— Сьогодні день народження Сооллі, Глібе! — нагадала Валентина.
«Що їй подарувати? — подумав я. — Питаннячко. Адже я з нею незнайомий. Не знаю її. Отже, все одно».
У купі старих металевих речей, якими так дорожив Енно, я знайшов підходящу мідну посудину столітньої давнини. Коли я почистив її дрібним тихоокеанським піском, вона стала зовсім як новенька. Тепер тільки приклепати ручку, і готово.
Мідний прут, який я ще раніше примітив у морській скриньці в каюті Енно, цілком згодився б для цього. Треба було дістати молоток. Ні в кого на кораблі не знайшлося цієї реліквії. Я викликав того самого голубого робота, у справності якого був упевнений Енно, і попросив розв’язати задачу. Хвилин за п’ять він приніс пневматичний молоток, який чомусь не працював.
Він пояснив:
— Застаріла конструкція, нездатна до самовідновлення.
— Дістань що-небудь ще, — поставив я вимогу, — аби можна було розплющити прут.
— Первинні задачі не програмуються. Їх розв’язує Енно.
— Сам знаю, але ж ти тямущий хлопець. Придумай щось.
— Добре, — сказав кібер і висковзнув за двері.
За чверть години він з’явився з масивною іржавою болванкою, яку можна було втримати хіба що обіруч. Потім я пішов до Енно з пляшкою рому і за годину повернувся з мідною ручкою для майбутньої кавоварки. Весь цей час кібер чекав на мене; він знудьгувався за роботою. Я поміркував кілька хвилин і відіслав його на палубу, щоб він відв’язав від шлюпки якір і приніс у каюту. Він почав був заперечувати, але я пояснив йому, що чим менше в Енно буде під рукою музейних експонатів, тим краще з огляду на його власну безпеку.
— Тож краще поцупити якір разом із шлюпкою, — закінчив я, і це остаточно переконало кібера.
Проте зрозумів він мене буквально. Якір він відрізав, а шлюпка опинилася за бортом. Кілька днів після цього випадку Енно якось підозріло дивився на мене й раз у раз переводив розмову на тему морської романтики і далеких мандрівок, коли без шлюпки обійтися просто неможливо…
Отже, ми озброїлися цими інструментами. Якір правив за ковадло. Ручку ми приварили ультразвуком. Кавоварка була готова. Я ще раз потер її піском і підігрів на електронному термостаті, щоб метал трохи окислився.
«Цікаво, чи Сооллі коли-небудь бачила свічку? — подумав я. — Мабуть, ні. Сувенірні свічки забуто ще в минулому столітті. Треба спробувати? Вже коли щедрість — то щедрість!» Від мого кібернетичного співбесідника я взнав деякі дані про стеаринову кислоту.
— Спробуємо? — запитав я.
Він кивнув своєю круглою симпатичною головою і кинувся на пошуки мила та сірчаної кислоти. Далі настругав мильних стружок, залив їх водою, розмішав, поставив суміш грітися. Розвів кислоту й обережно влив її у розчин мила. Після того, як на поверхню спливла біла маса, він показав на неї своїм механічним перстом:
— Стеарин.
Він просушив його, загорнув у мій рушник. Відрізавши від рушника суху смужку, зробив гніт, розплавив стеарин. Опустив гніт у склянку й залив стеарином до верхнього краю. Склянка лопнула, кібер вибачився. Проте свічка була готова.
Я впакував подарунки в коробку й відпустив помічника. (Ми проморочилися з ним увесь день).
Мені сказали, що гості зберуться в лабораторії. Я прийшов туди без запізнення, в цю нудну й прохолодну обитель розуму, одначе нікого не застав: світилися холодні скляні циліндри, у колбах сновигали якісь мурахи. Я відчув себе геть загубленим у цьому безрозмірному просторі, де нечутно дихали кондиціонери, а гіроскопи зупиняли не тільки найменшу хитавицю, а й, здавалось, і сам плин часу.
Ось де ховала Сооллі від людських очей Кощієву голку! Серед звичайних клітин трапляються і такі, що не хочуть помирати. Наче енергія росту не убуває, як майже завжди, а залишається незмінною або зростає з часом. Досі, я це знав, не було зібрано більш-менш представницької колекції, до якої належали б навіть найголовніші види.
Зовні такі клітини анітрохи не відрізняються від інших. Правда, звичайні «цеглинки» за п’ятдесят-сімдесят ділень гинуть, руйнуються, а з ними гине і вся будова організму. Несподіваний виняток з цього сумного правила — ракові клітини. І ще одна форма живого: клітини активні, невмирущі. Знайти їх важче, ніж живу воду. Мимоволі пригадаєш казку про Кощія Безсмертного. Надто після мільйона-двох марних спроб. Проте крихітні грудочки протоплазми — це насіння й паростки могутнього дерева життя. Якби коли-небудь поталанило з’єднати в організмі клітини безсмертні, або, як їх називала Сооллі, активні!.. Чи не тут це станеться?
Думаю, найпростіші істоти слугували їй за модель, що допомагала роздивитися секрети живого. На її місці я вчинив би так само. На одному з циліндрів я прочитав: «Досліди із зовнішньою пам’яттю». Знайоме, подумав я. Інфузорії, наприклад, не полюбляють ударів електричним струмом. Можна затулити частину посудини (краще вузької трубки) від світла і вмикати електричну напругу тоді, коли простіші доберуться до затіненої ділянки. Досить п’ять-десять разів привітати їх у такий спосіб — і вони почнуть швидесенько повертатися назад за межі світла й тіні, навіть якщо там на них не чатуватиме електричний щиголь.
За допомогою рухомої затемнюючої шторки вдалося з’ясувати ось що: інфузорії боялися не темряви, не тіні, вони поверталися з того місця, де раніше була тінь. Вони реагували на сліди удару, що їх вони самі залишали на тому місці, де цей удар було завдано.» Це і є зовнішня пам’ять. Звідси Сооллі прокладала хисткий місток до активності клітин. Нібито вимкнути пам’ять — це наполовину вирішити проблему безсмертя. Все на тому ж, звичайно, клітинному рівні.
…За кілька хвилин я почув голоси, сміх і зрозумів, що заблукав. Хол, де зібралися гості, був поряд. Перегородка відділяла його від лабораторії Сооллі. Я нізащо не знайшов би вихід, вміло задрапований, якби переді мною не з’явилася вона сама, не взяла за руку й не вивела із закапелків, у яких я наблизився був до розв’язання проблеми безсмертя.
Я розгубився. Яскраве світло засліплювало. Було гамірно. Підійшла Валентина. Все стало на свої місця.
— Вона вродлива, правда ж? — поволі мовила Валентина, кивнувши убік Сооллі.
І відвела очі.
— Чим вона тобі впала в око?
Валентина почервоніла.
— Просто я спробувала вгадати… Жити б їй у часи караванних стежок, мускусу, сонцеликих невільниць та золототканних килимів. Я не можу їй заперечувати: тільки слухаю і роблю те, що вона говорить. Мабуть, я ще незграбне дівчисько порівняно з нею.
— Мені вона теж подобається.
— Бачиш, я вгадала.
— Стоїть дівчина Катерина — мов та червоная малина. Це про неї. Так я бачу.
— По-твоєму, вона така?..
— Вона на свій день народження просто з минулого століття прибула. Як і Енно, на машині часу. А втім, це по-сучасному.
— Жарт?
— Я всерйоз. А вона сьогодні весела. Проте так уміють веселитися тільки серйозні жінки.
— Я не можу.
— Треба тільки зосередитися на тому, що все навколо трохи смішне.
— Мені добре, але я завжди трохи сонна… і, мабуть, розхристана.
— Кажуть, з віком це минається.
— Приємно чути, я не знала. Що ти їй подарував?
— Та ось… Треба вручити. І я рушив до Сооллі.
Як розповісти про неї? Сооллі й справді здавалася божественно-неповторною у своєму гладенькому зеленому жакеті, що був туго стягнутий сірими шнурками, у короткій темній сукні з оборками й мереживними квіточками. До пояса її жакета тоненькою ниткою перлини була прикріплена аніліново-рожева айстра. На подолі сукні, під тонкими чорними мереживами оборок, тьмяно світилася величезна срібна шпилька.
Блискучі кучері волосся спадали на оголену шию, і вона іноді щулилася від їх пругкого дотику.
Підійшов Енно й оглянув мої скромні подарунки.
— Чудо, — сказав він про кавоварку, — де взяв?
— Брат з Антарктиди прислав, — меланхолійно відповів я.
— Справжня полярна, — відзначив Енно і понюхав метал. — А свічка?
«Треба ж бути такому наївному», — подумав я і сказав:
— Від діда у спадщину дісталася.
Я завважив, як сяяли очі Сооллі: вони були у неї опуклі, темно-сині, з великими зіницями й тому увечері видавалися майже чорними. Вії у неї оксамитні, як у метелика.
Я не міг проникнути глибше, внутрішній погляд нічого не розповів мені про душу цієї елегантної фрау, хоч як би я напружував уяву. Визначити її вік було важко, тільки манера поводитись і могла виказати у ній сорокарічну жінку. Вона чудово танцювала, весело сміялася, проте сміх її не заражав мене. Я запитував у неї про її великий підводний світ, вона відповідала не без повчання, так, як відповідають на запитання студента. Їй це було приємно. Риси обличчя її змінювалися, починали рухатися щоразу, коли вона освітлювала своє обличчя усмішкою, а підборіддя обережно нагадувало про щось загадкове, незбагненне, чому не можна знайти слів. Їй дуже личили рогові окуляри, подаровані Енно.
Сюрприз, навіть вільність, так мені це уявлялося: за сусіднім столиком поважно сиділи троє кіберів, і перед кожним стояв келих з лимонадом та грудочкою матового льоду. Сооллі вийшла і знову з’явилась у накрохмаленому фартушку, з тонкою косинкою на біло-рожевій шиї і граціозно поставила перед ними вазу з цукерками. Кібери ґречно їй уклонилися. Коли Сооллі велично відійшла, Енно, кашлянувши, тихо, але виразно сказав, звернувшись до незвичайних гостей:
— Ану, синки, киш звідси…
За хвилину по цьому Сооллі з’явилася за столом (уже без фартушка), й інцидент було вичерпано. («Сьогодні це мої помічники, Енно»).
Сооллі… Я почав мимоволі думати про неї, однак це нічого не дало. Можна було уявити собі, як спантеличила б та обурила її будь-яка нездійсненна історія: книзі на камені вона, безсумнівно, повірила б останньою. І тому я мовчав. Боявся, що ненароком зненавиджу її. Щоб позбутися цієї настирливої думки, увімкнув екран і запитав, як вона уявляє океан і планету, минуле й нинішнє, і взагалі все те, до чого причетна біолог Сооллі Ернульф та її лабораторія. Ми домовилися з нею: екран буде внутрішнім, тільки для нас. Навіщо надокучати гостям? Невеличкий екскурс у минуле. Прогулянка. Точніше — фільм, режисером та оператором якого була вона. Цього дня мені хотілося не взнати, а саме побачити те, про що я розмірковував зараз. А розмірковував я про п’яту стихію, ім’я якій — життя. І спонукала до цих роздумів історія з Близнятами. Отже, фільм. На п’ять хвилин, поки ми танцювали.
…Над чорним камінням, над вогнедишними кратерами, над заклубоченими озерами, над потоками лави, води, над низькими гарячими туманами гриміли грози. Хмаровиння трьома шарами огортало планету, три ряди блискавок висвітлювали чорний простір між хмарами, три дощі зливались у дикому ревищі, навально падаючи вниз, народжуючи океани.
…Сіра імла гарячим саваном укрила материк.
Дощі розмивали лаву, хребти, розвалювалися камінні стіни й перегороджували потоки. Брили одвічних нерукотворних гребель під вагою каламутної води рухалися, наче живі, вода підхоплювала їх і зносила в океан. Намивались острови. У перші розриви хмар падало гаряче червоне проміння. Пара, наче біле молоко, стелилася над берегом. І знову зрушувалися хребти, здригалася земля, попіл піднімався клубами, щоб потім важко осісти в урвищах. Потоки селів клекотіли, змітаючи все на своєму шляху. Вони рвалися до океану. Береги чорніли від попелу і багна. («Тут не дуже затишно. Сооллі»).
…Найбільші брили заносило піском всього за кілька днів. Береги виникали й розмивалися. Лопалася кора планети. У гарячі шви затікала вода, вибухаючи жарким фонтаном, здіймаючись на цілі милі у височінь, прагнучи знову до океану, розрівнюючи породи, народжуючи піски, перемелюючи каміння, прокладаючи річища.
…Ложе океану заповнювалося прахом споконвічної земної кори. Не раз і не два здиблювалася земля на його місці. Попливли плити континентів. Де був суходіл, виник океан. Де було море, виросли, піднялися материки. Теплий газ ринув в атмосферу. Пара й аміак. Метан і водень. Сонце нагріло газ. Блискавки з’єднали молекули. Гази згустилися в рідину. Рідина закипала від палючого проміння і блискавок. Осколки молекул з’єднувались, утворюючи ланцюги — пунктири майбутніх білкових тіл. Краплі з піднебесся попадали в моря.
…Змішувалися з солоними водами, а води змінювали колір. Колір життя — жовтий, палевий, проміння пробивається світлими стовпами до дна, воно розсіюється, розчиняючись у невидимій, невловній субстанції, і не можна роздивитися чіткої тіні в тому місці, де під скелястими кручами зяють печери і гроти.
Нібито заповзає світло й туди. А на хисткій межі світла й тіні — рух. Нові ланцюги молекул. Химерний більярд, електричні струми, нові з’єднання того, що не з’єднується. Бурштинові води лагун лінькувато ворушилися утихомирюючись. Молекули, ніби крихітне намисто, зв’язали воду. («Терпи, — подумав я, — сам напросився. Сценарій повчального біофільму зроблено, звичайно, для першокурсників. Не спеціально ж для тебе вона його склала. І в цьому вся вона. Непогано б їй відповісти, не виходячи за рамки жанру… Пізніше».
…Пухирці повітря й досі дивують учених: їх поверхня ніби магніт. До неї прилипають органічні речовини, Навіть дрібні крупинки руд лишаються на бульбашках, навіть порошинки (флотацію винайшли інженери, флотацію зовсім іншого роду відтворила природа: важкі молекули-ланцюги тягнулися вгору за пухирцями). У білій піні хвиль — небачене багатство, що нагромадилося за мільйони років, законсервовані грози, незримо сконцентровані сонячні промені — їх відблиски записано в незвичайному мереживі молекул, пращурів білка.
…Штиль.
Потім вітер, багато днів підряд. Жене й жене піну до берега з усього океану. Вода в лагунах густішає, а вітер дме й дме в один бік, до берега. І ось немає піску й води. Натомість залишається драглиста речовина біля мертвого поки що каменя. Вона проникає в гроти, заповнює підводні печери, товстим шаром лягає на узбережжя.
Перші згустки, які не розмиває вода. Випадковість, невідворотна випадковість з’єднала молекули так, що вони притягають до себе речовину, ростуть. Вони починають жити. («Дивіться і слухайте уважніше, Глібе, попереду — головне».)
Мерехтливий променевий тиск змушує дихати живі клітини й первородні пухирці. Пульсація — це дихання, обмін речовин, ріст. Крихітні пухирці виникають у білкових краплинах і наповнюються сонячним вітром, вони, ніби маленькі вітрила, тріпочуть, тремтять від сяючих голок-променів. Променевий тиск видмухує нові, дочірні пухирці — так живе почало брунькуватися. Плазма потекла від центра до країв живих порошинок — намітилися артерії. Міжклітковий протипотік плазми поклав початок венозній системі. Іонні біотоки змушують плазму згортатися у волокна — так започатковується нервова система.
Життя, неначе Афродіта, виникло з піни морської.
…У неї темпе хвилясте волосся, великі сині очі. (Схожа на Сооллі, як дві краплі води.) Вийшовши з безодні морської на денну просторінь, вона одразу ж надіває старомодні рогові окуляри, не переймаючись турботою про інші предмети туалету. Тут я увімкнув звук голосніше: «З днем народження, Сооллі!»