У моїх руках книжка. Незвичайна книжка: можна прочитати слова, можна побачити і почути все, що хотів сказати автор; однак звичка до чудес усе ж заважає мені осягнути всю дивовижність того, що відбувається, уявний світ стає реальним, досить лише натиснути на невеличку клавішу, заховану в обкладинці… Шуміли тополі за вікном. На дощ чи на погоду? Мої руки й плечі приємно тепліли від засмаги. А на вулиці-аж надто прохолодно.
Зараз у кімнаті виникне об’ємне зображення. Це ніби друге життя, що може давати втіху до самої старості. Але найчастіше я забуваю про клавішу. Люблю читати, як читали у давнину. А коли вже бавитися… Я пригадую іноді простий спосіб: вимкнути програму супроводу, підрегулювати генератор, поміняти контакти — трохи терпцю, і об’ємна книга перетворюється на цікаву іграшку, її зміст можна змінювати, її можна дописувати за автора або, навпаки, скорочувати. І герої, майже живі, принаймні дуже схожі на таких, просто на очах змінювали свої звички і вдачу, а отже, і власну долю. Як вигравав якийсь слабенький роман від такого співавторства. Будь-які зміни, здавалося, тільки прикрашали його. Кожне нове слово було доречне й потрібне. З іншого боку, і скорочення так само були на користь: прояснювалися події, а образи ніби ставали чіткішими. Зате вже в гарну книжку втрутитися важко. Краса і думка, поєднані навічно в скупих і лаконічних рядках, чинили опір будь-якому сторонньому натискові. По-різному, по-своєму гарні такі книжки, кожна на свій лад. І завжди бентежила таїна: жодна з голографічних інсценівок не могла б замінити мені слів і мелодії фраз. Можливо, колись людина оволодіє цим найвитонченішим видом мистецтва: перекладення книг на мову об’ємного кіно. Однак мистецтво слова на місці теж не стоїть. Як і колись, зі словом пов’язаний кожен порух душі, його нічим замінити. Нитки фраз поєднують нас із тканиною світу. І тільки вони — слова і фрази — донесуть до нас справжній зміст подій, їх вірогідність. Без слів ми — сліпці. І це не парадокс. Кольоровий калейдоскоп — ось що таке планета, поки не будуть названі речі, люди, вчинки.
Двічі чи тричі, коли я читав, переді мною поставав незвичайний образ: у тканину оповіді зненацька входив чоловік, зовсім непричетний до сюжету. Міцні вилиці, трохи похиле чоло з поздовжніми зморшками, зелені очі, каштанова чуприна з недбалим проділом. Таким я його собі уявляв. І досить мені було доторкнутися до цієї дивовижної картини-книги з клавішами, як найчастіше саме він з’являвся замість іншого, книжкового героя. Я називав його гармоністом. Дзвінко й чисто звучала старовинна гармонь в його засмаглих руках. Таким я бачив його подумки — таким він і з’являвся.
Потішно потім усе перемішувалось у книжці, і я вже не читав, а фантазував. Проте колись гармоніст захопив мене заливчастими переборами — і тільки-но він з’являвся, як я прагнув утримати його. І довго-довго не змовкала гармонь. Усе просто: біоструми… Але гармоніст видавався таким живим і веселим, що вагання танули: мабуть, я зустрічав його колись. А може, образ, який колись виник, так вразив мене, що в пам’яті лишився живий слід.
Не знаю, що правильніше. Він з’являвся, тільки-но я згадував про пісню, мелодію, навіть про одну-однісіньку музичну фразу… і починав грати. І його видовжені, ледь примружені очі дивились удалечінь, повз мене. Якось здалося: в очах ніби зажура, це тільки від гри світла вони променяться й наче трохи усміхаються. Дивно: як усе це пасувало до його гри! Є такий вищий ступінь майстерності, коли будь-яка тема звучить, як одкровення! І тоді народжується світло, від нього снага, чарівність, осяяння не на одну мить.
Так уже він грав.
Його великі долоні торкалися срібних планок, і звуки виповнювали кімнату. Він майже не озивався. Тільки грав. І не так для мене, як для себе. Мовби снував якусь думку про те, що минулося, про плин часу, про людей і, звичайно, про любов. Що повідали його музичні думи?
Заграє — і переді мною постають старі вулиці над річкою, пломінкі дівочі вуста, весняний зернистий сніг і вогненне холодне надвечір’я… Музика — це іскриста роса і жовтоголові калюжниці над чорториєм, врунисті пагорби за річковим заломом і гребені хвиль на озерних роздоллях. І купол дерева на березі з теплим повітрям під ним — вологим, з шелестом листя і гілля. Мелодія розповідає: синява, вітри, високі сосни, жовте світіння вербняку, берези, темні хвилі. Відцвіла блакить літа!
Про що розповість серцю гармонь? Про довгі-предовгі безмісячні хвилини. Про те, як швидко черкають небо темні птиці. А небо, наче дах, нависло над землею. Постаріли зелені огорожі річок — непроглядні кущі. І діброва прощально шумить листям перед зимовим сном.
Живі звуки: вийшла за околицю дівчина з гладеньким проділом. Сутеніє. Мрячить. Усе затихає.
І знову звуки. Ніби кришталь. Мороз. Сніг. У розпростореному небі — блакитні таємничі вогні. Про пори року, як повелося, розповідає музика. Співає гармонь, звучить старовинна пісня. Очі в гармоніста веселі, непроникні. Пальці злітають, наче крила: дзвени, дзвени, гармонь! Грай, гармоністе!
Я заснув, думаючи про гармоніста.
У мій сон увійшли ледь вловні запахи та шерехи. Мабуть, я не зачинив вікно, і під ранок у кімнаті стало прохолодно.
Але ще раніше я прокидався. І розмовляв. З ким?..
…Жінка, в неї коротко підстрижене волосся і тонка нитка коралового намиста на стрункій шиї. Намистини червоні, як густа кров чи темна іржа, химерної форми, проте гладенькі — з відсвітами мінливих цяточок. Я довго не впізнавав її. Поки ми не заговорили. Вона сиділа на стільці біля самого вікна.
— На вулиці свіжо, — сказала вона, — може, причинити вікно?
— Ні, не треба. А втім, якщо вам холодно…
— Мені? — здивовано запитала вона. — Холодно? Ні ж бо…
Її репліка збила мене з пантелику. Я сидів за столом значно далі від вікна і все одно мерзлякувато щулився. Правда, невдовзі це минулося. Я не здивувався, що на вулиці ніч, а тож і її візит можна назвати пізнім. Силкувався пам’ятати про це, тільки ніяк не міг взяти у тямки, чи була якась причина її приходу, чи ні. Мій сон починався мовби зсередини.
— Вам подобається моє намисто? — запитала вона наївно, але цілком щиро.
— Дуже гарне намисто, — відповів я і раптом відчув, що водночас відповів і на друге її запитання. І нібито це, друге запитання, важило для неї більше. Однак прихований зміст розмови все ще не доходив до моєї свідомості.
Вона усміхнулась і запитала:
— Ви пам’ятаєте мене? Чи забули?
І я пригадав. Проте не сказав уголос. Промовчав. Лише кивнув.
— Добре, що згадали, — сказала вона й усміхнулася знову.
Усмішка в неї вийшла ледь помітна. Усміхалися тільки очі, а не губи. Зненацька мені сяйнуло. Я зрозумів, чому вона запитала про намисто. Хотіла сказати, що я вже не побачу її. Ось що вона хотіла мені сказати! Кивнула, ніби стверджуючи мій здогад.
— Я давно не бачив вас, — сказав я і тут-таки помітив, що обличчя її посерйознішало, стало навіть заклопотаним. Як тоді… майже сорок років тому, взимку, коли зона нахилилася над засніженою ямою, щоб подати мені руку. Але відтоді вона не змінилася, ось у чому річ, і я чомусь зовсім з цього не подивувався.
— Що сталося? — запитував я. — Куди ви поділися? Вона нарешті розсміялася. Таким незвичайним видалося їй моє запитання.
— Я розумію, — поправився я. — Дуже навіть розумію, як складно…
Сміх застиг в її очах. І я ніби запитав її, чому ця зустріч — тільки сон.
— Але ж у сні час плине інакше! — вигукнула вона. — За одну хвилину можна поговорити багато про що.
І я знову зрозумів прихований зміст її відповіді: «Хай це залишиться сном!» І зрозумів, що міг раніше побачити її тільки тому, що сталося щось непередбачене, надзвичайне. Що ж саме? Я пригадав ту далеку зиму в північному селищі… Що сталося тоді?
— Ні, не можу зрозуміти… — сказав я відверто, і вона, звичайно ж, здогадалася, про що я, і сказала:
— Це було так давно.
Он воно що, подумав я, і знову з’явилася друга, справжня відповідь: незадовго до того, в один чудовий день космічний зонд підняв із дна западини підводну квітку. Там, на планеті, у сузір’ї Близнят. Наш земний зонд. Посланий предками, він устиг наблизитися до гарячої планети, облетіти її, сісти, встиг узяти із дна здобич. Он воно в чому річ! Збіг здавався випадковим — і закономірним. Думка працювала швидко, я пробував розібратись у вихорі подій. Але як передати словами цей, що так приголомшив мене, взаємозв’язок явищ та фактів, між якими пролягли роки й парсеки?
Мені доведеться почати здалеку.
Хто схожий на нас у всесвіті? Де світи, на яких життя? Покоління дослідників та мрійників запитували себе про це, водночас шукаючи і відповідь. Винайшли навіть гіпотетичну мову для міжпланетних та міжзоряних контактів — лінкос. Нібито й справді корисно обмінюватися фразами, в основі яких — математичні аксіоми та константи. Нарешті стало ясно: контакт можливий, коли рівень розвитку цивілізацій близький. В іншій ситуації діалог мав би навіть кумедний характер, а його наслідки важко було б передбачити. Хто наважиться на свій страх і ризик втручатись у природний хід подій? Вчинивши це раз, не можна потім визволитися з пут необхідності чинити так само і далі. Почавши, не можна зупинитися. Можна говорити лише про локалізацію такого впливу, але й це коштує величезного напруження: адже на арену діючих сил виступає простір-час. І ще один фактор, який ми схильні недооцінювати. Це енергія-точність… саме так. Для того, щоб електронна машина вирахувала тридцять знаків після коми, потрібна енергія: розрахунок тривалий, утомлюючий. Багато годин і днів роботи — витрати енергії. Тільки тоді результат точний. А коли говорити про великі величини, про дуже високу точність? Коли, наприклад, треба одержати п’ятдесят, сто знаків? Може видатися, що це абстрактне завдання, нікому не потрібне. Безумовно, коли йдеться про масштаби планети чи навіть сонячної системи.
Але, припустимо, треба вирахувати положення космічного зонда, посланого за тридев’ять земель, до іншої планетної «каруселі», для того, щоб управляти ним? Щоб його механічні руки працювали точно, щоб електронні зіниці пильнували не гірше пташиного ока? Йдеться про метри, сантиметри, прилад повинен відчувати їх крізь порожняву космічних безодень. Роздивитися один-єдиний атом під збільшувальним склом. Влучити кулею в невидиму мішень. Розрізнити на дні океану піщинку. Ось на що це схоже. Тільки ще важче.
Сто цифр… У недавньому минулому це коштувало б енергії всієї планети. Сто двадцять цифр — енергія всієї сонячної системи. Ось що означає точність і вірогідність. Управляти на близькій відстані, на самій планеті? Тоді треба передати сюди енергію. І теж здалеку. І так само точно. Але ж управляти треба не тільки зондами. І не тільки кіберами…
Ось чому стосунки між цивілізаціями неоднакового рівня — проблема, найчастіше не по силі жодній з них.
Проте контакт із рівними собі — зовсім інша річ. Він прискорює розвиток майже завжди. Він майже неможливий, це правда. Випадкову нагоду легко упустити. У таких цивілізацій немає карти галактики з позначками біля заселених світів…
І раптом опускається зонд. Посланець з далекої зірки (її майже не видно на тутешньому небі, не кажучи вже про планети, її супутники, — їх-бо вже не роздивитися навіть у найпотужніший телескоп).
Контакт може відбутися. Досить лише механічній руці зачерпнути грунт у потрібному місці. Невеличке відхилення, промах — і можливість повідомлення втрачено на тисячоліття, коли не назавжди. Нитка міжпланетного зв’язку буде розірвана: в безмежному всесвіті знайдеться чимало інших об’єктів для дослідження. Що у порівнянні із втраченою назавжди можливістю пауза у століття? Хай навіть через двісті років пробудиться зачарований стихіями світ підводних квітів — і тоді це буде свято для всіх. Проте він ніколи не пробудиться, якщо наш земний зонд не підніме грунт з квіткою, якщо механічна рука промахнеться, якщо увагу електронного ока приверне брила граніту, піщаника чи просто глиняний горбок. Тільки рівні, тільки представники близької цивілізації можуть зняти віковічні чари: іншим, навіть значно могутнішим, туди — зась!
Правда, вони дещо можуть: неважко ледь-ледь поправити рух механічної руки, чи не так? Адже це все одно могло статися саме по собі. Випадково. Втручання? Зовсім ні…
— Ну от, — сказала жінка з кораловим намистом, — можливо, так це й сталося тоді.
І вона знову усміхнулася, цього разу трохи лукаво.
А я почав думати про продовження історії.
Стало ясно, як розвивалися події.
Саме тоді вона була нашою гостею, коли тільки так можна висловитися, — непомітною, непримітною, але так і мало бути. З нею був хтось іще. Усі разом спостерігали вони і наш зонд, що прямував до Близнят (ми про нього давно і згадувати перестали). Це ж поворотний пункт! З нього могли започаткуватися наші стосунки з сусідами по галактиці. І ось вони наважилися: незначна корекція — і маніпулятор знайшов камінь, покарбований письменами, і квітку на дві басейну… Збулося. Те ж саме могло статись і саме по собі. І все ж це був дивовижний, як на наші поняття та масштаби, експеримент. Вони вимірювали параметри зонда звідси, із Землі, і одразу ж вводили нові дані, на відстані у десятки світлових років… Важко навіть уявити таке. Ось чому вона лукаво усміхнулася, коли сказала:
— Це неважко: трохи поправити рух механічної руки, правда ж?
Одне це засвідчило мені про їхній рівень та спроможності більше, ніж я засвоїв би з багатотомного трактату. Я уявляв, що це означало, мені забило дух, і я спробував раптом зовсім недоречно виказати своє захоплення. Вона сухо зупинила мене. Тоді з нетерплячки я вигукнув:
— Це неймовірно, ви розкрили мені очі на саму проблему! Але я можу дорікнути вам за суперечність: наша з вами зустріч була контактом! А його ж не повинно бути! Не ті рівні.
— Не повинно… — задумливо сказала вона. — Ви кажете про ту першу зустріч? Коли я побачила, що хлопчик провалився в яму?.. Що ж, ваша правда.
— Але ж ви врятували мене тоді! Як же узгоджується це з проблемою контактів таких неоднакових суспільних угруповань? Як ви це могли зробити, не порушуючи ваших же принципів? Що-що, а саме це пояснити вам не вдасться!
— А як би вчинили ви?
— Я? Чому я?
— А ось чому. Уявіть, що ви витратили багато, дуже багато сили на те, щоб виручити — я не знаходжу більш підходящого слова — іншого, іншу… там, за тридев’ять земель, десь у космосі, Аїру, приміром. Виручити, порятувати — і це коштувало таких зусиль, що й ви, і ваші друзі втомилися смертельно і хтось промовив слово «подвиг». Але поряд — завважте: поряд! — гине людина. Навіть не за два кроки, ні, а зовсім близько. Так близько, що ви майже фізично відчуваєте тепло її простягненої руки. Як ви поведетеся? Пригадаєте теорію? Про інформативність контактів? Ну ж бо?
— Я думаю, що… ні.
— Ну от і все. Я спрощую запитання, а насправді все було дещо складніше. Проте загалом так. Зрозуміло?
— Але потім, згодом, через багато років, я знову побачив вас! Це трапилося на околиці лісу. На вас було зелене пальто. Я пам’ятаю зустріч: червоне й жовте листя, тепла осінь, наш ель… Таке було?
— Можливо. Але ми говорили лише про контакти. Ви знаєте, скільки потрібно енергії, щоб зробити ель невидимим? Не ваш, а наш ель?.. Він не повинен заважати: крізь нього мають бути видні дерева, кущі, багровий ліс на задньому плані тощо. А для цього потрібно випромінювати фотони так, щоб виходило нове зображення, щоб весь ель перетворився на об’ємний екран. Вписався у місцевість, у пейзаж. Перетворився на велике декоративне панно. І коли повз нас мчить терраплан чи геліостат, чи будь-який інший екіпаж, ми повинні управляти світінням цього велетенського панно так, щоб з різних точок воно сприймалося за щось інше — за купи дерев, наприклад. А якщо нас спостерігають із двох різних точок? Важке завдання. Виснажливе.
— І тому я бачив ваші кораблі вночі у тайзі?
— Можливо.
— Вони летіли у напрямку Берега Сонця. Там здійснюється… проект, ви знаєте…
— Знаю. Дивний проект. Він нагадує мені вашу легенду про Прометея. Ви хочете оволодіти зоряним вогнем. Але що ви знаєте про самі зірки? Про їх надра? Майже нічого.
— Ми знаємо, що зірки — джерело енергії. Ми справді ближчі до тієї цивілізації, що розгадала загадку генів, до біоцивілізації. Ми лише трохи збочили: тепер ми поклоняємося зіркам, Сонцю, природному реактору. Ми хочемо зберегти просторії планети вільними від термоядерних станцій — хай квітують сади. Ми зробимо океан легенями і серцем планети.
— Ну що ж, можливо, це ваш шлях… Але хто знає, що чекає і на нас, і на вас у майбутньому? Зірки… якби ви могли собі уявити, скільки таємниць іще приховано від вас і навіть від нас. Наш пошук дає неймовірні знахідки… Але тепер мені час. Я повернулася до вас, аби виправити помилку… ту, давню помилку, в якій я все ж не можу нікого звинуватити. Я не можу відібрати у вас спогадів, але хай те, що сталося, буде видаватися вам сном. Повірте, у нас немає іншого виходу. Прощайте!
Я спробував затримати її. Але вона спокійно підвелася із стільця і пішла. Я залишився один і кілька хвилин розмірковував про цю подію, і в голові мені чомусь паморочилось. З незвичайною ясністю виникали зненацька уривки, фраз, я ніби ще сперечався і далі переконував її. Все було марно: якась невидима робота відбувалася в моєму мозку. Але я вже спав.
Рано-вранці сіре віття тополь хиталося від вітру, наче тіні. І було прохолодно від розчиненого навстіж вікна. Я встав з постелі. Легке запаморочення в голові — і я одразу ж пригадав ніч; я умився, одягнувся, вийшов на вулицю, пройшов близько кілометра по безлюдній вулиці, повернув до моря. Біля двох скель кружляли вітри. Під світанковими полотнищами хмар плинув по морю корабель. Я сів на камінь, зморшкуватий валун, і бездумно стежив за кораблем… Чи, бува, не гармоніст, витворений у моїй уяві, навіяв дивні марення про космос?
Я рішуче підвівся і швидко пішов додому. Щоб розібратися в усьому, потрібен був час. Піднявшись по сходинках, зайшов до кімнати, де була вона. Підійшов до вікна, доторкнувся до спинки стільця, на якому вона сиділа вночі… Праворуч на підвіконні я помітив червону горошину. Я обережно стиснув її пальцями. Вона була тверда, прохолодна, блискуча. Намистинка. Все, що вона лишила мені на пам’ять.