Пройшла зима, пролетіла весна.
Стояли холодні дні. Віяли північні морські вітри. Вночі часто шуміли короткочасні дощі, потім до полудня над містом швидко бігли низькі хмари, і лише надвечір прозирало маленьке жовте сонце, даючи сподіванку на гарну погоду. Вночі, проте, все починалося знову, і я вже подумав: літо таким і буде. Мене давно не вабило море: що там, за туманною далиною, бог його знає, але чи не нагадає воно мені про те, що вже готове загубитись у пам’яті. Як добре було б усе забути, але вночі, коли я вслухався в шум дощу, перед очима поставало знайоме обличчя. Тоді ніч пробігала стороною, мов прудка сіра миша, і народжувалося за вікном невеселе світання.
Провідували друзі. За кавою розповідали про проект, приносили лісові ягоди, якісь дивовижні сувеніри з деревної кори, з амурського оксамиту, одного разу подарували живу білку — я прочинив вікно, щоб випустити її на волю, але вона залишилася і прижилася. Я годував її вранці горіхами, цукерками, сушеними грибами, вона звикла до мене і буркотіла, коли хтось приходив. Я махнув рукою на портьєри, фіранки й полишив їх на волю звіряткові. Так ми й жили вдвох.
Якось з’явилася Сооллі, симпатична, турботлива, з важливими чутками про проект, про експерименти на узбережжі, завдяки яким усі пересвідчаться, що боятися Сонця не треба… Я дивився на неї і думав про те, що ось тільки такі вродливі жінки й можуть дізнатися про найважливіші новини задовго до того, як їх буде надруковано, і, дізнавшись, усім доводити їх вагу. Я був їй безмежно вдячний: вона жодним словом не обмовилася про Валентину.
Запам’ятався день спеки і гроз. У повітрі раптом запахло тропіками, морем, над землею водночас піднялися теплі випари, запаморочливі пахощі диких квітів і лісової зелені. І вночі кроки під вікном, і чиїсь приглушені голоси. Звучала знайома пісня. Задушлива, пряна, південна ніч. І за нею ще одна, коли небо розкрилося зоряним шатром і, стоячи коло вікна, я жадібно вдихав це пряне повітря — провісник перемін.
І ось несподівано крилатий зелений день із свіжим морським повітрям, і сонце над вимитими дахами та білими стінами будинків, і легке серце. Внизу, на схилі пагорба, що тікає до моря, — бузковий чистий асфальт старих алей, і вітер у кронах дерев, що ожили від тепла, і стрункі ноги купальниць.
Найчастіше я відкладав роботу до вечора. Я нашукав собі місце неподалік від північної пристані. Там був зарослий рідкою травою сухий схил, каміння і пісок, поодинокі сосни, зелена лощина з джерелом під валунами, вузенька безлюдна стежка. Я бував там до заходу сонця. Місце називалося по-старовинному: Приморський парк. Усе тут здичавіло; забулося втручання машин для стрижки трави, ножиці, що нівечать кущі й дерева, штучні газони й килими зелені із запрограмованим набором квітів. І це подобалося. Дихалося легко, і тільки одного разу… Раптом якийсь напад, непритомність і серцевий біль. А над морем широкі білосніжні вітрила, ширяння гідропланів, далекий синій корабель на обрії.
Я на деякий час забув дорогу до парку. Минуло днів з п’ять, поки я видужував.
І знову знайомі сосни та білі квіти — п’ять днів тому їх не було, вони розпустилися без мене. Тут усе змінилося.
А в зеленій лощині — розмови й сміх, веселощі, ошатний ель, наречена в білому, вечірні тіні…
Проминув тиждень, і встановилася спечна погода, море стало теплим, наче молоко щойно з-під корови, все довкола видавалося жовтим, оранжевим, золотим, в яскравих накрапах світла, як на картинах імпресіоністів. На небі владарювало сонце. Задуха, тиснява якась на бульварах і вулицях.
Рано-вранці у неділю полетіли до Уссурі: Андрій Нікітін, Данило Розов, я, ще двоє чи троє наших, якісь незнайомі дівчата в блискучих сукнях. Знайшли піщану косу, навіщось розвели вогнище, закинули вудки. Нікітін з виглядом старшого навчав мене премудрощів риболовлі. Потім йому це набридло, і він залишив мене. Я побрів по піску, дійшов до смарагдових заростей, які помітив згори. Тут, біля самого берега, біля коріння, в очеретах, серед підводних трав пломеніли вогні риб’ячих плавників і піднімали з дна мул джерельні струмені. Рибу тут можна було ловити руками. Дивовижна затока з прохолодною водою і легеньким серпанком туману над нею. Сліди моїх ніг на старому сірому піску швидко наповнювалися водою. Тонко дзижчали оси. Серед світлих стовбурів з обідраною корою, винесених повінню, — кущі жимолості з довгими сизими ягодами.
Краєм ока побачив я людину, не з наших, постукували камінчики, розсувалися кущі, мелькало темне волосся… жінка. Я зупинився і спостерігав. Вона швидко йшла поодаль від берега, швидко щезла з виду, потім на мить з’явилася — сонце висвітило її сукню у хащах, за поваленим деревом. Там просіка веде через такі нетрища, що страх бере… але вона йшла не просікою. Ні… Йшла стороною.
Надвечір за гущавиною злетів ель, повисів-повисів і зник. У мене з’явився дивний здогад. Почав розмірковувати. Та ні, відмахнувся я, не може бути! А думки навідували такі: «Я знаю її, бачив… на «Гондвані». І раніше. На кадрах, знятих у фітотроні. Її рухи, хоча обличчя й не видно. Звідки вона тут? Аякже, пригадай про лист, недаремно ж вона писала про проект. Її це цікавить не менше за нас. Отже, вона залишилася десь тут, на узбережжі. Десь тут…»
Я зайшов у воду і машинально побрів уздовж берега. Ліворуч від мене, у невеличкій калюжці, що з’єднувалась із затокою, ходили легенькі хвилі. Риба, здогадався я. Я нахилився, опустив руки у воду і почав потроху згрібати каміння та пісок. Виходила маленька загата. Я робив це машинально. І дуже здивувався, коли риба виявилася замкненою у калюжі. По-моєму, це була зграя харіусів. Я перегородив заводь сухими стовбурами, вода скаламутилась, і мені вдалося спіймати руками кілька рибин. Решту я випустив на волю. Минула година. Я почув крики. Мене шукали. Я підвівся і пішов до них. З блакитної долини віяв лісовий вітер з ароматами голубики та грибів.
— Та ти справжній рибалка! — не без заздрощів вигукнув Нікітін, коли побачив мене з тонкою лозиною, на якій одна в одну красувалося одинадцять рибин, моя здобич.
— А ти? Зловив що-небудь? — діловито поцікавився я.
— Жодної. Не щастить.
Підійшли решта, почали вітати. Наче я здійснив подвиг. Хтось запропонував мене качати.
— Не треба, — сказав я, — це мій внесок. Жінки варять юшку, решта збирають ягоди і гриби. — І показав рукою на положисту сопку.
Вони перестали усміхатися, і їхні обличчя стали заклопотаними: вони явно вважали за краще зайнятися юшкою. Кожен взяв рибину, заходився чистити її. А я розлігся собі на піску, наче й не було нічого. Але мені страшно стало дивитися у синє-пресинє небо, ніби я міг побачити те, що сталося тоді з мезоскафом. Стиснулося серце, я повернувся і закрив обличчя долонями. Різкий запах трави… А поряд веселі дзвінкі голоси, і сміх, і жарти, і дівочі босі ноги, що м’яка ступають по піску.
Хтось говорив про проект «Берег Сонця», а я, ніби оглушений, не міг збагнути суті слів, не вловлював зв’язку між ними, і по кількох хвилинах важких роздумів день став сірий, буденний, тривожний. Підійшов Нікітін, сів поруч, запитав:
— Що з тобою? Нездужаєш?
— Та ні, нічого…
— А я думав… Гайда до вогнища, погрієшся.
— З чого ти взяв, що мені холодно?
— Мені здалося. Ти не шкодуєш, що поїхав з нами?
— Ні, нічого. Все добре. Що б я один робив? Гарячий чай є?
— Ну от, бачиш, я ж кажу, ти замерз, — доторкнувся до мене долонею, — геть закоцюб, хто завгодно підтвердить!
— Вони по черзі приходили до мене й підкреслено занепокоєно розтягували слова:
— У-у-у, зовсім закоцюб!
Віднесли до багаття і дали величезну кварту з гарячим чаєм.
— Лимонник! — вгадав я. — І жимолость.
Стало легко, я навіть злякався від цієї різкої переміни; справді, що це таке зі мною, зовсім розклеївся. Але найважче вже минулося. Минулося! І я побачив, як сідало на зелені вершини дерев тепле червоне сонце, і помітив, яка широка й святкова річка, що струмує по камінню віковічним руслом, пробитим серед камінних осипів, і не знає втоми.
Раптом із запалом почав розповідати їм про проект, про зустріч з Ольміним…
— Це той самий Ольмін? — спитав Нікітін і чомусь широко усміхнувся.
— Ні, — сказав я, — мабуть, інший. А втім, не певен.
Їхні обличчя були смагляві, веселі — у цій блакитній долині з теплим сонцем було добре. У мені пробудився інтерес до всього, що робилося навколо, і я розповідав, розповідав… Про «Гондвану». І не побоявся. Вона ніби була поряд. Це були не спогади. Просто слова. Що там станеться через п’ять-десять років? Що може статися з океаном? Чи вдасться наситити його сонячним світлом, зробити багатоповерховим, сяючим — іншим? Ні, океан не поласкавішає. Він побагатшає. Звичайна випадковість — вода так швидко поглинає проміння, що над темними безоднями лише плівка, тонкий шар життя.
— Так буде всюди, — закінчив я, — до глибин у півкілометра. Велетенський резервуар життя і світла.
— Ти певен, що це необхідно вже сьогодні? — запитав Розов, і я раптом помітив, що не всі поділяють мій ентузіазм.
— Що ти маєш на увазі?
— А ось що: зробити після цього океан колишнім уже не можна.
— У цьому й не буде потреби!
— Хтозна. Чи не забагато ми вже й так змінили на нашій планеті? Я не знаю, що станеться, коли цілі моря перетворяться на ферми. Можливо, буде надто багато тепла…
— Тепло можна відвести. У космос. На Марс. На Юпітер.
— А що зміниться там, на Марсі, на Юпітері?
— Це вже віддалене майбутнє.
— Можливо, — спокійно відповів Розов.
— Предки були не дурні люди, — багатозначно сказав Нікітін.
— І вони залишили нам океан таким, яким ми його знаємо! — вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні.
— Ну, не зовсім, — раптом заперечив Розов. — З тих незапам’ятних часів, коли виникла людина, вона тільки те й робить, що все довкола змінює. Почавши це робити, просто неможливо зупинитися. Це ніби оречевлений час. Перші експерименти засвідчать, чого можна чекати від проекту.
— Ти що, не віриш у розрахунки? — запитав Нікітін.
— Та хіба річ у розрахунках? Усе вибудовується на припущеннях, на сміливих гіпотезах. Якщо фотони будуть відбиватися… якщо пучок часток досягне Сонця… якщо магнітна буря не зіб’є їх із шляху… якщо… Та що там говорити! Був час, коли ніхто не взявся б за це. Колись діяли майже напевне. А це — розкіш — зондувати Сонце пучками високих енергій. Ми можемо собі це дозволити, бо знаємо: щось вийде, щось проясниться. Не одне, то інше. Якісь результати будуть. Поговоріть ще раз із Ольміним. Тільки відверто. Невже він упевнений на всі сто, що можна справді змінювати напрямок сонячних променів, стягувати їх до Землі? Та не може цього бути. Він же вчений. Думаю, у нього вже напоготові не один і не два варіанти експерименту. Це поки що дослідна установка. Реактор. Спорудять — запустять, тоді стане ясно, як з нею працювати.
— Та вже запустять, — протягнув Нікітін і, звернувшись до мене, раптом спитав: — А що з тією справою, з тією історією, про яку ми говорили?
Я зрозумів, він мав на увазі Аїру.
— А як про це розповісти? — відповів я. — Спробуй, може, в тебе вийде.
Він спантеличено подивився на мене, помовчав, потім добродушно усміхнувся.
— Шкода! — кокетливо вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні. — Не доберу, про що ви говорите.
— Якась слизька туманна балачка, — додала інша й зіщулилася від вечірньої прохолоди.
— Слизька? — перепитав Нікітін.
— Слизька, — сказала дівчина.
— А вам хотілося б знати до кінця… те, що знати поки що не дано. Вивчити під мікроскопом. Ще й пінцетиком поторкати. — Нікітін широко усміхнувся. — І мене так само. Як інфузорію чи молюска.
— Ти вбачаєш у цьому бажанні щось неприродне?
— Не вбачаю. Намагаюся з’ясувати мотиви.
— Мотиви? Ось, нудно — по-перше. Додому час — по-друге.
— Додому! — голосно сказав Розов.
А мій двійник почав читати вірші:
Ми рушили до еля. Його боки червоніли під сонцем, від них ішло приємне тепло. На дотик вони були шорсткі — дощ, градини, вітри, всі незгоди, яких майже не зазнаємо ми, люди, залишили на них свої сліди. Ель розсунув нам легкі, зовсім невагомі дверцята, подав трап — ніби живе створіння. Всі рухи його були такі м’які й ритмічні, такі майже музичні, що мені подумалося: можливо, десь там, серед тонких електронних шарів пам’яті, під нікелем та пластиком конструктори умудрилися приховати невеличке серце.
Ми злетіли у пломеніючі небеса. Нас проводжало сонце. І сосни на піщаних косах, де поміж видовженими тінями світилися квіти.
Знову я почув вірші; вони видалися знайомими…
Я знав ці рядки. Губи шепотіли знайомі слова — на них щемливо озивалося серце.