Напевне, образ людини, що зберігається в нашій пам’яті з дитинства, дорослішає разом з нами. Його можна мовби переселяти у часі, змінюючи риси обличчя. Ось чому я одразу впізнав його.
— Глібе… ти? — запитав він, опинившись поруч зі мною.
— Схоже, ми зустрілися, Борисе.
Це був Янков. Нам надали повний зв’язок: я міг привітатися з ним за руку, поплескати по плечу, набалакатися, врешті. Вранці я викликав фітотрон, ту саму лабораторію, в надрах якої заховали ніжну рослинку, квітку, що має двадцять три пелюсточки. І потрапив до біолога Янкова.
— Я знаю, про що ти, Глібе… — сказав він, коли я спробував перейти до справи, — про цю історію я розповім тобі першому. Обіцяю. Коли повернешся на континент?
— Можу прилетіти сьогодні. Ненадовго.
Я пильно спостерігаю вираз його обличчя і не без подиву завважую, що він збентежений. Він уже не поруч зі мною. Між нами — знову чверть окружності Землі. «Просто втомився, — думаю я, — або… у нього не все гаразд?»
— Тебе не тягне у наші краї? — запитую я. — Добре було б навідатися туди разом? І місто, й море ті ж самі, наші. Подамося коли-небудь?
— Неодмінно, — погоджується він, — ось тільки справи, справи, а дні дедалі наче коротшають. Після сорока це надто помітно.
— Я так само думав, про це. Але що тут удієш? Може, це якраз і добре, що час підхльоскує нас.
— Ні, брате, словами тут не зарадиш. Іноді кортить зазирнути у напіввідчинені зелені двері… знаєш?
— Так, розумію. Чарівні двері у стіні. Але ж задля цього ми і квапимося…
— Мабуть, ми часто проходимо мимо й не помічаємо. А коли вони виявляються зовсім поряд, то, як завжди, бракує двох-трьох годин, аби поглянути, що ж там…
— Там бухта під час відпливу і місто біля моря.
— Я серйозно…
— Я теж. Сірі хвилі біля підніжжя сопок. Човен. Чайки на видноколі. Просторінь, у якій можеш щезати і повертатися. Таж там просторіше, ніж у галактиці.
— Можливо, але я не про це.
— Тоді розкажи.
— У цьому не так просто розібратися.
Припустимо, і я в такому ж становищі. Що ж з цього виходить? А те, що нам ні з чим критися один перед одним.
— Ти уявляєш, що таке фітотрон? — раптом запитав Янков без будь-якого переходу.
Я кивнув: звичайно!
Слово «фітотрон» з дитинства пробуджує у пам’яті півсутінь лісів, павутинки на білокорих стовбурах самшиту, мангрову гущавінь і високе, наче шатро, коріння пандаусів, колючі плоди дуріана на довгих батогах, плавуче листя вікторії, незнану духмяність казково далеких лісів і саван. Тут віриш в усе, про що написано у давніх книжках.
Фітотрон. — це полігон рослинних чудес, де можна зустріти каліфорнійське дерево буджум, що стримить із землі, наче перевернута морквина, і високогірний африканський вереск, заввишки п’ятнадцять метрів. Тут можна покуштувати бразільського винограду жаботи-кабу, що росте просто на стовбурах, і побачити дерева, цвіт яких захований під землею. Неважко уявити тут озеро з лататтям, ряскою, суцвіттям стрілколисту. І тропічне озеро з кораловими рифами та водоростями.
Знайшлося тут гідне місце і для водяної лілеї з Близнят. Вони помістили її у великий, дуже високий акваріум. Як же інакше? І пригасили штучне сонце. І засвітили інше — зеленкувате. І все довкола стало нагадувати про неяскраве світло, що пробивається крізь палючі пилові хмари та багатометрову товщу води.
Янков розповідав:
— Треба було відтворити куточок зовсім іншого світу, відмінного від нашого. Склад грунту, води, кислотність, жорсткість, усі ці індекси, що будь-кого можуть замордувати… наявність ізотопів, освітлення. Навіть колір води і той довго не давався нам. А. в нас були лічені дні. Жодні цифри не допоможуть часом з’ясувати, чому у воді з однаковим складом, у рівнозначних, здавалося б, умовах одні й ті ж організми буяють, зупиняються в розвитку, а іноді й гинуть. Не часто, але трапляється. Професор Неванлінна, бородатий столітній фіни, морський блукалець і корифей-океанолог, любив повторювати, що за своє довге життя йому жодного разу не поталанило пересвідчитись у справедливості законів, які він сам же й відкрив. Океан — справжня пастка для настирливих експериментаторів. Нічого не варто одержати морську воду в лабораторії. Натрій, хлор, магній, ще десятків з чотири елементів — більше нічого не потрібно. Жоден хімік не відрізнить її від справжньої морської води. Але вона згубно діє на деякі форми планктону і навіть на риб. Та досить додати в акваріум кілька літрів «живої» морської води, як станеться дивовижне: середовище почне ідеально підтримувати життя. І я потерпав: ми могли вбити рослину, що дрімала в анабіозі майже півстоліття, поки корабель повертався на Землю.
Я багато разів бачив руки старого фінна, коли він чаклував з колбами та пробірками. Де вже йому було мріяти про позаземне життя! Але я одразу ж уявив, що вчинив би він на моєму місці. Інтуїція, і тільки. Ми спробували мовби помножити властивості позапланетної води: ми помалу розводили її. Від цього її ставало ніби більше й більше. Реакція відбувалася поступово. Треба вміти чекати. І це, мабуть, те, що є найтяжчим у професії біолога.
— Що там у тебе скоїлося, Борю?