— Во-первих, ви, тітко Ганько, всьоровно не запомните, а, вобще-то, нашо воно вам, як ми самі будемо вам дзвонити, коли треба? Ви тільки, як дзвінок почуєте, оцю кнопку натисніть, щоб чути було, що вам кажуть.
Ганька так і робить: лиш телефон на столі засюркоче, натискає кнопку і чує:
— Тітко Ганько, як здоровля? Нічого? Тато питають, чи не підете сьогодні кукурудзу сапати за Чагарі? Можете ще комусь із бабів загадати… Мама підказують: тітці Гафійці. Кажіть їм, що розчот — після роботи… Або грішми, а луче — натурою… Го-о-й, їм легко казати, а їй, Ганьці, нема гірше, як загадувати Гафійці йти до племінників-фермерів на роботу. Лиш-но Ганька Гафійчин поріг переступить, як та вже «вітає» її:
— Шо? Команда поступила? Срати я хотіла на їхню натуру! Куркулі! І на гроші — теж! Я їм не наймичка Ганька! Мені держава пенсію дає! І, между прочим, Мосціпака за паї добре платить, не те, що тобі твої глитаї!
Гася лається, а Ганька терпляче чекає в порозі, коли та викричиться. Бо тільки обізвешся — до обіду з хати не виберешся — дуже вже багато у Гафійки на душі накипіло, дуже вже жалю багато зібралося на те, що зараз робиться у світі, і в селі. А оскільки Гасі нема кому, крім Ганьки, все то випалити, то Ганька мусить терпляче слухати. Знає: Гася викричиться і піде сапати, як миленька, бо не така вже вона обласкана тою державою, а ще менше — Мосціпакою, якому свою землю в оренду віддала… Хоч, Гафійка правду каже, Мосціпака, колишній голова районної ради, а тепер на весь район фермер, міцніший господар, як Ганьчині племінники. Ще б пак! Кажуть племінники, усю техніку з колгоспних тракторних бригад приватизував. І завод міндобрива. Тому й має звідки платити! А попробуй з нуля почати! З десяти пальців і кількох десятин землі, як Миколині хлопці починали. Тому й Ганька не гнівається на них за те, що не платять… Зате справно забезпечують кормами її… чи то їхню свиноферму. А ще душу Ганьці гріє те, що, як би тяжко не було, та все ж коло своєї землі вона робить…
— Ти шо? — побіліла Гафійка, почувши недавно таке зізнання від Ганьки. — Ти шо… свою землю їм подарувала?
— А шо мала з нею робити? Чужому віддати? Чи бурани розводити? — аж наче розсердилась Ганька. — Нє, я питаю тебе — ти їм свою землю подарувала чи в оренду здала?
— А яка різниця? — дивується Ганька. — Віддала документи — хай пользуються… Я шо — з собою її заберу?
— Дурко! Шо ти наробила?.. — схопилася за серце Гася. — Я ж то думаю, чого це вони з тобою — як з наймитом? А тепер понімаю… бо ти і є наймит! Притом — безправний! От якби ти їм не віддала, а лиш оренду здала землю, то вони б тебе понімали і з тобою щиталися!
От біда Ганьці з тою Гафійкою! Своєї родини не має, то Ганьчиною колотить! Все їй не так! От вже до землі присікалась! Да, подарувала Ганька своїх законних три гектари племінникам! А що мала робити, коли прийшли й просять: «Подаруйте землю, ми за це над вами опікунство візьмемо. Доглянемо на старість». Ганька й віддала землю Миколиним дітям, бо Петровим її не треба, а Маруся теж була рада свої паї в оренду родичам здати, бо через того пиячиська з городом впоратись не годна. Але подарувала Ганька землю Миколиним фермерам з таким договором, що Петровим студентам і Марусиним школярам вона буде грішми помагати. І хату з городом навпіл відімре, щоб тітку теж не забували.
Але ж Гасі нічого не докажеш. Почувши таке, заслабла!
А якби ще почула те, що недавно Ганька почула від своїх фермерів? Точно, вмерла б… Бо й Ганьці стало на душі важенько… Ото ж приходить недавно Ганька до брата Миколи, а вони всі не в дусі. Стоять на подвір’ї, говорять, але так, наче сваряться. А племінники, здається, торкнеш — іскри посипаються. На тітку — нуль уваги. А тоді сіли в машини й кудись подалися. Ганька — до братової Марини, мов, що сталося? А Марина в одвіт так, наче Ганька всьому виною:
— А случилось те, що якщо держава не поміняє свою політику нащот фермерів, то кажуть хлопці, лиш-но закон дозволить землю продавати, спродаються і в Київ переїдуть. Але поки ще такого закону нема, то й мусять коло цеї землі мучитись… Хай їй грець!
Ганька аж похитнулася. Всього вона чекала, але, щоб землю продавати… Та як це, людоньки? Стільки її чекали — і продавати! Хотіла крикнути: «А я своєї не дам!», однак, глянувши на чорну та темну од вічної гризоти про ту землю Марину, згадала, що нема в неї, щедрої Ганьки, вже землі — подарувала… Тож лиш голову похилила та й пішла з двору братового. Та доки до свого дійшла, розраялась, а далі аж наче совісно стало, бо на таке виходило, що вона свому, рідному — землі пожаліла! Ще й назад відбирати хотіла! Ото ганьба… Бо коли подумати у своїй голові, то, справді, нащо їй ті поля? Їй і городу вистарчить. Аби лиш здоров’я… А вони молоді, добре жити хочуть, хай продають і живуть собі, як люди.
Так собі роздумала Ганька, але Гасі не призналася, бо — вб’є. Замість того, щоб самій подумати, як знайти добрих людей, рідних чи й чужих, та й опікунство оформити за ті гектари, що вона Мосціпаці здала…
І все — через свій прижимистий характер! Ще й Ганьці голову морочить, з пуття збиває. От і зараз — з тими оселедцями причепилась… І не відчепиться доти, доки Ганька з очей не щезне. Тож треба чимшвидше Ганьці щезати, і чимдалі тікати… від гріха подалі.
І Ганька, смиренно опустивши очі й плечі, вдає, що йде по оселедці, а насправді — зовсім в протилежний бік, до машини з кавунами. Чо’ ж це вона раніше не побачила! Ціла машина кавунів! І черга невелика. Воно й не дивно, бо в селі зараз фермери заповзялися навперебій вирощувати бахчові. Кажуть, вигідно: мало сапки коло них, а коли поліття, то й прибуток мають. А якось братова Марина проговорилася, що дуже ж гарно кавуни й дині родять на Ганьчиних землях, тих, що на осонні, над яром. Ото був перший і останній раз, коли рідня згадала про Ганьчину даровизну. Та все одно Ганьці потепліло на душі і з’явилась ще більша охота робити. Бо ж коло свого! З тих пір щовесни Миколині фермери кличуть Ганьку сапати баштани. І Ганька з охотою йде. А чо’ ж не йти? На своє ж поле! Та й робота не важка — цюкай собі схильці бур’ян. І Ганька цюкає, в надії, що восени Миколині хлопці покличуть її збирати кавуни-дині. Але восени хлопці тітку не кличуть. Каже їхня мама, а її братова Марина, що то для Ганьки важка робота — кавуни двигати на машину.
«Та вже подвигала б… — думає Ганька гірко. — Казани з барабольою для їхніх кабанів двигаю, чом би й кавуни не подвигати, якби знаття, що заплатять тобі натурою».
Ганька любить кавуни. День і ніч би їла. З чорним хлібом — така смакота, що ну! Але Ганьку племінники не кличуть збирати кавуни — жаліють… І як Ганька не прислухається — мовчить на підвіконні подарований ними телефон. Чекає, коли буряки прийде пора копати, чи кукурудзу жати…
А це вчора Ганька не витримала, прийшла до брата Миколи наче на внуків подивитися, а бачить — гора кавунів на подвір’ї. Печуться на сонці.
— Та ви їх — у льох, та соломкою перекладіть, та на Різдво — як найдете! — радить Ганька братовій, що саме на ґанок вийшла, по очах видко, стривожена, чого це Ганька без команди по телефону прийшла. Але почувши, що з порадою, заспокоїлась, знехотя рукою на кавуни махає, як на якусь непотріб:
— Та це хлопці на продаж… Звечора завантажаться, та й десь вдосвіта на Гумань повезут… або й дальше… Не знаю! Це вони собі діло мають з цими кабаками… Бо вони мені без надобності!
— А які ж га-а-арні вродили! Як кабани! От що то поліття! Та й земля ж яка — золото! Мало що родюча, так ще ж цілісінький день — до сонця! — хвалить Ганька малахітову гору кавунів, а заодно й свою віддаровану племінникам землю, натякаючи здалеку, що й вона до врожаю причетна.
На що братова лиш очі закочує та рота кривить, мов кислиць об’їлася, та всім видом своїм показує, що їй не до кавунів, тим більше — не до Ганьчиних бесід про них.
— То може, я подавати на машину прийду… — хапається Ганька за останню соломинку надії, доки братова двері за собою не зачинила.
— А шо тут подавати… Хлопці самі впораються, — відказує братова і, як графиня, запливає в темні сіни. А брат Микола з-за хліва:
— Ти шось, Ганько, хтіла? Чи, може, тобі хлопці дзвонили? Нє? Так собі прийшла? Навідатись? А я оце думаю собі, Ганько, як би це тобі ще зо два підсвинки підкинути. У нас стільки дрібних кавунчиків лишилося… Вони ж не дозріють уже до пуття. Так оце б якраз і з’їли свині…
— Ну… як треба — то треба… не гнити ж кавунам… — зітхнула Ганька, втершись рукавом, та й пішла додому — свиням їсти давати. А в очах аж темно — так їй забаглося того кавуна, як дитині! От і тепер — згадала і знов забаглося…
— Хто послєдній? — питає Ганька, підійшовши до машини з кавунами та роздивляючись, який вибрати.
— Тут послєдніх нема, тут усі люди порядочні. А коли ти, Ганько, питаєш крайнього, то я — крайня.
Гафійка! І як вона скрізь встигає поперед Ганьки!
— Але, Ганько, я не понімаю, чого тут тобі треба? Коло цих кавунів?! Ти чуєш, чого це ти в очірідь стала? У твоїх он братів — баштани, плантації, що в одного, що в другого, а на подвірі — гори кавунів, а ти в очірідь стала?! І ще їх захищаєш, тих глитаїв?! — розкрила рот на весь базар Гафійка, хоч тікай світ за очі від позору. Але Ганьці так забаглося того кавуна, аж до млості, що й позор — не позор.
— То й що, що баштани і гори кавунів? А я купляного хочу, — каже Ганька вередливо. — Він солодший, бо в Херсоні і в Криму більше сонця. А наші, оце Володька Миколин приносив, не вспівают доспіти. Їсти можна, але купляні лучі.
— Не бреши! — шипить Гася. — Землю їм віддала, а сама кавуни купляєш?!
Ганька бачить, як Гася синіє, а люди перемигуються. Всі ж свої… Усе знають… але від неї не дочекаються! Не вистачало, щоб вона на базарі обсуджувала своїх братів. Як вже не є, будь вони й глитаї, але коло них — і вона хазяйка… Тому Ганька на Гафійку не зважає, а своє думає, в умі підраховуючи, чи стане їй грошей на кавун, якщо ціна за кіло — три гривні, а кавун затягне на добрих десять кілограмів? Тридцять гривень… Чимало… Чи, може, набратися нахабства та й піти у племінників купити, бо якось шкода такі гроші чужим людям віддавати… Либонь, так вона й зробить…
— Ти куди?! Ану назад!
А Боже! Знов ця Гафійка! Дивиться пильно, як шпіон якийсь, і каже:
— Я знаю, шо ти задумала. Ой, знаю… Кавуна собі пошкодувала? Ану купляй отой великий, рябий, з широкою гузничкою. Оту кавуничку! Правду казали мої тато: чого дурне, бо бідне, чого бідне — бо дурне!
Нема Ганьці де дітися. Мусить купляти, бо ж люди дивляться! Подає Ганька продавщиці, що на машині ввихається, гроші, бере на оберемок кавуничку, ледве запихає в китайську торбешку… і наче чує, як з хрустким тріском розколюється навпіл під ножем кавун, бачить соковитий, густо-малиновий м’якуш, притрушений морозцем… Ото вечеря буде! Не забути б чорного хліба купити… А от і хлібовоз, і чорні буханці на полицях видно. Ганька купує цеглинку «бородинського», кладе зверху на кавуничку. Йде слухняно за Гафійкою, що теж собі кавуна купила, з базару, що вже неквапом згортатися почав. А кавуничка виявилася насправді кавунярою, завбільшки з добрячого кабанюру… Чимдалі Ганька відходила від базару, тим кавун важчав, а скоро почав водити Ганькою по вулиці то вліво, то вправо, і вона час від часу зупинялася, клала торбу боком на землю, притримуючи ногою, щоб він не викотився і не закотився в калюжу, які на вулицях їхньої Балабанівки не висихали навіть у посуху.
«Як ходили за колгоспу задрипані по вуха, так і зараз ходимо. А кричали: буде приватна собственность — буде порядок! Ага, буде! То не собственність треба міняти, а голови в наших людей», — думала Ганька, пильнуючи кавуна.
Гафійка теж зупинялася, дивилась на ту боротьбу Ганьки з кавуном, хитала головою, лютуючи на Ганьчиних родичів та приповідаючи, як над покійником:
— Боже-Боже, як вони тебе витеребили, Ганько, мов той колосо-очок… Тобою ж вітер колише… Бо-о-оже, кавуна не може донести! Боже-Боже, вічна наймичка!
Ганька мовчала, бо що мала казати? Гафія знає своє, а Ганька — своє. Гафія цілий вік себе знає, а Ганьці нема коли про себе заботитись, бо в неї — родина. Брати, сестриця, племінники… Усім треба помогти, бо їм, як не є, тяжче, як Ганьці. Бо в них — поля, худоба, усьому лад треба дати, зорати, засіяти, а солярка все дорожчає, зерно — дешевшає, людей важко найняти до роботи — не хоче ніхто в селі робити. Здали паї свої фермерам — робіть, що хочете з ними, хазяйнуйте, а ми будемо відпочивати. Чи це тепер люди такі переродилися, чи Ганька не змінилася, що не може второпати, чого це її Гафійка усе настрополяє і піджухує не так проти родичів, як проти роботи:
— Нашо тобі те чуже хазяйство? Чого ти на них так тяжко робиш? Скільки тобі треба? Подумай про себе! Ти ж заслужила собі отдих! І вони обов’язані дбати про тебе!..
Звісно, Ганька на все це звично відказує:
— До чого тут, Гасю, мої брати-сестри, коли я сама хазіювати хочу?!
Але їй не вірить Гафійка. І не лиш вона. Усі в селі. А якщо отак-о подумати, то яке їм до неї діло усім? Бачиш, сочуствующі знайшлися. А, не дай Боже, Ганьці заслабнути, ніхто з них не прибіжить, а брати й сестриця прийдуть, бо — рідна кров.
Гафійка, мабуть, догадується, про що мовчить Ганька, бо лиш сопе затято. Коли минали Марусині ворота, Ганька спинилася передихнути, але Гафійка заступила власним тілом їй дорогу до хвіртки:
— Куди! Неси додому! Сама з’їси! Не будь собі ворогом!