Як це сталося? На борту «Гондвани» прийняли сигнал тривоги. Чутливі гідрофони незрозумілою для непосвячених мовою розповіли про лихо: вість звучала, ніби музична гама — висота звуків наростала — далі спадала. Але вони були короткі, наче зойк.
«Дельфіни!» — подумала Валентина. Їй не треба було нічого пояснювати. Сигнали пропали, отже, дельфіни далеко, але даремно вони б не стали турбувати своїх родичів, та й двоногих друзів теж.
Стояла ясна тиха ніч напередодні місяця у повні. Валентина швидко налаштувалася, доповіла про курс, що його, як їй здалося, треба дотримуватись, і вийшла в океан на рятувальному апараті. За годину стало ясно, що ультразвукові імпульси дельфінів могли дійти по хвилеводу: гра випадку часом так переміщує води різних шарів, що утворюється ніби тунель під водою — по ньому звук біжить, відбиваючись від щільніших горизонтів. Такий хвилевід може ввести в оману, якщо він бодай трохи вигинається. Пеленг виявиться удаваним.
Валентина послала запит на «Гондвану». Автомат гідрофонів відповів їй, що нові сигнали не надходили. Трохи згодом за пультом управління опинився Енно, він поставив вимогу, щоб Валентина вернулася, однак Ольховський дозволив їй вести пошук далі. Адже це був її прямий обов’язок: допомагати мешканцям океану, а отже, всьому океану.
Старий сполошився. Йому ще іноді ввижався «Летючий голландець» по ночах, а в своїй каюті він тримав забуті всіма книжки, в яких, звичайно, було більше вигадки, ніж правди, про всілякі корабельні аварії і таємничі зникнення цілих екіпажів. Але потім він пригадав «Ту, що біжить по хвилях» і трохи заспокоївся: авжеж, жінки виходили в океан сам на сам. Спогад був невиразний: він навіть не знав, чи це була легенда, повір’я чи письменницька фантазія.
Він так і не зміг допомогти Валентині. Жодного сигналу від дельфінів на «Гондвану» не надійшло, й Енно вирішив, що акустичний канал зруйнувався або судно лишило його за кормою. Інших пояснень не було.
А Валентина й далі слухала океан. Вона вирішила відхилитися від курсу і раптом натрапила на слід. Нова серія імпульсів. Ще кілька хвилин ходу — і зв’язок з дельфінами став тривким. Вона відповіла їм: апарат надіслав сигнали допомоги, теж, звичайно, ультразвукові. Цієї миті її відділяло від «Гондвани» близько двохсот кілометрів.
На обрії з’явилося темне громаддя острова. Жодного вогню — лише радіомаяк надсилав попередження: обережно — мілина! Обережно — заповідник!
Валентина увімкнула інфрачервоний ліхтар і побачила на тримірному індикаторі той самий острів, але вже добре освітлений, як за ясної сонячної погоди. Тепер було видно берегову лінію з білими бурунчиками хвиль. У бухті вона зуміла розгледіти один-два так добре знайомі їй округлі плавники. Це були крупні афаліни — дельфіни, які люблять теплу воду тропіків. Подумала, що на поклик родичів, яких спіткало лихо, відгукнулись інші дельфіни й припливли сюди і це саме їх вона побачила зараз. Що сталося?
Вона підвела апарат якомога ближче, надіславши ультразвукові попередження. У відповідь посипались імпульси, і комп’ютер швидко перевів їх на мову слів так точно, як це тільки було можливо при спілкуванні з істотами, що не вміють говорити, не знають мови, але розуміють, здається, спроби людини встановити контакт. Вона дізналася: кілька десятків дельфінів тут, у цій бухті, могли б загинути. Вона занурила апарат у воду і спостерігала, як афаліни виштовхували нагору дельфінів, ладних опуститися на дно. Бо під водою дихальний апарат дельфіна мовби на замку — сигнали, що звичайно надходять у легені, загальмовані. Людина продовжує дихати, навіть коли знепритомніє. У дельфіна все інакше: щоб зняти сигнали, які гальмують дихання, він мусить неодмінно випливти на поверхню. Якщо він сам не може цього зробити, його виносять на поверхню інші.
Афаліни допомагали своїм. Мабуть, вони підоспіли ненабагато раніше за Валентину: судячи з тривожних імпульсів живих сонарів (клацання та звуки, схожі на рипіння дверей), вони шукали ворогів. Марні спроби. Вороги були невидимі: ледь помітний білуватий наліт покривав спинні плавники і тіло дельфінів — новий різновид вірусної хвороби, як вдалося з’ясувати Валентині. Хворі дельфіни невдовзі не зможуть рухатися. Тоді смерть. Поки що найслабших з них виносили нагору кілька здорових афалін. Неважко було здогадатися, що станеться за дві-три години.
Валентина наблизилася до одного з дельфінів. Підняла його механічною рукою на поверхню. Він ковтнув повітря. Валентина мала тепер у розпорядженні кілька хвилин. Вона взяла зразки уражених тканин, лімфи та крові. За хвилину-дві молекулярний аналізатор дав відповідь: із безлічі лейкоцитів виділено сталу форму. Організм виробляє своєрідні антитіла — вони атакують вірус… Усього кілька хвилин виявилися придатними для роботи. Валентина увімкнула синтезатор, і зелений вогник на панелі тривожно замиготів: зібраний матеріал був неоднорідний за структурою. Це рівнозначно незбагненному запитанню: що ж синтезувати?
Валентина розділила клітини, і прилад дав першу серію вакцини. Невдовзі було виділено діюче начало — антиген.
Волосся закривало їй очі, руки і лоб були гарячі. «Мабуть, простуда», — вирішила Валентина.
Вона зробила кілька ін’єкцій. Реакція повинна настати пізніше. А поки що треба одержати антиген іншого типу, знову зробити кілька ін’єкцій і порівняти результати. Але чекати кінця експерименту — означало безнадійно втратити час, скласти зброю… Вже самі ці досліди мали дати результати, інакше смерть неминуча. Далі — якщо пощастить — повторні ін’єкції…
Вона стомилася, і перед очима витанцьовували розпливчасті фіолетові кола від яскравого світла. Двічі вона вислухала Ольховського. Він радив провести дельфінів з цієї бухти в інше місце — звичайно, пізніше, коли вони спроможні будуть пересуватися.
Енно передав їй, що до острова вирушила ще одна група афалін, яка прийняла сигнали біди. Їхня допомога, правда, була непотрібна: підводний апарат встигав тепер виштовхувати дельфінів до поверхні. А ті афаліни, що підоспіли сюди, тепер лише патрулювали: на мілководді намагалося прорватися кілька акул. Валентина бачила, як один з дельфінів буквально протаранив велику, з білим черевом рибину. Він був схожий на торпеду: щелепи міцно зімкнуті, хвіст, наче сталевий гвинт, відкидав потік води. Коли до хижака лишилося півметра, дельфін зробив ривок. Удар! Поранена акула повернула й попливла геть у відкрите море, але там її підстерігали інші хижачки, такі ж, як і вона, холодні граціозні тварюки, релікти минулого.
За хвилину теплий струмінь підігрітої води утворив маленьку підводну течію: монітор змивав з хворих страшну плісняву, що прилипла до шкіри. Валентина бачила, як дельфіни грілися в струмені, як їхні спини обтікала морська вода, насичена цілющими іонами, як вони тягнулися за нею, коли апарат зрушувався з місця.
Вона вивела їх з бухти — близько двохсот дельфінів, що почали видужувати. Вони пливли за апаратом, а попереду йшли здорові афаліни, вказуючи на дорогу. І серед них Елвар та Ліззі, які перші припливли на допомогу. Так вона назвала своїх кращих помічників. Вони прямували до того місця, де зливалися теплий і холодний потоки. Саме у таких місцях, де зустрічаються різні за температурою течії, багато планктону та риби. Кришталево чистий океанський простір часто-густо мертвий. Треба шукати контакт глибинних і поверхневих вод — давно-давно дельфіни навчили цього простого правила рибалок, і ті відповідали їм вдячністю, поклавши, можна сказати, початок взаєморозумінню, навіть дружбі.
Простуда дошкуляла дедалі більше. Але їй не хотілося вдаватися до синтезатора. Вона втомилася. Склянка гарячого молока із содою, вирішила вона… найдавніший рецепт і найприємніший. За годину вона задрімала і крізь сон почула тривогу. Знову дельфіни. Вигляд вони мали цілком здоровий. Проте Елвар зробив коло, мовби запрошуючи плисти за ним. «Навіщо?» — подумала Валентина. Вона бачила, як порожнів екран: дельфіни йшли на північ.
«Залишилася сама, — подумала Валентина, — час на «Гондвану». Вона повернула апарат на південь. Ще з хвилину до неї долітали тривожні сигнали, потім вони заглухли. І цієї миті електрограф гойднув червоною стрілкою і три різкі посвисти сирени оглушили її. Та було вже пізно.
Надто пізно… Внизу, на дні, спалахнуло багрове око підводного вулкана.
Поштовх. Різкий удар. І ще…
Вона спрямувала апарат нагору. Досить було йому, як дельфіну, ковтнути повітря, лишитися на плаву, і удар хвилі був би не такий уже й страшний. Вона не встигла.
Невидимий екран наздогнав її. Енно бачив: лишалося метрів із тридцять до поверхні, коли Валентини не стало.
Навігатор дослідницького судна «Гондвана» Енно Рюон — керівництву Міжнародного геофізичного центру:
«23 листопада ц. р. о 8.09. у точці, розташованій за тридцять кілометрів на північний схід від атолу Еаури-пік, виявлено зміни в забарвленні поверхні води. Напередодні в цьому районі зафіксовано тектонічні зрушення, зареєстровано виверження підводного вулкана.
Пляма жовто-зеленого кольору досягла наступного дня діаметра дванадцять кілометрів і чітко вирізнялася на тлі яскраво-синьої океанської поверхні у сусідніх районах. Припущення про утворення нового острова невдовзі підтвердилося. З огляду на те, що над океаном опустився легкий туман, окремі етапи народження острова простежити не вдалося. Загальний хід явищ схожий на підняття океанського дна поблизу острова Нісінодзіма у 1973 році.
Посланий до місця подій геофізичний терраплан підтвердив висновок про виникнення нового острова і провів зйомку в інфрачервоних променях. Зібрано зразки виверження порід, уточнено новий профіль дна, з’ясовано, що видимість довкола раптово погіршилась у зв’язку з тим, що невдовзі після виверження над водною поверхнею піднялася хмара пари. Чітко видно чорні частки вулканічного попелу та широкі й довгі білі смуги — легкі вивержені породи, за складом та властивостями близькі до пемзи.
Зйомки завершено. Координати острова уточнено.
Окрема думка: пропоную назвати новий острів іменем Валентини АтрЬвої, яка виконувала завдання згідно з програмою «Афаліна» і загинула під час виверження».
Про що ми говорили з нею у день знайомства?.. Я пригадав: вона казала про потоп, про повінь від того, що лід тане. Колись, ще дівчам, намагалася вона вирахувати вміст вуглецевого газу в повітрі — тоді про це писали ще частіше, ніж зараз. Зізналася: їй було лячно, що океан почне наступати. Дві-три необережні статті — і в ній оселилася тривога. Дивна забаганка — розмірковувати над проблемами, які хвилюють дорослих.
— Мені уявилося, що я здатна в цьому розібратися. Те, що писали й казали, помалу почала приймати за несерйозне. Стиснувши кулаки, я ладна була сперечатися з ким завгодно. Я пам’ятала: за півтора століття вуглекислоти атмосфері додалося на одну чверть. Через це планета могла перетворитися на велетенську теплицю: молекули вуглекислоти затримували інфрачервоне випромінювання від поверхні Землі. Мовби хтось накинув на земну кулю тепле покривало. Діяв й інший фактор: пилова хмара над континентами. Дим з фабричних димарів та частки грунту з розораних полів, вихлопні гази двигунів…
Як усе це впливало на клімат? Пилова хмара не пропускала сонячне світло до Землі, сприяла охолодженню планети. Вуглекислота і пил діяли у прямо протилежному напрямку. Загальна картина майже не піддавалася розрахункам. До того ж усе довкола безперервно змінювалося: з’являлися іонольоти, геліостати, магнітні поїзди, нові й нові двигуни та види транспорту. Якби розтанув лід Північного Льодовитого океану, то лиха ще не сталося б: колись океан звільнявся від криги влітку, а взимку знову вкривався не таким уже й товстим шаром. Води, звичайно, стало б більше: її загальний рівень піднявся б на 20–30 сантиметрів. Це не страшно. Але ось якби почав танути двокілометровий лід Гренландії й Антарктиди, наслідки могли бути катастрофічними. Вода піднялася б на 50–70 метрів. Дном моря стали б Нідерланди, частина Північної Європи, Канади…
І хоч як це парадоксально, захист від вод океану людина могла б знайти у того ж океану. Його простір очищав повітряні маси від вуглецевого газу (і від пилу теж). Океан — легені планети.
Проте вуглецевий газ, що міститься у воді, при деякій критичній концентрації, зрештою, розчинить тверді форми карбонату кальцію, наприклад, арагоніту. Це означає, що почнуть розчинятися мушлі молюсків.
…Усі перехрестя її розмірковувань вели до таємниць океану.
Я ще раз пригадав цю розмову з Валентиною, проте вже значно пізніше, через кілька років. Випадкова зустріч з Ольховським (він ледве впізнав мене), і я зрозумів, яким важливим було те, про що вона колись казала. Вуглекислота нагромаджується на дні морів, пояснював Ольховський, у грунті, в придонних шарах. Всюди, де відбувається окислення органічної речовини.
— Ми вже залишили пам’ять про себе, — Ольховський був у песимістичному настрої, його колючі очі потемніли, він постарів або ж надто втомився. — На дно осідають кістяки тварин, їх рештки. Ще трохи, і ми знищили б ці безцінні для нас сліди життя. Ви, звичайно, пам’ятаєте «Гондвану». Так ось, нині десятки таких дослідницьких кораблів переконали нас у тому, що ми стояли на самій межі: вуглекислота справді розчиняла мушлі. Уявляєте, яких би прикрих розчарувань ми завдали нашим нащадкам, не залишивши їм не тільки живих молюсків, а й навіть їх викопних решток? У тім-то й річ, що коли ми наблизилися до межі дозволеного, вживати якихось заходів було вже пізно. За молюсками неминуче вимерли б й інші види: океан перетворився б на величезну порожню калюжу. Спочатку ми знаходили те, на що сподівались: у північних морях від мушль астарт, йольдій та портландій — так називаються ці молюски — лишилася тільки темна зовнішня плівка, яку так легко зішкребти з мушлі ножем. Називається вона періостраком. Цей м’який роговий шар — усе, що нагадує про життя мешканців дна.
Проте винна в цьому не тільки людина: вуглекислота, образно кажучи, прилипала до дна, і бактерії, що розкладали органіку, поповнювали її запаси.
Потім уже їм почала допомагати людина. П’ятнадцять років тому ми знайшли рогові шари тропічних молюсків — їхня вапнякова частина розчинилася повністю. Це вже було страшно, бо то вже пам’ять про людину. Без її творчої, будівничої діяльності (Ольховський саркастично усміхнувся) природа встигала упоратися з шкідливими впливами. Так, ми змінили енергетичний баланс, але дрібниці лишилися: подекуди диміли димарі, випробовували двигуни, хтось експериментував із сухою перегонкою, десь чаділи хіміки. Дрібниці… проте тільки в порівнянні з технікою сьогоднішнього дня. А за мірками, що їх дозволяє природа, допускати цього ми не маємо права. Не маємо права. Знаєте, — усміхнувся він, — я не прихильник того, щоб охороняти кожного метелика на тій підставі, що втрачене крильце комахи змінить майбутнє. Ні! Ви можете розтопити айсберг, засипати озеро, коли так потрібно, відвести течію річки в нове русло, прорубати арктичну ополонку. На майбутнє це не вплине. Час загоїть ці рани, які ми заподіяли планеті. Важливо не переступити небезпечну межу. Де ця межа? Раніше до неї було далеко. Потім ми наблизилися до неї. Природа не встигала відійти після наших ударів.
Він уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись угадати, збагнув я його так, як він хотів, чи ні… А мені раптом стало незручно. Він був схожий у пі хвилини на проповідника. Він тисячу разів мав слушність. Але ці його проповіді могли бути винними у тому, що Валентини немає. Хіба не його волю вона виконувала? І з несподіваною симпатією подумав я про сміливих, одчайдушних людей, які не замислювалися колись над майбуттям, а підкоряли природу своїм бажанням. Химерна, короткочасна думка. Людина дедалі більше втрачала право порядкувати на планеті. І в цьому винна була її могутність.
— Як шкода, — сказав я, — ще трохи, і ми не знали б, що таке перлина. А може, наші нащадки вже ніколи й не побачать справжню перлину? Адже скарби полуденного моря — це не що інше як вапно, кальцій…
Він пильно подивився на мене, і я мимоволі зіщулився під його важким поглядом.
— На Філіппінах колись знайшли перлину чверть метра завдовжки та близько чотирнадцяти сантиметрів у поперечнику. Такої ні мені, ні навіть вам не побачити в нашому житті. В іспанського короля Філіппа Другого була біла перлина, грушевидна за формою, розміром більше трьох сантиметрів. І таких поки що немає.
— Їх можна, мабуть, побачити в музеях?
— На жаль, життя перлин триває не більше як півтора століття. Потім вони руйнуються. Бо це не кальцій і вапняк, як ви дозволили собі висловитися. Окрім вапняку, будь-яка перлина містить рогову речовину — конхіолін. Саме вона й висихає, з часом розкладається. Скарб перетворюється на тлін. Ну, а про штучні перлини ми з вами знаємо добре.