— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля.
— Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською.
Ми бачимося один раз на рік, і ці зустрічі завжди у пам’ятку. Рідз схожий на провінціала звідкись із Калуги чи Костроми позаминулого століття. У нього пшеничні вуса, квадратне підборіддя, добрі очі. Восени чи навесні, на святах Сонця, він частенько навідується до редакції. Ми підготували з ним репортаж про «Гондвану» — для іншого континенту. Заприятелювали.
— Все одно свята нам не уникнути, — вела далі Калина з серйозним виразом на обличчі.
— Ви цілком маєте рацію, — сказав я. — У нас на березі так само, як у морі: тільки там свято несе ім’я Нептуна. Правда, немає корабля, що перетинає екватор. Але хіба планета не корабель? А Сонце?
— І все ж… — сказав Рідз, — завтра не осіннє рівнодення стане приводом для свята, а день Сонця зумовить необхідне для святкування положення світила!
— І твоєї, Рідз, правоти я не можу заперечити.
— Хитруєте, — засміялася Калина, — кажете так, що вас не підловиш на суперечностях.
— Це нечемно з його боку. — Рідз кивнув у мій бік. — Але я певен, що він виправиться.
— Обіцяю. Завтра все буде гаразд. Облетимо місто чи відразу до готелю?
— Не знаю, — сказала, подумавши Калина.
— Як хочеш, — сказав Рідз.
— Мені подобається літати на елі. Тільки високо, ближче до неба.
Я підняв машину. Склепіння неба було золотаве, тепле. На його тлі чітко вимальовувалася примхлива лінія дахів у старій частині міста. Там був зовсім інший світ, до якого мені все якось ніколи було добратися. Але сьогодні я провів ель на узгір’я, ми пронеслися над шпилями та дахами, промчали повз потемнілі від часу цегляні башти й скляні хмарочоси. Мовби розгорнулися сторінки історії. Мене завжди вражало ось що: в яку глибочінь віків ми не зазирали б, неодмінно знаходиш подих краси, її ритми, незбагненний чар мистецтва.
Мабуть, ми думали про одне й те саме, бо Рідз, і я, і Калина згадали про цей вечір на святі…
Чудовий безжурний день свята: дві-три такі зустрічі давали право називати людину з будь-якого континенту другом. Рідз розповів, як він уперше, ще хлопчиком, побачив примор’я. Після пригодницьких романів про Північ та Далекий Схід дивувався майже тропічній природі південних долин, осіннім зеленим роздоллям, контрастам гірських ландшафтів. А те, як починається далекосхідна зима, так приголомшило його, що він хотів знову побувати тут саме в цей час, у грудні.
— І за двадцять років мені так і не пощастило покататися у вас на лижах! — закінчив він розповідь про свою першу, не таку вже й далеку мандрівку. — А місто, — раптом сказав він, — дбайливо зберегло все давнє. Не знаю, як це йому вдалося з вашою допомогою, але певен: так і повинно бути. У міста, як і в людини, має бути пам’ять. Пам’ять про минуле.
— Це не пам’ять, — сказала Калина.
— А що?
— Мистецтво.
— Мистецтво пам’яті, — усміхнувшись, сказав Рідз.
— Та ні, — вперто заперечила Калина, — ви бавитеся у слова: те, що ви називаєте пам’яттю, невластиве кіберам і електронним машинам. Але ж ви не будете стверджувати, що у них немає властивості запам’ятовувати?
— Вічна тема: мистецтво… Як поєднати це із вражаючою гармонією світу знань та пошуків? Хіба будь-який кібер із середнім об’ємом пам’яті не намалює первісного звіра швидше й точніше, ніж мисливець неоліту?
— Можливо. Тільки мистецтво зовсім не для того, аби виконувати точні ескізи і креслення. Хоч би й з натури. Мистецтво несе зовсім іншу інформацію, ніж трактат чи теорема.
— На мій погляд, будь-яку інформацію можна передати в одиницях її виміру — в бітах.
— Ніколи вам це не вдасться! Танок, пісня, малюнок — цілий світ переживань. Вони пробуджують більше почуттів і думок, ніж у них закладено. Вони лише сигнал, що змушує спалахнути асоціації. Точно так само, як панорама старого міста або вежі маяків. Ви схожі на інквізитора, Рідз. Для вас не існує нічого, що не вкладалося б у схеми та формули.
— У мене багато спільників, люба Калино. Дехто з них переконаний, що мистецтво — це ірраціональне начало— помалу поступиться місцем науці. І з часом відімре.
— Тепер я здогадуюся. Досить знайома формула: не мистецтво та наука, а мистецтво науки. Ні, Рідз. Мистецтво — це не надгробок людства. Воно наш сучасник.
— Для мене воно — краса пізнання і пошуку.
— Найперше воно утверджує людину і все людське у світі, що змінене силою знань. Спробуйте знищити наші сліди у часі, наші традиції, музику, картини, вірші — і ви знищите людину.
«…Здається, вона має слушність, — подумав я. — Он там, біля каміна, старовинні перехрещені шпаги — символ мужності і древній сталевий якір — знак морської доблесті. А гравюри, підсвічені червоними омахами полум’я, переносять нас на століття, відхиляють непроглядні обрії часу. І це поки що єдиний спосіб здійснювати мандрівку в минуле. Проте що ми там забули? Знаємо все, що знали предки. І набагато більше за них. Хіба не в мистецтві, яке проявляється так яскраво й сильно, запорука цього руху до першовитоків буття?…»
…На початку двадцятого століття у Фінляндії, в селі Лутахенде, оселився молодий чоловік з м’якою борідкою, із спокійними й простодушними очима, з рум’янцем на всю щоку. Жив він на болоті, яке всі — і дачники, і місцеві жителі — називали Козиним, у крихітній хижці, що заховалась у лісі. Стіни й кутки своєї кімнати він прикрашав кущами ялівцю, сосновими та ялиновими вітами, букетами папороті, яскраво-червоними ягодами, шишками. А над дверима хижки він прибив дощечку із малюнком лілової кицьки. І невдовзі всі почали називати хижку «кицьчин дім». (Мені десь уже доводилося писати про Олексія Толстого).
«Посеред кімнати, у «кицьчиному домі» стояв білий сосновий, чисто вимитий стіл, прикрашений пахучими хвойними гілками», — пригадував сучасник. Юнак, що поселився в лісі, у цьому дерев’яному будиночку із закіптюженими стінами, був тоді письменником-початківцем, і ніхто ще не знав про його книжки: «Ходіння по муках», «Петро Перший» та інші — просто тому, що вони ще не були написані.
А задовго до цього десь біля великого озера, на гранітній скелі, первісний художник накреслив контури величезного, майже казкового велетня із царства тварин. Але навіщо це йому? Адже він, напевне, багато разів зустрічався з мамонтом у той зелений ранок нашої планети, коли природа була щедрою і загадковою… У чому ж річ? Чому на скелі з’явився дивний живописний образ звичайного, здавалося б, звіра?
І що таке мова мистецтва?
…Куди мене занесло? Ще трохи — і в мене почали б, мабуть, допитуватися, що сталось. І хіба це стосується нашої розмови. Я почувався незручно. Я все ще дошукувався відповіді на запитання жінки, яка сиділа поруч зі мною за столом. І знав: відповідь буде такою, що я не зможу її сказати ні Рідзу, ні їй, ні іншим…
Так, у мистецтві іноді все складно і все просто. Минуть віки. Сорок тисяч років, а може, сімдесят… Теплого літнього дня до дерев’яної хижки на Козиному болоті, що на околиці Лутахенде, зовсім неподалік від Куок-кали, підійде юнак з букетом лісової папороті й приб’є над дверима дощечку з намальованою кицькою.
…А ось тризубець Нептуна. Про що розповість потьмяніла зеленава мідь і химеристі плями напівстертого карбування? Який він, потаємний замір у творця язичеського знаку владарювання над морем? І чому ми зібрались у розкішній залі під цим знаком? Що промовляють розумові і серцю тисячолітні легенди та міфи?
У пряжі днів час виткав нитку — це поезія. Чому ж не обривається щонайменш тривка нитка, яка веде у давнину? Мовби вона з надміцного металу і з часом тільки міцніє. Калина говорить про асоціації. Може, простіше? У мистецтві, в людині можна пізнати цілий світ… так, наприклад.
Коли вперше це збагнув? Збагнув і виявився неспроможний передати словами? Отже, Валентина… Я побачив її такою, що не міг би потім забути. І не знав, чому це сталося. Далеко-далеко звідси. На острові. Де колись плавала «Гондвана».
Здається, починалася суперечка, тривала, гаряча й марна, як завжди. Пристрасно заперечував Рідзу Сашко Костенко, який уперше був на традиційній зустрічі журналістів, до нього пристав Джон Ло; звучали вірші і складалися гімни науці, мистецтву, людині. Стало гамірно. Я бачив, як бородатий і респектабельний Гарін підвівся з-за столу, підійшов до Костенка, намагався в чомусь його переконати, але нитка суперечки була невдовзі загублена. Тільки я пам’ятав, з чого все почалося: пам’ять, потім Валентина…
Джон Ло, який об’їздив усю Сахару і Близький Схід, розповідав про свої спостереження. Неповторні фарби на скелях та стінах храмів збереглися протягом тисячоліть. Численні рельєфи і скульптури, витончена художня техніка — все це впадає у вічі. Навіть простому журналістові. Але живопис цей плоский, без тіней і переходів. Жодного натяку на перспективу: озерце з водяними птахами малювати так, мовби дзеркало води, — вертикально. А люди… Ноги видно збоку, обличчя у профіль, а груди завжди малювалися на всю ширину. Голову бика художник бачив у профіль, а роги лишались у площині малюнка. Зауваження Джона Ло привернуло мою увагу: єгиптяни ніби користувалися прийомом збирання гербаріїв. Так діти засушують квіти між сторінками, мимоволі змінюючи їх форму.
Настінний живопис Геркулапума та Помпеї, міст, засипаних колись вулканічним попелом, значно більше нагадує сучасне мистецтво.
Перспективу вже відкрили, на панно з’явилися тіні.
— Мистецтво може все, — сказав Гарін. — Сучасне мистецтво. Але віддалено воно нагадує пам’ятник, що вічно споруджується і залишається недовершеним. Щось завжди перебудовується, доробляється, у його п’єдестал додаються камені, мармур, далі встановлюються нові й нові фігури.
— Годі про це! — вигукнув Костенко і заходився розповідати про гірське пасмо в Атлантиці, що опустилося на дно океану.
Він щойно повернувся з експедиції.
— Катастрофа сталася сорок мільйонів років тому, — сказав він, — зовсім недавно. Єдине місце, де можна знайти казкову Атлантиду.
— Тоді ще не було людини, — сказала Калина. — Самі динозаври.
— Звідки вам це відомо? — заперечив Костенко. — Ми взагалі з якогось часу краще орієнтуємося в космосі, ніж у себе вдома, на нашій планеті. При мені вивчали керн, який дістали з глибини трьох кілометрів… Там був цілий архіпелаг. Відтоді як острови затонули, їх покрив шар морських осадів.
— Атлантика — справжній скарб для журналістів, — зауважив Джон Ло. — Досі ніхто не знає, що ж за сліди на дні відкрили Жорж Гуо та П’єр Вільм у районі Дакару. Ми справді погано орієнтуємося.
— Це історія з бородою, — сказав Рідз. — Але насправді ніхто нічого не знає.
— А я навіть не чула, — сказала Калина Зданевич.
— О, це справжня загадка, — сказав Джон Ло. — Вони побачили на дні, у мулі, сліди велетнів. Так їм здалося.
— Що ж це було?
— Заглиблення, схожі на відбитки велетенських ступнів. Два-три метри завдовжки. Розташовані вони за якимось періодичним законом. У 1960 році такі ж сліди зафотографовано на дні Індійського океану радянською глибоководною камерою.
Мене забули, і я думав про своє. Я знайшов ключ до своїх переживань. Ось чотири стихії древніх: земля, вогонь, вода, повітря. П’яту винайшов Ольховський: життя. І ще дві стихії — любов, розум.
— Так, я знав тепер сім стихій. Як же інакше! Недаремно я плавав на «Гондвані»: адже можна було обмежитися повним зв’язком або навіть телеканалом. Кажуть, що любов — таємниця. Але будь-яка із стихій теж таємниця. Нам не пощастить побачити ні близького сяяння нових світів — зоряних вогнів майбутнього, ні багатьох і багатьох віддалених небесних земель-планет з їх дивовижами. І ніхто не передбачить тайфун або смерч, незважаючи на нібито таку очевидну простоту завдання.
У проймах вікон, над головами людей, відкривалася далечінь, охоплена слабким вечірнім сяєвом. Унизу було місто. Тут, в улюбленому нами залі, відчувалася висота: двісті метрів від підніжжя сопки і тридцять поверхів. Я підвівся і підійшов до вікна. Море здавалося білим у місячному світлі. Його проорювали блакитні, червоні й жовті вогні. Над ним залишали фосфоресцуюче світло терраплани та елі. Рожеві й блакитні вогні у вікнах розбігалися правильними рядами по вертикалях і горизонталях — вулиці ніби висіли у повітрі ялинковими гірляндами. Звідси, з висоти, було погано видно деталі, а знайомі орієнтири змістилися так, що я довго шукав північні радіомаяки та станції повного зв’язку. У тій стороні на високі вершини спускалися тумани і хмари, огортали камінні брили і затоплювали долини.
Я обережно відчинив вікно. Увірвалося свіже холодне повітря, запахи гір та лісу. Вітер доніс до мене звуки «Естреліти» Понсе. І далі — чарівні танки Глазунова…
Де ж зараз «Гондвана»? Хотілося махнути на все рукою і полетіти. За годину я зміг би викликати «Гондвану», дізнатися про координати й ще години за чотири бути там. На борту. І чому це я, справді, так рідко навідувався на «Гондвану»? Вічні справи та клопоти, а викроїти кілька годин на дорогу не вдавалося. Сьогодні настав перелом, я знав. Тепер усе буде інакше, повторював я. Буде не так, як досі. Це вересень заморочив мене.