111119.fb2
Як це було? Вона відчинила двері й увійшла, не мовивши жодного слова. Зупинилась ніби в задумі. Потім швидко зачинила двері, і ми з хвилину стояли обличчям до обличчя. Вона видавалася мені вищою, ніж була насправді.
Я запитав:
— Сооллі?
Вугляний рисунок її сукні нагадував про сирену в сіро-голубій хвилі. Легко кружляло в голові, боліли скроні. Я щось говорив. Безмежна хвиля підхопила мене, якісь пружні теплі струмені й течії заволоділи мною. Рухи її долонь зняли біль у скронях. Я відчув ніжний доторк пальців. Каюта виповнилася духмяним теплом. Далі — провал у пам’яті. Хвиля ніби винесла мене на берег, але поруч я бачив її білий високий гребінь і ліниву спину сирени, що купалася.
Вона без зусиль зливалася з хвилею, знову тягла мене з собою і відкривала мені зачаровані підводні квітники з асцидіями, де волосся її перетворювалося на підводні ліани на коралових брилах і де таїлися неквапливі істоти й риби. І знову потрапляв я на берег. Нарешті вона приборкала темну хвилю, і я звільнився від її дражливо-тривожних доторків. Вона вийшла з неї біла й прохолодна, у тонкій лусці морської наяди. Поряд спалахнули безбарвні холодні язики полум’я. Куди б я не ховався, який би не вигадував собі захисток, на сліпуче сяючому просторі мене знаходили потоки гарячих променів. Насправді ж було темно, і попелясте світло вечора вже згасло. Тоді я побачив у її волоссі зелену зірку. І — повернувся до реальності. Я сказав про зірку. Вона попросила:
— Розкажи казку про жінку із зірок.
Я почав говорити, спочатку затинаючись, далі все впевненіше, і вона підбадьорювала мене й квапила, мовби їй потрібно було знати це з усіма подробицями саме зараз, коли я замовкав, вона вимагала:
— Далі!
Потім я показав їй запис, і вона, задерши голову, з хвилину лежала нерухомо, затиснувши у руці касету. І раптом мовчки повернулася до мене, і лілові квіти на комірці сукні стали останніми прикметами реальності. Знову мовби провал. Вона обпекла мене і потягла у зачаклований простір. Знову поряд височіла хвиля, і я боровся з її рівномірним бігом, і плив з нею до берега, і знову відступав. Хвилини розтягувалися на години, мовби комусь дано наділяти інших здатністю прожити півжиття лише за одну ніч. Здається, я багато разів засинав на дивовижному березі й прокидався від спекоти. Очевидно, море висохло, бо прохолодна хвиля відкотилася і не поверталась, і губи мої так само висохли від спраги. Мені уявлялися пустеля і жовтий кущ, що не давав тіні. Повітря було сухе й обпалювало легені. Коли я скрикував, щось велике і прохолодне вкривало мене від пекучого світла.
Я розумів: її присутність рятувала мене від спекоти, я дивувався з її рухів, поривчастих, крилатих, ніщо не нагадувало тепер про неквапливу сирену. Образ птиці, що ледве був позначився, вернувся, і я майже фізично відчував щільність оперення довгих просторих крил.
Знову лілові квіти, темна сукня, блискучі туфлі з бантами, шелест потривоженого шовку, що застигав на її тілі. Вона покидала мене…
Цієї миті я зібрав рештки сил. У голові прочахало від теплого липучого туману, і я ніяк не міг ясно почути свого запитання. Вона відчинила двері. Я на мить побачив її профіль і не впізнав його. Це була вже не Сооллі…
Я вигукнув з несподіванки.
Простягнувши руку, я встиг доторкнутися до рукава її сукні. Й одразу ж упав. Проте завважив: на її оголеному зап’ясті браслет, що сяє зеленим світлом. Браслет!.. Примарне видиво розтануло, тепер я знав, хто завітав до мене в гості. Швидше за нею!
— Стій! — гукнув я.
На палубі невдовзі все ожило. Я біг за нею. Відстань між нами майже не зменшувалася, проте скоро їй нікуди було б відступати: на стометровому просторі заховатися майже неможливо!
І тоді я здогадався про її наміри. Віддалік, на кормі, стояло кілька елів. Ніби жуки з відшліфованими надкрилками, вони тільки й очікували на ту мить, коли їм дадуть команду злетіти… Вона тікала стрімко, але ніхто з нас, мабуть, не був упевнений, що їй пощастить заволодіти одним з елів.
Навперейми нам вискочив голубий кібер, мій добрий знайомий. Можливо, він мріяв про те, коли його покличуть. Відстань між кібером, що біг, та Аїрою зменшилася до десятка кроків. Я гукнув:
— Зупини її, падай під ноги!
І тоді вона легко, не напружуючись, збільшила швидкість. В плавному стрибку їй вдалося втекти. Кібер гнався за нею і далі. Попереду малиново зблискували надкрилки елів. Дверцята одного з них розчинилися перед нею, вона стрибнула на сидіння. Я побачив її очі. Ель злетів. Кібер зачепився за його перильце механічними пальцями і, розгойдуючись, піднявся з ним у повітря. Він метлявся, наче паяц.
— Тримайся! — гукнув я йому. — Поверни ель!
Кібер розгойдувався дедалі сильніше. Ель рвонув угору, потім круто повернув над кормою «Гондвани» і, наче центрифуга, відкинув кібера. Той полетів у воду з двохсотметрової висоти. Ель блискавично набрав висоту і щез. Голубий кібер шубовснув у невисоку хвилю за кормою, здійнявши стовп бризок.
Я підбіг до іншого еля. Дверцята зачинив уже в повітрі. Проте за хвилину я пересвідчився, що проґавив її. У тому напрямку, де розтанула її машина, радіогоризонт був чистий, а з іншого боку плюскотіли згасаючі перешкоди. Зорієнтуватися було неможливо. Навалилася втома, руки ледве корилися. Я повернувся назад і заходився шукати кібера.
Він набрав у корпус води і ладен був уже піти на дно морське. Я витягнув його. У кабіні еля під ним набігла калюжка. Він молов несусвітні дурниці.
У пам’яті збереглося і попелясто-сіре сутінкове світло, і яскрава зелена зірка, що заплуталась у волоссі. Швидко вихолов дотик від гарячих пальців. Втрачено, забуто слова. Химерний сон, після якого її слід пропав. Лишився запах парфумів біля узголів’я, хоча вона була вже хтозна-де. Ще пам’ятаю бляклі лілові квіти на гладіні шовку, важкі колючі пасемка її волосся. Сон, вигадка? Ні ж бо!
На плечах її шелестів сніжно-білий накрохмалений комір, сукня вугільно-чорна, м’яка й тепла. Вона поринула в сутінки. Я не міг затримати її — вона щезла. Я впізнав її надто пізно.
Аїра знала все наперед. Марно ворожити, коли вона бачила мене наскрізь, вивчала, ніби метелика на голці? Зелена зірка палахкотіла над її перламутрово сяючим коміром, і темні хвилі волосся раз у раз застували її. Вона наслала дивну дрімоту, так мені опісля видавалося.
Зненацька приплив тепла, осяяння, ніби в півтемряві спалахнуло іскристе миготливе світло. Для чого це їй? Запитання пригадалося несподівано — воно дозволяло мені, поки вона була поряд. Воно ясно спливло в пам’яті, і я, як і до цього, не знаходив на нього відповіді…
Думаю, «Гондвану» вона наздогнала на елі: таку невеличку розвагу вона залюбки могла собі дозволити. Але ж не я зрештою потрібен був їй. Хоча, може, саме і я? Адже я знав про неї. Так, були й інші… Однак я знав усе чи майже все. Дещо знали Ольховський та інші, але вони теж не мовчали, уникаючи безлічі запитань, і досить лише дати волю уяві…
Уже зовсім розвиднилось. Я забрався в каюту і повалився на диван, не роздягаючись. Запитання і далі тривожило мене. Я знову ніби бачив підводний сад, був він тепер майже реальний, справжній морський сад на самому дні долини, осяяної зеленим світлом. Мабуть, Аїра передала мені частину вічних видінь, які назавжди лишились у її свідомості. Хто знає, скільки літ чи тисячоліть тривав той зачаклований стан, коли навкруги підводна півтемінь, і зачарований сад, і повільні хвилі на поверхні народжують ледь видимі полиски — тиша, нерухомість — і так віки, віки. Тепер я здогадувався, звідки видива — від неї; мовби так тільки вона й могла полегшити тягар спогадів, передавши частину з них мені.
Зненацька прийшло прозріння, я схопився з диванчика. Дрімоту ніби рукою зняло. Тремтячими руками відкрив я стіл, висунув верхню шухляду…
Що гарячковіше нишпорив я у пластиковій коробочці, то більше прояснювалася нехитра істина. Касети із записом, яку мені передав Янков, не було! Ось чому вона завітала до мене! Тепер я міг розповідати всю історію кому завгодно. Тільки хто повірить? Я міг описати її зовнішність, навіть деякі особливості характеру, міг розповісти про те, що бачив її двічі — біля фітотрона й тут, на «Гондвані». Міг розповісти, що вона звідти, із зірок. І що на борту космічного зонда доставлено зовсім не просту підводну квітку…
Дивно звучали б мої слова. Найвірогідніше мою пам’ять просто розрядили б, звільнили від нав’язливих ідей, як іноді чинять у таких випадках. Хто розумніший — промовчав би. Але ж був ще Янков.
Припустимо, їй потрібен був запис. Для чого — поки що неясно… Виходило ось що: вона мала б спробувати взяти касету в Янкова, він був ближче. А коли їй треба було конче подбати про те, щоб ніхто на Землі не знав про неї, то вона просто мусила викрасти ту янковську касету.
«Ех, — подумав я, — адже саме цієї хвилини вона, можливо, вже там, у фітотроні, а я навіть Ямкова не попередив». Я негайно натиснув кнопку «МАГІТ». Я був просто зобов’язаний сказати йому про все раніше. А тепер пізно.
«МАГІТ» — міжконтинентальний апарат голографічної інформації і телекомунікації — мовчав.
Довга пауза, після якої вже марно на щось сподіватися. Сухе потріскування. Потім відеоканал запрацював. Дівчина усміхалась, але мовчала. Була вона вродлива, і шия струнка, і пальці тонкі, легенькі. Яскраві нігті й губи: приємна вишнева фарба на губах, здавалося, випромінювала сяєво, може, навіть люмінесціювала. Але що з того, коли на трасі казна-що діється.
— Отже? — запитав я, дивлячись просто у вічі цьому засліплюючому манекенові з обличчям язичесьчої богині. — Буде зв’язок?
Вона незворушно усміхнулася.
Лише за півгодини я побачив його. Я вже звик до нього, хоча ми жодного разу не бачились по-справжньому: тільки зв’язок. Я одразу перейшов до діла. Він замислено дивився на мене і мовчав. Я здогадувався чому. «Тут нічого не вдієш», — мовби говорив вираз його спокійного обличчя.
— Ніхто не знає, що сталося, вчора викрали фільм.
— Чому ж ти мовчав?
— Увечері мені сказали, що тебе немає.
— Де ж я міг бути… — почав був я і затнувся.
— Тебе не знайшли, от і все. Валентина шукала…
«Ну що ж, тепер саме час знехтувати правилами контактів, — подумав я. — І надрукувати інтерв’ю, скажімо, з Ольховським. А потім надрукувати й спростування. Жарт, мовляв».
Я спробував уявити себе на її місці. Незнайома планета. Інший світ. Навряд чи можна швидко пізнати його закони. За таких обставин будь-який контакт буде втручанням, разючим за своїми можливими наслідками. Контакти змінюють майбутнє. Епізод з інопланетянкою, набувши сили факту, може стати навіть поворотним пунктом розвитку, хто знає, хто передбачить, що буде через десять років, сто, двісті? Хоча, звичайно ж, давно відомо, що передбачати просто: треба тільки пам’ятати, що збуваються лише найбезглуздіші пророцтва. У цьому жарті є частка істини. Мабуть, Аїра знала не гірше від мене, що життя — це експеримент, який неможливо повторити.
Весь наступний день я приречено жартував, заважав працювати іншим, але мовчав. Обнишпорив корабель. Шукав сліди її візиту. Безглуздо це виглядало. На палубі зіткнувся з Валентиною.
— Бавитеся? — на «ви» звернулася вона до мене і з неприродним спокоєм пройшла мимо.
«Маєш, — подумав я. — Тепер розкажи їй про жінку, яку вона напевне бачила біля твоєї каюти… чи навіть більше того. О, вона зразу повірить, що це була інопланетянка!»