На ній була світла сукня з мереживами. У пухнастому волоссі — лілова квітка. Великі сірі очі з чаром вічного подивування уважно вивчали мене. Важко було збагнути, яке враження я справив. Але затаєна сміливість і цікавість переважили. По хвилі мовчання я зненацька почув:
— Потоп — не казка. І не тому, що знаходять сліди древніх цивілізацій. А тому, що є океан. Людина подужає будь-яку силу, але океан поки що ні. Хіба не так?
Тирада про потоп наштовхнула мене на здогад, що їй не більше двадцяти — дивовижний, невизначений вік… Тіло й мозок пластичні, на обличчі сліди постійних змін, воно ніби дзеркало, в якому виникає хисткий образ, проте лінії так і лишаються незакінченими.
Я пригадав уголос.
— «Повітря потемніло від зливи, яка у навкісному падінні, вигнута поперечним бігом вітрів, утворювала собою хвилі, подібні до хвиль, здійнятих вихором куряви…»
— Звідки це? — жваво запитала вона.
— Леонардо.
— А далі?
— Не пам’ятаю. Здається, далі мовиться про зелені долини, по вінця наповнені прозорою водою, про високі дерева, що стримлять на схилах — на їх вершинах знаходять порятунок птахи, звірі й люди, — про хмари та блискавки.
— Це наше майбутнє, — сказала вона несподівано, — безмежний океан… кораблі.
— Мені цього знати не дано.
— Ну як же… спочатку океанські станції, підводні будинки. Нині — перші плавучі міста із мільйонним населенням. А далі?
— Ах он воно що! Напевне, ви маєте слушність.
— Усе пов’язане, збігається… Адже і кораблі, і плавучі хмарочоси — це мовби велетенський ковчег.
— Що ж, це не виключено.
— Отже, і ви так вважаєте?
— Ні. Я просто кажу, що це не виключено. Хто ж може замовити собі майбутнє? У космічному, звісно, масштабі.
Ми попрощалися ненадовго. Я забіг до Ольховського і кілька хвилин споглядав його велику поголену голову. Він помітив мене, чемно спровадив з кабінету двох настирливих молодиків з розкуйовдженими шевелюрами і люб’язно повідомив, що додати бодай слово до того, що я вже знав про Близнят, не може.
— Повні матеріали ще не надійшли, — скрушно мовив він, і в мене не лишилося жодного сумніву в тому, що й він поки що ждав їх нетерпляче.
Ладен був припустити, що людині в минулому столітті, яка чекала на безконечні зоряні польоти в усі краї видимого простору, видалася б дивною така пильна увага до того, що сталось. У ті часи позитивний наслідок просто не викликав сумнівів. Проте зараз, після тисячі й одної невдачі, коли мрія давно запала у непам’ять, коли вірити в п’яту стихію поза Землею перестали й коли раптом збулося…
— Шкода, — сказав я, — доведеться почекати. У редакції теж нічого…
— Хочете, познайомлю вас із людиною, яка перша виявила забутий корабель? — усміхнувшись, запитав Ольховський.
— Дуже хочу.
— Погляньте у дзеркало.
— Не зовсім вас розумію.
— Можу порадити лише — пригадайте заатмосферну станцію.
— Ах, он воно що! Невже? І він вийшов у наш сектор?.. Того самого вечора?
— Так, та сама блукаюча цяточка. Нерозпізнаний об’єкт. А в секторі працювали ви. Отже, вітаю!
— А я був пошкодував, що опинився на «Гондвані», — щиросердо зізнався я.
— Беріть «Дельфін», — сказав Ольховський, — все одно будемо стояти кілька годин. Тільки не глибше за кілометр. Далі робити нічого. Нецікаво. Темінь, сирість і похмурість. Краще подайтеся на мілину. Встигнете.
І я опинився на «Дельфіні». Разом з Валентиною (так я став називати її, не забираючи з її імені жодної літери, бо воно їй навдивовижу підходило).
— Який з мене біолог! — вигукнула вона у відповідь на моє запитання. — Тільки вчуся. Іноді ось чергую на «Дельфіні». Це простіше простого. Треба тільки пам’ятати, що робити: біоструми управляють усім: і механізмами і апаратурою.
— Ви, по-моєму, трохи перебільшуєте роль біострумів, Валентино.
— Звичайно, — зізналася вона, — управління переважно дублюється. З «Гондвани». Тому не розженешся.
— Навіщо ж тоді біоструми?
— Про всяк випадок. Наприклад, вийшло з ладу ущільнювальне кільце в антені, ринула вода. Що робити?
— Вичерпувати воду, — пожартував я.
— Спливати. Скидати баласт і спливати.
Ми рушили до мілини. Я хотів побачити блакитну воду, зелені підводні поля, сріблястий риб’ячий дощ. Там, кажуть, справжні підводні пейзажі, де сила-силенна їжаків, мідій, трепангів. Жодного разу не бачив я на волі звіздарів, великих линів, не знав ще, як мітять риб’яче населення ультразвуковими датчиками та штри^ хами, що флюоресцують.
Ми зупинилися ненадовго, зависли. Над нами кілометрова товща води. «Дельфін» дрейфував, скоряючись повільній течії. Метрів за сто від нас сновигали напівпрозорі креветки. Валентина увімкнула збільшувач. Найтонші, непомітні для ока промені намацали цілу живу хмарину. Я побачив цих миролюбних морських звірків, мовби під мікроскопом, на екрані. Вони плавали кумедно, підгрібаючи під себе воду хвостом, по-павучому перебираючи ногами. Я вмовив Валентину, і вона простягнула до них механічну руку з приманкою — м’ясним фаршем. Металева долоня сполохала креветок, вони заметушилися, зникли з екрана. Та ось невидиме страхопудисько дало їм спокій, і вони накинулися на корм. За мить-дві напівпрозорі істоти упоралися з м’ясними крихтами, і вся хмарина сторожко вклякла, ніби очікуючи на нову подачку.
Однак ми рушили далі: таких оце ефемерних створінь в океані розсіяно міріади, і нагодувати їх просто неможливо. Хай уже подбають про себе самі.
Валентина розповіла, що двічі зустрічала зграйки креветок разом з муренами. Незвичайне сусідство плямистої, як леопард, чи смугастої, як тигр, морської звірюки та метушливих сумирних рачків пояснюється просто: мурени не користуються зубними щітками і довіряють свій туалет креветкам. Лягають на дно і роззявляють пащеку, обтикану гострющими списами.
— Жодного разу не зустрічався з муреною, — сказав я, — і не хотів би зустрітися.
— Їх можна приручати, — зауважила Валентина. — Вони беруть з рук м’ясо, рибу, люблять, коли їх гладять чи почухують.
— Читав, — сказав я. — Але не пробував.
— У нас іще є години зо три. Показати вам справжні корали?
Я кивнув, скоряючись біострумам, «Дельфін» випірнув на поверхню і помчав, випереджаючи вітер, над самою водою.
— Сто п’ятдесят вузлів, — відзначила Валентина.
І знову ми опустилися на дно. У коралові джунглі, під хистку тінь підводного віття — рожевого й фіолетового, в саму гущавінь морського заповідного саду.
«Дельфін» сів біля крутої стіни коралового палацу. Я знічев’я спрямував механічний щуп на рожеву брилу, що примарно сяяла в зеленкуватому промінні, і відколов від неї шматок. Він помалу покотився вниз, здіймаючи каламуть. За ним тягнувся жовтуватий шлейф. Одразу ж налетіли рибинки, оточили шматок, що відірвався, трепетним кільцем.
— Ви почастували їх смачним обідом, — сказала Валентина, — не так-бо просто дістатися їм до поліпів — жителів підводного хмарочоса.
— Вони аніскілечки нас не бояться. Мабуть, аби людина народилась у воді, то їй простіше і жилося б, і полювалося.
— Можливо. Однак тоді б відпала потреба будувати, адже температура тут постійна, ні снігу, ні бурі, ні спекоти. З самого початку більше можливостей для самовдосконалення: швидше плавати, швидше мізкувати. Не потрібен одяг, не потрібне житло, і немає загрози голоду.
— А навіщо тоді мізкувати? Мозок нібито й ні до чого.
— Ні. Адже потрібно обманювати підводні течії й чути, коли йде шторм, хоча він іще й за сотні миль. І ставати на герць з акулами. А коли ще й стежити за режимом плавання…
— Знаю, знаю. Дельфіни! Ось хто вміє це робити.
— Ну що ж… У них є чого повчитися. Цивілізація ідеальна, коли взяти їхні стосунки із середовищем.
— А я вже уявив людський еквівалент такої цивілізації. — І розповів Валентині про ефект самотини. (Справді, хіба тут не рівновага між суб’єктом і середовищем?)
Вона не вловила легкої іронії і сприйняла паралель цілком серйозно. Виявляється, вона теж розмірковувала про щось таке. Тільки в неї все складалося інакше, і її уявний експеримент здійснити було не так уже й важко.
— Дерев’яна хатина. Чотири вікна. Двоскатний дах. Перед вікнами кульбабки, маргаритки, хай навіть бур’ян, — називала вона поволі все, що зараз їй хотілося б побачити. — Лісова дорога без асфальту. І нею треба довго йти — до іншого житла, на роботу. Добре, коли сонце. Добре і взимку, коли сніг, буран. Хай навіть дощ, сірий, затяжний. Бачила на картині таку хатину.
— Мрія, — сказав я. — Кажуть, подекуди на Півночі рибалки й досі живуть у таких хатинах. Але побувати в таких місцях мені не випадало.
— Нудьгую іноді, — сказала Валентина. — Корали, омари, восьминоги, водяні лілії, пальми, а справжньої землі немає!
— Розлучатися. Скучати. Повертатися. Радіти з повернення. Так?
— Авжеж що так. Інакше нудьга несосвітенна.
Крізь прозорий корпус ми бачили світло-зелені хвилі, що перебігали по стрічках водоростей. Вони здригалися від пухирців, що порскали вгору, від метушні пістрявих, золотих та срібних риб.
Раптом серед нас з’явився Ольховський. Він стояв перед нами. Обличчя його було серйозне, як ніколи. Я здригнувся, а потім уторопав: тут повний зв’язок с «Гондваною». Справжній ефект присутності. Ольховський сказав:
— Повертайтеся хутчіш. Курс — на «Гондвану». За хвилину може статися землетрус.
Минуло півхвилини. Ми віддалялись від підводних скель. Нас наздоганяли хвилі. «Дельфін» гойднувся, випрямився. Пружні удари, поштовхи. Спрацювала аварійна сигналізація. Я чув якийсь тонкий комариний писк. Низько гула сирена. Глухий шум і знову поштовхи та удари. І раптом тиша. І низка перлинних пухирців, що перетнула ілюмінатор.
Землетрус припинився несподівано. Море затихло, хвилі котилися за обрій. «Дельфін» тримав курс на корабель. Нас відділяли від нього тридцять хвилин доброго ходу.
— Мене дивує не планета, не зірки-близнята, — уголос розмірковувала Валентина. — І навіть не те, що там знайшли життя. Незбагненним є інше: як могло статися, що зонд приніс звідти один вид рослин? І нічого більше.
— Що ж тут такого? Випадкова проба грунту. Що вхопив, те й лишилося. Навряд чи автомат спіймав би інопланетну рибину.
— Доведеться відкрити вам істину. В літрі звичайної океанської води десятки тисяч щонайдрібніших організмів. Бактерії, водорості, якісь личинки. Зачерпніть склянку води у будь-якому місці нашого маршруту — і ви мимоволі відберете в океану тисячі корінних його мешканців. Занурте пробник у мул — він принесе стільки живого пилу, що й комп’ютер не перелічить.
Вона відійшла до пластикової стіни, натиснула пальцем невидиму кнопку, стіна розсунулася. Там були… книжки. Вона швидко вибрала том у старовинній оправі. Почала гортати його, вишукуючи потрібну сторінку. Книжка була така стара, що з неї, як я здогадався, не зняли навіть електрокопії.
— Ось, — сказала вона, — послухайте. «На темному щільному мулі лежала яскрава червона креветка. Вона здавалася вирізьбленою з коштовного каменю. Поряд з нею вони побачили велику плоску рибину, яка «дивилася на велику металеву кулю величезними очима. І жоден з них не зміг збагнути, навіщо рибі очі, коли вона живе на такій глибині».
— Звідки це?
— Опис першого занурення на дно Маріанської западини. Батискаф «Трієст» з Пікаром та Уолшем на борту. Класика. Сива давнина.
— Ну що ж, — зауважив я, не зовсім розуміючи, до чого вона хилить, — опустився б у цьому місці який-небудь космічний зонд з далекої планети, він би уполював цю креветку. Можливо, і рибину теж.
— І все-таки мікрокосмічні організми, які стали б їхніми супутниками, розповіли б про життя на нашій планеті більше. І за ними найперше і полював би посланець із космосу.
— Доведеться повірити.
— Це просто. Одноклітинні — основа, фундамент «харчової піраміди». Без них життя немислиме. Навіть кисню нам забракло б без крихітних водоростей. Зовсім не ліси — легені нашої планети, а океан. Бо зелені клітини, що живуть у його водах, поглинають три чверті вуглекислоти. Значно більше, ніж джунглі, тайга, гаї всієї Землі.
— Це я знаю. Проте мене не влаштовує такий енергетичний підхід. Був би я конструктором, не став би споруджувати апарат для доставки мікробів, фагів, амеб. Просто нецікаво. Це майже не життя.
Вона дзвінко розсміялася. Однак схаменулась, і очі її посерйознішали.
— У вас промовляє інстинкт мисливця, але не дослідника!
— Хіба біолог відмовиться від великої дичини? Із сузір’я Кита, наприклад?
— Ми говоримо про різне. Зовсім недавно виник новий напрямок у біології. У нього складна назва. Навіть біологи називають цю науку скорочено: нанологія, наука про загальні властивості й системи мікроорганізмів та найпростіших. Дехто, наприклад, вивчає тільки способи пересування. Рушії коловраток скидаються на казкові квіти, коліщатка годинників, фантастичні турбіни або пропелери. В інфузорії є безліч вій-весел, але діють вони за програмою: уздовж тільця пробігають хвилі стиснення. Одразу і хвилевий і весельний механізми. Фахівцеві досить ознайомитися лише з цими маленькими створіннями, перекласти те, про що мовчазно розповідають «живі креслення», на мову математики — і відкриється дивовижна картина. Можна побудувати таку машину: на вхідному кільці — пробірка з мікроорганізмами, а вихідний пристрій повідомляє про параметри кораблів, авієток, навіть ракет.
— Чому ж цього й досі не роблять?
— Усі розв’язання давно одержано в інші способи. Візьміть дві проби грунту в різний час — і бактерії та водорості розкажуть вам про цивілізацію все: про застосування металів, про хімію, технологію, навіть про зовнішній вигляд розумних істот, що населяють планету. Мікроорганізми живуть зовсім в іншому вимірі: наш місяць для них — ціла епоха, за десятки років вони змінюються, перероджуються, закріпивши в генах усі зміни. Потрібно тільки розшифрувати. Я вже не кажу про організми, створені штучно, — для переробки руд, для контролю за середовищем, для синтезу ліків, для лічильних машин… Якби раптом перестали працювати всі заводи й фабрики, всі морські судна повернулися б у порти, то океан, мабуть, став би чистішим, ніж у часи первісної людини. Про це, самі того не відаючи, подбали б мільярди й мільярди істот, яких можна розгледіти лише в мікроскоп. Океан завжди мовби протистояв натискові цивілізації. Ми зобов’язані йому життям. За ступенем цієї протидії неважко судити про цивілізацію. Гадаю, з цим-бо вже ви погодитесь… Планету, на якій буяє тільки один вид, уявити майже неможливо. Так само, як нормальне дерево з одним-єдиним листком. Адже життя схоже на дерево, на річку з багатьма притоками.
— Я думаю, та планета незаселена. Тобто там немає… інопланетян.
— Розум з’являється потім. Спочатку панує стихія. І не міг їй протистояти один організм. Він мав або загинути, або започаткувати дерево життя. Навіть якщо колись був закинутий туди волею випадку.
— Не забувайте, адже це інший світ.
— Маріанська западина — теж інший світ.
— Ні-ні. Не згоден.
— А я відчуваю, що це так. Тільки пояснити як слід не можу. Послухали б ви Сооллі…
— Хто це — Сооллі?
— Біолог. У неї скоро день народження.
— Сооллі? — пригадав я. — Це така мила фрау з темним хвилястим волоссям, в окулярах?
Валентина кивнула.
«Дельфін» пірнув у бірюзову, що вже заспокоїлася, воду. Під нами підводний хребет. На екрані він виглядав мертвим бурим здуттям, яке обпік хтозна-який вогонь. «Гондвана» була вже попереду, проте ми швидко наздоганяли її. Я із задоволенням, як Енно, пробурчав упівголоса: «Нас розділяє дев’яносто миль». Стільки показував дальномір, настроєний на корабель, і я розумів тепер мову «Дельфіна», знав, що бачили та чули його очі й вуха, довіряв йому, як самому собі. Це важливо, аби машина була зладнана так, щоб викликати до себе симпатію. Мабуть, так само Ольховський чи Енно відчували «Гондвану».
Я взяв у Валентини управління і рушив до корабля по кривій атаки, яку жартома розрахував тут же, за даними допотопного навігаційного посібника з-поміж книжкової давнини. Спалахнув червоний вогонь: «Дельфін» не мав бажання до такої погоні. Після другого попередження апарат не скорився мені й пішов сам, колишнім курсом. Валентина, здається, збагнула…
Ми перевалили через хребет. На іншому його схилі, похмурому й голому, виросла велетенська півсфера. Вона слабко світилася. За нею вгадувалися підводні хмарочоси неправильної форми з червоними тьмяними вогнями у проймах округлих вікон. Ніби місто мертвих.
Широкий проспект спускався по схилу вниз, у підводну долину, і губився в її глибинах. Вздовж нього тягнулися сяючі труби. У кожній з таких труб помістилася б «Гондвана».
— Підводна станція? — запитала Валентина.
Я кивнув. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. Сліпуча куля була жарка, як наймолодша зірка. Вона ненаситно заковтувала воду — тисячі тонн за хвилину, сині промені розділяли її на протій, дейтерій та кисень. Дейтерій надходив у велетенську топку, живив кулю і давав гелій. Кисень та протій струмували по вічно сяючих артеріях на континенти. Це було пальне. Таке ж чисте, як первозданний дощ, але свіжіший і життєдайніший за нього, бо легка вода — диво, якого не знали древні. Протій згоряв, наче порох, у мільярдах машин. Вони вдихали разом з ним кисень, а видихали водяну пару, звільнену від дейтерію. Легкі дощі живили річки Землі, напоювали дерева й трави, розлоги та луги. Ми дихали повітрям, схожим на гірську хмару, зігріту жаром блискавиць. У наших судинах текла легка гаряча кров, ми були легкими й стрімкими. Ми краще, ніж пращури, пізнавали таїну митей, між якими пролягло минуле і майбутнє.