- Ти розумний хлопець, Олесю, - промовив вiн з вiдтiнком схвалення. Не пам'ятаю, щоб я колись говорив тобi про цей прилад i значення того, що вiн показує. Значить, ти сам устиг додуматися? Добре, добре! Тодi ми використаємо це не вiдкладаючи. Зараз менi потрiбнi всi сили, кожна пара рук. Ставай сюди. Ти допомагатимеш менi. Хочеш?
Запитання було явно зайвим, весь вигляд Олеся свiдчив про це. Капiтан ледве помiтно посмiхнувся.
- Стеж за стрiлкою. Як тiльки вона опускатиметься нижче риски з цифрою "2", не кажучи вже про наближення до нуля, вiдкривай цiєю рукояткою кран додаткового резервуара водню. А я займуся iншим. Ми скорiше дiстанемося бази, де полагодимо пошкодження!
Чи ж варт говорити, з якою готовнiстю Олесь приступив до виконання першого свого обов'язку на "Люциферi"?.. I на хвильку навiть подумав: є й користь з того, що "Люцифер" пошкоджено! Те пошкодження незабаром полагодять, це безсумнiвно. А зате вiн, Олесь бере участь у керуваннi машиною.
Коли б юнак тiльки знав, що чекає його попереду!
2. СЛОВО МАЄ ГЕНЕРАЛ ДА ХУРАНIТО
Все схилялися перед Мiгелем Хуанесом в управлiннi полiцiї. Низькi поклони чиновникiв, старанне козиряння полiцейських агентiв, дверi, що немов самi широко розчинялися перед особливо уповноваженим, перешiптування при його появi, заздрiснi погляди - все це свiдчило про те, що де-де, а тут напевне знають, з ким мають справу! Та навiть коли б в управлiннi звiдкись прочули, що Мiгеля Хуанеса призначають начальником державної iберiйської полiцiї, - i тодi не можна було б виявляти до нього виразнiших ознак шанування i запобiгливостi.
Недбало вiдповiдаючи на вiтання, i не виявляючи, як тiшиться його душа цiєю п'янкою атмосферою, Мiгель Хуанес невимушено увiйшов до кабiнету начальника полiцiї заздалегiдь готовий вислухати нову серiю заслужених комплiментiв. Чуття не обмануло його. Карло Кабанерос чи не кинувся йому назустрiч, незграбно перевалюючись на коротеньких товстих нiжках, затягнених у червонi рейтузи.
- А, Хуанес, нарештi! Де ж це ви пропадаєте, друже мiй? - почув вiн знайомий хриплий голос, якому начальник даремно намагався надати лагiдного вiдтiнку. - А я чекаю вас, уже кiлька разiв дзвонив вам. Вiдпочивали, мабуть? Розумiю, розумiю...
- Так, пане Кабанерос, - ствердив, сiдаючи в крiсло, Мiгель Хуанес. Надто втомився за останнi днi. Але...
- Звичайно, звичайно, - перебив його начальник, - я ж кажу, що розумiю. Ми з вами заслужили вiдпочинок, Хуанес! I я нiколи б не турбував вас, коли б не виклик мiнiстра внутрiшнiх справ.
Мiнiстра? Самого мiнiстра внутрiшнiх справ, правої руки каудiльйо, пихатого генерала Франческо Альдумеро да Хуранiто?.. Мабуть, на обличчi Мiгеля Хуанеса надто ясно виявилося здивування, бо начальник полiцiї, посмiхаючись, ствердив.
- Так, так, друже мiй, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хуранiто! Пiвгодини тому дзвонив його ад'ютант i передав цей виклик. Бiльше нiчого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Мiнiстри, бачте, не повiдомляють, навiщо вони викликають. Але менi здається, що це може бути пов'язане з врученням орденiв... вам, ну й менi також,- додав вiн, скромно опускаючи свої тьмянi очицi.
Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвiдчений лис, таки використав становище, добився, щоб i його було нагороджено орденом за успiшне закiнчення справи Сивого Капiтана. Гаразд, Мiгелевi Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!
- Отож їдьмо, дорогий мiй Хуанес. За чверть години ми повиннi бути у мiнiстра! А вiн не звик чекати...
...Солодке хвилювання охоплювало душу Мiгеля Хуанеса, коли виструнчений ад'ютант мiнiстра вiдчинив перед ним i начальником полiцiї важкi дверi кабiнету мiнiстра внутрiшнiх справ Iберiї генерала Франческо Альдумера да Хуранiто. їх не примусили чекати й хвилини у великiй приймальнi. Ад'ютант мiнiстра клацнув каблуками блискучих лакованих чобiт, вiд чого нiжно задзвенiли срiбнi шпори, i запобiгливо, як i належить добре вимуштруваному ад'ютантовi, неголосно сповiстив:
- Мiнiстр чекає на вас, панове. Прошу!
Вони ввiйшли.
У великому кабiнетi мiнiстра панувала похмура урочистiсть. Важкi завiси на вiкнах скрадали свiтло, товстий м'який килим на пiдлозi приглушував звуки. Далеко в глибинi кабiнету, бiля протилежної стiни, височiв масивний письмовий стiл, за яким сидiв чоловiк у гаптованому золотом генеральському мундирi. Блискуча полiрована поверхня стола була залита яскравим свiтлом настiльної лампи; в тому свiтлi слiпуче виблискували й золотi нашивки на грудях чоловiка в генеральському мундирi. Але вище грудей свiтло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловiка в тiнi, що рiзко контрастувала з сяючою поверхнею стола.
Мiгель Хуанес i ранiше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хуранiто. Казали, що генерал не переносить денного свiтла i ховається вiд нього за глухими гардинами кабiнету; що вiн не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, i тому майже нiколи не з'являється публiчно, волiючи лишатися в пiвтемрявi свого кабiнету i звiдти керувати величезною армiєю чиновникiв, полiцейських i жандармiв фалангiстської Iберiї. Таким був генерал Альдумеро да Хуранiто, мiнiстр внутрiшнiх справ, найближча особа i помiчник всевладного каудiльйо.
Начальник полiцiї i особливо уповноважений пiдiйшли до письмового стола мiнiстра i застигли в шанобливiй позi.
- Здрастуйте, пане начальник полiцiї, - пролунав iз-за столу безбарвний, глухий голос, позбавлений, здавалося, будь-яких людських iнтонацiй. - Це й є той особливо уповноважений, який виконував доручення в справi Сивого Капiтана? Е... Мiгель Хуанес, здається?
- Так точно, ваше превосходительство, - з поклоном пiдтвердив Карло Кабанерос.
- Що ж, сiдайте, панове. Е... поговоримо...
Тепер, коли очi Мiгеля Хуанеса звикли до пiвтемряви, яка панувала в кабiнетi, вiн мав можливiсть переконатися, що й справдi обличчя генерала Альдумеро да Хуранiто не викликало симпатiї. Воно дуже нагадувало череп, обтягнутий жовтою сухою шкiрою, на якiй не було й слiду поростi. Довга голова звужувалася вгору, тонкi блiдi губи не прикривали великих жовтих зубiв; i холоднi колючi очi наче ховалися в глибинi того черепа пiд припухлими повiками, лише час вiд часу визираючи звiдти.
- Годину тому мiй ад'ютант дзвонив до пана Мiгеля Хуанеса, - говорив тим часом мiнiстр, - щоб дiстати потрiбну менi довiдку. Але пана Хуанеса не було ще в управлiннi. Мабуть, пан Хуанес дещо втомився останнiм часом, йому був потрiбен вiдпочинок?
Щось у цьому голосi було явно неприємне, якийсь вiдтiнок глузування, чи що. В усякому разi не вiдчувалося, щоб мiнiстр починав розмову у вiтальному тонi, хоч i говорив з тим, хто мусив одержати орден за успiшне знищення невловимого "Люцифера"... Щось тут було не так. Мiгель Хуанес вiдчув це зразу. Вiн завагався, не знаючи, що вiдповiсти. Його виручив начальник полiцiї.
- Деякi термiновi справи, ваше превосходительство, - запобiгливо зауважив вiн. - У нашiй роботi завжди трапляються несподiванки, якi потребують негайних операцiй.
- Так, так, - недбало мовив генерал, - несподiванки... Краще б їх було менше, ваших несподiванок, пане Кабанерос. - Його тьмянi очi гостро поглянули на Хуанеса i знову сховалися пiд повiками. - От про це й буде мова, якщо вже ви знайшли час вiдiрватися вiд вашої напруженої працi i завiтали до мене...
Думки Мiгеля Хуанеса розбiгалися. Вiн сидiв у крiслi перед столом генерала i напружено розмiрковував: що це значить? Може, щось змiнилося, з'явилися якiсь новi обставини, невiдомi їм обом досi? Але що саме трапилося? I головне, що спитати нiчого не можна, треба покiрно чекати, доки всевладний мiнiстр не скаже сам, у чому справа...
- Сьогоднi ранком я ще раз переглянув вашi звiти, - вiв далi мiнiстр, допитливо поглядаючи то на начальника полiцiї, то на Мiгеля Хуанеса, наче вiн невiдривно стежив за реакцiєю на його слова. - Зокрема ви добре зробили, панове, що використали глибиннi бомби...
Мiгелевi Хуанесу здалося на мить, що все стає на мiсце: адже мiнiстр нiбито хвалить їх? Вiн навiть скромно схилив голову.
- Я тiльки не певен, чи не надто потужнi бомби ви вжили, панове, продовжував мiнiстр немовби задумливо.
"Що це значить? Як це глибиннi бомби можуть бути надто потужними? стрибали в головi особливо уповноваженого гарячковi думки. - Вiн глузує з нас обох! Може, вiн незадоволений з того, що газети й радiо надто розхвалили полiцiю, волiв би, щоб тi похвали йшли на його особисту адресу? Чорт їх розбере, тих генералiв i мiнiстрiв, їм завжди мало слави i почестей! Оце воно й є, ось воно, пояснення!" - вирiшив у думцi Хуанес. Ну що ж, кiнець кiнцем це не так уже страшно. Хай вiзьме собi з тiєї слави, скiльки йому треба, все одно i їм щось залишиться...
- Пробачте, ваше превосходительство, менi, вiдверто кажучи, не ясна ваша думка, - шанобливо вiдiзвався Карло Кабанерос. - Адже так чи iнакше, а операцiю проведено успiшно. I той успiх...
- Та що ви менi одне й те ж торочите вже котрий раз: успiх! успiх! раптом наче розсердився мiнiстр. - Менi балаканина нi до чого! Менi дiло потрiбне, факти, ось що!
- Але...
- Мовчiть! Коли б ви працювали як слiд, коли б у вас по-справжньому була поставлена служба, коли б у вас були надiйнi агенти й iнформатори, а не мотлох, ви й самi давно вже зрозумiли б, що нiякого успiху нема. Так, так, нема! I на вашому мiсцi, пане Кабанерос, я не робив би зараз вигляду ображеного iндика! А коли ви й справдi iндик, то вам не слiд займати далi посаду начальника державної полiцiї.
Iншим разом Мiгель Хуанес радiв би, що може бути свiдком того, як хтось з великого начальства дає такого доброго прочухана його самовпевненому i пихатому шефовi. Але зараз особливо уповноваженому було не до того; вiн добре розумiв, що в цiй справi начальник полiцiї i вiн сам зв'язанi одною мотузкою. I те, що стосувалося Кабанероса, в однаковiй мiрi било й по ньому... Коли б хоч знати, в чому рiч, звiдки насунулася на них ця грiзна хмара?
А генерал Альдумеро да Хуранiто вже остаточно кинув свiй до того стриманий, майже байдужий тон. Вiн викрикнув:
- Ага, мовчите? Ви гадали, що все так i обiйдеться, панове? Нi, не вийде! Ану, що ви скажете з приводу цього?
I мiнiстр кинув через стiл начальниковi полiцiї папiрець, який лежав доти перед ним.
- Читайте вголос! - зловiсно наказав вiн.
Вкрай розгублений начальник полiцiї взяв папiрець i почав читати. Його голос уривався, товстi короткi пальцi тремтiли. I Мiгель Хуанес, слухаючи змiст папiрця, вiдчував, як пiд ним хитається пiдлога. То був рапорт начальника жандармського управлiння на iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ Iберiї, в якому писалося:
"За вашим особистим наказом, ваше превосходительство, жандармерiя провела ретельне обслiдування озера Фонтiверос. Спецiально викликаний загiн вiйськових морських водолазiв надзвичайно старанно обшукав усе дно озера. Доповiдаю, що пiд час обстеження на днi озера не знайдено жодного уламка, жодної речi, яку можна було б зв'язати з "Люцифером". Не знайдено також жодного трупа будь-кого з команди. Обстеження озера тривало двi доби. Для остаточної певностi, за вашою вказiвкою, пущено також вiйськовi драги. Їх робота теж не дала нiяких наслiдкiв. Знайдено лише окремi шматки оболонки глибинних бомб. Оскiльки озеро обстежене цiлком, дальшу роботу водолазiв i драг припинено. Чекаю ваших розпоряджень".
Начальник полiцiї, який втратив одразу всю свою самовпевненiсть, не пiдводив очей вiд рапорту, наче намагався вiдшукати в ньому ще щось заспокiйливе. Мiгель Хуанес не розумiв нiчого. Це якась фатальнiсть, нiсенiтниця, цього просто не може бути! Але ж ось вiн, рапорт начальника жандармерiї, - суперечки зайвi... Звiсно, жандармерiя завжди рада пiдкласти свиню полiцiї, вислужуючись перед мiнiстром i каудiльйо. I полiцiя, коли трапляється слушний випадок, теж не лишається в боргу перед жандармерiєю. Але цього разу полiцiю було побито, безнадiйно побито - i насамперед її начальника i особливо уповноваженого... А над Мiгелем Хуанесом гримiв роздратований, лютий голос генерала Альдумеро да Хуранiто:
- Ви що ж, пане начальник полiцiї, гадали, що досить скласти бучну доповiдь, отакий красномовний звiт про вашi надзвичайнi успiхи - i кiнець справi, га?.. Мовляв, раз-два, i є ордени та премiї i вам, i вашому розрекламованому особливо уповноваженому? Е нi, всiм тим ви могли задурити голови якимось йолопам з канцелярiї каудiльйо, - слава йому! - а не менi. Я вас наскрiзь бачу! Менi балаканини не треба! В мене ще тодi, зразу, як ви надiслали пишний рапорт, виникли пiдозри: надто вже гладко все це у вас вийшло. Але я промовчав, бо вирiшив перевiрити. I перевiрив! Добре перевiрив, як бачите! Де ваш "Люцифер", який, за звiтом, має лежати, розтрощений глибинними бомбами, на днi озера, га? Може, вiн цiлком розчинився у водi, наче грудка цукру, га? Може, його так пошкоджено, що вiд нього нiчогiсiнько не залишилося, самий порох, непомiтний у водi? Га? Та вiдповiдайте, хай вас чорт вiзьме! Де були вашi очi? Нездари! Знову випустили Сивого Капiтана, дали йому вислизнути крiзь пальцi?
Начальник полiцiї розгублено розвiв коротенькими товстими ручками: що вiн мiг вiдповiсти?
- Вiдповiдайте, коли вас питають! - гримiв мiнiстр.