Афрі здалося, що руки чужих мають лише по чотири пальці. Відповідаючи людським пропорціям, пальці людей фторової планети мовби не мали суглобів: вони згиналися плавно, не утворюючи вугластих виступів.
Ніг неможна було розгледіти: ступні їх потопали у м’якому настилі підлоги. Одежа у світлі, природному для земних очей, здавалася темно-червоного, майже цеглового кольору.
Що довше вдивлялися астрольотчики, то менш дивною здавалася подоба прихідців із фторової планети. Ба більше, людям Землі ставала зрозумілішою своєрідна екзотична краса чужих. Їх головною принадою були величезні очі, що дивилися зосереджено й ласкаво на людей, випромінюючи тепло мудрості та дружби.
— Які очі! — не втрималася Афра. — З такими легше ставати людьми, аніж з нашими, хоча й наші чудові!
— Чому так? — шепнув Тей Ерон.
— Що більші очі, то більша кількість елементів сітківки, то більше число деталей з навколишнього світу може засвоїти таке око.
Тей кивнув на знак розуміння.
Один із чужих виступив наперед і зробив запрошуючий жест. Відразу ж земне освітлення на тому боці галереї згасло.
— Ох! — гірко вигукнув Мут Анг. — Я не передбачив.
— Я зробив, — спокійно озвався Карі, вимкнув звичайне світло і запалив дві сильні лампи з фільтрами чотириста тридцять.
— Ми виглядаємо мерцями, — засмучено сказала Тайна, — хиблий вигляд у людства в такому світлі!
— Ваші побоювання марні, — сказав Мут Анг. — Їх спектр найкращої видимості відходить далеко у фіолетовий бік, можливо і в ультрафіолетовий. Це передбачає значно більше тепла і відтінків, аніж бачиться нам, та я не можу уявити як.
— Далебі, ми їм видамося набагато жовтішими, аніж насправді, — сказав, подумавши, Тей.
— І це значно краще, ніж синюватий трупний колір. Лише погляньте навколо! — не вгавала Тайна.
Земляни зробили декілька знімків і виштовхнули у маленький шлюз обертонний звуковик, що працював на кристалах осмію. Чужі підхопили його і поставили на триногу. Карі спрямував у чашову антену вузький пучок радіохвиль. У фторовій атмосфері зорельота залунали мова й музика Землі. Тим самим шляхом було передано прилад для аналізу повітря, котрий дозволив установити температуру, тиск і склад атмосфери невідомої планети. Як і слід було очікувати, внутрішня температура білого зорельота виявилася нижчою від земної і не перевищувала семи градусів. Тиск атмосфери був більшим від земного, і майже однаковою — сила тяжіння.
— Самі вони, певно, тепліші, — сказала Афра, — як ми тепліші від нашої звичної двадцятиградусної температури. Я гадаю, що у них теплота тіла біля чотирнадцяти наших градусів.
Чужі передали свої прилади закритими у двох сітчастих скриньках, що не дозволяли вгадати їх призначення.
Із одної скриньки почулися високі уривчасті чисті звуки, які немов танули вдалині. Земляни зрозуміли, що чужі чують більш високі ноти, аніж вони. Якщо їх слух за діапазоном приблизно дорівнював земному, то частина низьких нот людської мови і музики пропадала для мешканців фторової планети. Чужі знову запалили земне освітлення, і земляни вимкнули блакитне світло. До прозорої стінки підійшли двоє — чоловік і жінка. Вони спокійно скинули свою темно-червону одежу і завмерли, узявшись за руки, потім стали повільно повертатися, даючи землянам роздивитися їх тіла, котрі виявилися більш схожими із земними, аніж їхні обличчя. Гармонійна пропорційність постатей фторових людей повністю відповідала поняттям краси на Землі. Дещо більш різкі переходи в обрисах, якась різкість усіх ліній западинок і випуклостей створювали враження деякої вуглуватості — вірніше, більш чіткої скульптурності тіла чужих. Імовірно, враження посилювалося сірою барвою шкіри, більш темної в складках і западинах.
Їхні голови гарно й гордо були посаджені на високих шиях; чоловік мав широкі плечі людини праці й боротьби, а широкі стегна жінки — матері мислячої істоти — анітрохи не протирічили відчуттю інтелектуальної сили посланців невідомої планети.
Коли чужі відступили зі знайомим запрошуючим жестом і загасили жовте земне світло, земляни вже не вагалися.
На прохання командира перед прозорою перепоною стали, взявшись за руки, Тей Ерон і Афра Деві. Незважаючи на неземне освітлення, яке надавало тілам людей холодного відтінку блакитного мармуру, всі астрольотчики зітхнули із захватом — настільки очевидною була нага краса їх товаришів. Це зрозуміли й чужі. Погано видимі в неосвітленій галереї, вони стали обмінюватися між собою поглядами й незрозумілими короткими жестами.
Афра і Тей стояли гордо і відкрито, повні того нервового підйому, котрий з’являється у миті виконання важких і ризикованих завдань. Нарешті чужі закінчили зйомку і запалили своє світло.
— Тепер я не сумніваюся, що у них є кохання, — сказала Тайна, — справжнє, прекрасне і велике людське кохання… якщо їх чоловіки й жінки такі гарні й розумні!
— Ви цілком праві, Тайно, і від цього ще радісніше, тому що вони зрозуміють нас у всьому, — озвався Мут Анг.
— Так! Погляньте на Карі! Карі, не покохайте дівчину з фторової планети, це було б катастрофою для вас!
Астронавігатор отямився від трансу і відвів очі, приковані до мешканців білого зорельота.
— А я міг би! — сумно посміхнувся він. — Міг би, незважаючи на всю різницю наших тіл, на страхітливу віддаленість наших планет. Зараз я зрозумів усю могутність і силу людського кохання.
І молодий чоловік повернувся до споглядання чужої жінки, що привітно посміхалася.
У цей час чужі висунули наперед зелений екран. На ньому почали рухатися маленькі фігурки. Вони йшли процесією, піднімаючись на крутосхил, і несли на собі якісь великі предмети. Піднявшись на плоску вершину, кожна фігурка скидала свою ношу і падала навзнак. Схожа на земну мультиплікацію, картина свідчила про втомленість, бажання відпочинку. Земляни також відчули, наскільки втомили їх напружене багатогодинне очікування і перші враження зустрічі. Жителі фторової планети, вочевидь, сподівалися на зустріч з іншими людьми і підготувалися до неї, створивши, наприклад, подібні «розмовні» фільми. Екіпаж «Теллура», не готовий до зустрічі, вийшов із скрути. До перегородки присунули екран для швидких замальовок, і художник «Теллура» Яс Тін почав накидати послідовні серії малюнків. Спочатку він зобразив таких самих втомлених чоловічків, затим намалював одне велике личко з таким явно запитальним виразом, що чужі пожвавилися, як при появі Тей Ерона і Афри Деві. Потім художник зобразив Землю, що обходила по орбіті Сонце, розділив орбіту на двадцять чотири частини і зачорнив її половину. Чужі невдовзі відповіли схожою схемою. З того і з другого боку увімкнулися метрономи, які допомагали встановити тривалість малих поділів часу, а затим вирахувати й більші. Астрольотчики дізналися, що фторова планета обертається навколо своєї осі приблизно за чотирнадцять земних годин, а оббігає своє блакитне сонце протягом дев’ятисот діб. Перерва на відпочинок, що його запропонували чужі, дорівнювала п’яти земним годинам.
Приголомшені, розходилися люди зі сполучної труби. Погасли вогні в галереї, згасло й зовнішнє освітлення кораблів. Обидва зорельоти, темні, завмерли непорушно поряд один з одним, неначе все живе у них загинуло, закрижаніло в страхітливому холоді і щонайглибшому мороці простору.
Проте всередині кораблів життя, гаряче, допитливе й діяльне, йшло своїм ладом. Безмежно винахідливий людський мозок вишукував нові способи, як передати братам по думці, народжених на планетах віддалених зірок, знання й сподівання, зрощені тисячоліттями безмірних трудів, небезпек та страждань. Знання, які звільнили людину спочатку від влади дикої природи, затим від сваволі дикого суспільного ладу, хвороб і передчасної старості, підняли людей до бездонних височин космосу.
Друга зустріч у галереї почалася з показу зоряних карт. І землянам і мешканцям фторової планети були цілком невідомі малюнки сузір’їв, повз які йшли шляхи кораблів. (Лише на Землі астрономам удалося встановити точне положення блакитного світила: у невеликій зоряній хмарі Чумацького Шляху, біля Тау Змієносця.) Шлях чужого зорельота йшов до зоряного скупчення на північній околиці Змієносця і перетнувся ходом «Теллура», коли той досяг південних меж сузір’я Геркулеса.
У галереї чужих постали якісь ґрати з пластин червоного металу заввишки у ріст людини. Щось закрутилося позаду них, видиме в просвітах між пластинами. Зненацька всі вони зрушились, повернулися ребром і зникли. На місці ґрат показався велетенський порожній простір із сліпучо-синіми кулями супутників фторової планети, що проносилися у віддаленні. Повільно наближалася й вона сама. Широкий синій пояс непроникної хмарності огорнув її екватор. На полюсах і в біляполярних зонах планета світилася сірувато-червоними відблисками, а помірні зони своєю найчистішою білизною були схожі на оболонку чужого зорельота. Тут, крізь слабо насичену парою атмосферу, невиразно вгадувалися контури морів, материків та гір, що чергувалися неправильними вертикальними смугами. Планета була більшою від Землі. Її швидке обертання збуджувало навколо неї потужне електричне поле. Бузкове сяйво витягувалося довгими відростками по екватору в чорноту навколишнього простору.
Затамувавши подих, годину за годиною сиділи люди перед прозорою стінкою, за якою невідомий пристрій продовжував розгортати з вражаючою реальністю картини фторової планети. Люди Землі побачили лілові хвилі океану з фтористого водню, що омивали береги чорних пісків, червоних стрімчаків і схилів зазубрених гір, які світилися блакитним місячним сяйвом. Ближче до полюсів навколишнє повітря синіло все більше, ставало глибшим і чистішим темно-блакитне світло фіолетової зорі, навколо якої швидко неслася фторова планета.
Гори тут піднялися округлими банями, валами, плоскими здутостями з яскравим опаловим блиском. Сині сутінки лежали в глибоких долинах, що прямували від полярних гір до фестончастої смуги морів на півдні. Великі затоки диміли опалесцюючим покровом блакитних хмар. Гігантські споруди з червоного металу і якогось трав’яно-зеленого каміння обрамляли край морів, безконечно довгими вервицями виповзали по вертикальних долинах до полюсів. Ці титанічні скупчення споруд, помітні з величезної висоти, розділялися широкими смугами густої рослинності з зеленкувато-блакитним листям або плоскими куполами гір, що світилися зсередини, немов опали чи місячні камені Землі. Круглі шапки криги із замерзлого фтористого водню на полюсах здавалися коштовними сапфірами.
Сині, блакитні, лазурові, лілові барви переважали повсюди. Саме повітря наче було пронизане блакитнуватим світінням, немов слабкий розряд у газовій трубці. Світ чужої планети здавався холодним і незворушним, мовби видіння в кристалі — чисте, далеке й примарне. Світ, у якому не відчувалося тепла, пестливої різноманітності червоних, оранжевих і жовтих кольорів Землі.
Ланцюги міст виднілися в обох півкулях планети, у зонах, що відповідали полярній і помірній зонам Землі. До екватора гори ставали все гострішими й темнішими. Зубчасті піки стриміли з каламутної від випарів поверхні моря, ребра хребтів простягалися в широтному напрямі, облямовуючи тропічні області фторової планети.
Там щільними масивами кублилася синя пара: від нагріву блакитної зірки фтористий водень легко випаровувався й насичував атмосферу, підступав колосальними хмарними стінами до помірних зон, згущувався й каскадами лився назад у теплу екваторіальну зону. Греблі, гідні гігантів, загнуздували стрімливість цих потоків, що були замкнені в арки і труби й служили джерелом енергії силових станцій планети.
Нестерпним блиском сяяли поля величезних кристалів кварцу — вочевидь, кремній відігравав роль нашої солі у водах фтористоводневого моря.
Міста на екрані наближалися. Їхні обриси різко вимальовувалися у холодному блакитному світлі. Всюди, куди сягало око, вся площа населених зон планети, за винятком таємничої екваторіальної області, що потопала у блакитному молоці випарів, була облаштована, змінена, покращена руками і творчою думкою людини. Значно сильніше змінена, ніж наша Земля, яка ще зберегла недоторканими величезні площі заповідників, стародавніх руїн чи покинутих виробок.
Праця незчисленних поколінь мільярдів людей виростала вище гір, обплітала всю поверхню фторової планети. Життя панувало над стихіями бурхливих вод і густої атмосфери, пронизаної убивчо сильними променями блакитної зірки і неймовірно потужними зарядами електрики.
Люди Землі дивилися не відриваючись, і свідомість мовби роздвоювалася: в пам’яті одночасно виникало видиво своєї рідної планети. Не так, як уявляли собі батьківщину стародавні предки, в залежності від місця свого народження й життя: то рівнинами просторих полів і сируватих лісів, то кам’янистими сумними горами, то радісно виблискуючими в теплому сонці берегами прозорих морів. Вся Земля в різноманітності своїх кліматичних зон — холодних, помірних і жарких країв — проходила перед мисленим зором кожного астрольотчика. Безмежно прекрасними були і сріблясті степи — області вільного вітру — і могутні ліси з темних ялин і кедрів, білих беріз, крилатих пальм і гігантських блакитнуватих евкаліптів. Туманні береги північних країн у стінах замшілих скель і білизна коралових рифів у блакитному сяйві тропічних морів. Владно-холодне, пронизливе виблискування снігових хребтів і примарний, хисткий серпанок пустель. Ріки — величаві, повільні й широкі або такі, що несамовито мчать табунами білих коней по крупному камінню ущелистих русел. Багатство барв, розмаїття кольорів, блакитне земне небо з хмарами, мов білі птиці, сонячна спека і понура, дощова хмур, вічні переміни пір року. І серед усього цього багатства природи — ще більш велика різноманітність людей, їх краси, прагнень, справ, мрій і казок, горя і радості, пісень і танців, сліз і туги…
Та сама могутність осмисленої праці, що вражає винахідливістю, мистецтвом, фантазією, прекрасною формою повсюди: у спорудах, заводах, машинах, кораблях.
Можливо, чужі також бачать своїми величезними розкосими очима значно більше від землян у холодних блакитних фарбах своєї планети, а в переробці своєї більш одноманітної природи пішли далі від нас, дітей Землі? Назрівала здогадка: ми, створіння кисневої атмосфери, у сотні тисяч разів більш звичайної в космосі, знайшли і знайдемо ще величезну кількість придатних для життя умов, знайдемо, зустрінемося, поєднаємося з братами — людьми з інших зірок. А вони? Породження рідкісного фтору з їх незвичайними фтористими білками і кістками, кров’ю з синіми тільцями, що поглинали фтор, як наші червоні — кисень?
Ці люди замкнені в обмеженому просторі своєї планети. Певно, вони давно вже мандрують у пошуках собі подібних або хоча б планет з придатною для них атмосферою із фтору. Але як їм знайти в безоднях Всесвіту такі рідкісні перлини, як пробитися до них через тисячі світлових років? Такий близький і зрозумілий їх відчай, велике розчарування при зустрічі з кисневими людьми, імовірно, не вперше.
У галереї чужих ландшафти фторової планети змінилися видом колосальних споруд. Укоси нахилених всередину стін скидалися на будівлі тибетської архітектури. Ніде не було прямих кутів, горизонтальних площин — форми плавно вигиналися, переходячи від вертикалі до горизонталі гвинтоподібними чи спіральними поворотами. Вдалині виник темний отвір, за обрисами схожий на скручений овал. Коли він виріс, наближаючись, стало видно, що нижня частина овала являє собою спірально вигнуту широку дорогу, яка піднімалася і була заглиблена в темряву гігантського входу в будівлю завбільшки з ціле місто. Оправлені в червоне великі блакитні знаки, що здалеку нагадували хвильові брижі, виднілися над входом. Вхід наближався. У глибині його ставало видно слабо освітлений гігантський зал зі світними, мов флуоресціюючий плавиковий шпат, стінами.
І зненацька, без попередження, картина зникла. Вражені астрольотчики, що приготувалися побачити щось надзвичайне, відчули буквально удар. Галерея по той бік прозорої стіни освітилася звичайним блакитним світлом. З’явилися чужі зорельотчики. Цього разу вони рухалися дуже швидко, різкими рухами.
В цю мить на екрані виникла низка послідовних картинок. Вони замигтіли в такому темпі, що екіпаж ледве міг услідкувати за зображеннями. Десь у пітьмі космосу рухався такий самий білий зореліт, який висів зараз бік до боку з «Теллуром». Видно було, як крутилося, виблискувало, розкидаючи невсебіч промені, його центральне кільце. Раптом кільце зупинило обертання, і корабель завис в космічній безодні, неподалік від маленької блакитної зірки-карлика.
Із зорельота полетіли вдалину промені, які рисочками мелькали на екрані, в лівому куті якого з’явився другий зореліт. Літаючі рисочки досягли його, котрий непорушно стояв поряд із земним кораблем, у якому люди впізнали свій «Теллур». І білий зореліт, що прийняв поклик свого товариша, відсунувся від «Теллура» кудись у чорну далину.