— Ой тітко Ганько! Оце кавуняра! Це ви — собі купили?!
— Та де?! — зраділа Ганька. — Хіба я його сама з’їм?! Такого кабанюру! Ото надріжу і лиш спортю. Бери, Людко! Вас багато — враз з’їсте!
І не встигла Гафійка рота розтулити, як Людка вхопила торбу з кавуном і вскочила в сіни. Тільки двері ляснули з відлоском.
— Шо-о-о за дурний характір! Такого характіру не лиш я — світ не бачив! Гой Бо-о-о-же! — заголосила, як над покійником, аж синя з досади Гафійка, дивлячись на щасливу Ганьку. — Ну от, віддала і раденька, що дурненька… Гой Боо-о-оже, сама собі ворог, нє — гірше ворога лютого! Гой гі-і-ірше…
Але Ганька не зважала. Звільнившись від важкого кавуна, легко й весело зачеберяла додому, сяючи на всю вулицю жовтогарячою хусткою, тою, яку збиралася колись Юлі подарувати.