Ганьці, яка слухає ті жалі, так і кортить спитати:
— А чо’ ж, Мариню, ніхто не махне? А Ганька? Хіба Ганька мало намахалася і сапою, і косою коло ваших плантацій?
Проте мовчить Ганька — обижати не хоче братову сім’ю, бо в них і без неї клопоту з тим фермерством… Однак церква не йде Ганьці з голови.
— Але як і кому про те сказати — от в чом вопрос? — радиться сама із собою Ганька. — Але щоб розумному, бо ще насмішки будуть строїти… Є такі, що їм розум не завадить і з Бога насміхатися…
Думала Ганька, думала і надумала зайти в сільраду, але не спеціально, а наче мимохідь, по дорозі заглянути, як буде в лавку по хліб іти. Бо ж нема куди більше звернутися! А вище кудись добиватися — нема в Ганьки нахабства. Чого доброго подумають: о, ще одна баба Параска об’явилася керувати!
Ганька як у воду дивилася! Не встигла до кінця думку голові сільради доказати, як…
— Це вас, Ганно Трохимівно, громада уповноважила на таку петицію, чи ви самі? — питає хоч і строго, але обережненько голова — Славко Митька Данила Михалкового. Авжеж, синок, того самого Митька, з яким Ганька до школи ходила, а після армії він свататись до неї приходив, але вона не схотіла, бо любив хильнути… Та й досі не проти.
— Чи може, вам мої опоненти підказали? — допитується голова, натякаючи на Миколиного Володьку, який теж висував свою кандидатуру на цю найвищу в селі, і, кажуть, хлібну, посаду, але Ганька наче й не чує, бо, як казала покійна головиха їхнього спочилого в Бозі колгоспу, не за дебатами вона сюди прийшла.
Тож голова або скумекав, що перед ним не така вже й проста баба, або згадав, як вона ще недавно гонила його разом з іншими хлопчаками із свого садка — яблука пірив! А от, нівроку, виправився, тепер усьому селу голова! Життя йде… Діти ростуть…
— Життя підказало… і душа… Та й по людях, чую, скрізь церкви ставлять… — відказує Ганька теж обережно, бо ж не знає, що у цього голови — в голові?! А по очах не видно, бо ж у вікно дивиться. Ганька й собі глянула: гой ґвалт! Школярі під самісінькою сільрадою у кущах пиво п’ють! А матюка-а-аються! Мамочко! А глупості які блемкотять! А голова слухає і хоч би що! Наче так і має бути…
Бачать Ганька, що нема з ким говорити, перехрестилася, витягнула з гаманця усе, що залишила собі на хліб до наступної пенсії, поклала на стіл та й каже:
— Нате! Як будете десь дальше, в городі, побачите церкву, зайдіть, поставте свічку за прощення гріхів цим дітям і їхнім батькам, що так навчили.
Та й пішла в двері.
Після тої святої офіри Ганька пару тижнів без хліба сиділа, на борщі й бараболі. Нічого — не вмерла. І не схудла, бо вже нема куди худнути. В родичів не хотіла позичати, бо до позичків не привична, раз, а друге, якось невдобно, скажуть: о! одною рукою дає, а другою забирає! А Гасі боялася й загикнутися, бо як зачне! Але той шпіон сам рознюхав:
— У тебе шо — й кришки хліба в хаті нема? Ти шо — на дієті чи тим своїм експлуататорам віддала всьо до копійки? Авжеж!! Я ж бачила, як Світланка нові тухлі на базарі приміряла! А Людка — спідничку — по саме «вище нікуди», дивитися стидно! О-о-о-ой, не мо-о-ожу ви-итримати! Ой, лопну! Я ше такого в світі не бачила, щоб людина сама себе так ни-и-ищила!.. Голодом морила… Раді чого?! Щоб якесь шмаркотиння вже не знало, шо на себе чіпляти?! А в рядовинні й чунях, як наші мами дівували, йому мулько? Або, як ми — в балетках і сатинчику?! Ой, повбивала б!!!
Щоб порятувати від погибелі свій рід, довелося бідній Ганьці признатися про церкву. Гася, таке почувши, аж наче злякалася, щось довго собі думала, а тоді й каже:
— Нє, Ганько, шось я з тобою нічого не понімаю: або в тебе не всі вдома, або ангелів повна хата…
Та й пішла з хати, за голову взявшись…
А через кілька днів приходить, каже:
— Чула, Ганько, від людей — об’явив голова сільради усім гроші на церкву здавати.
— О! А це шо погуркотіло? — кидається Ганька до вікна. — А шо?! Базар з’їжджається, а я ше вдома!
І притьмом — до шафи, вибирає із акуратного стосику хусток свою улюблену, жовтогарячу, «шерстяну», акуратно завиває гладенько зачесану, вже зовсім сиву голову, і ніби чує за плечима голосок другої племіннички — студентки Світланки:
— Тітко Ганько, чого це ви не покраситесь?! Не причепуритесь?! Оно Людмила Гурченко! Набагато старша за вас, а ще як дівка! І зачіска модняча, і фігура — супер… Уже, читала в якомусь журналі, двадцять операцій пластичних зробила! А ви замотаєтесь як-небудь і ходите… як баба!
— Хай Бог милує, Світланко, від тих гопирацій і від такого життя, як в тих гартистів! Мені раз гапендиціт вирізали, до сих пір не можу до пам’яти прийти, а це ж, лю-ю-юдоньки, кажеш, аж двадцять гопирацій перенесла?! Ото вже в людей є тяжкі роботи — постарітись по-людськи не дадуть! — жахається Ганька щоразу, почувши від Оксанки про бідну Гурченко чи Аллу Пугачову, яких племінничка їй у приклад ставить. А в душі дякує Богові, що не найгірша ще в неї доля, і що їй самій не треба так гі-іренько катувати себе з тою красою, та ще в таких літах, коли вже зовсім не інтересно.
— А крім того, це ж які гроші платити треба! Зараз у лікарнях укола дурно не дадуть! Чиряк не виріжуть! А це ж — перешити заново людину! Тут, десь-то, мільйонами не обійдешся! — Ще більше жахається Ганька, намагаючись уявити собі цю страшну суму. І не може… — То чи не луче тій людині, щоб так не мучитись, віддати ті мільйони на церкву, якщо Бог не дав дитини чи родини?!
Але, видно, Світланка іншої думки, бо аж наче сердиться:
— Ай, тітко, вам і сто гривень — мільйон! Я вам про одне, а ви все на гроші переводите! Вам аби гроші!
— Мені — аби гроші? — дивується Ганька. — Та вони мені в селі наче без надобності. От вам наче, в городі, їх більше треба…
— Ай, тітко! Заладили про ті гроші… — ще більше дратується Світланка. — Я вам про те, що городські жінки дивляться за собою до старості! Не те що сільські: запорпається коло тих свиней, полів-городів! У тридцять років уже баба! От ви, тітко, бодай зрідка у дзеркало дивитесь за тою роботою?
Нічого Ганька не втямила з тої балачки. Зате Гася у всьому розібралася, ще й Ганьці розтовкмачила:
— Ага! Он воно шо! Їм уже подавай наймичку з прічоскою! Бо вони, бач, без прічоски — брезгуют! А пенсією тітчиною не брезгуют? Лиш тіткою, що коло них, наймитуючи цілий вік, зробилася так, шо на людину не схожа?!! Га? От безстидні! Отого-то вона й спитала, твоя небога, чи ти, тітко-дурко-наймичко, у дзеркало дивишся!
А чого ж? У дзеркало, старе, потріскане, забуте нею на стіні серед рушників ще дівкою, Ганька дивиться. І часто! Щоразу, як має на люди вийти. От і зараз, задерши догори голову, шукає себе в густому сивому тумані. Нарешті знаходить своє худеньке, засмагле личко, обрамлене, наче сяючим колом, жовтогарячою хустиною. Дивується: чого ж це вона на людину не схожа? Людина як людина… Як усі сільські жінки в її літах… І, не помітивши жодного ґанджу, біжить галопом з хати. Але без яєць, бо сьогодні базар — не продуктовий, сільський, а промислових товарів, який влаштовують щосуботи крамарі з усього району. Оце повідкривали люди свої лавочки та й їздять по селах у будні дні, а в неділю ярмаркують у райцентрі. Гафійка їздила туди, казала, чого тільки там нема! Треба буде якось і Ганьці з’їздити. Але — коли?! За тою роботою і заботою Ганьці нема коли вгору глянути, не те, що по базарах їздити! Хоч і хочеться, дуже хочеться… Треба буде якось напроситися в попутники до котрогось із братів чи племінників — вони щонеділі туди їдуть і машиною, і тракторцем з причепом — то олію продавати, то крупи, то городину… Фермерують, то й мають, що продавати… А Ганьці нема що, бо свині все підмітають. Хіба витрішки. Але якраз вона й любить — витрішки продавати. Бо нема, як каже Гафійка, в неї совісті торгувати. А таки нема. Якось, а було це ще за колгоспу, напровесні, коли роботи на полях ще не було, кажуть їй братові:
— Поїхали, Ганько, з нами в Гадес на ґешефт. Ти ж всьоровно роботи не маїш…
— Який ґешефт? — чудується Ганька.
— Побачиш, — кажуть братові. А самі виписали за копійки вибракуваних в колгоспному курятнику здохлячків, порізали, попатрали та й поїхали разом з Ганькою на спекуляції в Одесу, бо там жиди кури люблять. Так вперше Ганька Одесу побачила, хоч що там бачити — город як город… От море — да! Ото вже гарне! Аж очі вбирає, таке гарне! Тож зранку Марина з Наталкою на Привозі кури нелегальні продавали, а Ганька — витрішки, а підобід братові й кажуть: — Ставай, Ганько, торгувати, а ми підемо щось дітям купити.
Сказали ціну та й пішли. А Ганька тримає в руках ту синю браковану курку, якій вмерти своєю смертю братові не дали, і їй рот не розтуляється ціну сказати, бо братові уб’ють, тож на запитання: «Скільки стоїть куриця?» — каже: «Стільки, скільки дасте». А скільки ж вони можуть дати, ті бідні євреї в Одесі, без городів, без хазяйства, без колгоспних полів, де можна хоч щось украсти! А тут — одне море до неба і город Одеса повнісінький людей, і всі бігають по базарах — їдла шукають!
Добре, що тих курей горстка зосталася, а то за такий гендель-мендель братові точно оставили б Ганьку в голодній Одесі, або заставили все життя розплачуватись…
Згадавши про тих давніх курей, Ганька згадує, що свої голодні, завертає на літню кухню, а за нею слідом лопотить уся її птахоферма. Ганька щедро поливає своїх курочок-цисарочок, гусей-лебедів з відра золотим кукурудзяним дощем.
— Їж, голото! Бо хазяйці треба на базар бігти! Слава Богу, не в Гадес, — зітхає Ганька, вертаючись подумки до свого циганського ярмаркування. Досі совісно… Через ті кури дохлі і ще гірші Ганьчині торги Наталка з Мариною її більше з собою на спекуляції не брали. Навіть ближче — в Гайсин чи Умань. Але Ганьці хватить того разу, коли її як передовицю возили разом з іншими передовиками району в Умань на екскурсію. В Софіївку. Там вперше Ганька попробувала морозива. Ото добре! Вона тоді його три стаканчики з’їла з таким смаком, що наситилась на все життя. Зараз крамарі теж часом привозять морозиво, але воно не таке, як те, що вона в Софіївці їла. Видко, правду по радіо кажуть, що зараз невідомо з чого ті продукти роблять. Дійшло вже до того, що в ковбасі м’яса нема, а в молоці — молока. А де ж воно візьметься, як в селах худоби нема?! А люди як і тримають, то лиш для себе… Як от Ганька…
Тому тепер, почувши всю правду про магазинні продукти, Ганька старається їх поменше купляти. Не хоче гроші на труту тринькати. Й іншим не радить. Обходиться харчами власного виробництва. Варить гарбузову кашу… Смакота! А Гася думає, що Ганька собі лакітків жаліє… Може й так, може, й шкодує, бо таки є в Ганьки, окрім їдла, на щось і путнє гроші тратити! Оце скоро школа почнеться, тоді двері в її хаті лиш — хрясь та лясь! То діти Марусині, то внуки братів біжать, просять: — Дайте, тітко, дайте, бабо, на зошити, на книжки!.. І вона дає, бо треба.
За думками незчулася Ганька, як пролопотіла безлюдною вулицею. А це ж іще зовсім недавно їй би баби й молодиці проходу не дали: «Ганько, куди біжиш? Чого? За чим?! А що чула? А що бачила?»
А це — ти-ихо: одні вимерли, а хто живий — ще сплять… Сонце давно встало, а вони — сплять! Таке зараз життя в їхній Балабанівці… Але Ганьці не хочеться в такий день веселий думати про сумне чи погане.
А от вже й базар!
— Ото вже гарний! Ото ж гарнющий! — хвалить Ганька вголос базар, хоч базар — як базар: у два ряди ятки з калошами, чунями, гумовими чобітьми, джемперами, куфайками, халатами, тапочками, ковдрами, напірниками, всіляким дріб’язком, потрібним для хазяйства, та реманентом: коси, серпи, лопати, навіть плуги й борони… Лиш нема кого запрягати — коней в селі нема. Як після війни чи мору… І з технікою сутужно: стару разом з колгоспом розікрали, а нової нема за що придбати… Тож таким, як вона, хоч самим в ті плуги запрягайся та ори свої розпайовані наділи. Щастя, що в неї племінники фермерують, що віддала землю в надійні руки, а головне — не чужі…
Третій ряд — прилавки з цукерками, пряниками, халвою, усім тим, що теж любить Ганька, але жаліє для себе… Бо ж як подумає собі, як оце вона, стара баба, буде напихатися тою хальвою, коли сестрині школярики, чи Миколині внуки, чи ті самі студенти Петрові в городі, може, десь жадні цукерочка-пряничка, то враз охота пропадає до лакіток. Але он ті, шоколадні, вона таки купить, бо ж та дрібнота знає, що баба Ганька пішла на базар, і притьмом прибіжить до хати, буде в очі й руки заглядати: — Бабо Ганько, а що ви купили?! А покажіть! А мені? А мені?…
Авжеж, купить, байдуже, що Гафійка знов причепиться:
— Що ти їм купляєш! Що ти їх запихаєш тими конхветами! Вони багачі! Фермери! Машини мають, маєтки вистроїли, а ти, дурко, за останню пенсію їм тут марципанів накуповуєш! І що за характір?! Сама собі ворог!..
Гафійці легко говорити, бо в неї характер строгий і прижимистий. Скупенька Гася. А в Ганьки — інший, м’який і подільчивий. Любить Ганька все роздавати. І що з тим характером зробиш, коли з ним людина народжується і з ним помирає. І не зміниш, не переінакшиш…
А якось з тим своїм характером Ганька мало не опозорилась. Було це ще тоді, як у Києві почалася революція помаранчева. Зайшла тоді Ганька ввечері до брата Петра, а вони сидять обоє з Наталкою, телевізор дивляться. Отоді Ганька і побачила вперше Юлю, про яку до цього лиш чула: стоїть, бідненька, на сцені, на морозі тріскучому, в одних тухликах, у шубці благенькій, дзиґонить.