Ганьку розбудила радісна думка: «Вставай, Ганько, на базар!». І Ганька радісно встала, хоч до того базару було ще ого! Але в Ганьки й роботи, слава Богу, було — ого ще й з гаком! Лю-юдоньки! Це ж лиш подумати: три кабани в оборі! А в курнику — птахоферма! А це ж треба все те попорати, нагодувати, щоб не кувікало-квоктало-гелготала, і аж тоді бігти на базар.
Останнім часом Ганька любила бігти раненько на базар. Галопом! Як колись, за колгоспу, — на поле. Бо, як було здоров’я, любила робити, а зараз полюбила святкувати. Але свят мало, а базар якраз поважна причина, щоб розігнутися, розправити горба на плечах, походити, подивитися, з людьми поговорити… А то за тою роботою нема коли між собою словом перекинутись. От ще недавно, перед Великоднем — біжить Ганька галопом із сапою вже й не пам’ятає куди — чи то на Миколині, чи на Петрові поля, чи на город до Марусі, а Явдошка Сергієва лементить через тин з лавочки:
— Ганько, голубко, зайди на секунду, посидь коло мене, поговори, я ж тебе вже сто років не бачила!.
— Гой, Явдоню, нема коли, пташко, розсиджуватись! Спасатися треба! Гоно, Доню, бурани бураки глу-у-ушат, спа-асу нема! — лементить Ганька у відповідь, пробігаючи мимо, наче за нею орда женеться.
— Ганько, — ледь не плаче Явдошка, — бурани були й будуть! Нас не буде!
— Будем, Явдошко, пташко, будемо! Гось Великдень прийде… і похристосаємось, і наговоримось! — обіцяє Ганька вже здалеку весело, хоч сама аж наче сердиться на Явдошку: «Як це люди можуть на лавочці сидіти, коли стільки роботи в селі? А прем би й було за кого сидіти, як от в Явдошки, не сиділа б, бо наче якось перед людьми встидно».
Ганька тому й не слабує ніколи, що встидно. Ага, наче її нічого не болить… Болить! І голова, і ноги-руки крутить. Але як це сидіти, коли стільки роботи: і на полях у Миколи, і на городах у Петра і Марусі… Наче совість мучить. А тепер-от совість Ганьку мучить, що не посиділа з Явдошкою, коли та її з лавочки кликала. Так вони й поговорили, й не похристосались — померла Явдошка на самий Великдень… І чого?! Та ж в таких розко-о-ошах прожи-ила… Сірожа, чоловік, все при начальстві крутився… А жалів як! Та й сама Явдошка не перетрудилася… І діти не обіжали… А от — вмерла! А чого так рано, один Бог знає…
Думає Ганька сумно, нашвидкоруч умиваючись над баняком у темному ванькірі. Шкода Ганьці Явдошку, що так рано й безпричинно зі світу пішла… Зате який похорон був… От вже гарнющий! А як гарно ді-іти плакали… Ганька зітхає, бо знає, що за нею так гарно ніхто не заплаче. Племінники — не діти… А як вона, часом, чийсь похорон хвалить, дратуються: «Ви, тітко Ганько, як скажете… Похорон гарнющий! Гарно плакали! Як це можна гарно плакати чи когось ховати?! Похорон як похорон!»
— Е, не кажіт, — вкотре подумки заперечує племінникам Ганька, на своє, гірке й потаємне набиляючи. — Можна запорпати людину, як собаку, а можна — достойно, як… Людину…
— Але чого це я із самого досвітку — за упокій, коли треба за здравіє? — Сама собі дивується Ганька, згадавши про базар. — Скоро вже з’їжджатися почнуть, а я моняюсь!
Навпомацки знаходить рушник, навпомацки втирається, причісується, одягає свій «робочий» халат. Світла не вмикає — економить. Гой, ґвалт! Ганьці треба економити, бо є кому ті гроші давати… Може, хоч одне сльозу пустить… Та й на що те світло світити, коли надворі — білий день? Гой, Боже! День білий, а в Ганьки на обійсті ще й кіт не валявся! А ще ж на базар тра’!
Від однієї думки про базар Ганька веселішає, перезувається з хатніх капці у робочі чуні, хапає відро з бараболею і гайда з хати — порати. Надворі тільки-но розвидняється, село поволі прокидається: то брязне відро коло криниці, то півень кукурікне, то хтось кашляне… Ганька любить таку пору… Тиху, чисту, наче лиш допіру Господь Бог світ сотворив, а сам приліг край неба спочити. А Ганьці треба порати, бо ж — базар сьогодні! А це не шутєйне дєло, — жартує сама до себе Ганька, мимоволі перекидаючись думками на політику. Та що там казати, Ганька вже за те шанує Ющенка й незалежну Україну, що тепер у їхніх Балабанівці базар — аж два рази на тиждень! У середу і суботу. В середу — сільський, коли сходяться на степок до сільради лиш одні сільські люди — хто з чим має. І ярмаркують: один одному щось продають, а частіше — міняються: ти мені сала шмат, а я тобі — сметани ринку. Ганька теж має ґешефт: її яйця — нарозхват! Бо хоч кожне у селі має кури, але ж є кому і їсти ті яйця! А Ганька смажені-яєчні не любить. Ганька — молочна. Тож щосереди несе на базар десяток тільки-но з-під курки яєчок, а з базару додому — слоїк сметани. А потім цілий тиждень розкошує…
— І це твої братові з братами і фермери-плем’яники не можут дати тобі тої сметани? У них же — по п’ять коровів! А в Стьопика — ціла короварня! Ти ж на них робиш, як чорний раб! — часом чіпляється до Ганьки по дорозі з базару її товаришка — така сама лиходолиця-самітниця Гафійка.
— Можут. Али я купляної хочу, — відказує безтурботно Ганька. — І не цвікай мені, Гасю, що я на них рабую, бо я коло них, Гасю, — хазіюю. Добровільно. От хочу, доки здоровля позволяє, трохи похазіювати! І шо ти мені зробиш?
Так відказує Ганька аж синій з досади Гафійці, але не зо зла чи на збитки, а по правді, бо що має казати по гіркій своїй правді? Що боїться старості немічної у нетопленій хаті? Таж Гафійка сама це добре знає. Але — зачіпає, сікається, цвікає, бо, може, й завидує, що Ганька наче в одних з нею літах, а ще хазяйнує, як добрий чоловік. Та де! Сьогодні трудно вже й на такого чоловіка, щоб коло хазяйства толк знав і лад усьому давав, як вона, жінка! І це кожен в селі знає, та, звісно, не кожен скаже, бо люди є люди: одному завкредно, другому наче й обидно… А Ганька нікому не завидує, а як і завидує, то лиш — на здоров’я та силу, бо роки своє беруть… І нічим не зарадиш… То ж така була бистра — не ходила, а літала, а вже… зашпортуватись стала, і рано вже трудно стало, як-то кажуть, жовтки вбирати… Тож часом Ганька хоч-не-хоч, а мусить вилежуватись у подушках аж доти, доки, як те курча, що тільки-но з яйця проклюнулось, не вбере жовтки та не окріпне на ноги. Але Ганька про те — нікому. Боронь Боже! Навіть Гафійці, бо тій лиш скажи — не обберешся… Як зачне:
— До-оки ти льотати будеш?! Доки рабувати, як той раб на тих своїх братів-сестер?! Ти ж уже го-окарач лазиш! На людину не схожа! Одна снасть! Спочинь! Не будь собі ворогом!
«А прем-би я й лазила, то шо? Лягти й лежати? Та ж Бог тому силу дає, хто роботу любить. Це раз. А друге, це моє лічне діло — на кого робити», — думає Ганька головою, а ноги тупають по подвір’ї, а руки — товчуть, труть, мнуть, замішують кабанюрам снідання. От вона вже вміє коло худоби гарно ходити! І коло землі теж! А тому й росте в неї все — і в городі, і в оборі — як з води! І це в селі кожне знає, а рідня Ганьчина й поготів! Ще б не знала! Го-о-й, скільки Ганька на свому віку лиш одних свиней для них вигодувала! Десять свиноферм! Так вже повелось, що тільки-но розвесниться, як вже несуть їй брати і сестриця в мішках по сосункові, а тоді несуть дерть чи комбікорм, а бараболі, буряків і кабаків у Ганьки самої — нава-а-алом! Їж — не хочу. І їдять свинтуси у три горла, а на осінь братам і сестриці — три гори м’яса і сала!
Звісно, щось і Ганьці з того перепадає, але вона — не м’ясна. Ганька любить молочко, сметанку… Шкода лиш, що корівок родичі їй не довіряють — хліви в неї, хоч і підмащені, але старі, ще дідівські, такі трухляві, що розсиплються, лиш корова рогом черкне чи хвостом махне. А було б добре корівку мати, щодень молочко пити… Бо просити у братових і племінників якось наче аж стидно. А самі не догадуються… Якось Ганька пішла на хитрість — прийшла до брата Миколи наче по ділу, та й каже братовій Марині, що саме з невісткою зливала в бідони молоко після вранішнього доїння на продаж:
— Оце, Маринко, часом прийду до Петра, брата свого, а в нього у літній кухні, скрізь — на столі, на лавах, на землі — банки з молоком: і кислим, і солодким, і вже збрезклим, та й думаю собі, міг би ж колись сказати: «Візьми, Ганько, сестро, хоч банку кисляку, ти ж так робиш на нас!». І що ви думаєте, Маринко? Не скаже! Ні-коле! Ні він, ні Наталя, братова!
— Не кажіть, Ганько, мені про того Петра, бо які вони з Наталкою добрі, я знаю! Ще як позичив в нас позаторік три центнери цементу, так по сьогодні. Не видереш. І якось нагадувати не харашо, бо це вже — сваритися. А я це не люблю. Так що, Ганько, знаю я добре, які вони щедрі, — відказує Марина, старанно закриваючи покришками бідони, щоб і крапля не розлилася, як на молокозавод буде везти їх на своєму тракторному причепі її син Володька, бо то — гроші. А Марині з Миколою їх треба і треба: одні діти — машини нової хочуть, інші — нової хати, і такої, як зараз строять, — палацу! А ще більше тих грошей треба Петрові з Наталкою, яких Ганька так безсовісно оббріхує перед Мариною за те молоко, хай воно скисне! Чи то пак, хай не кисне, бо їм, Петрові з Наталкою, грошей треба! Ще й як треба! На квартири! Бо ж діти після інститутів у село не хочуть вертатися — роботи тут нема для них, а в городі — квартири дорогі, не докупишся! Тож тягнуться брат з братовою, рвуть жили, як можуть! І Ганька ж це знає! Сама ж, як племінники у село приїжджають, всю пенсію їм віддає, порівно поділивши між Світланкою й Олежком. А от стоїть і обсуждає! Рідну кров! Ну? І як це назвати?!
Отак, сама себе катуючи, пішла Ганька від брата Миколи… А по дорозі до сестриці Марусі завернула: як там вона, сердешна? Бо, як би там не було, а найбільше душа в Ганьки болить за найменшу сестру та її дітей, що ростуть, хоч і при батькові, але сиротами, бо — п’яниця. І хоч вони ще в школі, а Марусі вже голова пухне — куди приткнути! Каже, може б ти, сестрице Ганько, ще й льошку мені вигодувала на розплід. Бо, каже, годувати кабанів зараз не так вигідно, як свиноматку тримати. Стільки заботу з тими свинями, а м’ясо дешеве — навезли з Гамерики й Польщі. А от свиноматку, каже, зараз вигідніше тримати, бо поросята дуже дорогі… І за границею, каже, вони — дефіцит, бо їх там їдять.
А Боже! Таке почувши, Ганьку аж змлоїло: що вони за тими границями лиш не їдять — і жаби, і скойки! А тепер вже й за молочних поросят взялися! Аж страшно! Як з голодухи! Чи то вже розпущеність така? І чого наші люди туди їдуть?! Та ж а нема луче, як вдома! А що бідність, то до неї ми привичні…
Видно, свині теж так думають, бо вгледівши її на порозі хати, зчиняють такий радісний вереск, що Ганька на секунду глухне. Часом Ганьці, грішним діло, здається, що ця твар безсловесна, розумніша за багатьох говорящих. І людяніші. О, як тішаться, побачивши Ганьку! Хоч і худоба, а знають, хто їм друг. Ой, Ганька любить коло худоби ходити, хоч то й великий забот — коло неї ходити. А Ганька, стільки її — стільки й ходить… Але більше коло свиней. Раніше — біля колгоспних ходила, тепер — коло своїх, бо братове й сестрине, це все одно, що своє. А що робити, коли — то Микола ставив хату, то Петро, то Маруся. А тепер їхнім дітям треба маєтків. А Ганьці старої батьківської хати вистачить на все життя — отак-о, з головою…
Крекчучи, Ганька волоче за собою відро із свинячим «вінегретом», підпираючи коліном, ставить на тичку обори і на мить завмирає: знизу, обступивши порожнє корито, на неї дивляться розумними очима, як депутати на свого верховного голову, ситенькі, рожеві на сонці, кабанчики. Ганька сміється до них, як до людей, а вони лиш порохкують та чекають, коли вона сипне їм у корито. Ганька сипить, і кабанчики діловито приступають до трапези. «Інтелігенти!» — хвалить Ганька свинтусів, бо справді таких культурних свиней, як у неї, ні в кого нема, і це кожне в селі знає і дивується:
— Ти шо, Ганько, їх вмиваєш, чи вони самі такі чистоплотні?
— Ага, самі! Ви ше не знаїте, які вони в мене гумаки! Такі розумні, що хоч головою сіліради став! А всьо — моє вос-пі-таніє! — сміється Ганька.
— Може б тоді й порядок у селі був! — охоче підтримують ту свинську комедію охочі побалакати про політику, але Ганьці нема часу ані на балачки, ані на згадки про них — треба ще випустити курей-качок-гусей, бо вже прокинулись і голос подають із зачиненого курника. Ганьчина птахоферма теж наполовину — Петрова, бо його студентам у той Гумань щотижня треба щось у торбу класти, а наполовину — Марусина, бо її пияцюга повиносив усі кури з курника за горілку. А діти ж хочуть і яйця, і м’ясця…
Нарешті, попоравши, Ганька йде в холодну хату прибиратися на базар. Це в неї ціла церемонія: під низ одягає чисту футболку, тоді — перкалеву блузку в горошок, далі — тоненький светр під шию, жилетку, а поверх усього того — синій, про свято, джемпер, а до нього — теж синю рясну спідницю…
— О! Як вибриндилась! Тепер і на людину стала схожа! — сміється Ганька, згадавши, як сестрина Людка, якоїсь неділі заставши її за зборами на базар, перелякалася:
— Ви шо, тітко, скирту стерегти збираєтесь чи на Сєверний полюс? Надворі — жара, а ви натягали на себе лахів, як та капуста?!
— А понатягала, щоб на людину бути схожою, — сміється Ганька, — і щоб вітром не здуло! О, дивись, яка гладка стала, як головиха!
А тут Гася у двері і зразу в крик:
— Добрі шутки! З тебе вже одна снасть зосталася! Тобі ж через ту роботу чужу нема коли ріски до рота кинути! А твої братові і сестриця повгодовувалися, у шкуру не потовпляться! А чом би й нє, коли наймита мають?!
Ну, от… Звісно, Гафійка правду каже: на Ганьці — лиш кістки та шкірка, але нащо через це сварку починати? Та ще й в неділю! Нащо родичів чіпляти, наче вони винні, що на Ганьці сало не зав’язується?! Таж і Ганька, слава Богу, їсть! І має що їсти! Гоно ще три баняки позаторішнього смальцю, як сніг, білісінького, під ліжком у холодній хаті! А в коморі, а на горищі скільки всякої всячини?! Три мішки з макаронами! Солом’яник з мукою! Квасолі пів міха! А сухарів на печі?! А в льоху?! Гой, лю-ю-юди, чого лиш нема в тому погребі?! Бараболя, бураки! Городина — і свіжа, й квашена — не кінчається! Є, є в Ганьки того їдла!!! Не дай Боже, засухи, потопу чи ще якоїсь біди — з голоду не вмре! І людям не дасть пропасти: запасів у неї на всеньке село на три роки! Та де-е! На п’ять! Але вона нікому не признається, бо ще засміють, скажуть: Ганька до війни готовиться… Гой, не приведи Го-о-осподи… Але запаси їсти не просять і ще нікому не завадили… Так що має Ганька що їсти, лиш немає коли… А от миші, нівроку, мають час: трублять ті макарони, ще за Брежнєва куплені, як солдати! Ото вже повід’їдалися — гасають по обійсті, як коні!
— О! Що витворяют бандіти! — Ганька завмирає, зводить очі на стелю, прислухається до лише їй чутного рейваху на горищі. — Скоро хату розточат… Дві війни й три розрухи хата витримала, а миші розвалят… От біда! А коти — сплят! Як — власть і міліція!
О! Вже не сплять! Не вспіла Ганька подумати, як вони — вже тут! Уже позбігалися: хто з печі, хто з кухні, хто з двору! З двадцятеро і різної масті! Ціла ферма! Обступили Ганьку, ротяки пороззявляли, нявчать, просять їсти! Миші по хаті гасають, а коти їсти просять… Нє, світ перевернувся… Але ж Ганька його назад на місце не поставить… Тому треба миритися з усім і всіма, хоч Гася й кричить:
— О! Ще одні нахлібники! Порозлягались, як пани, на подушках… Повгодовувалися! Авжиж, буде воно трудитися — миші ловити, як ти його молочком годуєш, замість того, щоб самій випити?! Гони їх, ледачиськів, з хати!
Звісно, порозгонила б Ганька цих котюг лінивих, та жаліє — Божа ж твар!
— А шо не ворог собі, любить на дурничку поїсти й поспати, тож добре! Не таке дурне, як Ганька… Ти ж, Гафійко, сама мене цього вчиш, а на котів сваришся? А шо вони винні? Шо науку перейняли та на вус намотали? — сміється, бувало, Ганька, на що в Гасі готова відповідь:
— Страшна ти людина, Ганько! Ти ж своєю добротою не лиш людей — скотину портиш! Воно ж не цінує! Воно думає, що так треба, що ти дурна, а воно розумне — і сідає на голову! І живе за твій щот, наче ні в чом не бувало! І ще й требує!
Отакі в них з Гафійкою, як казала покійна головиха їхнього спочило в Бозі колгоспу, ідейні дебати.
— І, скажіт, шо робити бідній людині, в якої всі їсти простят? — питає Ганька когось угорі і, не дочекавшись відповіді, йде надвір, до літньої кухні — котів годувати. А та голота лінива усе ж розуміє: та як ломанеться з радісним нявкотом у двері, та галопом надвір, мало Ганьку з ніг не збила! Е, нема в Ганьки жури — є кому в Ганьки продовольчі записи їсти!
Насипавши котам повні миски вчорашньої каші зі шкварками, з кулак завбільшки, Ганька милується своїм котячим панством, але одну мить, бо на другу — коти, зачувши м’ясо, починають собачіти: за шкварки гризтися! Але Ганьці це нагадує людські звичаї.
— Ну ти бач? Таке смирне, ледаче, лінується блоху з носа струсити, а за шкварку готове роздерти одне одного! Як люди! Ану кот, не бийтеся, бо получите бука! — грозиться Ганька і біжить в холодну хату збиратися, бо, гой ґвалт, вулицею аж три фургони проїхали, а вона з котами панькається! Крекчучи, лізе під ліжко діставати туфлі «на вихід».
О! Стоять коло баняків із топленим салом! А Гася думає, що родичі Ганьку голодом морять… Гой, є в Ганьки що їсти! І вона ж наче і їсть… А салом не обростає, бо не хоче! Нащо воно їй?! Гладкі люди сили не мають робити! І Гася це знає, та все одно бризкає Ганьці в очі, що вона, як скраклі, а на братових і Марусю свариться, що вони гладкі… І не думає в своїй голові, що Людка ж чує! І може обідитись за маму, чи дядинам пожалітися… Ото буде сердяння! А нащо воно Ганьці, те сердяння? Ганька й так не відає вже, як усім догодити…
Але Людка не сердиться, навпаки, носом шморгає, завидує тітці, мов, от вам добре, тітко Ганько, що ви все їсте і не поправляєтесь, а я одне молоко п’ю, і розростаюся, наче розчина в діжі… А зараз в моді худі, і хлопці на них задивляються…
— Людко, нікому не вір! — розраює Ганька Людку, котра так страшно мучить себе голодом. — Бо якби так було, то коло воріт твоєї тітки Ганьки усі сватачі стояли б! А ти хоч одного бачила? Ото ж бо! Ти, Людко, луче вчись, щоб людиною була, а там видно буде: або мода поміняється, або життя заставит схуднути… А поки шо — не забивай дурним голову.
Полегшено зітхнувши, що вдалось їй зам’яти ту давню прикру балачку, вилазить Ганька з-під ліжка, приміряє туфлі. Гой же ж гарні! І модні, головне. Але ж і стоять — шістдесят гривень! А це для Ганьки немалі гроші! Гой, є в Ганьки і в що вбратися по-людськи! Слава Богу, настаралася!
А тим часом сонечко вже височенько підбилося, в хату до Ганьки через вікно причільне заглядає, на базар кличе. Добре, що сьогодні святечко, не велике, але в Ганьки є причина довше побазарювати. Та й родичі знають, що Ганька останнім часом стала християнські свята соблюдати, не шарпають… Звісно, вона б у такий день за милу душу до церкви пішла, але церкви в їхній Балабанівці нема. А звести, як в інших селах, нема звідки: людей мало і до того ж усі бідні.