живіт. — Енд юу, Гай Фламіній, вууд бі кіллед. Морітур,[6] — додав він.
Цього разу консул зрозумів варвара. Забобонний страх скував володаря. Він завше боявся віщунів, оракулів, піфій… Скориставшись з його заціпенніння, торговець взяв із рук ліктора блискучу металеву трубу, поклав її собі на плече і спрямував на порожні армійські хури.
Сніп вогню вирвався з базуки, легка міна розтрощила хуру, заіржали перелякані коні, і над усім табором римлян покотився моторошний крик — ніби за сигналом, карфагеняни пішли на римське військо одразу з трьох боків.
Консул скочив зі свого крісла, дико роззираючись навкруги. У паніці тікали його воїни, Марій зі стогоном витягував стрілу з передпліччя, а торговець зброєю гарячково шукав щось у теці.
Котрийсь із лікторів, не чекаючи наказу, метнув дротик у білу сорочку, та вона вмить розтанула — варвар зник.
Усе сталося так, як передрікав торговець. Ганнібал здобув перемогу, італіків помилували, Гая Фламінія було вбито— у повній відповідності з конспективним викладом цієї події в університетському курсі лекцій з давньої історії. Правда, той факт, що приречений раб-лівієць здобув свободу, так і лишився невідомим.
— Знаєш, Арчі, я більше не клюну на їхню рекламу. Коли Аарон Сампер з “Таймтранзиту” підказав мені цей шлях, я було загорівся: ще б пак, збувати списану зброю за справжнє золото, до того ж давнє! Змінювати хід історії. Вигравати історичні битви з допомогою допотопного кольта!
Торговець зброєю Джонатан Мослі сидів у кріслі, оббитому воловою шкірою, у своєму офісі на Тридцять третій лінії. Навпроти нього біля скляної стіни розвалився на червоному дивані на фоні широченного фасаду національного банку його компаньйон і дядько Арчібальд Мослі.
— Ні, з ними таки неможливо домовитися. Це дикуни! Я був про римлян кращої думки — пам’ятаєш, як оповідали нам про Рим в університеті? До того ж латинь. Я ж знав силу-силенну крилатих виразів… До яких пір Катіліна… хм, так. Що для них людське життя, права людини? Хвалити бога, ми виросли у вільній країні, це у нас в крові…
Дядько Арчі вислухав розповідь племінника без особливого співчуття. Авантюри в бізнесі, у якій би історичній обстановці вони не затівались, його не цікавили. Мослі був прихильником традиційного збуту товарів, вважав, що теперішня кон’юнктура досить непогана, і по-своєму був задоволений, що із затії молодого, заповзятливого, а часами й нерозважливого Джонатана нічого не вийшло.
— Досить про це, Джо. Я з самого початку застерігав тебе, але хіба ти послухаєш? Ризикувати собою — це принаймні нерозумно. Завжди слід посилати агента…. тим паче в такі давні часи.
Мослі-молодший, потупившись, запалив цигарку, а дядько Арчі делікатно перевів розмову на інше. Вони обговорили перспективу збуту зброї, переважно застарілої (фірма на цьому спеціалізувалась), на Близькому Сході, де не припинялися бої і де її тепер бракувало. Арчібальд був діловою людиною, і вже за місяць далекі нащадки лівійця цілилися один в одного з розхитаних, однак боєздатних автоматів. Назрівали бої, у порівнянні з якими Пунічні війни здавалися такою собі бійкою, і компаньйони вже наперед підраховували значні бариші, тим паче, що одержувати вонї їх в умовах свободи, не порушуючи прав людини і добре знаючи ціну людського життя.
Костянтин увійшов до роздягалки і став знімати светра.
— Бачив діда? — повів Петро очима у той бік, де з Шостаком розмовляв якийсь чоловік пенсійного віку.
— То й що? — знизав плечима Костя.
— З ветеранів. Каже, що хоче порівняти техніку боксу тридцятих років із сучасною.
— Видно, мемуари пише.
— Мабуть.
Петро допоміг Кості надіти рукавиці, і той затанцював біля груші. Пурхав, як метелик, дарма що в кожному кулаці — паровий молот. Шостак невдовзі підкликав його. Він був збентежений, хоча збентежити Шостака так само важко, як, скажімо, гімнастичного коня.
— Костю, — мовив він, — тут товариш хоче розім’ятися трохи у спарингу, так ти., того…
Шостак дав Кості зрозуміти, щоб той, захопившись, не забув гостя.
Старий тим часом роздягався. Під одежею у нього був тренувальний костюм. “Боїться застудитися”, — неприязно подумав Костя. Уся ця історія йому страшенно не подобалась, та не сперечатися ж зі старшим тренером товариства.
Вони вийшли на ринг, торкнулися рукавицями. “Без поняття у стойці”, — відзначив про себе Костя, демонструючи пенсіонерові серію блискучих фінтів. Ударити його він не наважувався. Дід досить бадьоро дріботів по рингу. “Моторний ще”, — подумав Костя.
— Так ви, треба гадати, знали Осипяна? — затіяв він галантну розмову з дідком, наче з дівчиною в танці.
Костя не хотів, щоб цей безглуздий поєдинок виглядав серйозно. Берегти дихання він і не думав.
— А може, й Васильєва? — продовжував він почату розмову.
І тієї ж миті відчув два блискавичні удари по ребрах і, присоромлений, замовк. Не можна так розпускатися. Боксер він завжди боксер, в сімнадцять чи в сімдесят п’ять. Слід поважати будь-якого противника. Костя вирішив легко штовхнути старого у корпус, буквально торкнутися рукавицею. Правою, правою, лівою… Не дістав. От так дід, є ще, видно, порох…
Удар, яким можна було звалити слона, прийшовся йому просто у центр груднини. Костя сторопів — пробити його захист вдавалося одиницям. Краєм ока помітив — усі хлопці стоять біля рингу. Зібрався. Серія різних ударів — і всі в порожнечу. Йому не вдалося навіть торкнутися суперника рукавицею. Костя захвилювався. “На диво жвавий дід”, — тільки й встиг подумати він.
— …шість, сім, вісім… — лічив вражений Шостак.
А дід уже незграбно пролазив під канатами. Костянтин Переверзєв — майстер спорту, двадцятитрьохрічний середньоваговик, неперевершений віртуоз ближнього бою — був нокаутований.
Шостак покликав Мефодьєва, голову міського відділення товариства.
— В житті не боксував, — зізнався дідок. — Я архіваріус загсу. Колишній. Тепер на пенсії. — Він швидко жестикулював худою рукою, вкритою старечими веснянками. — Річ у тім, що я можу бачити рух сповільнено, варто мені лише зосередитись. А рухатися можу швидко. Надто швидко, — проказав дідок, наче соромлячись свого незвичайного дару. — Мені це завжди не подобалось. Усе життя хотів бути статечним.
Якусь мить старий помовчав, а потім продовжував:
— Ну, от… А тепер на пенсії. Звісна річ, кожен шукає собі заняття до душі — сад, рибалка, те-се. А я завше мріяв подорожувати. Спортсмени, знаєте, скрізь бувають. Гадаю собі, а чи не спробувати?… Отак я до вас потрапив, звиняйте, що про все одразу не розповів.
Шостак і Мефодьєв не знали, що робити з цим скарбом. Дід як дід, таких мільйони. Але в цього діда реакція в десять разів швидша, ніж у найкращого боксера!
Саме готували в турне юнацьку збірну міста, але ж вік у нього… Та й чи зможе він виступати за “Буревісник”, будучи архіваріусом загсу? Щоправда, дід уже на пенсії. Звичайно, можливі ускладнення, труднощі. До того ж він навідріз відмовився виступати на рингу в трусах і майці. Сказав, що й так, в піжамі і шльопанцях, може побити будь-кого, навіть найсильнішого суперника.
— Це ж не бокс, це балаган, — бідкався Мефодьєв, безпорадно розводячи руками. — А як у вас з іншими видами, легкою атлетикою, приміром? — спитав він у старого і, не чекаючи відповіді, попросив піти з ними на стадіон.
Тут було небагатолюдно. Промчала, як стріла, по доріжці Холєва Г. — надія товариства на дистанції 5000 метрів. За нею бігла Протасова — загальновизнана нездара із залізними нервами і непохитною вірою в себе. Вертівся з молотом Боря Давиденко. Стрибав з шестом Гусев.
— Стометрівку, га? — запропонував Шостак старому.
Той не заперечував. Йому показали, звідки й куди бігти. Шостак почав було навчати дідка техніки низького старту, але той став опиратись.
— Нехай біжить так, — сказав голова товариства.
Прозвучав постріл стартового пістолета, дідок рвонув, аж закуріло услід. Мефодьєв глянув на секундомір і не повірив своїм очам, а відтак секундомірові.
— Скільки у тебе? — гукнув він Шостаку.
— Вісім і чотири!
— Неймовірно! — Мефодьєв витер піт з чола. — Вісім і чотири десятих секунди без будь-якої підготовки!
— А тепер нехай спробує стрибнути у довжину! — кричав з протилежного кінця поля зраділий Шостак, а дід ніби й не бігав — пританцьовував біля краю доріжки.
— Хвилинку, — сказав Мефодьєв старому, кинувся за матами і розіслав їх за краєм ями для стрибків.
І не даремно. Дідок перелетів через яму, як горобець, і приземлився на мати. Він і сам, мабуть, не чекав такого результату, бо ж стрибав у довжину вперше в житті!
Того дня Мефодьєв і Шостак не стали більше випробовувати старого, побоюючись, аби він не ушкодив собі чогось з незвички.
Три дні пішло на побіжне ознайомлення з азами легкої атлетики. Дід показав 7,3 секунди на стометрівці, 2,54 метра у стрибках у висоту, 12,71 метра в довжину. Потрійний стрибок вони не стали навіть заміряти — однаково ніхто не повірив би. За час тренування архіваріус помітно покращив свою спортивну форму.
На ринг його більше не пускали — боксери панічно боялися дідка. Вдача у нього була норовиста: не хотів бігати з бар’єрами, бо це здавалося йому дитячою забавкою, відмовився метати диск і спис, мовляв, покалічить когось ненароком.
Через тиждень Шостак з дідком були вже у столиці республіки. Пенсіонер мав продемонструвати досягнення скромного обласного центру у групі “Здоров’я”, а там видно буде. Вони стояли біля краю тротуару. Готель був через дорогу. Шостак позирав на потік машин, що мчали з шаленою швидкістю: ніхто й не помишляв зупинятися перед “зеброю”.
Архіваріус став нервувати. Раптом стрибнув майже на середину проїжджої частини і почав шалено лавірувати поміж автомобілями. За ним неможливо було встежити. Лязгали гальма, вищали сигнали. Два таксі мало не перетворилися в одне. І все ж дідок дістався протилежного боку тротуару і махав звідти Шостаку рукою, а той витирав з чола холодний піт.
У двомісному номері вони перевдяглися. Шостак увімкнув телевізор і ліг на ліжко поверх ковдри. Показували футбольний матч. Наші мужньо програвали гостям. Дідок акуратно склав штани, розстелив ліжко і ліг, як і належить, видно, звик вкладатися рано. Закутавшись ковдрою, з відразою поглядав на екран, де на зеленому полі корчився травмований напівзахисник Бубуєв. Трибуни ревли з останніх сил.
— Таке воно, спортивне життя, — співчутливо прокоментував Шостак. — Нині ти на щиті, а завтра — під щитом. — Була нагода побесідувати з дідком про привабливість і мінливість долі спортсмена, надихнути архіваріуса на нові досягнення.
— Будьте ласкаві, зробіть тихіше. Ревуть як навіжені, — попросив дідок і, одвернувшись до стіни, натягнув ковдру на голову. — Терпіти не можу весь цей ваш спорт!
— Я вже звик до цього, — сказав він своєму супутникові. — Вони мене терпіти не можуть. Коли б могли, — знищили б одразу.
— Дурниці, — мовив флегматично приятель. — Ти завше був трохи психопатом.
Вони спустилися у метро. Супутник витягнув пригорщу мідяків і тицьнув один товаришеві.
— Краще б пішки, не так уже й далеко… Гляди… — чоловік боязко помацав щілину для монети. — Ой! Струмом б’є! — злякано скрикнув він.
Супутник засміявся — не дрейф, мовляв, бери приклад з мене. Він опустив п’ятак і спокійнісінько пройшов крізь вузький прохід. Його товариш вчинив так само, та як тільки він опинився під недремним оком фотоелемента, два окантовані гумою стальні лікті вискочили зі своїх гнізд і перекрили прохід. Чоловік з жахом кинувся назад.
— Бачиш я ж казав тобі, — ледве чутно прошепотів він своєму супутникові.
— А, чорт! Мабуть, несправний. Пройди біля чергової, — порадив той.
Чоловік рвонув із проходу і пройшов біля круглої скляної будки. Приятель нетерпляче чекав на нього. Ескалатор помчав їх донизу. На півдорозі східці раптом різко смикнулись. Усі встояли на ногах, лише наш знайомий полетів униз, як від удару по колінах битою для городків. А там, наповзаючи, спробувала зажувати йому руку стальна гребінка, але чергова вчасно зупинила ескалатор.
— Уважнішим треба бути, — сухо зауважила вона.
Чоловік розпачливо глянув на неї і безнадійно махнув рукою.
— Ця машинофобія колись таки вилізе тобі боком! — вичитував йому супутник, поки вони чекали поїзда. — Ти що, не знайомий з ефектом самонавіювання? Типовий випадок…
Чоловік мовчав. Коли підійшов поїзд, він стрибнув з місця у відчинені двері, як у воду. Пасажири засміялися. Поїзд помчав, набираючи хід, та несподівано зупинився посеред тунелю. Тоді здав трохи назад і знову рушив уперед.
— Це все через мене, — бідкався чоловік. — Якби мене тут не було, їхали б собі спокійно. Мені не слід користуватися машинами, я наражаю на небезпеку інших.
Супутник похмуро переминався з ноги на ногу. З горем пополам доїхали до потрібної станції. Тут ескалатора не було, і чоловік невимовно зрадів. Вийшовши із мармурового підземелля по безвідмовних гранітних східцях, бадьоро закрокували повз стоянку машин.
— Обережно! — крикнув супутник.
Порожня машина з невимкнутим мотором раптом скочила вперед, наче гігантська жаба. Чоловік ледве встиг відскочити убік.
— Це ж треба! — здивувався приятель. — Швидкість увімкнулась сама по собі. І як вони техогляд проходять — не збагну!
— Я завжди насторожі, — промимрив чоловік, розтираючи забитого ліктя.
Невдовзі вони підійшли до висотного будинку.
— На якому поверсі ти мешкаєш? — запитав супутник.
— На чотирнадцятому, — відповів чоловік. — Ліфт он там.
— А ти що ж, пішки? — глузливо мовив супутник.
— Доведеться. Ми з ліфтом не дружимо. Я вже досить насидівся в ньому.
Приятель поблажливо посміхнувся і рушив до ліфта. Він довго чекав на площадці, доки чоловік здолав усі двадцять вісім прольотів східців.
Нарешті увійшли до кімнати. Це був типовий притулок дослідника-ентузіаста: скрізь розкидані книги, рукописні таблиці, стоси списаного паперу.
— Увімкни світло, — попросив господар. — Мені це не завжди вдається.
Гість клацнув вимикачем. Спалахнула простенька люстра. Тепер можна було роздивитись інтер’єр: допотопний телевізор біля вікна, друкарська машинка, телефон з витягнутою з розетки вилкою.
— Творча лабораторія самотнього генія, — врешті сказав гість, підійшов до телевізора і увімкнув його.
— Не працює! — гукнув з кухні господар.
За хвильку він зайшов до кімнати з кофейником у руках. Услід йому злісно плюнув кран, а холодильник забубонів довге прокляття.
— Ти глянь — показує! — зупинився він і втупив погляд у телевізор. — Коли ж ти встиг його полагодити?
— Телевізор справний, хоч і старий. Треба лише вміти настроювати.
Господар дістав чашечки.
— У мене завжди не клеїлося з технікою, — сказав він. — Особливо останнім часом. Телефон, і той не можу зремонтувати. Майстра викликав. Тільки-но він піде — знову не працює.
Гість перевірив телефон. Апарат працював нормально.
— Дурниці! Ти сам вбив собі у голову казна-що. В наш час кожен повинен бодай трохи розумітися на техніці.
— Ти ж знаєш, я біолог за фахом.
— Отож-бо й воно. — Гість наче аж тепер згадав про мету свого приходу: — Ану, показуй свою безсмертну працю.
Господар приніс товсту червону папку. На обкладинці синьою тушшю було виведено: “Можливості утворення поліформних органічних функціонерів і створення біологічних еквівалентів машин і механізмів”.
Гість прочитав напис і з повагою подивився на господаря.
— Кінець, значить, ері машин? — усміхнувся він. — Ну, давай подивимось.
Він розкрив папку і здивовано запитав:
— А чому від руки писав? У тебе ж машинка.
— Що ти! — господар злякано глянув на друкарську машинку. — Вона тільки й норовить зламати мені пальці.
— Ну, що ж. В такому разі передрукуємо у нас в інституті. Це вже яка твоя праця?
— Шоста.
— Попередні пам’ятаю. Коли й ця на такому ж рівні — наробимо галасу, брате, на цілий світ. Ти правильно зробив, що вирішив провести її через наш інститут — і профілю відповідає, та й те добре, що однокашників не забуваєш. Погріємось, так би мовити, біля твоєї слави.
Йому не терпілося заглянути в рукопис на самоті. Отож, поклавши папку в портфель, гість потиснув господареві руку, став прощатися.
— Ми пропустимо її поза чергою, — сказав він і поплескав господаря по плечу. — Паблісіті я тобі забезпечу, можеш не хвилюватись. Завтра ж зателефоную.
Кивнувши господареві, гість увійшов у ліфт і натиснув кнопку. За кілька секунд ліфт завис між поверхами. Чоловік закричав у сіточку мікрофона — у відповідь почулося глумливе потріскування. Нерішуче помацав хромовану окантовку дверей — ударило струмом. І тут він згадав про конфлікти біолога з оточуючою машинерією. Майнув здогад — а може, причина саме в цій праці?
Він прихилився до пластикової стінки ліфта, міцніше прйтис до себе портфеля з папкою і приготувався довго чекати.
Запитання: “Нинішня криза — остання?”
Запитання: “Що означає: при цьому бути на військовій службі?”
Ще запитання: “Що можна вдіяти, якщо країни очолюють уряди-мафії з народами-заложниками?”
Запитання: “Чи можливо за цих умов врятуватися?”
Передісторія запитань…
У травні 199… року за сім місяців до Великої Кризи оператор супутника-винищувача Гектор Яблонськи невідь як змусив програміста бази ППО ІОХ забезпечити його корабель зміненою програмою виведення на орбіту. Згодом це дало йому змогу описати гігантський оверпол — величезний видовжений напівеліпс над Північним полюсом. На те пішло вісім років. За цей час, вважав Яблонськи, наслідки катастрофи вже достатньо згладяться, можна буде приземлитись і якось існувати…
З собою він взяв коректувальницю відділу спостереження Наїс Ферт.
Гектор вигрібав із шухляди документи, дипломи, листи, старі рахунки. Нарешті! Він схопив перепустку-ікс, сунув її до кишені. Ляснув себе по комбінезону: пістолет, пакет НЗ, особистий знак — а втім, навіщо йому тепер особистий знак? Пожбурив ключі і набрав номер:
— Наїс!
Гудки. Мабуть, вона вже в бункері. Коридором готелю командного складу’линуло вібруюче завивання сирени, сині світильники затемнення миготіли в такт звуковим амплітудам.
У коридорі передсвітанкові сутінки химерно переміщувалися з мертвотним голубим відблиском на стіні. Гектор вибив ногою скляні двері сусіднього номера. Розчинив стінну шафу: валіза з комбінезоном, усе спорядження по тривозі — на місці. Просто пощастило, що маленька Левіт у госпіталі! Майнула безглузда думка про записку на зразок: “Ейб! Ти все робиш слушно!” — але згадав, що жарт не дійде, тож який сенс глумитися над тим, хто стане покійником за п’ять хвилин…
Зі стоянки викочував джип з командою оточення, і Гектор ледве вмостився на запасному колесі. Хтось запитав, беручи валізу:
— Що тут, хлопче? Особиста нейтронка?
Гектор не відповів, та й потребу в цьому не було: хлопці були збуджені, розуміли, що означає тривога. Джип мчав, здіймаючи куряву, до стартових майданчиків, а назустріч повзли порожні, без пального, тягачі-цистерни.
“Уже заправились”, — про себе відзначив Гектор. Малі протиракети, стратегічні, крилаті ракети, супутники-винищувачі, супутники наведення, всілякі “земля — повітря”, “земля — земля”… Його тепер цікавила лише одна ракета — “земля — життя”…
— Коли минає термін ультиматуму?
— Через двадцять вісім хвилин…
Вони сиділи в джипі — всі в глибоких шоломах.
Залізноголові. Так вам і треба. Гектор уявив цю кам’янисту пустелю за півгодини — оплавлене, потріскане, спотворене вогненним смерчем каміння, кістяки машин, тисячі глибоко замурованих під запеченим кремнеземом у бетонних катакомбах людей.
— Швидше! — мимоволі крикнув він водієві.
Біля воріт бази сержант квапливо перевірив їхні документи. На валізу навіть не глянув. Навпроти блоку вісімнадцять Гектор народу сплигнув і щодуху побіг до входу. Алюмінієві покрівлі над стартовими позиціями вже були розведені, і пройоми зяяли в світанкове небо. Ще одна перевірка — на вході в бункер.
— Що у валізі? — різко кивнув головою темношкірий капрал.
— Картографія сектора, щойно одержав, — збрехав Гектор і зробив рух, ніби відкриває замки.
Капрал нетерпляче махнув рукою і доповів по селектору:
— Вісімнадцятий прибув!
Спуститися треба було лише на два яруси. В темному бункері сигнал тривоги ледве чувся; оточений тишею і прохолодою, серед надійного металу і бетону Гектор раптом усвідомив, що таки здійснить свій намір.
— Наїс? — запитав у темряву.
З ніші під товстенним коліном поливпроводу почулася легенька хода. Наїс підійшла впритул до нього. Гектор поцілува її, відчинив валізу.
— Перевдягайся. Хвилин за десять старт, треба поспішати.
Він відкинув вхідний люк, і зсередини на майданчик вирвалося сліпуче світло. Наїс скинула сукню на рифлену сталеву підлогу, надягла спершу внутрішній, білий, комбінезон — він був еластичний і якраз до міри — і зовнішній, мішкуватий, явно завеликий. Тим часом Гектор гарячково від’єднував телекерування, потім демонтував крісло в бойовому відсіку і викинув його на майданчик. Дорогий кожен дециметр місця. За кріслом полетів радарний пульт.
— Навіщо? — здивувалася Наїс.
Вона стояла мов неприкаяна посеред плями світла і все ще тремтіла, хоча скафандр мав систему автоматичного обігрівання.
— Роззброєння в приватному плані… А це припаси… поки не звикнемо.
І в ту мить рикнув інтерном:
— Вісімнадцятий! Доповідайте про готовність!
— Готовий!
— Сектор дії за режимом ікс. Старт за дві хвилини, обстановку на орбіті доповісти негайно. Хай щастить!
Голос розпаленого близьким боєм навіженого вояки. Наїс зайшла в люк по вузенькому місточку. З нижніх ярусів уже не гримкотіло — команда обслуговування відключила шланги і кабелі. Гектор нетерпляче підштовхнув її в спальний відсік. Тільки встиг пристебнутися в ніші реабілітації — почав вібрувати корпус. Він перевів подих і напружено усміхнувся. Здається, я таки всіх обкрутив, і своїх, і ворогів… Старт!
Ракета здригнулася і, набираючи швидкість, важко пішла з шахти. Гектор уявив, як одночасно з ним стартують двоє інших супутників-винищувачів — один сектор, одна команда. Зате доля різна.
— Перехитрив усіх! — крикнув Гектор у наростаючому свисті.
— Вісімнадцятий! — ревонуло в навушниках. — Чому не сигналите відхилення? Ваша координація…
Тріскотнява. Прискорення триває. Вийти на оверпол та ще з таким першелієм — це не рядовий запуск…
— Негайно! Вісімнадцятий, увімкніть бортову дублюючу! Чому не відповідаєте? Прийом…
Гектор з насолодою потягнувся і скинув ремені. Вже невагомість — проплив у тісній рубці. Спитав у приреченого, розгубленого оператора внизу:
— Ком? Ви мене чуєте?
— Що? Вісімнадцятий, ви? Корег…
— Ком! Як ви збираєтесь давати дуба?
Тепер він далеко й дістати його важко. Із землі, що повільно відпливала, — приголомшене мовчання.
— Найліпший вихід — наркотик. І раджу якомога більшу дозу. Є такий спосіб підсмажити їжака: його запікають у глині живцем на повільному вогні… Нічого подібного я не переживав, але можу уявити.
— Ви з глузду… — загорлав Ком. Потім тихіше, певне, до тих, хто був поруч: — У нього, мабуть, у голові замакітрилося від потрясіння…
— Марно сподіваєтесь! Це не аварія, а свідоме дезертирство. Я готувався до нього майже рік у вас під носом, старий бовдуре!
У проймі з’явилася Наїс, вона здивовано дивилася на Гектора. Він підморгнув їй і вигукнув далі:
— Робіть що хочете, почубтеся, перегризіть один одному горлянки, всі ви — китайці, американці, араби, росіяни, чорні, червоні — так вам і треба! За кілька хвилин більшість із вас перетвориться на пару. Я прощаюся з усіма, Ком, і з вами теж. Нехай в останній момент вас тішить думка, що бодай один чоловік утік з жаровні! Та ще й прихопив із собою красуню!
Наїс здерла навушники й ларингофи.
— Правильно! — Гектор ще перебував у полоні ейфорії вдалої втечі. — Нам більше не знадобиться зв’язок. Все це треба викинути.
Наїс мовчала. Вона прикипіла до ілюмінатора, в якому сяяв величезний серп Землі.
Ядерний вибух у просторі — лише короткий і дуже яскравий спалах. Затим здіймається хмарка радіоактивного газу, який повільно розповзається у вакуумі. Визначаючи орбіту втечі, Уокс хотів відразу й радикально позбутися антисупутників, байдуже, своїх чи чужих, тому близька траса відпадала. Навколоземний простір, вважав він, буде так само пронизаний радіацією, як і поверхня. З другого боку, не можна було забиратись надто далеко, система життєзабезпечегіня розрахована на нормальну величину сонячного випромінювання; ось як народилася ця орбіта, в найвіддаленішій точці якої супутник зависав нерухомо майже на півроку.
Яскравий промінчик упав крізь ілюмінатор і почав повільно рухатися по стьобаній обшивці. У стовпчику світла дрейфувала напіврозгорнута книжечка коміксів. Гектор обережно, аби не розбудити Наїс, розстебнув блискавку на ковдрі й випірнув з алькова. Глянув в ілюмінатор, ніби хотів дізнатися, яка погода зовні. Маленьку, бліду півкулю Землі вже важко було відшукати у вселенській пітьмі.
Він прискіпливо перевірив усі вузли регенератора. Здебільшого на це йшло понад дві години.
Система здійснювала певний замкнутий цикл. Протягом доби вона тричі видавала точні дози білкового вітамінізованого желе.
Потім Гектор витягнув стрічку з-під самописця фотометра і побіжно продивився її. На ній виднілися лише два слабких піки — найімовірніше випадкові флуктуації. Об’єктив фотометра був скерований на Землю, і спалах катастрофи ніяк не міг пройти непоміченим. Ось уже п’ять тижнів польоту він марно чекав спалаху. Може, даремно втікав? Проте Гектор не сумнівався.
— Якщо спалахів досі не було, — звертався до Наїс, — це ще нічого не означає. Поки що воюють звичайними засобами: бобмардування, напалм, тактика випаленої землі. Дійде й до супербобм…
їхнє неймовірне везіння — уціліти вдвох, втекти з гинучого світу — гостро потребувало підтвердження. Наїс частіше придивлялася до далекої світлої плямки, їй здавалося, що вона має спалахнути сліпуче, яскравіше за сонце. Гектор пояснював: спалахів тепер уже не побачити без приладів.
— Зникне лише життя. А радіація почне поступово спадати— протягом десятиліть. До нашого повернення вже можна буде гуляти в скафандрах…
Гектор виштовхнувся назад у спальний відсік.
— Сніданок готовий.
— Остобісів концентрат…
Наїс знехотя вибралася з алькова. Гектор усміхнувся.
— Там, — показав він на ілюмінатор, — уже немає й такої їжі. Для різноманітності відкрию боби з ковбасою. Звикай до невибагливих харчів.
Стосунки їхні стали короткими і холодними — нічого схожого на те, що було на базі. Наїс не йняла віри своєму осліпленню. Одного разу не стерпіла:
— Подумати тільки! І в цій шкаралупі мені сидіти рік за роком, зістаритись і померти? Поруч нікого… крім тебе!
Глянула на Гектора майже з відразою. Він згадав: на Землі сама можливість лишитися наодинці була щоразу щастям. І вперше подумав: а може, цей експромт з нею не такий уже і вдалий?
— “Консерви “Щастя”…
Наїс уже вмостилася під торшером з антенної стойки.
— Які консерви? Що ти верзнеш?
— Саме так. Слід було б написати на борту нашої бляшанки величезними літерами: “Консерви “Щастя”. Єдиний уцілілий, законсервований взірець земного щастя. Ніколи не думав, що чимось вирізнюсь… Моя люба, я завжди був людиною маси, одним з мільйонів. Але тепер я і ти — єдині… Ти рада?
Він запитував про це так часто, що Наїс безбарвним голосом звично відповідала: “Дуже”. Гектор знову підплив до фотометра, відвів важілець самописця. Датчик був з’єднаний із зумером — вони не повинні проспати кінець людства.
— Даремно викинув передавач…
— Дурниці. Він не розрахований на такі відстані. А нам потрібен кожен дециметр простору.
Їхнім щастям могла стати лише всесвітня загибель. Інакше вони будуть жорстоко, на багато років обдуреними “в’язнями, які добровільно посадили себе в сталеву камеру, приреченими їсти гидке желе з регенераційної установки й повільно божеволіти від монотонності й безцільності буття. Зумер, отже, мав ніби відізватися далекою луною ієрихонських труб. Але він мовчав.
Запитання: “Чи можна врятуватися за таких умов?”
З вітальні долинув слабенький писк. Гектор рвучко випростався, вслухаючись. Зумер… Зумер!
Наїс теж підхопилася. Штовхаючись, вони шукали виходу з алькова. Зумер пищав майже невпинно, а голка самописця судомно стрибала по паперовій стрічці. Вони припали до ілюмінатора.
— Бачу, бачу! — здавлено прошепотіла Наїс. — А ти казав, неможливо помітити без приладів…
Справді, на межі видимості вгадувалося найдрібніше тонке іскріння — там, у неймовірній далечині, дотлівала історія. Без них. Гектор зітхнув — уперше за час відльоту нарешті почувався впевненим. Наїс схлипувала, відвернувшись до стіни.
Знову Уокс, карточні фігури, німфа із світної вивіски — знайомі образи пішли по колу. Гектор спробував відволікатися — слід змінити дві секції в регенераційній… У щілину закритих жалюзі просвічувала самотня зірочка гострим, як докір, промінчиком. Уокс дивовижно неохайний для офіцера.
— Чому ви вирішили допомогти мені в цьому?
— Важливий кожен шанс, розумієте? А що коли ніякого іншого шансу немає? Тим паче, ви по-своєму ризикуєте…
— Зі мною все ясно. А ви самі не ризикнули б?
— У мене своя думка. Я ризикну розділити спільну; долю. Крім того, може, ще вдасться щось зробити…
— З цими вбивцями в парламентах?
— А що? Вони теж під прицілом…
Пам’ять підсувала одноманітний мотлох, позбавлений сенсу. Фальшстарт у пустелі, коли ракета переламувалась, ніби сигарета в гігантських пальцях… Наїс…
Але ж Наїс померла! Відтоді, як вона отруїлась, в супутнику стало надто багато місця. Іноді йому здавалося, цю вона ховається в сусідньому відсіку.
— Наїс!
Він кликав її, плаваючи по своїй в’язниці.
На перших порах Наїс говорила: уяви собі, у нас завжди буде сонячно! Потім почала все частіше закриватися від світла, ховалася в напівсутінках, днями відмовчувалася, очевидно, тоді в ній визрівало це рішення, вихід, який і на Землі не здавався особливо оригінальним. Наїс не змогла витримати далі. А не минуло ж і року!
Німфа, плавальний басейн, полігон. Неподалік троє солдатів вчаться вбивати з базуки. І спокійні слова з вуст огрядного літнього чоловіка:
— Завжди вважали, що найстрашніше — знищення міст, загибель мільйонів, радіація, зараження. Та це, виявляється, тільки прелюдія. Кінець світу загалом почнеться через два-три дні…
— Як?
— Лише тоді виникне пилова хмарність від вибухів і пожеж, затягне всю планету, настане ніч. Охопить сибірський холод. Бушмени не встигнуть загинути від радіації — замерзнуть. Австралійці теж…
Знову гримнула базука. На тлі сказаного вона — символ цнотливості.
— …Рослинність, тому що хмари не розвіються за місяць. Коли небо стане ясним, на нього вже нікому дивитись…
Тоді ж Сабіна спитала:
— Про що ти, Гекторе, весь час гомониш із ним? Можна подумати, приходиш сюди заради нього.
— Дурниці, спи…
Він обняв жінку, але ж це Наїс! Як же вона підвела…
Гектор, здригаючись, відкинув ковдру і навпомацки пірнув у морок “вітальні”. Припав до віконечка, вдарив щосили кулаком у стінку. Вінілова шкіра, поролон, сотопласт, алюміній, пінопласт, знову алюміній, скловата, бронезахист, термошар — консерви “Щастя”.
Консерви “Щастя” наближалися до Землі.
Лічильник відмітив радіацію за півмільйона кілометрів. Гектор стривожився: такого рівня він не чекав. Якщо радіація і далі зростатиме, то на Землі, очевидно, анітрохи не краще, ніж всередині реактора. Доведеться піти на другий виток… А це означало б лише одне — кінець, йому не протриматись у порожнечі ще стільки років.
Наприкінці дня радіація різко впала, прилад відзначив звичайний фон випромінювання. Гектор вдивлявся в кулю. Зовні все було на ній те саме: океани, зелень лісів… Ліси?
Він згадав: Бікіні вкрився рослинністю за нетривалий час після вибуху. І це його підбадьорило. Він зняв накривку навігаційної панелі і тремтячими руками заправив касету з програмою спуску…
За три дні до цього Гектор покінчив зі зброєю. Супутник мав п’ять бойових пострілів, їх годилося б зберегти на випадок зустрічі при підході з антисупутниками-автоматами. Але сідати з таким боєкомплектом було ще ризикованіше. Тому випалив їх у простір.
Заметався по відсіках, шукаючи комбінезон. Темряву за склом поступово змінювала глибока синява: запрацювали двигуни, його відчутно притиснуло до сидіння. Од хвилювання серце виривалося з грудей. Ілюмінатори затягла пелена іонізованого газу, крізь неї він побачив, як угору рвонулися перші пластівці хмар. Поштовх, ще поштовх… Парашути.
Гектор спробував підвестись, глянути назовні, проте тягар, від якого він відвик за роки невагомості, звалив на витертий лінолеум. Насилу встав і почалапав до перехідного шлюзу.
Люк не відчинявся з дня похорону Наїс. Він відгвинчував болти, ламаючи нігті.
Двоє дітей стояли біля закіптюженогоіциліндра, витріщившись на нього. Гектор відвернувся, щоб прогнати ману. Після смерті Наїс у нього часто виникали галюцинації, він не знав, як з ними боротися. Тут ніхто не міг вижити, крім трав і риб… Обережно ступив на землю і захитався від слабості. Відчув чиїсь руки, що підтримували, сахнувся, вдарився шоломом об корпус, упав…
…Побачив над собою обличчя Уокса. Гектора легко підкидало в підвісній койці, по світлій оббивці санітарної машини бігли відблиски від зустрічних автомобілів. Гектор заплющився. Він усе зрозумів, а тому не хотів нікого бачити, не хотів ні з ким говорити. І раптом рвучко повернувся до Уокса.
— Але ж вибухи були! Були!
— Я так і знав: це введе вас в оману. Це знищувалася зброя, яку не можна було використати мирним шляхом. У космосі, в зоні, вільній од польотів.
— Отже…
— Так. Криза показала: інакше не можна… Через місяць після вашого старту. Наїс…
Гектор не хотів говорити про Наїс.
Тепер йому нічого не хотілося. Коли ж його вкочували по пандусу до приземкуватого корпусу клініки, дивився на людей, що супроводжували його. Він збагнув: вони стали інакше жити. Гектор ще не міг зрозуміти, як саме, але зовсім інакше, ніж до його втечі. І вперше подумав: що його відчайдушна авантюра і виняткова невдача — дурниці, ніщо поряд з такою неосяжною перемогою.
Загальне поняття найрозкішніших автомобілів. Букв.: автомобіль-мрія, автомобіль-сон.
Хочеш миру — готуйся до війни (лат.).
Пообіцяв — зроби (лат.).
Це злочин з точки зору закону (англ., лат.).
“Повна поразка — Ганнібал біля вашого табору. На силу відповідають силою” (англ., лат.).
Ганнібал знищить усю вашу армію, крім італіків, свята правда. Ви гаєте час. І ти, Гай Фламіній, будеш убитий (англ., лат.).