Та хiба ж можна було вiдмовитися вiд цього запрошення, коли йому так хотiлося якнайскорiше про все дiзнатися?
Клаудо вiдчинив вузенькi дверi. Олесь побачив неширокий прохiд, як коридор. Праворуч i лiворуч були такi самi вузенькi дверi, як i тi, з яких вiн щойно вийшов. I стiни, i пiдлога зробленi з якогось невiдомого Олесевi твердого, наче метал, матерiалу. Але то був i не метал, бо вiн зовсiм не дзвенiв пiд ногами...
Трохи далi той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закiнчувався пiвкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вiкнами. Там стояли якiсь апарати з рукоятками i важелями, виднiлися численнi циферблати, складнi великi й маленькi прилади. Загалом усе це нагадувало пiлотську кабiну сучасного великого лiтака, так багато було в тiй каютi обладнання. Ця схожiсть з пiлотською кабiною лiтака пiдкреслювалася ще й тим, що в переднiй частинi каюти, бiля великого вiкна, стояли два широкi крiсла, а за ними можна було помiтити й штурвали. Бiля одного з крiсел стояв той самий чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi, що заходив недавно до Олеся. Вiн уважно дивився у вiкно, наче до чогось приглядаючись. Капiтан!
Клаудо повернув праворуч. I Олесь побачив перед собою вiдчиненi дверi. А за ними - трава, зелене листя дерев... Лiс!
- Можеш вийти i вiдпочивати, - мовив Клаудо. - Свiже повiтря тобi зараз дуже потрiбне. Тiльки не вiдходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.
I вiн пропустив юнака, а сам повернувся в машину.
Надворi було дуже тихо, так тихо, що шелестiння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбинi вниз i сiв на траву. Справдi, вiн був iще надто слабий; той невеличкий шлях, що його вiн пройшов коридором, стомив юнака. А втiм, вiн зараз не помiчав цього.
Олесь сидiв на травi обличчям до загадкового автомобiля. Очi юнака широко розкрилися вiд здивування. Та хiба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобiлем?..
Його велике довгасте тiло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднiлися великi овальнi вiкна,- мабуть, тiєї самої пiлотської каюти, де стояв бiля штурвала Капiтан. Далi вiкна ставали меншими i тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вiкна окремих кают, вирiшив Олесь. Деякi з них закритi глухими щитками. Сам корпус помiтно звужувався в заднiй частинi i закiнчувався чимсь подiбним до широких риб'ячих плавцiв. Один з плавцiв був поставлений вертикально, два iнших розташованi майже паралельно землi. Олесь одразу вирiшив, що то стабiлiзатори для того, щоб апарат зберiгав стiйке положення на великих швидкостях.
"Коли це автомобiль, то вiн мусить мати й колеса", - подумав ще Олесь.
Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже схованi пiд плескатими щитами. З-пiд тих щитiв виднiлися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землi, й будь-яка перешкода - навiть камiнь на дорозi - мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобiль так низько сидiв на землi, що трава закривала собою весь просвiт мiж його велетенським корпусом i грунтом,
"Як же ця машина взагалi може їхати? Та ще й так, що не вiдчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно..." - думав вражений Олесь.
Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собi всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, i гумовi шини на них зовсiм не прогиналися?.. I чому знизу, звiдкись з-пiд корпусу машини, весь час долинає рiвний шиплячий звук, такий рiвний i монотонний, що Олесь спочатку i взагалi його не помiчав, а розчув тiльки тепер, вiдрiзнивши той шум вiд одноманiтного шелестiння листя?..
Сiро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолiтної брили невiдомого вiдшлiфованого металу, машина, здавалося, була не тiльки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправдi вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобiль! Вiн добре пам'ятав, як пролинали за вiкном стовпи й дерева...
Iз-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синiх комбiнезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи нiякої уваги на юнака, вони пiдiйшли до одного з колiс i схилилися бiля нього. З їх рухiв Олесь зрозумiв, що вони щось перевiряють. Ось один з них коротко гукнув:
- Давай!
I одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане пiд металевим щитом колесо почало, мов само по собi, швидко крутитися, залишаючись на мiсцi, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б тi двоє ще пiдняли корпус машини домкратом, тодi звiльнене колесо могло б крутитись. Але нiхто не пiднiмав корпусу, Олесь бачив на власнi очi.
Знову пролунав дзвiнок, але вже не так мелодiйно, як першого разу, а уривчасто, навiть тривожно. Мов по командi, люди в синiх комбiнезонах, що перевiряли колесо, скочили i побiгли до дверей. Олесь усе ще сидiв, нiчого не розумiючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:
- Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!
Олесь схопився й побiг до сходiв. Валенто Клаудо простягнув йому мiцну тверду руку згори. Олесь пiднявся по драбинцi - i йому здалося, що не тiльки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самi схiдцi наче пiдштовхують його вгору, пiдiймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як дверi за ним самi плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були дверi, тепер матово одсвiчувала гладенька, наче полiрована, суцiльна стiна.
Пролунав ще дзвiнок - цього разу короткий, нiби обiрваний. I водночас, мов у вiдповiдь, на скло вiкон насунулися глухi щитки. Стало темно. Проте нi: тiєї ж хвилини яскраво засяяли довгастi плафони на стелi. Олесь тривожно озирнувся.
Вiн лишився сам. Валенто Клаудо, який тiльки-но стояв поруч, зник. Та й усi iншi люди з команди машини, мабуть, розiйшлися по своїх мiсцях. Що йому тепер робити? Iти до своєї каюти? Але чи вiн розпiзнає, якi саме дверi ведуть до неї?
Пiдлога пiд юнаком м'яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобiль, чи то просто запрацювали його потужнi двигуни, Олесь не знав. I найнеприємнiшим було те, що вiн так само не знав, що йому робити...
Тримаючись за стiну, вiн дивився крiзь напiвкруглi склянi дверi, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тiй каютi, спиною до юнака перед штурвалом сидiв у крiслi Капiтан.
Овальнi вiкна в тiй каютi також були закритi щитками. Але в каютi було напiвтемно, плафони в нiй горiли не так яскраво, як тут. I в тiй напiвтемрявi ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капiтан. Екран свiтився рiвним зеленуватим свiтлом i здавався навiть звiдси, з освiтленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такi самi екрани свiтилися праворуч i лiворуч вiд Капiтана, трохи нижче вiд центрального екрана Капiтан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пультi з численними рукоятками i кнопками
Що на тих екранах? Що пересувається i рухається на них невиразними звiдси тiнями, як на екранах телевiзора?..
Олесь тихо пiдiйшов ближче до скляних дверей, що вели до пiлотської каюти. I в цю мить пiдлога пiд ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув рукою на скло дверей. I вiдчув, як те грубе й мiцне зовнi скло м'яко продавилось пiд його рукою, немов еластична, туго натягнута плiвка. Враження було таке, наче його рука сперлася на пружну гуму. Олесь здивовано скрикнув.
Капiтан швидко озирнувся. Брови його були насупленi. Олесь похолов. Що вiн наробив! Вiн завадив цiй суворiй, владнiй людинi, вiд якої залежала його доля!
Та, на ще бiльше здивування юнака, Капiтан, побачивши його, нiчим не виявив свого незадоволення. Навпаки, не знiмаючи рук з штурвала i пульта, вiн зробив такий рух головою, наче кликав юнака увiйти до каюти. Олесь не вiрив очам.
Але Капiтан повторив той самий жест. Вiн натиснув якусь кнопку на пультi - i дверi перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок - i збентежений юнак був у каютi. Капiтан уже не дивився на нього, заглиблений у спостереження на екранi. Олесь почув його спокiйний, владний голос:
- Тобi доведеться побути тут. Зараз ми всi дуже зайнятi Сiдай сюди. I тихо!
Рука його вказала на крiсло, поруч з тим, у якому сидiв вiн сам. Олесь слухняно сiв. Очi юнака загорiлися цiкавiстю: бути тут, у цiй таємничiй каютi, поряд iз самим Капiтаном, бачити, як вiн керує машиною! Та про це вiн i мрiяти не смiв!
Олесь вп'явся очима в центральний екран. Мов у кольоровому кiно, перед ним розгорталася мальовнича картина лiсу. Товстi високi дерева, а мiж них неширокий шлях... i бiльше нiчого... До чого ж так уважно придивляється Капiтан?
I враз зображення на екранi здригнулося, наче почало розпливатись, як буває це на матовому склi фотоапарата, коли навмисно збивати на ньому фокус. Це Капiтан повертав одну з рукояток на пультi. Зображення на екранi майже зовсiм розпливлося. Потiм знову з'явилися контури дерев, стовбурiв. Але тепер цi стовбури стали немовби прозорими, крiзь них щось видно... Та нi, це неможливо, такого не буває!
Крiзь прозорi, наче склянi товстi стовбури дерев було видно людей у вiйськовiй формi. Ховаючись за деревами, цi люди, мабуть, вважали, що їх не бачать. Ось вони поступово наближаються, перебiгаючи вiд одного дерева до iншого. Ближче й ближче... Вони тримають напоготовi автомати, а дехто тягне за собою кулемети...
Зображення, час вiд часу розпливаючись, кожного разу, мов розчиняючи черговий ряд дерев, показувало те, що робиться далi й далi за стовбурами, в глибинi густого лiсу. Галявина... На нiй стоїть артилерiйська батарея - i жерла гармат дивляться немов прямо сюди, наче нацiлюючись на Олеся!..
Юнаковi перехопило подих вiд хвилювання. Вiн мовчки перевiв погляд на Капiтана. Олесь не смiв про щось запитати, дивлячись на його суворе похмуре обличчя, бачачи цi насупленi брови, стиснутi зуби. А на екранi ще вiйськовi, ще, ще... Вони сунуть сюди...
- Та що ж це таке? - вихопилося нарештi в Олеся. Його нерви не могли бiльше витримувати всiх цих фантастичних картин. - Де я? Куди я потрапив?..
Очi його благально дивилися на нерухому постать чоловiка, що сидiв у крiслi поруч з ним, упевнено тримаючи руки на штурвалi i пультi, на цього суворого, мовчазного Капiтана з сивим пасмом у волоссi.
- Де я? - спитав знов Олесь. Губи його тремтiли вiд хвилювання. - Хто ви такий?
Чоловiк у шкiрянiй куртцi повернув до нього голову. Сiрi очi вiдсвiчували сталевим вiдблиском, коли вiн сказав:
- Мене звуть Сивим Капiтаном. Ти - на моєму "Люциферi". Оцi всi жандарми i солдати женуться за мною i моїм "Люцифером", щоб схопити мене або знищити. I ти зараз побачиш, Олесю, що з того вийде!
Роздiл четвертий
1. ПАСТКУ ЗАКРИТО
Переглянувши останнiй, щойно прийнятий радистом лiтака рапорт, Мiгель Хуанес не стримався вiд задоволеного вигуку. Прекрасно, кращого не можна й бажати!
- Френко, "Люцифер" у наших руках! Пастку закрито, вiн не вислизне!
Так, пастку було мiцно закрито. Цього разу об'єднанi сили iберiйської полiцiї i жандармерiї дiяли бездоганно. Чiткий i складний оперативний план, старанно розроблений особливо уповноваженим Хуанесом i його вiрним помiчником Френко, здiйснювався в усiх деталях. Власне, тепер уже можна було вважати, що план здiйснено. Про це свiдчили численнi рапорти i донесення, надiсланi Хуанесу, i красномовнi позначки на картi, що лежала на столi. Мiгель Хуанес дивився на карту i задоволено потирав руки.
Ось великий лiс Фонтiверос, той самий лiс, де, за всiма ознаками, розташована база таємничого "Люцифера". До лiсу веде кiлька дорiг. Найголовнiша, з пiвночi, це дорога, якою проїхав i зник десь у глибинi лiсу таємничий автомобiль Сивого Капiтана. Ще двi дороги увiходять до лiсу зi сходу й заходу. Це тi шляхи, якими можна вибратися з Фонтiвероса. Можна якщо вони не перетятi, певна рiч.
Є ще одна дорога, яка веде на пiвдень. Але вона зразу за лiсом пiдiймається вгору, до скелястої пустелi Хоравенте. На цiй безлюднiй дорозi немає нi перехресть, нi розгалужень. Петляючи мiж гострими скелями, вона тягнеться понад сто кiлометрiв i виходить на такий самий скелястий берег моря, на край урвища, де колись був стародавнiй замок, вiд якого тепер лишилися руїни. Втекти по цiй четвертiй дорозi не можна, хiба що. стрибнути з урвища в море. Отож про неї можна не думати.