Вони чекали внизу біля трапа, старійшини Сконтару. Коли Скорроґан побачив їхні незворушні обличчя, йому похололо в животі. Хтозна, може й смерть чекає на нього серед цього мовчазного й похмурого гурту. Звичайно ж, ганьба… чи може й більше за ганьбу?
Імператор Вальтам теж стояв там, його білу гриву роздував пронизливий вітер. Його золоті очі, здавалося, світилися в сутінках, жорсткі та жорстокі, сповнені глибокої похмурої ненависті, що тліла в них. Його старший син і спадкоємець Тордин стояв поруч. Останні сонячні промені мигтіли червоним на вістрі його списа, і здавалося, що з неба капає кров. Тут були й інші хоробрі сканґи, і глави провінцій Сконтару й планетних колоній, і всі вони стояли й чекали на Скорроґана. За ними вишикувалася низка охоронців імператорського палацу, шоломи та кольчуги поблискували в сутінках. Вони стояли в тіні, але ненависть і презирство промінилися з них.
Скорроґан підійшов до Вальтама, стукнув списом у вітанні та схилив голову не нижче, ніж зазвичай. Все мовчало, тільки скиглив вітер. Поземок гуляв полем.
Вальтам нарешті заговорив, знехтувавши церемоніальним вітанням. Це було схоже на ляпас:
— Ти повернувся.
— Так, Ваша величносте, — Скорроґан намагався зберігати голос жорстким. Це було важко. Він не боявся смерті, але ж несила нести тягар невдачі… — Як Ви вже знаєте, і я мушу з жалем повідомити — моя місія провалилася.
— Авжеж, знаємо. Ми й телепрограми дивимося, — мовив Вальтам уїдливо.
— Володарю, соляріани нададуть майже необмежену допомогу Кундалоа. Але Сконтару вони відмовили повністю. Ані кредитів, ані технічних радників — нічого. Ми можемо розраховувати на якусь торгівлю, але туристів майже не буде.
— Знаю, — мовив Тордин, — Але ж тебе послали по допомогу.
— Я намагався, пане, — Скорроґан, наскільки міг, додав експресії своєму голосу. Мусив же щось казати — аби тільки не пояснювати! — Але соляріани й досі упереджені проти нас, почасти це пов’язане з їх чисто емоційною прихильністю до Кундалоа й почасти, напевне, через відмінності нашого життя від їхнього.
— Тобто, вони це зроблять, — мовив Вальтам сухо, — але не для Нас. Проте, навіть мінґоніани, набагато менше гуманоїдні, отримали багато всякого добра з соляріанських рук. Вони отримали таку саму допомогу, що матиме й Кундалоа, і яку мали отримати Ми. Наша Величність не бажали нічого, крім принаймні гарних відносин з наймогутнішими в Галактиці. Може, й трохи більше. Насправді Ми не з чуток обізнані, хто чим дихає в Співдружності. Вони охоче допомогти б, якби ти виказав хоч трохи приязні. І Ми мали б змогу відновитися, і возвеличитися ще може більш за… — його голос зник у голосінні вітру.
Через деякий час Вальтам знову заговорив, і обурення тремтіло в його голосі, наче водограй:
— Ми послали тебе як Нашого надзвичайного посла, щоб отримати великодушно запропоновану допомогу. Ти, на якого Ми покладалися, якого вважали співчуваючим Нашому нинішньому становищу — хррртпф! — він сплюнув на землю, — ти змарнував час на образи, зарозумілість, нахабство. Ти, на якого були звернені очі всієї Соляріанської системи, явив собою ідеальне втілення того найгіршого, що земляни думають про нас. Не дивно, що Нам відмовили! Яке щастя, що не оголосили війну!
— Може, й не запізно, — озвався Тордин. — Можемо послати іншого…
— Ні, — Вальтам підніс голову з виразом незламного гонору, притаманного його расі, з гордовитістю культури, де протягом століть честь є важливішою за життя, — Скорроґан був відряджений як Наш уповноважений представник. Авжеж, Ми могли б його покарати, вибачитися — не за його дії, за його манери! — Ми могли б плазувати перед усією Галактикою — але ні! Не варто. Просто маємо обійтися без соляріан.
Сніг ставав усе лапатішим, і хмари затягували небеса. Лише кілька яскравих зірок блимали на чистому небосхилі. І все холоднішало, холоднішало.
— Завелика ціна за честь! — мовив Тордин стомлено, — Люди голодують — соляріанська їжа зберегла б їм життя. Замість їхнього дрантя соляріани дали б одяг. Наші фабрики зруйновані й застарілі, наша молодь росте в невіданні про галактичні цивілізації й технології — соляріани прислали б нам машини та інженерів, допомогли б відновити промисловість. Соляріани прислали б учителів, і ми теж могли б возвеличитися — але запізно, запізно, — його очі світилися зневірою, здивуванням, болем… Скорроґан був його другом. — Але чому, навіщо ти це зробив?
— Я зробив усе можливе, — відповів Скорроґан сухо. — Якби я був нездатний, мене не посилали б.
— Але ж ти, — мовив Вальтам, — ти був найкращим з Наших дипломатів. Твоя хитромудрість, твоє розуміння поза-сконтарської психології, твоя особистість — все це було безцінним для Наших міжнародних відносин. І тепер, у цій найпростішій і найскладнішій місії — повна поразка, — голос його пересилив вітер. — Нема тобі більше Нашої довіри! Весь Сконтар знатиме про твою зраду!
— Батьку… — Голос Скорроґана раптово зірвався. — Пане, за такі слова я будь-кого вбив би на поєдинку. Говоріть, говоріть, пане, якщо бажаєте. Але дайте мені піти.
— Я не позбавлю тебе спадкових титулів і майна, — виголосив Вальтам. — Але твоє перебування в імперському уряді закінчено, і ти більше не обійматимеш ані судових, ані будь-яких інших посад. І не думаю, що відтепер матимеш багато друзів.
— Може й жодного, — мовив Скорроґан. — Я зробив те, що зробив, і навіть якщо б хотів пояснити, то не стану після такої образи. Але якщо б Ви мене спитали про майбутнє Сконтару…
— Не спитаємо, — відрізав Вальтам, — бо ти своє зробив.
— …я би зазначив лише три речі, — Скорроґан підняв спис і вказав на зірки, що виблискували вдалечині, — спершу оті сонця. Потім, сучасні наукові здобутки в наших землях — такі, як робота Дирина з теорії семантики. І вже потім — нас: будинки, нашими батьками побудовані; одяг, у якому ходимо; мову, якою говоримо. Панове, через п’ятдесят років приходьте до мене вибачатися!
Він загорнувся в свій плащ, ще раз вклонився Вальтаму й пішов широкими кроками через поле до міста. Вслід йому дивилися з нерозумінням і гіркотою в очах.
В місті панував голод. Скорроґан майже фізично відчував, як за темними стінами голодні, обірвані й зневірені люди тіснилися біля вогню, запитуючи його, чи переживуть вони зиму. На хвилину він задумався, скільки ж помре, але прогнав цю думку якнайдалі.
Він почув, як хтось співає й зупинився. Мандрівний співець із тих, що заради шматка хліба топчуть шлях із міста в місто, спускався вулицею, його наче водив вітер, надимаючи драний плащ. Він торкав струни ліри тонкими пальцями, і виводив стару баладу, в суворій мелодії якої дзвеніло древнє залізо сконтарської говірки Нааргейм. Подумки, заради хоч якої розваги, Скорроґан переклав кілька рядків земною мовою:
Марна справа. Мало того, що металевий ритм і жорстке гарчання складів зникли разом із складними римами та звукописом, невіддільною частиною поезії — перекладене взагалі не мало сенсу земною мовою. Не вистачало слів. Чи розумно перекладати, наприклад, воркансраавін як «похід» і сподіватися на щось більше, ніж понівечений шмат суті? Надто різні психології.
В цьому, можливо, причаїлася його відповідь старійшинам. Але вони не зрозуміють. Бо не знають. Принаймні зараз. Він був сам, і його зима насувалася.
Валка Вахіно сидів у своєму садку і дозволяв сонячному світлу переливатися по його оголеній шкірі. Останніми днями він нечасто мав нагоду для алікауї… Як це буде земною? «Сієста»? Ні, не так. Кундалоанин відпочивав, але не спав післяобідньої пори. Він сидів або лежав на легковію, сонце проникало в його кістки або тепла злива спадала на нього, як благословення, і він відпускав свої думки у вільний політ. Соляріани називали це мріями, але насправді це було неточно — бо вони не мали потрібного слова. «Психологічна релаксація» теж незграбний термін, якого соляріани ніколи не зрозуміють.
Іноді Вахіно здавалося, що він не відпочивав цілу вічність. Спочатку тяжкий військовий обов’язок, а потім виснажливі подорожі в Соляріанську систему — протягом останніх трьох років, відтоді як Великий Дім призначив його офіційним представником найвищого рівня, припускаючи, що Вахіно розуміє соляріан краще за будь-кого з Ліги Кундалоа.
Може так і було. Він провів багато часу з соляріанами і любив їх як расу, і як особистості. Але ж — високі духи, як вони працюють! Наче бояться не встигнути! Наче демони вселяються в них.
Звичайно, нема іншого способу піднятися з руїн, реформувати все ветхе й застаріле, щоб отримати сліпучі нові багатства, такі очікувані. А з іншого боку, як чудово й затишно лежати в садку під деревом, що киває тобі великими золотими квітами й наповнює літнє повітря дрімотним ароматом, і чути як дзижчать над медом бджоли, а в серці вірші.
Соляріанам вочевидь нелегко порозумітися з расою поетів, коли й найпідліший та найдурніший кундалоанин вміє, простягнувшись на сонці, скласти вірша — звичайно, всяка раса має свої таланти. Хто зрівняється з технологічним генієм соляріан?
Раптом у серці Вахіно гримнув розлогий і потужний рядок. Він перегорнув його раз, і двічі, шліфуючи образ, формуючи кожен звук, і замилувався з усе сильнішою насолодою. Це буде — добре! Це пам’ятатимуть, це співатимуть віками, ще й може не забудуть про Валка Вахіно. Ще й може згадають його як великого поета — Алііа, Амааї каууї-анрііно, валаана, ваалана, вро!..
— Пробачте, пане, — монотонний металевий голос увірвався в його серце, і Вахіно відчув, як тендітна плоть вірша роздерлася, й завертілася, й пішла в пітьму та забуття. Він ледве встиг відчути біль утрати й неясно усвідомити, що цей звук перервав зв’язок, відновити який він уже не в силах.
— Пробачте, пане, вас хоче бачити пан Ломбард.
Цей звук лунав від робота-секретаря, якого Ломбард сам подарував Вахіно. Кундалоанину різала око неоковирність цього блискучого металевого приладу, серед різьбленого дерева та старовинних гобеленів у його домі, але він не хотів ображати дарувальника, та й прилад був необхідний.
Ломбард, Голова Соляріанської комісії з відбудови, був найвпливовішим соляріанином у системі Аваїкі. Вахіно оцінив гречність чужоземця, який з’явився до нього сам, хоч міг і просто послати по нього. Але — навіщо приходити саме зараз?
— Передай панові Ломбарду, що я буду за хвилину.
Зітхнувши, Вахіно підвівся й пішов одягатися. Соляріани геть не визнають наготи, звичної для кундалоан. Потім зайшов до вітальні. Там стояло кілька фотелів для соляріан, які не полюбляли сидіти на тканих килимках — ще одна невідповідність. Ломбард підвівся, коли Вахіно увійшов.
Соляріанин був низькорослим і кремезним, з густим чагарем сивого волосся над зморшкуватим обличчям. Він пройшов шлях від робітника й інженера аж до Верховного комісара, і сліди цього поступу так і лишилися на його чолі. Ломбард упадав біля роботи з майже інтимним завзяттям, і був незламніший за вуглецеву сталь. Але у вільний час він був добрим співбесідником, і мав на диво широке коло інтересів і знань; і він буквально творив чудеса для системи Аваїкі.
— Миру-супокою твоїй домівці, брате, — привітався Вахіно.
— Як справи? — буркнув соляріанин. І побачивши, що господар дає знак служникам, поспішно продовжив: — Прошу, не треба оцих ваших церемоній. Я ціную вашу гостинність, але зараз не маю часу сидіти, пригощатися й говорити про високе три години поспіль, перш ніж перейти до справи. Я вважаю, що… Ну, ви тут свій, а я ні… Тому я хотів би, щоб ви особисто передали вище — звичайно, у ввічливій формі, — щоб це припинилося.
— Але ж… це наші старовинні звичаї…
— У тому-то й справа! Старовинні — тобто віджилі — сповільнюють прогрес. Я не хочу нікого принизити, пане Вахіно. Мені шкода, та й деякі соляріани надто полюбляють ваші звичаї. Але — не в робочий час. Будь ласка.
— Ну… Мушу сказати, тут ви праві. Наші звичаї не вписуються в сучасну індустріальну цивілізацію. Яку ми намагаємося побудувати, звичайно, — Вахіно сів у фотель і запропонував гостю цигарку. Паління було найпершою соляріанською звичкою, що переймається іншими расами, і зазвичай найбільш виправданою. Вахіно втягнув дим із насолодою новачка.
— Отож… — зауважив Ломбард, — Я заради цього й приїхав, пане Вахіно. Жодних конкретних скарг у мене нема, але є цілий ряд невеликих труднощів, з якими кундалоани мають упоратися самі. Ми, соляріани, не маємо права й не будемо втручатися у ваші внутрішні справи. Але ви маєте дещо змінити, інакше ми не зможемо надалі допомагати вам у всьому.
Вахіно приблизно уявляв, про що буде мова. Він чекав на це уже давно. Що ж поробиш, гірко подумав він… а нічого не поробиш. Але він затягнувся ще раз, подивився як димок повільно сочиться до стелі, та підняв брови у ввічливому питанні. Потім він згадав, що соляріани не вважають міміку елементом мови, і сказав уголос: