Вісімдесят років минуло відтоді, як посланець Землі вирушив до сузір’я Близнят. І навряд чи про нього згадували: міріади порошинок на нічному склепінні небес, синіх, голубих та зелених, — це міріади світів. До них, випереджаючи одна одну, мчали нові й нові дослідницькі станції. Змінювалися покоління. А корабель линув, з його дюз виривалося атомне полум’я, кришталеві дзеркала світлових гороскопів спрямовували його курс, по металевих нервах пробігали електричні хвилі, і в скляних очах його пасажирів-кіберів відбивалися небесні вогні зірок, туманностей та комет.
Давня, напівзабута історія… Певно, навіть у пам’ять комп’ютерів, де дбайливо зберігаються такі дані, подвійну зірку Близнят було занесено до графи «незаселені світи». Так називалися велетенські закутні, куди ще не закидали на зоряних човнах молодецькі ватаги кіберів — саме вони й ставали першопоселенцями планетних островів. І кому б спало на думку вживати термін «заселеність» в іншому розумінні? Адже безліч спроб знайти схожих на себе закінчувалися неминучою, здавалося б, невдачею.
Зоряний корабель скидався на допотопне чудовисько із шістьма ногами-дюзами по вершинах правильного многокутника — силового блоку. Його радіовуха через перевантаження втратили схожість із дзеркалами-параболоїдами, і за склом ілюмінаторів лише вгадувалися потемнілі від часу реліквії доби, пари й заліза.
І все ж саме він доправив на Землю перші неспростовні докази заселеності найвіддаленіших планет. Це про нього мовилося у ранковому повідомленні:
«Космічний зонд переніс на Землю живий організм рослинного походження, виявлений за межами сонячної системи… Рослини схожі на водорості і знайдені на дні озера з гарячою водою, на глибині близько трьохсот метрів. Зібрано зразки грунту. Вчені вивчають знахідки».
Мабуть, неспроста мені того ранку наснився сон: зачарований підводний сад, легка прозора вода, яку можна набирати в легені, наче повітря. Зеленкуваті снопи світла сягали аж до дна, де між велетенським камінням ковзали темні риби. Довкола сріблясте сяєво. А вгорі зблискує дзеркало, проте сонця не видно. І немає хвиль на межі двох світів — того, що під водою, і того, що над водою. Зненацька підпливла величезна рибина з розумними очима. Я вхопився за плавник на її спині, і вона помчала мене так, що моє волосся, підхоплене стрімким водяним вітром, маяло за плечима. Тіло у риби було тепле, з-під її зябер випорскували пухирці повітря, і темно-зелені губи ворушилися, мовби вона прагла мені щось сказати про це зачароване місце.
Розвиднювалось, ніби ми піднімалися вгору. Я пробував розібратися, що ж бурмотіла мені незвичайна супутниця. Раптом розвиднілося зовсім. Я розплющив очі. І нараз почув слово «Близнята». Фон на «Гондвані» вмикали рівно о сьомій. За вікном, біля мого узголів’я, зринала над морською далечінню тепла червона куля. Я ще не прислуховувався до передачі — фон був для мене просто будильником. Однак за хвилю збагнув, що сталося те, на що можна було марно чекати роки і роки. Позаземне життя намагалися відшукати протягом майже двох століть.
Зненацька мені сяйнуло: фон на «Гондвані» напевне ж мав пам’ять.
Перевів стрілку з сьомої на шосту: музика! Виходить, фон усе пам’ятає. Я вирішив допомогти йому: вручну посунув оранжеву стрілку на елегантній дерев’яній панелі ще на дві поділки.
Я почув подробиці, що стосувалися польоту. Про всяк випадок переписав у кишенькову пам’ять маршрут та координати корабля у мить приземлення. Ще раз побачив на об’ємному ‘екрані ракету.
Мабуть, це можна назвати інтуїцією. З’явився хисткий здогад, що у повідомленні ніби чогось^ бракує: ні, не могла історія міжзоряного рейду звершитися так просто і буденно. І чому не показали ні зразків грунту, ні «перших живих організмів рослинного походження»?
…Поллукс і Кастор, два головних світила Близнят, що перебувають від нас за десять і чотирнадцять парсеків. У день другого відкриття Близнят ми говорили про них з Енно, навіть прогулюючись на вельботі. Того ж вечора із зоряного атласу я дізнався про місця, з яких занесло до нас гостя. У кружалі світла від лампи поставали обриси тварин — кита, ящірки, лева, ворони, рисі, змії, обох Ведмедиць — Великої й Малої. З дивної забаганки астрономи вознесли на небо і почали писати мережаним прописом: птицю Фенікс, Летючу Рибу, Голуба, Лисичку, Вовка, Лебедя, Орла, Дельфіна, Малого Коня. Всього вісімдесят вісім сузір’їв. У цьому небесному звіринці геть загубилися великі й малі тіла. І міфічні Кастор та Поллукс. Поллукс — нічим не примітна оранжева зірка. Зате Кастор! Під одною назвою приховується аж шість світил. В цьому хороводі спочатку роздивилися двох гарячих велетнів — Кастора А і Кастора В. Вони такі близькі один від одного, що розділити їх можна лише у телескоп. Кожен із цих велетнів наче дволикий Янус: це з’ясовано через спектроскоп (навіть телескоп тут не допоможе). Обидва Кастори — подвійні зірки, але відстані між ними як на галактичні мірки такі мізерні, що їх легко виразити просто у кілометрах. Десять мільйонів кілометрів. Це у шість разів менше за відстань від Сонця до Меркурія. Як справдилося випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали Ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил.
А неподалік від подвійних велетнів причаїлася порошинка — Кастор С. І це теж дві розжарені кулі, які розділяє всього два мільйони кілометрів. Не поспішає Кастор С у своєму бігові по орбіті: нікому ще не вдавалося взнати швидкість його руху навколо тієї невидимої точки, яка озветься загальним центром тяжіння. Можливо, період його обертання близько двохсот тисяч років, а можливо, і ще більше.
Саме до цих химерних шести зірок і було послано космічний зонд. Сорок п’ять світлових років — не так уже й багато. Навіть для автоматичного корабля з минулого століття.
Але ж і добрячий жарт утнули зі мною у редакції! (Жарт, правда, ненавмисний.) Поки я оформляв відрядження на «Гондвану», поки уточнював план публікацій, поки клопотався і радів, що дістав можливість прогулятися по Тихому океану — весь цей час космічний зонд наближався до нашої планети і ніс свою незвичайну здобич. Скільки води збігло відтоді, як він вирушив до сузір’я Близнят, туди, де ледь видимими світлими порошинками миготять такі ж сонця, як наше, з планетами, і де відкрилися світи, на яких є вода, повітря, життя! А ракета плинула, плинула, забутий серед зірок човен…
Перший нарис в «Океані» про космічні форми життя-це, звичайно, сенсація. І нехай уже всі чули, і нехай факти відомі й нові об’ємні фотознімки дістати непросто, але якщо цей найперший нарис зробити добряче, то вам він і лишиться у пам’яті. І вся ця півторасотрічна історія забутого польоту на забутому космічному кораблі допотопної конструкції — теж. І з’явиться потім багато книжок, і багато статей, і багато фільмів, але художній нарис зостанеться першим живим словом про мандрівку, рівнозначної якій ще не було.
Я ще раз перевів стрілку фону назад і переписав майже все повідомлення. І лишив на пам’ять копії знімків та об’ємних кадрів.
Треба зайти до Ольховського, вирішив я вранці. Однак коли? Зараз? Пізніше?.. Я з’єднався з ним, проте він був зайнятий. А втім, що я йому скажу… Кілька днів тому, коли я вмовляв його взяти в експедицію саме мене, то так розмалював йому мою давню любов до моря, що в його сіро-синіх колючих очах з’явилося щось навіть по-батьківськи турботливе. Мою долю було вирішено, як мені тоді здалося, успішно для мене. А тепер? Просити в редакції дозволу покинути експедицію?
Ні, мене не зрозуміють. А надто Ольховський, керівник експедиції, хоча просити дозволу саме у нього й не треба.
йому й таким, як він, геть байдуже, який з океанів і на якій планеті вивчити. Різниця принаймні невелика. Знайти новий вид метелика де-небудь на острові Маврикій для біолога те ж саме, що для філателіста натрапити у своїй колекції на дуже рідкісний різновид марки з того ж острова. Усе це я знав добре, але збагнути не міг. Щось вислизало від мене, і я завжди був з такими людьми трохи насторожений.
А ще хіба не я казав Ольховському, що саме про таку експедицію, яка не відкриває ні нових островів, ні навіть підводних вулканів, я давно мріяв? Справді, де ж набратися нових западин на дні океанів, коли останню з них занесено до морського атласу ще сто років тому?
Життя — це п’ята стихія. Так вважає Ольховський. І пізнати її не так просто, як чотири перших стихії древніх — вогонь, землю, повітря, воду. Надто коли за це не братися всерйоз. У нього все мало вигляд логічний і переконливий, у цього чоловіка, який мимоволі викликав у пам’яті образ древнього мудреця на ім’я Діоген. Тільки той, здається, був трохи врівноваженішим. Жив у великій бочці, а коли Олександр Великий запитав у нього про заповітне бажання (треба вважати, для того, аби вволити його одразу ж, на місці), то мудрець відказав монарху: «Відійди від мого житла і не застуй сонця».
В Ольховського була «Гондвана». Корабель, дім, лабораторія. Правда, для нього вона була замалою, всього тридцять тисяч тонн, однак більший тоннаж не дозволено. При бажанні він завжди міг знайти втіху в історичних паралелях.
Окрім «Гондвани», моря й океани борознили численні «Пікари», «Одіссеї», «Садко», «Наутілуси». «Море легше висушити, ніж дослідити», — сказав мені Ольховський під час нашої першої зустрічі і лишив мене на борту.
Ні, я мушу бути на кораблі. Справи позаземні зачекають. Колись я напишу про п’яту стихію книжку — знайдеться у ній місце і для космічних форм життя. Якщо, звичайно, буде що сказати по суті. Адже журналіст не просто «констатує події», він іще й тлумачить їх, забарвлює, передає по-своєму. Журналіст — це особистість, стиль, це спосіб, у який не тільки пишуть, а й мислять.
…Це почалося давно. Я уявляв собі цих умільців, котрі сидять за старомодними друкарськими машинками і виклацують свій денний урок або ж із музейними інструментами у руках, що віддалено скидаються на магнітні олівці з пам’яттю перших випусків. Однак писали вони цілком пристойно. Звичайно, робити це їм було легше: матеріал був простіший і його було менше. Нині ж треба вміти вловлювати суть цілої науки, можливо, з якої-небудь випадкової балачки: іншої нагоди не випаде. І, звичайно, узагальнювати, проводити паралелі. Думати, думати… Ясна річ, це мистецтво збагачувати має подеколи трохи формальний характер, на рівні логічних операцій та математичного аналізу багатьох змінних величин. Творча удача складається іноді несподівано; тоді раптом праця виходить красива, водночас і оригінальна за думкою, і зрозуміла. Десь у перспективі стиралися грані між статтями науковими та художніми. Не виключено, що процес цей відбувався лише у моїй уяві.
Треба було багато тут побачити, нарешті взнати океан по-справжньому. Часу було цілком досить. Я розумів: тільки на «Гондвані» я можу це зробити. Іншого випадку може не трапитися за все життя. Отже, океан… Де ми перебували зараз? «Праворуч по борту — Японія, ліворуч — Австралія, — пожартував я про себе. — Спочатку сніданок, — вирішив я, — а там буде видно…» Здається, з Ольховським усе ж доведеться поговорити, тільки значно пізніше.
Я замовив каву, сир, фрукти, хліб. За п’ять хвилин все це чекало мене у невеличкій стінній ніші. Я відкрив пластикову кришку і поставив сніданок на столик.
На табло з написом «Бібліотека» я виклав каталог книг з біології, океанології, морських безхребетних та інших морських наук. Далі замовив кілька рефератів та електрокопій, дещо встиг проглянути тут-таки, за столиком, і на ходу взявся вимудровувати систему знайомства з підводним світом.
Трохи боліла голова. Я залюбки пригадав ті давні часи, коли люди навчалися наук та ремесел один раз на життя. З тих часів, з давніх книжок і трактатів виринали пароплави, задимлені причали, ліхтарі, маяки, якорі, просмолені бочки, сокири, люльки, різноликі матроси й пралі, капітани-бородані, панночки в пишних сукнях, гамірливі набережні, ялики, вітрила, піратські таємниці. «Стій, — сказав я собі, — на сьогодні досить. Загальна взаємодія речей і тіл — це і є океан».
Я вимкнув бібліотеку, чемно випровадив кібера, який хтозна-звідки з’явився у каюті, і вийшов на палубу, до моря, над яким, наче гігантські соломини, що пили воду, стояли стовпи сонячного світла. Там, на палубі, були сині й жовті барви, і запах справжнього дерева, і вітер, що гнав важке білосніжне хмаровиння, й одна, найвища, рожева, немов коштовна перлина, хмарина висіла, здавалося, на якорі, опираючись загальному рухові.
Зовсім поряд, біля самого борту, тримаючись за пластикові поручні, стояла висока дівчина. Напевне, я не зразу помітив її. Але у мене був, певне, належний вигляд; вона не втрималася і сказала з неповторною грацією:
— Ви, по-моєму, романтик?
— Так, звичайно, — відповів я в тон.
— І тому ви тут, на «Гондвані»?
— А де ж мені ще бути?
— Значить, вам не нудно в цьому плавучому музеї?
— Місце якраз для таких, як я.
— Жартуєте? — спробувала вона здогадатись.
— Анітрохи. Ті, перші, хто відкривав континенти, моря і протоки, до ладу навіть не знали, що на них чекає. Вони летіли на повітряних кулях, поспішали до полюсу на нартах, пробиралися вузькими стежками до підніжжя сяючих вершин, потім дерлися вище — на Джомолунгму, на марсіанські піки. Опускались у Маріанську западину. Ті, хто не потонув, не помер з голоду, не загинув від задухи, написали книжки-звіти про справу свого життя. А за ними просторими дорогами, надійними повітряними трасами і морськими шляхами, на вертольотах, на комфортабельних кораблях, на підводних човнах кинулися романтики. Саме вони й поклали початок цьому рухові, тобто романтиці. Й оспівали її у віршах і в прозі заодно з теорією подолання перешкод, якою вони довго займалися, перш ніж вирушити в путь. Як бачите, я не хизуюсь.
Вона мовчала, ніби щось обмірковуючи. Ця велика дитина, здається, навіть ворушила губами. Я підійшов до неї впритул і поцілував її. Тепер було можна. Потім — ніколи. Ніщо у ній не змінилося. Вродилася й одразу ж запала у вічність хвилина розуміння. Вона відкинула волосся, уважно подивилася на мене згори вниз (вона була трохи вища за мене), і я раптом побачив цю мить із майбутнього, мого майбутнього. Напевне, тоді мені стане сумно.