Співаюча піщинка у долонях Валентини монотонним голосом полеко — оповідача з тихоокеанського острова — повідала легенду.
…У надвечір’я над морем, що райдужно вигравало, над бірюзовим^ хмарами зійшла голуба зірка. Проміння її впало на солом’яну покрівлю нової хижі: багато днів споруджували її смуглявошкірі юнаки села, а темноокі дівчата сплітали циновки — дарунок молодим. І зірка сховалася на якийсь час у призахідній хмарині, щоб подрімати востаннє і затим рушити нічним небом. У сні нова покрівля сяяла їй, наче золото, і звучали пісні, яких заспівають завтра на честь Капуа, дівчини з долини вулканів, котра прийде в цю хижу.
У Капуа був розкішний вінок, сплетений з живих квітів, на тонкій шиї дзвінке намисто, на грудях туга пов’язка, у неї моторні ноги й красиві руки, оповідала піщинка.
Увечері в долину спускається юнак, він усміхається до зірки-покровительки. Звуть його Меа. Капуа жде його біля вогню, вона простягає руки й бере подарунок — сіть, повну різноколірних риб. Йому кортить розповісти про Капуа вголос, заспівати про неї пісень, аби передати, яка вона таємниче чарівлива в цьому колі світла від нічного вогню, який стрункий її силует; його він побачив ще здалеку, з гребеня гори, з її дужої спини, що лежить на шляху до лагуни. Дивовижний образ виринає в його пам’ятті. Пелє! Богиня вулканів! Недосяжна, висока, вогненно-поривна, чиє волосся — багряне хмаровиння, а тіло — гори й потоки лави.
— Моє вітання тобі, Пелє! — вигукує Меа.
— Мовчи, — шепоче Капуа, — ти глузуєш над богами.
— Ні, я помилився, — відказує юнак, — ти затьмарила Пелє вродою! Пробач.
— Ні, не судилося нам щастя, — укотре знічено шепоче Капуа, — ти надто зухвалий. Пелє не подарує нам цього.
— Пелє спить, заспокойся.
Проте у череві кратера зірка-покровителька вже помітила іскру, що розгорялася. Пелє почула… З глибоких надр гори, наповненої багровим вогнем, шугнули ядучі клуби диму. Спина гори здригнулася ніби в пропасниці. Стогоном озвався ліс на її гребені. З глибокої рани землі вихлюпнула лава. Вона перетворювала дерева і зелень у чорні скелети, прохолодні схили — в розжарену піч, хмари — на закривавлене шмаття.
Меа і Капуа бігли що є сили, і під їхніми ногами диміла трава, а згори на їхні голови сипався гарячий попіл. Наосліп, навпомацки добігли вони до річки, й обпечені пальці доторкнулися до мокрого піску. Меа шукав пірогу і не знаходив її. Жар затоплював усе довкола, наче вода у повінь. Річка парувала, і Меа у розпачі задер голову, намагаючись знайти голубу зірку. Небо було чорне й димне. Але один-єдиний промінець усе ж пробився крізь хмари. Він посріблив обрій і висвітлив корму піроги, що розгойдувалася на хвилях. За мить до того, як рідкий вогонь підступив до самого берега, юнак і дівчина вскочили у човен і вдарили веслами. За ними лава вже перегородила річку, і крізь цю загату не просочилася жодна крапля води; але з водою, яка була в річці, вони дісталися до морського берега і повеслували до іншого острова шукати нову батьківщину.
Через день зірка з’явилася на оксамитному вечірньому небі, на своєму звичайному місці. Тільки блиску у неї поменшало, бо вона зламала свій найяскравіший промінь, пробиваючись крізь хмаровища попелу й диму. Розгнівана Пелє побачила зірку і скинула її з неба.
Зірка вдарилася об поверхню моря. Цівка білястого диму затріпотіла над водою і щезла. Перекидаючись, зірка котилась у синій воді й зупинилася лише тоді, коли зачепилася за край гострого рифу. Над нею розхитувалися коралові дерева з мереживним листям, а риби, виблискуючи тисячами барв, повільно плавали довкола, і в їхніх великих очах світилася допитливість. Хвилі заколисували зірку, що попала в немилість.
Одного дня піднявся велетенський вал, із тих, що, підкотивши до берега, виростають вище за пальму. Він виніс зірку на берег і засипав її піском.
Ніхто не знає, як довго пролежала вона так на березі. Нарешті на тому самому місці ясного сонячного дня під осяйним зором неба із землі проріс чарівний кущ з блискучим срібним листям. І на ньому раптом розпустилися тисячі білих пелюсток. Так народилася квітка Наупака. Але однієї пелюстки на ній усе ж таки бракує — тієї, яка колись була зоряним променем. Ось про що оповіла піщинка голосом полеко.
Дивно, що я не чув цієї легенди до Валентини. Я знав, як полінезійці пояснювали світло й пітьму, течію річок та струмків, народження землі, піску і каміння, таємниці океанських безодень і кришталеве диво неба. У легендах мовиться, що острови Вавау, Тупаї, Мауруа, Путаї і Папаїті з’явилися з глибин після заклинань. Але що таке заклинання? Лише слово. Благання втомлених, що пройшли крізь усі страждання людей, яким, проте, стало відваги рушити на легких човнах в океан, назустріч незнаній долі. Голоси відчаю тих, хто помирав від спраги та спеки серед водної пустелі. Люті вигуки, звернені до неба. І ось, коли їх охопив відчай, коли вони втратили надію, а губи все ще шепотіли слова заклять, із моря постав острів, постала незвідана земля. Як було тут не піддатись омані й не повірити в те, що магія слів допомогла піднятися суходолу над водою!
— Ти віриш в Атлантиду? — зненацька запитала Валентина.
— Вірю.
— Її знайдуть?
— Знайдуть. Колись. І піднімуть на поверхню палац атлантів з позолоченим дахом.
— А далі?
— Не знати звідки з’явиться атлант і поцупить скарби з палацу.
— Як це?
— Та так. Потім знайдуть його сліди.
— Сліди?
— Авжеж. Сліди приведуть до берега.
— І що?
— Ну… побачать сліди. Біля самої води. Їх уже розмиє. Він зникне там… у морі. Як і належить атлантові.
— А я все-таки вірю легендам, — сказала вона, і я зрозумів: вона вперто навертала мене до того, що не забувається, до казкового, ніби щось підозрюючи.
— Фантастичні образи лише маскують істину, — підсумував я. — Може, так легше передавати історію з покоління в покоління.
Валентина ствердно кивнула.
Наш «Дельфін» мчав вечірньою гладінню втишеного моря. За нашою спиною танув темний гористий острів. На найвищій його вершині ще дотлівав червоний вогонь, хоча сонце давно зайшло.
Який усе ж далекий шлях від легенди до фактів. Про це страшно подумати. Хто повірить в інопланетну історію, записану на камені? Зараз принаймні вона прозвучала б як казка… Я розповідав Валентині про інше.
Довго збирав я по крихті різні свідчення про незвичайний кристал, що допомагав одержати сліпучо-яскравий промінь світла. Я був майже певен, що у міфах відбилася дійсність: хіба не могли тямковиті темношкірі люди випадково відкрити секрет когерентного променя?
…Коли Варрунна, цей австралійський Одіссей, розповідав потім про сліпучий промінь, що вражає усе живе, мало хто вірив йому. Зате охоче вірили, що він побував у країні жаб, які під час повені очищали воду гарячими каменями і перетворювали на риб гілочки дерев. Вірили і в те, що є прозорі озера, на дні їх живуть карлики, потворні й сліпі, які ловлять рибу.
Під час подорожі зустрівся Варрунна з чудернацькою людиною — без очей, з лобом у вигляді сокири. Ім’я його було Налу-юун-ду, жив він у лісі, був привітний і простий з подорожніми та мандрівниками, знав багато історій і мріяв про промінь, що стинав би дерева, як траву.
Ця зустріч видавалася мені цікавою: Налу-юун-ду, судячи з описів, був схожий на людей, в яких висока спинка носа. Це — з більш вірогідних американських джерел.
У країні мух та москітів Варрунна зустрів людей, яких назвав «короспинними»: тільки очі їхні було видно через отвори у корі, що покривала все тіло. Міфічний мандрівник так перелякався короспинних, що перетворився на дрофу й полетів геть. Варрунна знав секрет кришталевого магічного каменя — цей камінь називається Габбера і про нього часто згадується у міфах австралійців.
Варрунна — із казки, час навіть реальних героїв перетворює у людей з легенд. І ніколи не могло відбутися багатьох дивовижних мандрівок цієї людини з казки. Вона народжена чутками, поголосом. Їй приписали незвичайні пригоди і химерні перетворення, чаклунську силу, поєднану з поведінкою аборигенів.
Але у міфах є рядки, присвячені променям незнаної сили. І зовсім несхожі вони за стилем на нашу казку.
«У далекому стійбищі жили люди племені Убун. Ніхто не смів до них наблизитися. Навіть на спільному святі племен, на великому бора, плем’я не спустилося з гір, вождь його спостерігав бора зосторонь. Півдня дорогії було від нього до того місця, де розташувались усі роди й племена на цьому великому святі Байамі. І було помічено, що, коли до стоянки підходив хтось незнайомий, вождь убунів виходив назустріч і спрямовував на нього промінь світла, який убивав на місці. Ніхто не знав, що це за світло, яке несе із собою смерть».
Колись ця історія надихнула мене на пошуки. Але тепер я навіть гадки не мав вести їх далі. Нині мене захоплювали навдивовижу химерні легенди пра квіти, трави та дерева…
Мені спало на думку дивне порівняння. Колись в Італії поблизу міста Аріції шумів священний гай Діани. Поряд синім свічадом відбивало сонце та пагорби озеро незвичайної краси. У священному гаю височіло дерево, навколо якого з ранку до пізньої ночі виходжував похмурий чоловік з оголеним мечем. Це був жрець і вбивця водночас. Суворий закон цього святилища проголошував: будь-хто, хто зуміє вбити жерця, посяде його місце. Жерцю святилища Діани було присвоєно титул царя. Цілісінький рік з дня в день, взимку і влітку, в дощ і в холоднечу цьому дивному цареві доводилося чатувати із занесеним мечем. Лише на мить приплющити стомлені повіки для нього означало б ризикувати життям.
Якими б поважними не видавалися причини, що спонукали охороняти священне дерево, вони навряд чи могли бути важливішими за ті, що змушували мене та інших розмірковувати про позаземну флору.