27 червня. Запитала в Телегіна (він зараз заступає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без пального? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. «У плані мрії, звичайно, зможуть». Сонце перетворює у випромінювання чотири мільйони тонн речовини щоденно. Посилатимемо ракети — в галактику. Поки що ми не можемо протягнути до нього тонкі ниті часток, щоб відбирати фотони невеличкими порціями.
9 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. У бухті кілька гігантських транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючими кранами.
17 липня. Ми почали до нього заходити. Якщо він зайнятий — читали його книжки. Вчора було чоловік десять. Він говорив щось веселе, потім Блока читав, і все доречно. Читав без патетики. Зовсім незрозуміло, чому впливало, у мене так не вийшло б-чого не вмію, того не вмію. Він був у простацькій сорочці, у манжеті ґудзика немає, то він потихеньку шпилькою заколов, йому вже, мабуть, за сорок, обличчя втомлене, а він читав: «О весно, без кінця і краю — без кінця і краю мріє!»
29 липня. Анічогісінько я не розуміла досі, тобто знала, що до Сонця підніметься конус і що промені пройдуть усередині, як у хвилеводі, і впадуть на рефлектор. А стінки конуса не дадуть променям розбігтися. Оце й усе. Рівень знань приблизно сторічної давнини (до того ж рівень белетристики; здається, було таке оповідання чи роман, його потім, набагато пізніше, переказували у пресі — звідти здебільшого і мої пізнання, на жаль, про все, що стосується «фізики»). Зате як просто, Ірко, чи не правда?
12 серпня. Любий Олександре Валентиновичу, ви такий же, як усі, в усьому, окрім того, що у вас є найголовніше — ваше покликання. Правда, це немало.
14 серпня. Іноді я підходжу до дзеркала. А переді мною на весь зріст висока жінка з темно-карими очима. І дивиться на мене, дивиться. Мовби про щось хоче запитати — і не наважується. На вигляд їй двадцять п’ять (а насправді більше). Вона дивиться, дивиться, та враз і усміхнеться. А я насварюся на неї пальцем і відійду од дзеркала.
Ні вже, хай краще все буде, як було досі.
17 серпня. Ти вважала, що твоя справа — рефлектор, поглиначі, приймальна частина. Для решти є Ольмін, Телегін, Караханов. Ти боялася їм заважати розпитуваннями та порадами? А Олександр Валентинович Ольмін, котрий розв’язував проблему упакування часток у конусі, виходить, працював на заводі просто з цікавості? Чи ознайомлювався з конструкцією морських поглиначів просто для годиться? Таж розкрий очі, Ірко: він знає про приймальну апаратуру більше за тебе! Він перевірив розрахунки. Але якби я все-таки знала, навіщо це йому! Адже він не має сумнівів, він вірить мені. Так він каже. А каже він тільки правду.
25 серпня. Ну й про що я дізналася ще? Що конус формуватимуть кілька хвилин, бо часткам треба подолати відстань до Сонця, і що він не буде суцільним? Але тоді що це за конус?.. Що частки повинні випускатися імпульсами?.. Проте коротшими за одну мільярдну секунди імпульси сформувати просто неможливо: техніка не дозволяє. І Сонце випалить усе живе на планеті. Вихід один: послати до Сонця дуже вузький конус. Але енергія навіть одної мільярдної частини сонячного диска у багато разів перевищує енергію, яку дають усі електростанції планети. При куті конуса у шість сотих кутової секунди саме захоплено мільярдну частину. Випарується і грунт, і берег, і сопка разом з установками. Ось навіщо потрібен рефлектор і поглиначі, що відводять тепло у море, а краще б — в океан. І ще: помилка на соту частку кутової секунди неприпустима.
НОТАТКИ НА ПОЛЯХ. Ти вивчала теодоліт, Ірко. Цей досить точний, як на твої уявлення, прилад, дає похибку на цілу кутову секунду.
Шанобливо постався до світила, Ірко.
ВИСНОВОК. Це перший проект, коли потрібно всіма засобами позбуватися зайвої дармової енергії. Помилка смертельна.
28 серпня. Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, яке постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотокартки, розповів про себе, про сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше.
— Знаєте, що пишуть іноді в газетах про проект? — запитав Атара. — Ви відберете у Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше.
— Це не так, — сказав Ольмін. — На експеримент потрібно кілька хвилин.
— Все одно, — сказав Атара.
— Проте енергія не зникає, ви знаєте.
— Не зовсім розумію.
— Ми посилаємо енергію назад, у космос, до Сонця, відбиваємо її. Меншу частину відводимо у море.
— Виходить, наші моря стануть теплішими??
— Зовсім ненабагато. Колись — так.
— І все-таки…
Атара замислився. Розмова не залишала начебто жодних сумнівів, і все ж він дивився на Ольміна уважно й запитливо, ніби сподівався якось дізнатися ще про щось. Перехопивши цей погляд, Ольмін зумів так само, без слів, ледь помітним жестом відповісти: «Не хвилюйтеся».
— А чи не занадто потепліє на Землі? — запитав Атара.
— Тепло можна переправити хоч на Марс. Можливо, колись приймачі встановлять і на кораблях. І тепло, і холод, коли треба, і хід судну. А вночі — накопичувачі, акумулятори. Енергія допоможе зберегти льодовики.
— А хмарність?
— Сонячний джгут пробиває хмари, туман, град.
29 серпня. Сьогодні були в тайзі. Чоловік вісім наших. Коли я зупинилася під старим кедром, мені здалося, що у вітах причаїлася рись, що жде вона мене, вичікує.
…Видиралися по крутосхилу, зарослому ліщиною, збирали ягоди, сміялися. Пила воду з потічка, пригадала, як зустрічала Ольміна.
Мені подарували перлину. Знайшли її на тайговій річці у мушлі перловиці.
19 жовтня. Перегортала давній-предавній журнал. В одній статті автор пригадує способи використання сонячної енергії. Про піроліз пише цілком серйозно. Це суха перегонка, одержання деревного вугілля.
Енергетичні плантації… Звучить, як обіцянка. А це всього-на-всього «вирощування дерев». Деревина — паливо. У первісної людини з «енергетичними плантаціями» все складалося набагато краще. Вона ж винайшла й економічний реактор — вогнище.
Фотосинтез, що регулюється, — уже дещо. Одержували водень. На дослідних станціях. Що ще? Бактеріальна переробка. Синьо-зелені водорості. Продукти — метан, той же водень…
Жарт. Із Свіфта.
«…Протягом восьми років він розробляв проект видобування сонячних променів з огірків. Добуті промені він має намір помістити в герметичні слоїки, аби потім користуватися ними для зігрівання повітря в холодну дощову погоду».
Енергетичний басейн. Пристрій: бетонна чаша, глибина один-два метри, наповнюється пошарово, спочатку формують придонний шар — тут тримається підсолена і тому важка вода. Зверху-прісна. Конвекційних потоків немає. Тепло збирається на дні. Відводиться до машини.
Океани — природний колектор енергії. У тропіках різниця температур між поверхневими та глибинними шарами досягає двадцяти градусів.
Інший спосіб: геліогідростанції. Давхат Сальвах — це затока, що вклинюється в узбережжя Саудовської Аравії. Її відділили греблею від моря. Рівень води в ньому за чотири роки впав на 15 метрів. У греблі змонтовано турбіни.
Сонячні автомобілі. Геліоархітектура… Комусь спало на думку щасливе запитання: навіщо це архітектори вибудовують скляні коробки, що поглинають сонце, а інженери устатковують їх дорогими кондиціонерами, що відбирають це тепло з величезними втратами? Чи не краще вирощувати сади — на дахах, на широких карнизах та на положистих стінах, підбираючи «теплову сорочку» для будинків з підходящих сортів? Сади зменшують зустрічні теплові потоки, що за своєю інтенсивністю схожі на міграції лемінгів. Вуглекислота — продукт обміну — теж використовується: рослини швидше тягнуться вгору, а довгі промови й доповіді на конференціях незалежно від змісту тільки сприяють цьому, бо завжди дають двоокис вуглецю.
2 грудня. Непостійний, як сонячне світло. Звідки це? Не пригадую. Покладатися на світло можна не завжди. Але є проблеми, котрі краще розв’язувати так, як підказує природа. В Африці знайшли верескові ліси: дерева заввишки п’ятнадцять метрів ведуть свій родовід від кущиків, що ледве досягають коліна (верескові пустощі де-не-де на Півночі типові). Чи не винне в цьому Сонце? Чи випадково, що велетенський вереск знайдено високо в горах — там, де світло діє і яскравіше й сильніше?
Ось виписка з однієї праці:
«Світлова обробка насіння рослин пришвидшує його схожість та ріст ростків. Втручаючись в інтимне життя клітини (тисячі разів прострілюючи листок чи пилкове зерно), кванти світла впливають на фундаментальні процеси у ній. Вони стимулюють формування мембранної (плівкової) системи тих часток клітини — хлоропластів та мітохондрій, в яких відбуваються енергетичні процеси; вони посилюють активність ферментів — каталізаторів хімічних реакцій. Проте найважливіше — світло-імпульсне опромінення впливає на синтез білків та нуклеїнових кислот, на хромосоми і гени, що відповідають за спадковість».
Супутники та сонячні батареї… Радіохвилі переносять енергію, яку прийняли, на Землю. Вага таких станцій — тисячі тонн. Дають же вони тисячі мегават. Це перший крок на шляху розширення ресурсів: людину вже не задовольняє та частка променів, що самі по собі потрапляють на планету. Супутники — це її високо підняті долоні, що ловлять світло. Радіолінії-це нерви й артерії, по яких струмує кров, тепло, енергія.
І ось Проект. І Сонцеград на березі океану. Новий крок у грядуще. Поки що не крок. Не надто захоплюйся, Ірино. Спроба. Проте це не лише тепло, світло. Не лише рука планети, що розпростерлася до самого світила. Чи можна управляти світлом зірок? Ось у чому суть. Управляти зірками…
14 грудня. Сніг. Морозяно. Ходили на лижах. Шукали під снігом брусницю. Сонце низьке, біле. Довкола снігова напівтемрява, іній, голубуваті шапки ялин, світіння кристалів, колюче повітря, слизький лід на сучках, чорні струмені холодної, що не замерзла води, сліди зайців та лисиць, багаття біля прогулянкових єлей, димчасто-прозорі траєкторії лайнерів, перші лавини на крутих схилах у заповіднику, останні острівці зелені біля теплого джерела. Розкуйовджений кущ з новою травою під ним, засніжений, мальовничий, ніби старий чаклун, причаївся біля лижні. Дзвінка луна в долині.
3 лютого. Ось і минув ще один мій рік. Тут минув. У Сонцеграді. Я тепер не так спрагло накидаюся на книжки. Нудьгую? Скільки у мене ще днів попереду? Не знаю… не знаю…
26 березня. Сон. Начеб я все пригадала.
27 березня. Мені знову кепсько і нічого з цим не вдієш, така вже я. Що ж буде далі?.. Пішли увечері до Олександра Валентиновича. Кілька чоловік. Частував тайговим чаєм з брусницею. Казав, що залишилося небагато. Невдовзі запустимо установку. Залишилося небагато — що це означає для мене?.. Розповів про запуск дальнього корабля. Це вже другий цього року. Відпрацьовуються нові системи. Сказав: невдовзі політ до Близнят. Невдовзі політ. Тепліше і світліше мені, бідному звіряткові.
4 квітня. Сонце пече. Останні бурульки. Весна. Тепер уже назавжди… Я не боюся спогадів. Хай повториться знову, я не відмовлюся від жодного із днів. Пора: невдовзі політ. Я дізналася багато про що. Тільки так я і могла про все дізнатися. І не інакше. Не було у мене іншого шляху до них.
19 квітня. Ми були на станції стеження: там знають про політ усе; там зірки, як справжні, там небо, планети, що рухаються, сліди комет… Було важко. Я знову збагнула багато чого з того, що мені потрібно зараз. З нами був журналіст, Гліб.
6 травня. Пора. Мені сняться дивні сни. Я знаю, що знайду… там, у річці. І сьогодні легше, ніж учора. Знову молоде, співуче тіло. Пригадала своє колишнє ім’я.