Прощальне коло над Сонцеградом — і я піднявся над хмарами. Вони тягнулися вервечкою, проводжаючи мене. Я вже був подумав, що за крайньою хмарою — мій дім, але добряче помилився, до нього було ще далеко, і білі айсберги не раз затуляли землю до обрію, перш ніж у зеленій ополонці я побачив вогні портових маяків.
Здається, я летів по прямій, заблукати було важко, іноді проглядала пагорбиста рівнина, гребені невисоких гір, над затокою танув теплий серпанок; але простір незбагненно поширшав, розрісся, і я був певен, що проблукав зайву годину. Праворуч сідало сонце. Воно опускалося на холодні хмари, на химерно покраяний обрій, потім почало ненадовго пропадати в голубувато-імлистих торосах хмарного океану. Нарешті зникло в його глибинах. Тільки біля самого мого міста, пірнувши слідом за ним, я наздогнав його. Сплющена тьмава куля норовила заховатися за лісисту сопку, і тоді б я за нею уже не вгнався.
По дорозі сталося ось що.
Я пригадав про нічні вогні в тайзі, коли ми з Янковим збирали колекцію рослинних рідкісностей. Небо над хмарами було чистим, напрочуд ясним, і мою увагу не поминуло б нічого, схоже на ці вогні, якби воно з’явилося тут, зараз. Все довкола було пустельне. У долинах хмарних гір лежали синюваті тіні.
Ель мчав на граничній висоті, і я кілька хвилин вдивлявся в кожну виїмку небесного ландшафту з одним бажанням: побачити рух у цьому застиглому хаосі. Проте його не було.
Лише раз привиділася голубувата куля; вона висіла над виступом великої хмари, яка здійнялася високо над сонцем, що заходило. Проте й вона незрушна, мертва.
Тоді я спробував уявити, як виглядав би такий вогонь тут у призахідний час, на тлі білих хмарних гір. Подумки накреслив його контури і послав у політ поряд з моїм елем. І стежив за ним. Але безмежно важко втримати увагу на порожнистому кружку, виділеному на ватяній поверхні. Я заплутався, мені запаморочилось у голові, і я заплющив очі.
Судячи з усього, я рано втік з лікарні, мені б не виявляти поспіху, побайдикувати хоча б тиждень, слухатися б усіх, хто чаклував там з аероіонами, електрикою і таблетками. Чи це просто втома? Жив-жив собі спокійно, потім втрапив на «Гондвану», і завертілося навколо мене, наче у вирі. Всього й не пригадаєш. Що лишилося? Так, видіння, слова… У пам’яті, ніби дорога в глушині, що заростає дикою травою, польова, давня, на дві колії дорога з вибоями. Озирнешся назад: темна зелень охопила її з боків, деревний мотлох застеляє її, ще далі-туман, ледь жевріють вогні… Вогні. Я задрімав і прокинувся. Голова розколювалася від болю.
Чого це я зовсім розкис? Вогні. Ось про що я думав. Знову заплющив очі. Уявилося: далеко переді мною сидить людина, але якась незвичайна — судини і серце її просвічуються, і мозок легко пульсує від того, що кров біжить під ударами темного серця. У неї приплющені очі. Видно опущені повіки, рисочки вій. Так і сидить. А збоку від неї невиразна, розпливчаста постать. Хтось стоїть і стежить за нею. З довгою тонкою трубою, начеб і я зазирнув у цю трубу і впевнився, що через неї людину видно дуже ясно. Ось вона, зовсім поруч, простягни руку — і доторкнешся до серця, що б’ється!
Розплющив очі. Миттєве сновидіння розтануло. Праворуч ледь увігнуте скло еля, за спиною оранжево-фіолетовий край сонця. А голова болить, гуде, як тоді, того дня. коли мене зняли з айсберга. Того вечора, пам’ятаю, приїхав Карін, сварив мене, розповідав про Болгарію, про вулкан Кожух, біля підніжжя якого на давній плантації водоростей, у бетонних басейнах до сьогодні збирають рекордні врожаї біомаси, такі, з якими не зрівняєш збір у жодному місці земної кулі, на жодній з найсучасніших підводних ферм. І що досі ніхто не знає, що ж там відбувається: у дуже жарку погоду маса зелених водоростей не лише не перегрівається, як це повинно бути, а навпаки, температура її знижується на п’ять-десять градусів. У холодну ж погоду вода в басейнах підігрівається, хоча ніяких регуляторів на цій станції немає. Припускають, що це впливає близький вулкан або вода з природних вуглекислих джерел, проте вірогідного пояснення поки що не знайдено.
Мене тоді морозило і хилило у сон, але я тримався. Зараз це самопочуття виникло знову. Пригадав про коралову намистину. А далі… далі пам’ять не працювала, та й усе. Хотів би я побачити вогні. Зараз, за склом еля, он там, праворуч від мене… гарненько роздивитися б їх… Наївно вважати, що все відкрите нашому допитливому зору і він вічно повертатиметься на круги своя.
Або, як сказав мислитель, наші знання про світ закінчуються там, де закінчується наше поле зору. Тут уже нічого не вдієш — або розсувай, розширюй межі цього поля зору, або вертайся до апріоризму, до містики, підбивай остаточні підсумки, замикай обрії на замок, вір у незмінну данність, у твердь небесну.
Як би я їх назвав, ці екіпажі, коли б ми знайшли спосіб пересуватись у просторі так само вільно? Кулельоти? Гравільоти? Ага, я зовсім забувся ось про що: вони здавалися легкими настільки, наскільки це можна собі уявити. Легші за найлегший пластик.
Що там праворуч за склом? Та ні, видалося. Так вони мене і послухалися. Мого бажання зовсім не досить, аби кулеліт з’явився тут, поряд, байдуже звідки — з минулого, з майбутнього, з іншої планети. Навіть коли моє бажання вгадане чи прочитане, як читають, наприклад, думки й бажання по очах у дитини, то є ще така річ — технічні можливості. Що б там не казали, необмеженої швидкості немає. Безконечність не можна подолати вмить. То й будь-яку конечну відстань теж. Не так уже й давно зробили крок за світловий бар’єр.
Припустимо, можливий якийсь обмін інформацією, і одного разу я, здається, брав участь у подібній спробі. Чи задосить мого бажання, щоб таке повторилося? Навряд. Хлоп’яцтво. Така техніка не підкоряється спробам подумки.
Пруг сонця за спиною майже згас. На склі я побачив оранжево-жовті плями. Їх було чотири. Вони перекривалися на половину діаметра, і місце їх перетину було трохи блідішим за круги-пелюстки. Ілюзія, безперечно. Я повернувся обличчям до скла — круги не пропали. Трималися на ньому. Лише повільно попливли вбік. За хмарами жевріли останні іскри сонячного тепла. Я роздивлявся рисунок на склі. Біль у голові вгамувався. Круги почали з’єднуватися, злилися в один. З хвилину він плавав на склі, потім несподівано щез.
Оптична ілюзія, що ж іще. Інше пояснення, мабуть, не підходило. А власне, чому не підходило? Збагнути нескладно: якщо знайдено просте і природне пояснення, навіщо шукати інші… Як у випадку з культурою водоростей, про яку розповідав Микола Карін. Стій. Чи немає тут якоїсь похибки? Чи не заховано в цих фразах принцип економії мислення? Складно все. Чому? Зарано узагальнювати? А що сталося? Світний круг на склі. Оптичний обман… Ілюзія?
Я набрав код команди для автоводія і відкинувся у крісло. Ель шугнув униз, в темно-зелений просвіток між хмарами. Сонце зникало за лісистим берегом сопки. Внизу розкинулося місто.
Ель приземлився поряд з домом. Тут усе було, як і досі, я повільно піднявся по сходах, відкрив двері, запалив світло. Радісно проверещала ручна білка. Я зайшов у спальню, не роздягаючись ліг і проспав до ранку.
Потім був метушливий день у редакції, і надвечір другого дня я очужів майже до всього, що пов’язане з Сонцеградом, ніби був там давно-предавно. Метеосупутники обіцяли несприятливу погоду.
— Можливий тайфун, — сказав мені Нікітін. — Але це, думаю, не страшно.
— Це погано, — сказав я. — Рефлектор цієї сонячної машини схожий на вітрило. Знесе його. Звідки прогноз?
— Прогнозу поки що немає. Буде завтра.
— Інтуїція?
— Телефонував один синоптик… сам розв’язує рівняння, на машини не покладається.
— Побачимо. Коли так — Берегові Сонця загрожує небезпека. Новини є?
— Метеорит упав. Знайшли в ньому сто дев’ять алмазів.
— Природно. Тиск. Температура. Якщо графіт відбуксирувати спочатку на орбіту, а потім скидати вниз, встигай тільки збирати алмази! Був такий проект. Потрібні капсули, трохи пального, ну й сам графіт, ясна річ, тільки дуже чистий.
— А я й не чув про таке.
— Ні, Андрію, не шануєш ти жанру наукового передбачення. Тобі у фізики ненадовго податися б. Освіту поповнити.
— Смієшся?
— Ні. Хотів, але передумав. Який мені від цього зиск?
— Отож-бо. Інакше не сказав би…
— Не втримався б!
— Їй-богу, не сказав би! Змовчав.
— Усе залежить від того, що ти хотів сказати. Якщо про «Гондвану», то пізно, я сам знаю. Мовчи собі на здоров’я.
— Знаєш, та не все. Тут до тебе приходили.
— Хто?
— Дідуган один.
— Енно, значить. Куди вони тепер?
— Поки що стоять тут. Каже, невдовзі до Берега Сонця.
— Подамся з ними. Поклопочися, щоб відпустили.
— Ти вже перебирайся туди назовсім, чи як.
— Це ідея. Ти іноді міркуєш, як дорослий.
— Це переконливіше для таких, як ти.
— Ти на справжньому кораблі плавав?
— Навіщо? Є елі, є зв’язок.
— Так, про смаки не сперечаються… Я пішов.
— На «Гондвану»?
— Ні. Сьогодні на ніч забіжу додому, а завтра — в редакцію.
— Тоді до зустрічі!
— До завтра.
Було тихо, гарно, сонячно. Вечоріло. Я пригадав тогорічні прогулянки і полетів у тайгу. За тридев’ять земель. На це пішло півгодини. Знайшов незнайому місцину, викупався в озері. Дозрівали ягоди. Багато було грибів, плюскотілася риба. На піщаному плесі по щоках м’яко били плюшеві верхівки рогози. В широкий ручай зайшла зграя форелі, я ганявся за рибою. Стало весело. Втому наче рукою зняло. Задля того тепер і жити, аби забувати, що було раніше, — і від цієї думки мене не покоробило. Пам’ять — це слід вогню на склі еля, проте не самий вогонь.
Під рими віршів і дзвінкий вітер я побіг на вершину пагорба. Рядки плуталися в голові, я захлинався ними і починав інші, нові, щоб і їх за хвилину відкинути.
Ніколи не забудеш про сонце, якщо воно висить над пагорбом — велика червона куля. Тепла-тепла. Краще, щоб на вершині була зелена трава, суха земля, щоб снували мурахи та сюрчали сірі коники. Тоді одна година важить за цілий день.
Цього разу моє бажання здійснилося. Пагорб був саме таким.
Я дивився, як опускалася жовта промениста куля, підставляв їй долоні і відчував, як тепло пронизує мене. Довкола сяєво, навіть під ногами. Золоті й срібні нитки павутиння та сухої трави, вдалині свічадо води, волога гранітна скеля біля струмка, бризки.
Я лежав на спині. Трава не закривала мені проміння. Воно все одно гріло обличчя й руки. Іноді тишу невимовного вечора тривожило зім’яте крильми птиць повітря — чулося: ніби швидко скрадається звір, раз у раз хижо зітхаючи — це крила стрімких стрижів на поворотах краяли надвечірню блакить. Я заснув.
Пробудився я від якоїсь тривоги. І схаменувся: чи не загубив я приймач, який подарувала мені Валентина, — річ зовсім крихітна, я носив її замість брелока.
Прямо переді мною, над самим обрієм, світилося червоне сонце. Палахкотлива тривожна заграва. Від сонця йшло останнє слабке тепло, вперше я бачив його таким великим… наче відстань до нього зменшилась, і тому навіть вистигаюча куля ще гріла. Я став навколішки і нишпорив у траві. Сутеніло. Тривога не полишала мене. «Шкода, — думав я, — як же так вийшло?»
Я розворушив мурашник біля старого пенька, де мурахи прорили ходи серед сухого коріння… Марно.
Я безпорадно роззирався навсібіч. Спустився у видолинок, намагаючись іти тією ж дорогою, якою йшов сюди. Перебирав дзвінкі трубочки очерету біля студеного струмка, різав руки осокою. Подарунок Валентини пропав. Сонце зайшло. Я вмився. Пагорб став похмурим, я ще розрізняв те місце з прим’ятою травою, де лежав. Побрів до еля широкою просікою, що відкрилася серед дерев. Знайшов ель, дістався додому. На столі побачив брелок, який подарувала Валентина. Вранці я забув його взяти з собою.