Холодне скло еля. За ним вода, вода і хвилі… Мовби все повернулося навколо невидимої осі. Щез гармоніст. Несподіваний страх. Страшно дивитися на темну пагорбисту пустелю. На ній свинцевий наліт, під ним — байдужна глибінь.
Зненацька ніби провал у свідомості. Занурення в пітьму й повільне повернення. Як тоді, влітку, на березі. Тривожне забуття, непритомність, біль, перед очима холодний туман. Ах, як стисло серце! Ковток повітря, ще один…
І потім — відчуття лету. Знову життя.
А за склом — вода, імлиста пелена, сірі крила бурі. Про що гуде вітер? Про казковий острів? Про наші сліди на піску, які він давно засипав?
Я зрозумів: щось у мені змінилося. Спробував викликати в пам’яті гармоніста — і не зміг. Щось змінилося. Раптом. Цієї миті. І не варто шукати пояснення на мові слів. Розповісти про це могло б своєю нечутною мовою серце.